ВІКІСТОРІНКА
Навигация:
Інформатика
Історія
Автоматизація
Адміністрування
Антропологія
Архітектура
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Військова наука
Виробництво
Географія
Геологія
Господарство
Демографія
Екологія
Економіка
Електроніка
Енергетика
Журналістика
Кінематографія
Комп'ютеризація
Креслення
Кулінарія
Культура
Культура
Лінгвістика
Література
Лексикологія
Логіка
Маркетинг
Математика
Медицина
Менеджмент
Металургія
Метрологія
Мистецтво
Музика
Наукознавство
Освіта
Охорона Праці
Підприємництво
Педагогіка
Поліграфія
Право
Приладобудування
Програмування
Психологія
Радіозв'язок
Релігія
Риторика
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Статистика
Технології
Торгівля
Транспорт
Фізіологія
Фізика
Філософія
Фінанси
Фармакологія


XVIII – ПОЧАТКУ XIX СТОЛІТТЯ

Визначним етапом у розвитку культури інтелектуального мислення є класична німецька філософія. Вона виступає єдиним духовним утворенням, в якому розроблена цілісна концепція розвитку світу в духовному вимірі.

Німецька класична філософія сприйняла основоположні принципи філософії Нового часу – раціоналізм і «натуралізм». Але якщо мислителі Нового часу спирались на ідею про творчу силу людського розуму, то представники німецької класики виходили з протилежної установки – з розумної доцільності оточуючого світу, і йшли не від природи до розуму, як просвітителі, а від розуму – до природи. Німецька класична філософія була вагомим внеском у розвиток філософських проблем, зокрема в переосмислення проблем суб’єкта й об’єкта, обґрунтування діалектичного методу пізнання і перетворення дійсності.

Великий німецький філософ І. Кант (1724-1804 рр.) є засновником німецької класичної філософії. В творчості мислителя розрізняють докритичний і критичний творчий періоди. «Критичним» період називається тому, що філософ поставив завдання провести критичний аналіз усієї попередньої філософії: протиставити підхід критичний догматичному, що панував раніше.

Предметом філософії Кант робить специфіку суб’єкта,що пізнає. Він визначає спосіб пізнання і контролює предмет знання. Існує два види знання – апріорне й апостеріорне (від лат. а рrіоrі – первісно й а роstеrіоrі – з наступного). Джерелом першого виду знань є інтелект (розсудок і розум), а другого – досвід. На відміну від апріорного знання апостеріорне є емпіричним.

Суб’єкту, що пізнає, від природи властиві деякі вроджені (додосвідні, апріорні) форми підходу до дійсності, які з самої дійсності вивести неможливо: простір, час, форми розсудку. Апріорні форми чуттєвості – простір і час – створюють передумови достовірності математичного знання. Але реалізація цих передумов здійснюється на основі діяльності іншої пізнавальної здатності – розсудку. Розсудок – це мислення, яке оперує поняттями і категоріями. Він виконує функцію підведення різноманітного чуттєвого матеріалу, організованого за допомогою апріорних форм споглядання. Отже, не предмет дає джерело знань про нього у вигляді понять і категорій, а, навпаки, форми розсудку – поняття і категорії – конструюють предмет. Тому і узгоджуються з нашими знаннями про них. Кант вважає, що ми можемо пізнати тільки те, що ми створили. Поняття і категорії носять незалежний від індивідуальної свідомості необхідний і всезагальний характер. Тому знання, що ґрунтується на них, набуває об’єктивного характеру. Отже, розсудок упорядковує відчуття людини (здійснює «апріорний синтез») за допомогою дванадцяти категорій, які й є «апріорними формами розсудку». «Апріорний синтез» чуттєвих даних – це нетворча діяльність на базі формальної логіки.

Лише на рівні Розуму,який «задає» цілі, що забезпечують єдність синтетичній діяльності розсудку, здійснюється «вищий синтез». Він полягає у поєднанні теоретичної сфери, представленої розсудком, з практичною, яка розуміється переважно як сфера морально-етична.

Однак тут виникає проблема «ding ап sich» («речі самої по собі)». Кантвважає, що предмети досвіду ніколи не даються самі по собі: вони дані тільки в досвіді і поза ним не існують. Людина має справу тільки з феноменами, але не з речами самими по собі. Людина може знати тільки феномени. Які ж речі самі по собі, тобто які їх якості, властивості, взаємовідношення поза свідомістю суб’єкта, – людина не знає і знати не може. Тому речі самі по собі для людини стають «речами в собі» – ноуменами (недосяжними для раціонального пізнання), непізнанними, нерозкритими.

Окресливши межі чистого розуму, Кантпереходить від нього до практичного розуму. Останній обумовлює принципи можливості певного досвіду, але не наукового, а морального. Свобода є доказом існування морального закону. Поведінка людини по відношенню до морального закону мотивується тим, що інші люди, відносно яких вона діє, проявляють теж таку автономію, або вони є цілями в собі, але ні в якому разі не засобами для діяльності когось іншого. Тому формула «категоричного імперативу», (вищого практичного принципу щодо ставлення до людської волі), яка передбачає зміст моральної поведінки, звучить так: «Роби так, щоб використати людину для себе так само, як і для когось іншого, завжди як мету і ніколи лише як засіб». Іншими словами, моральний закон передбачає недоторканність іншої людини («інша людина повинна бути для тебе святою»). Людина – завжди мета і ніколи – засіб.

Філософія Канта це насамперед теорія пізнання, серцевину якої складає вчення про апріорні синтетичні, тобто трансцендентальні судження. Філософія Канта – це трансцендентальна філософія. Саме нею він збагатив світову філософію. Таким чином, теорія пізнання, гносеологія, в ХVІІ-ХVІІІ століттях перетворилася в добре розвинену філософську дисципліну.

Поставлені І. Кантом проблеми першим у німецькій філософії намагався вирішити Йоганн Готліб Фіхте (1762-1814 рр.). Вихідним пунктом філософії Фіхте є теза про автономність «Я». Воно утверджує себе як таке в акті самосвідомості. «Я» є: це самоочевидне судження. Самоочевидність «Я» у Фіхтеосновується не на акті мислення, а на вольовому зусиллі, дії. Принципом теоретично «діючого» «чистого» «Я» є нічим зовнішнім не зумовлене спонтанне утворення чуттєвого змісту. Іншими словами, перший структурний принцип філософування Фіхте полягає в тому, що Я покладаєсебе. Усяка діяльність передбачає не тільки її носія, але й предмет, який йому протистоїть. Тому «не-Я» – другий принцип науковчення. Іншими словами, «Я» – теза, «не-Я» – антитеза, заперечення. Тобто «Я» і не-Я» взаємообмежують один одного. Третій принцип вчення про науку є діалектичною єдністю тези і антитези, синтез «Я» і «не-Я», тотожність суб’єкта й об’єкта. Я і не-Я взаємообмежують один одного.

Моральне завдання людства, вважає Фіхте,– це перетворення природи і суспільства. Людина повинна зробити природу і суспільство ідентичними з собою, із своєю внутрішньою природою. По відношенню до суспільства Фіхтевиходить з ідеї, що в історії повинна конкретно реалізуватися та ж рівність, яка належить людям, бо кожна людина «сама в собі ціль». Реальне втілення рівності відбувається через «спонукання до ідентичності».

Заслуга Фіхтеяк філософа полягає в тому, що він з’єднує пізнання і природу, людину і світ. Він є справжній апостол принципу активної діяльності. «Діяти! Діяти – ось для чого ми існуємо!». В силу цього він як ніхто інший прославив ідеал свободи.

Впродовж першої половини XIX ст. на філософське лідерство в Німеччині і в Європі претендує Ф. Шеллінг. Славу йому спочатку принесла серія його натурфілософських робіт, в яких він намагався вирішити ряд важливих перспективних проблем.

Натурфілософія – одна з частин системи, іншою частиною якої є «трансцендентальна філософія» з «Я», як її предметом. Аналіз філософії Шеллінга дозволяє виділити два світи: перший, даний без людської участі, та другий – перетворена людиною природа. Впливаючи на зовнішній світ, людина одна впливає також на інших людей. Людина, яка пробуджується до свідомості завдяки автономній діяльності відносно зовнішнього світу, впала б у несвідомий стан, якби не було впливу інших інтелектів на цей світ, а тим самим і на неї.

Філософська програма Шеллінгаполягає в примиренні протилежностей – суб’єктивного і об’єктивного, ідеального і реального, кінцевого і нескінченного. В зв’язку з цим він проводить аналогію між природою і людським світом, яка полягає в тому, що основа дійсності проявляється в єдності несвідомого і свідомого. Природа творить несвідомо, але в продуктах творчості ми бачимо сліди розуму, і це проявляється в законах природи, в спрямованості до вищого, до людини. Людський світ, навпаки, творить свідомо, але з цього виникає те, чого ніхто не задумував, тобто знову несвідоме. «Органом» або інструментом перевірки належності свідомого і несвідомого одне одному служить філософія мистецтва. Інтелектуальна інтуїція – найвища форма філософської творчості та служить тим інструментом, на основі якого можливе саморозгортання тотожності.

У великого німецького мислителя Г.В.Ф. Гегеля (1770-1831 рр.) філософія розуміється як тотальність ідей, які розвиваються. Мова йде про загальне, котре філософ часто називав Абсолютом, або Абсолютною ідеєю. Ідеї Гегеля філософські категорії. Увесь світ – це життя ідей. Філософія Гегеля – це проголошення безмежної могутності людського Розуму. Природа, мислення, дух, держава, мистецтво, прекрасне, справедливе – все це одяг, в якому виступає перед світом Розум.

Філософ показує рух духовного досвіду, набутого людством. Феноменологія духу – це одночасний процес розвитку світової культури, нагромадження духовного досвіду людства й опанування цього досвіду конкретним індивідом, перетворення його в особистість. Свідомість соціальна й історична, рух індивідуальної свідомості повторює історію суспільства. Після закінчення процесу виховання і здобуття освіти кожна людина стає здатною подивитись на світ і на себе крізь призму певного стану світової історії, «світового Духу».

Рух свідомості за Гегелем, – це сходження від абстрактного до конкретного. Це шлях від найпростіших визначень до все більш змістовних, які відтворюють теоретичну модель досліджуваного об’єкта.

Рух від абстрактного до конкретного відбувається за допомогою тріади: висунуте положення вступає в конфлікт зі своєю протилежністю, антиподом, заперечується ним, що потім приводить до «заперечення заперечення» – примирення протилежностей, їх синтезу. Побудову своєї системи Гегель починає з найбіднішого, найабстрактнішого поняття, а саме з «чистого буття». Йому протистоїть «ніщо». Єдність абстрактних визначень «буття» і «ніщо» розгортається в процес становлення. А потім пізнаючий дух Гегеля поступально здійснює цілу одіссею, де першим результатом становлення є те, що стало, тобто наявне буття: воно – перша визначеність, якість. А далі: знята якість є кількість; знята кількість – міра; знята міра – сутність; знята сутність – явище; зняте явище – дійсність; знята дійсність – поняття; зняте поняття – об’єктивність; знята об’єктивність – абсолютна ідея; знята абсолютна ідея – природа; знята природа – суб’єктивний дух; знятий суб’єктивний дух –моральний, об’єктивний дух; знятий моральний дух – мистецтво; зняте мистецтво – релігія; знята релігія – абсолютне знання, філософія.

Свою філософську систему Гегель назвав «абсолютним ідеалізмом». Ця назва пов’язана з його прагненням охопити весь універсум, увесь природний і духовний світ єдиним поняттям. Таким вихідним поняттям гегелівської системи є «абсолютна ідея». Першим і основним визначенням «Абсолютної ідеї» є те, що вона – розум, мислення, розумне мислення.

Перетворюючись у природу, «Абсолютна ідея» визначає себе і тим самим відчужується від своєї істинної сутності, постаючи у вигляді кінцевих чуттєвих, тілесних одиничностей. Бог створює природу з тією метою, щоб з неї виникла людина і разом з нею людський дух. Суб’єктивний дух, перша стадія розвитку людського духу, переходить до об’єктивного духу, який охоплює сферу людського соціального життя, яке відбувається в релігії, мистецтві, філософії.

Заслугою Гегеля є розроблення діалектичного методу, який передбачає розглядання всіх явищ і процесів у всезагальному взаємозв’язку, взаємообумовленості та розвитку. Діалектичне є взагалі принципом будь-якого руху, будь-якого життя і будь-якої діяльності в сфері дійсності. Діалектичне є душею кожного істинного наукового пізнання. В якості діалектика Гегель переходить від однієї категорії до іншої: теза – антитеза – синтез і т.д. Заперечення опонентів не приймалися ним хоча б тому, що ніхто з них не здатен був краще його показати узгодженість мислення з самим собою. Геній діалектики тріумфував: він пізнав смисл всього світу.

Гегелівське вчення є грандіозною спробою усвідомити культурно-історичний процес. Велика заслуга його в тому, що він показав весь духовний, історичний, природний світ у вигляді безперервних змін, перетворень і розвитку. Історія природи і суспільства одержала закономірне пояснення, постала «пронизаною» єдністю, розумно осягненою через ряд принципів. Велика думка, виплекана епохою Просвітництва, думка про прогресивний розвиток суспільства, мислення, культури – одержала вагоме обґрунтування в системі Гегеля.

Філософія Л. Фейєрбаха (1804-1872 рр.) – закономірний наслідок нових історичних умов, які склалися в 30-40-і роки XIX ст. в Європі. Творчість свою Фейєрбах починає як ідеаліст, прихильник і учень Гегеля. Але надрукована в 1839 р. праця «До критики філософії Гегеля» свідчить про його розрив з прихильниками Гегеля («лівими» гегельянцями) і перехід на позиції матеріалізму й атеїзму. Критикуючи Гегеля,він говорить про спорідненість його вчення з теологією, свідчення тому – наявність однакових категорій. Бог – об’єктивована абстракція, яка існує лише в головах людей. У свідомості здійснюється переворот дійсних відношень, і дійсний творець Бога – людина стає залежною від нього. Таким чином, Фейєрбах прагне відродити в людині необхідність самоствердження і гідності. І це можливо, на його думку, тільки на основі матеріалістичного світогляду.

Свою філософію Фейєрбах називає антропологією і відстоює в ній антропологічний принцип. Сутність його в тому, щоб завдяки людині звести все надприродне до природи, і завдяки природі все надлюдське звести до людини, спираючись на історичні та емпіричні приклади. В центрі філософії повинна знаходитись людина як найвища істота природи. Звідси його ствердження, що людська істота не є ні матеріалізмом, ні ідеалізмом, ні фізіологією, ні психологією, вона – лише антропологія. Згідно антропологічного принципу філософські проблеми людини і суспільства трактуються, виходячи з розуміння природи людини, носієм якої є індивід.

Антропологізм Фейєрбаха з’єднується з матеріалізмом і свого роду атеїзмом. Релігія укорінена в природі людини, в обставинах її життя, в потребах: «Бог є те, в чому людина має потребу для свого існування». Позиція Фейєрбаха як атеїста полягає у відстоюванні релігії без Бога, релігії любові людини до людини. Любов є універсальним законом розуму і природи, і тому повинна бути вищим і першим законом людини. Людина людині Бог – така вища практична першооснова, такий і поворотний пункт всесвітньої історії. Фейєрбах,обожествляючи прості закони людської спільності та моральності, прагне з цієї гуманістичної позиції упорядкувати людське суспільство, привести його до щастя. Саме тому етика Фейєрбаха – евдемонізм, тобто вчення, яке обґрунтовує прагнення до щастя. Новий гуманізм стане основою нового суспільства – братства вільних, гармонійно розвинених, щасливих людей.

 

© 2013 wikipage.com.ua - Дякуємо за посилання на wikipage.com.ua | Контакти