ВІКІСТОРІНКА
Навигация:
Інформатика
Історія
Автоматизація
Адміністрування
Антропологія
Архітектура
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Військова наука
Виробництво
Географія
Геологія
Господарство
Демографія
Екологія
Економіка
Електроніка
Енергетика
Журналістика
Кінематографія
Комп'ютеризація
Креслення
Кулінарія
Культура
Культура
Лінгвістика
Література
Лексикологія
Логіка
Маркетинг
Математика
Медицина
Менеджмент
Металургія
Метрологія
Мистецтво
Музика
Наукознавство
Освіта
Охорона Праці
Підприємництво
Педагогіка
Поліграфія
Право
Приладобудування
Програмування
Психологія
Радіозв'язок
Релігія
Риторика
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Статистика
Технології
Торгівля
Транспорт
Фізіологія
Фізика
Філософія
Фінанси
Фармакологія


ОСНОВНІ ІДЕЇ ТА ПРОБЛЕМИ ФІЛОСОФІЇ ЕПОХИ ВІДРОДЖЕННЯ

Властива для нової епохи, яка народжувалася, орієнтація на природно-тілесне бачення світу, увага до людського тіла, інтерес до гуманітарного знання, естетичне розуміння дійсності виявилося співзвучним античним цінностям. Тому нову епоху назвали Відродженням (з фр. – Ренесанс), термін дії якої – ХV-ХVІ століття.

В античному світогляді панує універсалізм, космоцентризм і політеїзм, у середньовічному – теоцентризм і монотеїзм. В епоху Відродження був зроблений рішучий крок у бік суб’єктивного, і з центр світобудови була поставлена людина (антропос). Використовуючи методологію неоплатонізму, філософи епохи Відродження формально в центр світобудови ставили Бога, але по суті головну увагу звертали на людину. Тому філософське мислення цього періоду характеризується як антропоцентричне.У центрі – не Бог, а людина. Якщо Бог – начало світу, то людина – його центр. Вона в своїй діяльності та помислах нічим не обмежена, вона може все саме завдяки власним зусиллям.

Антропологічний підхід сприяв розвитку гуманізму світогляду, який визнавав цінність людини як особистості, її права на свободу, щастя й удосконалення. Гуманістичний характер світогляду епохи Відродження проявляється в розумінні людини як вільної істоти. Бог, на думку мислителів того часу, створивши світ і людину, дав їй свободу волі, і тепер вона повинна діяти сама, визначати свою долю та відвойовувати своє місце в світі. Філософія цієї епохи орієнтує людину не на божественну «благодать», а на власні сили. Звідси – оптимізм, віра в свої безмежні можливості.

На думку італійських гуманістів (М. Фічіно, П. Помпонацці, Л. Валлата ін.), природа людини є найвищим критерієм для оцінки людських пристрастей. На першому плані – світське життя, діяльність людини і досягнення нею щастя. Гуманісти орієнтуються на критику схоластичного способу мислення; відмову від схиляння перед авторитетами; ствердження права людини на істину; захист індивідуалізму; відстоювання ідеалів поваги і доброти як основи людських відношень. Гуманізм Відродження орієнтувався на вільнодумство і справедливий устрій суспільно-державного життя. Останнє частіше всього передбачалося досягнути на демократичних началах, в рамках республіканського ладу.

Мрії про справедливе влаштовування суспільно-державного життя (для яких не було в той час відповідних соціально-політичних умов) приводять до утопій (від англ. Utopia – неіснуюче місце). З утопічними теоріями виступають Т. Мор(Англія) (1478-1535 рр.) і Т. Кампанелла (Італія) (1568-1639 рр.). Гуманізм є найвищим досягненням філософської думки епохи Відродження і надалі стане найбільш суттєвою характеристикою кожної філософської системи. Гуманізм – найбільш характерна, найбільш фундаментальна особливість всієї ренесансної культури.

Філософія епохи Відродження сприймається насамперед як натурфілософія (філософія природи).Як наслідок зв’язку з середньовічною філософією центральною для неї залишається трактування питання про взаємовідношення Бога і світу. Однак методологія її має свою специфіку, характерною рисою якої є антисхоластична спрямованість. Проголошена філософами свобода думки втілюється в новому підході до трактування понять матерії, форми, руху, часу, простору і в кінцевому результаті веде до принципового переосмислення місця і ролі божественного начала. Взаємовідношення Бога і світу втрачає схоластичний характер, на зміну теїзму приходить пантеїзм («Бог у всьому»). Його представником є Микола Кузанський (1401-1464 рр.). Ідеалом для Кузанського є людина мисляча, творча, активна. Адже Христос приходить у світ не тільки для врятування людини, але й для того, щоб вказати людині на її могутність, велич, здатність до досягнення нескінченності. Людська сутність і є Христос.Він – не боголюдина, а людинобог, є загальним поняттям людства. Оскільки сутність людини втілена в Христа – вона нескінченна; оскільки ця сутність обмежена в кожному окремому індивіді – людина має кінець. Отже, людина – кінцево-нескінченна істота. Людина не стільки творіння, скільки творець; саме в цьому проявляється уподібнення людини Богу. Мета життя полягає в пізнанні, духовному освоєнні світу.

Пантеїстичну позицію займає Джордано Бруно (1548-1600 рр.). Бог у Д. Бруно– синонім природи, яка розуміється не як сукупність речей матеріального світу, а як необхідний закон руху і розвитку світу. Головне завдання філософії і науки – проникнення в глибини матеріального світу, встановлення за зовнішнім калейдоскопом речей і явищ внутрішніх закономірностей. Д. Бруностверджує, що не тільки природа – це «Бог в речах», але й Бог не існує, немислимий без «речей», без тілесного, матеріального світу.

Натурфілософські погляди Д. Брунопоєднуються з елементами стихійної діалектики. Відмічаючи постійну мінливість усіх речей і явищ, він стверджував, що впродовж багатьох віків змінюється поверхня Землі, моря перетворюються в континенти, а континенти в моря. Людина (мікрокосм) тісно пов’язана з природою (макрокосмом). Безмежна любов людини до пізнання нескінченного, сила її розуму підносять її над світом.

Головна проблема творчості Н. Макіавеллі (1463-1527 рр.) – успіх політичного діяча. У своїй праці «Правитель» він виводить ідею «нового правителя». Згідно з нею вирішальним критерієм політики є успіх. Тому кожне насильство виправдане, якщо йдеться про державне добро. Він пише, що «мудрий правитель держави повинен по можливості не віддалятися від добра, але при потребі не віддалятися від зла». Він повинен поєднувати в своїй особі та своїх діях якості лева, здатного розправитися з будь-яким зі своїх ворогів, а також лисиці, здатної ошукати найхитрішого хитруна. Мудрість правителя полягає в тому, щоб діяти по-різному, згідно з обставинами вибирати спосіб поведінки. Правитель – кентавр, напівлюдина, напівтварина, лев і лисиця, все, що завгодно. Правитель може прислухатися до порад, але всі рішення повинен приймати один. Згодом ці ідеї, втілені в соціально-політичну практику, одержали назву макіавеллізму. Під макіавеллізмом як правило розуміють політику, котра зневажає моральними принципами і проводиться під лозунгом: «Мета виправдовує засоби».

Ренесансна філософія одержала свій найбільш завершений вираз в трьох книгах «Дослідів» французького філософа М. Монтеня(1533-1592 рр.). Прагнучи до максимальної ясності і простоти суджень, він звертається до самих основних, фундаментальних основ пізнання. М. Монтень критикує антропоцентризм (і теологічний, і ренесансний). Але філософ не принижує гідності людини: він «видобуває» людину із надприродної системи цінностей і повертає в природну систему цінностей, в якій вона займає своє місце як частина природи.

Велику увагу в своїй праці Монтень приділяє питанням моральності, відмічаючи, що філософія – це вчення про розумне, доброчинне життя. Моральність будується на природній основі. Він заперечує аскетизм і безсмертя душі. Земне життя – це наше буття, і тому недопустимо ставитися до нього з презирством. Головне в його етиці це визнання того, що мета людського життя не поза ним, а в ньому самому. Мислитель найвище ставив такі доброчинності, як моральна простота і чистота, порядність, благородство, мужність, милосердя – все, що гідно титулу людяності.

Розкрити гармонійну єдність божественного і природного, небесного і земного в людині – ось те завдання, яке покликана була вирішити філософія Відродження. Вища мета її полягає навіть не в синтезі різних філософських концепцій, а в їх співіснуванні і багатоманітності, постійному запитуванні, в якому будь-яка філософська концепція починає звучати по-новому і в якому не може бути остаточної відповіді. Така мета не могла бути досягнута засобами логічного дискурсу, вона вимагала синтетичності і цілісності художніх образів. Тому філософські твори даної епохи – це скоріше твори мистецтва, чим логічні компендіуми пізньої схоластики або природничо-наукові трактати Нового часу.

 

© 2013 wikipage.com.ua - Дякуємо за посилання на wikipage.com.ua | Контакти