ВІКІСТОРІНКА
Навигация:
Інформатика
Історія
Автоматизація
Адміністрування
Антропологія
Архітектура
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Військова наука
Виробництво
Географія
Геологія
Господарство
Демографія
Екологія
Економіка
Електроніка
Енергетика
Журналістика
Кінематографія
Комп'ютеризація
Креслення
Кулінарія
Культура
Культура
Лінгвістика
Література
Лексикологія
Логіка
Маркетинг
Математика
Медицина
Менеджмент
Металургія
Метрологія
Мистецтво
Музика
Наукознавство
Освіта
Охорона Праці
Підприємництво
Педагогіка
Поліграфія
Право
Приладобудування
Програмування
Психологія
Радіозв'язок
Релігія
Риторика
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Статистика
Технології
Торгівля
Транспорт
Фізіологія
Фізика
Філософія
Фінанси
Фармакологія


ОСОБЛИВОСТІ ПІЗНАВАЛЬНОЇ ПРОБЛЕМАТИКИ ФІЛОСОФІЇ НОВОГО ЧАСУ

Формування філософії Нового часу відбувається в період кардинальних політичних, соціальних, економічних змін. Однак зміна філософських орієнтацій зумовлена в першу чергу впливом науки, зокрема природознавства. Поворот до чуттєвого, емпіричного пізнання дійсності приносить з собою небувале зростання фактичних даних в різних областях як науки, котра формувалася, так і у виробничій і соціальній практиці.

Новий час – не відродження чогось бувшого, а є новою епохою, спрямованою не в минуле, а в майбутнє. Одна із специфічних рис Нового часу полягала в тому, що в порівнянні з минулими епохами в цей період був надзвичайно інтенсифікований пошук глибинних, тобто наукових, смислів буття. Прагнення до систематизації, кількісне зростання і все більша диференціація пізнання викликають розвиток теоретичного мислення, котре не тільки шукає причинно-наслідкового пояснення взаємозв’язку між окремими явищами і областями явищ, але й такого, яке націлене на створення цілісного образу світу, що спирається на досвід, чуттєвість і практичність пізнання.

Нову філософію розробляє англійський мислитель Ф. Бекон (1561-1626 рр.), автор «Нового органону» (1620 р.). По Бекону, для наук необхідно вияснити правила, по яким потрібно вивчати природу. Для цього варто здійснити критичну і позитивну роботу.

Головною перепоною на шляху пізнання природи є засміченість свідомості так званими «ідолами» – спотвореними образами дійсності, хибними уявленнями й поняттями. Людина помиляється через тупість, недостатність знань, обмеженість. Розрізняють чотири види «ідолів»: «ідоли» роду, «ідоли» печери, «ідоли» ринку, «ідоли» театру (теорій).

Критикуючи споглядальний стиль філософування, Бекон прагне до максимального поєднання філософії з результатами діяльності. Успіх науки залежить від досвіду, але він без певного методу – лише блукання у темряві. Як рука без знарядь здатна зробити небагато, так і розум потребує знаряддя, методу, яким є індукція, і від неї залежить врятування наук. Істинна індукція через чуттєве і окреме поступово піднімається до усвідомлення загальних положень, завдяки чому наука стає плідною. Ф. Бекон свій метод засновує на визнанні вагомої ролі досвіду в пізнанні. Така позиція називається емпіризмом (від гр. empeiria - досвід).

Великого значення Бекон надає розгляду науки, яка повинна приносити користь людському життю, збагачувати його новими винаходами і благами. Панування людини над природою залежить тільки від науки. Адже сила людини рівноцінна її знанню. Наука, як і сонце, освітлює все. Наука протиставляється суєтності буття. Природничо-наукове знання – сила, котра може сприяти прогресивному розвитку людства.

Французький мислитель Р. Декарт (1596-1650 рр.), як і Ф. Бекон, критично ставився до схоластичної спадщини середніх віків, а також епохи Відродження. Поставивши завдання виробити науковий метод, він запропонував в своєму знаменитому творі «Міркування про метод» правила наукових умовиводів. Але якщо Бекон йшов від фактів до почуттів і думок, то Декарт йшов від думок (ідей) до почуттів і фактів.

В центр своєї філософської системи Р. Декарт ставить мислячого суб’єкта і переносить акцент на людський інтелект, розум. Звідси – раціоналізм (від лат. rationalis – розумний), який стає домінантною лінією в подальшому розвитку філософії. Філософія Декартає новим, цілісним і раціонально обґрунтованим образом світу, визначає напрям розвитку природознавства, а також вносить основоположні зміни в розвиток самого філософського мислення, створює нову світоглядну орієнтацію.

Роздумуючи над буттям, Декарт підкреслює, що відмінність між «моїм» мисленням і буттям – неможлива; «моє» мислення є «моє» буття, воно повністю єдине з ним. Мислення – це субстанція людини, яка завжди є мислячою сутністю. Впевненість у тому, що людина є мислячою істотою, дає вірне і чітке пізнання. Істинне те, що розуміється ясно і чітко.

Показуючи відмінність духа від тіла, Декартзаймає позицію дуалізму. Дух («мисляча субстанція») і матерія («субстанція протяжності») – незалежні один від одного, існують немовби паралельно. Дуалізм Декарта (тіло і дух за своїми поняттями – самостійні, незалежні один від одного) зробив можливим подвійне, взаємовиключне тлумачення його вчення, одне з яких – картезіанство. Виходячи з свого раціоналізму, Р. Декартстворює теорію вроджених ідей.

З проблематикою пізнання в філософії Декарта тісно пов’язане питання про метод досягнення найбільш істинного, достовірного знання. На основі свого особистого досвіду Р. Декарт формулює дедуктивний метод (раціональна дедукція). В цілому дедукція – це визначення невідомого через раніше пізнане і відоме. Дедуктивний метод мав виняткове значення для розвитку філософії і науки Нового часу, а також став однією з основних характеристик наукового пізнання в нашу епоху.

Оригінального мислителя Бенедикта Спінозу (1632-1677 рр.) поряд з Декартом характеризують як видатного представника новочасового раціоналізму. Але його філософський проект суттєво відрізнявся від декартівського.

Основу філософської системи Спінозискладає вчення про єдину субстанцію, якою є Бог. Субстанція і Бог зливаються у нього в одне поняття. Але Бог не стоїть над природою, він знаходиться в ній як її іманентна причина. Тобто Спінозазаперечує особистого Бога і розуміє його як універсальну причину світу. Природа як початок буття не може визначатися нічим іншим, крім самої себе, тобто вона є «причиною самої себе». Будучи «першопричиною», вона є нічим іншим, як Богом, оскільки Бог – першопричина всіх речей і причина самого себе. Бог – не надприродна істота, бо він зливається з природою, тому є творчим виявленням самого буття. Таким чином, сила і могутність природи є силою і могутністю Бога, а закони і правила природи є рішенням самого Бога. Природа як фундаментальна цілісність буття – суботанція, а як першопричина і самопричина – Бог. Ця позиція називається пантеїзмом.

Субстанція має універсальні характеристики – атрибути: протяжності та мислення, які нескінченні й не підлягають змінам. Для опису одиничних речей, які є кінцевими, Спіноза використовує поняття модуса. Вони (модуси) – це індивідуальні конкретні речі й явища, причому єдність всієї множинності «модусів» забезпечує особливий «модус-рух».

У центрі етичної проблематики знаходиться питання свободи. В субстанції зливаються необхідність і свобода: оскільки Бог (субстанція) вільний, то й усе, що він здійснює, виходить з його власної необхідності. У природі (до неї належить і людина) панує детермінізм (необхідність). Проте людина – модус особливого виду, їй властиве мислення, тобто розум. Свобода полягає в єдності розуму і волі, а розміри реальної свободи визначаються ступенем розумного пізнання. Свобода і необхідність – не протилежні поняття, вони обумовлюють одне одного. Протилежністю необхідності є не свобода, а сваволя. В цілому вирішення проблеми свободи передбачає ясне і точне пізнання, і тому свобода – це пізнана необхідність.

Одна з найхарактерніших особливостей філософії Нового часу – її гносеологічна спрямованість, тобто переважна орієнтація на теорію пізнання. Впродовж століть неухильно змінювався погляд, згідно якого визначеність явищ стає зрозумілою завдяки знанням про них.

Гносеологія розвивалася в двох основних напрямках, засновниками яких були відповідно Бекон і Декарт: емпіричному і раціональному. В плані розвитку емпіричної лінії пізнання (емпіризму) особливо відзначилися англійські автори, які заклали стійкі філософські традиції, що й донині характерні для сучасних мислителів Великобританії та США. Найбільший внесок в розвиток новочасового англійського емпіризму здійснили Гоббс, Локк, Берклі та Юм.

Т. Гоббс (1588-1679 рр.) вважав, що потрібно від відчуттів йти до мисленнєвих утворень, понять. Це обумовлено його загальною філософською позицією. Філософія – це досягнуте правильним мисленням пізнання дій чи явищ, їх причин і можливих наслідків, її мета – приносити користь і давати перевагу людині. Вона поділяється на дві головні частини: філософію природи і філософію держави. Найбільшу увагу Гоббс приділяє суспільно-політичній теорії.

У першу чергу Гоббспроголошує, що від природи всі люди рівні та мають право на все. Але в природному стані, без держави панує «війна всіх проти всіх», все дозволено, немає ні правого, ні винного. Звідси – необхідність влади, підкорення окремих воль одній, зведення всіх воль до єдиної, до володаря, завдяки чому натовп перетворюється в одну особистість і виникає держава, той великий Левіафан чи «мертвий Бог», якому ми зобов’язані миром і всіляким захистом.

Гносеологія Т. Гоббса витікає з його онтології, в якій акцентується увага на матерії – єдиній субстанції. А всі явища, предмети, речі, процеси є формами вияву цієї субстанції. Матерія – вічна, а тіла та явища – тимчасові, вони виникають і зникають. Матерія є суб’єктом усіх змін, хоча виступає як щось якісно однорідне, безколірне, як система якісних величин. Рух розуміється тільки механічно. Це відповідало духу того часу, оскільки розробка методу пізнання і гносеологічної проблематики визначило орієнтацію на сенсуалізм.

Головною, «ключовою» постаттю емпіризму по праву вважається Дж. Локк (1632-1704 рр.). Він дуже чітко і ясно виклав основний зміст емпіризму. Багатьом сучасникам здавалося, що його устами промовляє абсолютна істина. Філософ на перший план виносить проблематику пізнання, вважаючи, що все багатство знань людина отримує від почуттів, досвіду, в яких подана об’єктивна природа. Відчуття – єдиний пов’язаний зі світом канал одержання знань, інших, шляхів немає. Така позиція отримала назву сенсуалізму (від лат. sensus – відчуття). Критикуючи Декарта, Локк вказує, що немає ніяких вроджених ідей і принципів – ні теоретичних, ні практичних (моральних), у тому числі ідеї Бога, а все людське знання виходить з досвіду – зовнішнього (відчуття) і внутрішнього (рефлексії). Людська думка (душа) – це чистий аркуш паперу («табула раса»). Лише досвід (завдяки чуттєвому пізнанню) цей чистий аркуш заповнює літерами.

В основі знання лежать прості ідеї, осягнуті розумом завдяки різним якостям тіл – первинним, з якими ці ідеї схожі (протяжність, фігура, рух); або вторинним, з якими ці ідеї несхожі (колір, звук, запах, смак). Завдяки поєднанню, зіставленню і абстрагуванню розум з простих ідей створює складні та загальні ідеї (модуси, субстанції, відношення та ін.).

Пізнання виступає як процес наповнення і збагачення свідомості ідеями. В самому початку пізнання свідомість людини не містить чогось вродженого, і починається з того, що тіла впливають на органи почуттів людини, залучаючи її в досвід двозначного роду: зовнішній, який пов’язує її з тілами, і внутрішній, який вимагає роботи розуму. Обидва досвіди поставляють людині ідеї, які є об’єктом пізнання.

Значне місце в історії філософії займає Дж. Берклі (1685-1753 рр.), який виступає в першу чергу з критикою матеріалізму. В основі поняття матерії, стверджує він, лежить припущення, начебто ми, відволікаючись від часткових властивостей речей, можемо створили ідею загального для них матеріального субстрату. Але це неможливо, оскільки у нас немає і не може бути чуттєвого сприйняття матерії як такої, Наше сприйняття кожної речі розподіляється без залишку на сприйняття певної суми окремих відчуттів («ідей»). Для речей «бути» завжди означає «бути у сприйнятті».

Гносеологічна концепція Дж. Берклі– сенсуалізм. «Бути» завжди означає «бути сприйнятим». Ми не можемо сприйняти матерію як ідею загального, тому ми не можемо говорити про її існування. Наш розум може створювати загальну ідею речі, але не загальну ідею матерії. Наука і філософія не відчуває потреби в ідеї матерії, тому що вона ні чого не додає до властивостей речей понад те, що може бути чуттєве сприйняття.

Головна проблематика Д. Юмагносеологічна. Єдине (і беззаперечне), що існує, це враження. Вони поділяються на первинні – враження зовнішнього досвіду і вторинні – чуттєві образи пам’яті («ідеї») та враження внутрішнього досвіду (афекти, бажання, пристрасті). Прості ідеї (чуттєві образи пам’яті) залежать від зовнішніх вражень. Складні ідеї – це психологічні асоціації простих ідей одна з одною. Поняття «субстанції» (і тілесної, і духовної) – це лише зручна фікція нашої уяви. Вона цілком вільно (і довільно) комбінує враження, результатом чого і є реальність. Із вражень або ідей пам’яті ми створюємо свого роду систему, яка охоплює все те, що пам’ятаємо як сприйняття чи то внутрішнім сприйманням, чи то зовнішніми чуттями, і кожну частину цієї системи, поряд з наявними враженнями, називаємо звичайною реальністю.

У вченні про причинність Юм доказує, що існування причинно-наслідкових зв’язків не доведене, тому що те, що вважається наслідком, не міститься в тому, що вважається причиною, логічно з неї не виводиться і не схоже на неї.

Акцент на ролі суб’єктивного (відчуття, уява, враження) в процесі пізнання показує становлення нового розуміння людини. З абстрактного індивіда вона все більше перетворюється на особистість, яка володіє трьома основними природними правами: на життя, свободу і власність. Усі вони взаємопов’язані між собою і взаємовизначають одне одного. Цим самим закладаються основи філософського перегляду всієї сукупності поглядів на роль особистості в суспільстві, її взаємодії з державою, релігією. Такий погляд мислячого суб’єкта в історії і в пізнанні безпосередньо вплинув на формування нових поглядів в подальшому розвитку філософії.

Приймаючи головну тезу сенсуалізму «нічого немає в розумі, що не пройшло б раніше через відчуття», Г. Лейбніц доповнює її положенням – «крім самого розуму», тобто вроджених здібностей до мислення і створення понять та ідей. Звідси Лейбніц виводить концепцію двох рівнів істини: чуттєве пізнання може дати «істини факту», емпіричні істини, які стосуються лише одиничних явищ і подій; раціональне пізнання дає істини загальні та необхідні. Це аналітичні істини логіки, математики.

Ядром філософської системи Лейбніцає вчення про «монади» – монадологія. Монада характеризується як проста, неподільна субстанція, здатна до активності, діяльності. Монада не змінюється в своїй внутрішній визначеності під впливом інших монад. Кожна монада відображує світ сама по собі, несе світовий порядок у собі. Відношення, яке існує між монадами, дістало назву «гармонія».

Монади досягаються не чуттями, а лише розумом. Утворення сукупностей монад не є випадковим, а визначається «установленою наперед гармонією». Гармонія є принципом, завдяки якому долається ізольованість монад. Розвиток, який відбувається в світі, Лейбніцпояснює різним рівнем розвитку монад. Кожна з монад містить у собі як своє майбутнє, так і своє минуле. Філософське мислення Лейбніца підготувало подальший розвиток раціоналістичної філософії, а саме – німецької класичної філософії.

У філософії Нового часу закладено основи методології наукового пізнання. Одночасно з цим перед філософами і вченими постає питання сутності та характеру самого пізнання, що приводить до гносеологічної орієнтації нової філософії. Прагнення до систематизації, кількісне зростання і диференціація пізнання зумовлюють розвиток теоретичного мислення, яке прагне до створення цілісного образу світу. Якщо орієнтація на чуттєвість і практичність пізнання означає розвиток емпірії, яка, у свою чергу, спирається на науку, то прагнення до виявлення взаємозв’язків і взаємодій закономірно веде до підвищення ролі раціонального пізнання. Тому з розвитком чуттєвого, емпіричного пізнання світу розвивається і точне, раціональне, математичне мислення. Як емпіричне, так і раціональне пізнання ведуть до розвитку науки як цілого, формують її характер і проектуються на основні напрями філософського мислення Нового часу.

В основі новочасового погляду на людину знаходиться розподіл всієї дійсності на суб’єкт і об’єкт. Новий спосіб філософствування передбачав, що людина (як одиничний представник людського роду), володіє розумом і, усвідомлюючи своє «Я», здатна пізнавати закони і закономірності доцільно влаштованого зовнішнього об’єктивного світу, маючи на увазі в кінцевому підсумку перетворити його відповідно до власних запитів і потреб. Плюралізм філософських поглядів філософії Нового часу свідчить про її духовно інтелектуальну глибину.

© 2013 wikipage.com.ua - Дякуємо за посилання на wikipage.com.ua | Контакти