|
ОСНОВНІ ПОЛОЖЕННЯ МАКРСИСТСЬКОЇ ФІЛОСОФІЇ
Вчення марксизму створювалося в середині XIX ст., і на ньому чітко проглядається відбиток культури свого часу, своєї епохи. Теоретична діяльність К. Маркса (1818-1883) розпочинається в 40-х роках XIX ст., коли з позицій революційного демократизму він виступає з ідеєю світової гармонії, яку називає комунізмом, або «реальним гуманізмом». Комунізм заснований на ідеї вільної універсальної творчої сутності людини. Перешкодою на шляху до реалізації цієї ідеї виступають різні види відчуження: людини від природи, людини від своєї власної «родової» сутності, людини від людини і людини від суспільства. Основою всіх форм відчуження є відчуження праці, яке базується на приватновласницьких відносинах. Для корінної зміни становлення людини до природи та інших людей необхідно стати на шлях присвоєння своєї дійсної родової сутності. На основі теорії присвоєння Марксстворює гуманістичне, величне вчення про суспільно-історичну, предметно-практичну сутність людини. Визнаючи людину природною істотою і одночасно суспільною (природа – «частина» людини, її «неорганічне тіло»), Маркс вважає, що людина – природна істота особливого роду, вищий продукт розвитку природи. Людина – це універсально-загальна сила природи, здатна до активного її перетворення («соціалізації»). Цю здатність Маркс називає практикою. Людська діяльність становить процес «олюднення світу», перетворення природи відповідно до її законів. В той же час накладення на природу людських характеристик, без яких вона не змогла б стати фактором людського буття. Історія розглядається Марксом як процес взаємодії людини і природи. Субстанцією історичних змін виступає спосіб виробництва матеріальних благ, а в якості ведучої тенденції історії виступає поступальний розвиток – суспільний прогрес. На цій підставі Маркс розробляє теорію матеріалістичного розуміння історії. Суть його в тому, що систему виробничих відносин між людьми слід пояснювати, виходячи з виробництва безпосередніх засобів для життя, а потім на цій основі - і політичний устрій суспільства, мораль, право, філософію та інші духовні явища. Залежність свідомості людей від їхнього суспільного буття змінює роль духовної діяльності людини. На основі матеріалістичної концепції історії Марксстворює теорію суспільно-економічної формації. Узагальнюючи історію розвитку людства, Маркс виділяє такі основні суспільно-економічні формації, які утворюють ступені історичного прогресу: первіснообщинний лад, рабовласницький, феодальний, капіталістичний і комуністичний. Формація охоплює всі сторони суспільного життя в їх органічному взаємозв’язку. В основі кожної формації лежить певний спосіб виробництва. Виробничі відносини, взяті в їх сукупності, утворюють сутність даної формації; структуру формації складає економічний базис і відповідна йому політико-юридична, ідеологічна надбудова. Сутність теорії суспільно-економічної формації полягає в тому, що вона визнає поступовий, прогресивний характер суспільного розвитку і приводить до висновку про неминучість загибелі капіталізму і торжества комунізму. Антропологія К. Маркса визнає людину вищою соціальною цінністю – «вільний розвиток кожного є умовою вільного розвитку всіх». Однак ця ідея, спільна для багатьох філософських напрямків, в тому числі для індивідуалізму, нероздільно пов’язана в марксизмі з концепцією соціальної сутності людини, її діяльної природи. Людина, по Марксу, подвоює себе не тільки інтелектуально, як це має місце в свідомості, але і реально, діяльно, і споглядає саму себе в створеному нею світі. Визначивши завдання практичного перетворення світу, Марксносієм цього перетворення вважає пролетаріат. В найбільш загальному викладі досягнення філософії К. Маркса полягають в наступному: виділення значимості соціальних умов життєдіяльності суспільства; виявлення сфери соціального як особливої реальності; розумінні суспільства як формації, що розвивається; прагнення створити науку про суспільні відношення, поставивши в центр вчення про суспільно-економічну формацію і класову боротьбу; розгляду практики в якості критерію істини; критики буржуазного суспільства і властивих для нього пороків. Впродовж багатьох років Ф.Енгельс (1820-1895 рр.) був безкорисним другом і соратником К.Маркса. Після його смерті він скромно зауважував, що при житті друга завжди «грав» другу скрипку. На думку Енгельса, Маркс – геній, а він сам – всього лише талант. Енгельс ставив собі і Марксу в заслугу вироблення діалектичного матеріалістичного методу, який протиставив метафізичному (догматичному) способу мислення. Він виступав за союз філософії і природознавства, але вважав, що в останньому панує хаотична плутанина саме внаслідок незнання природознавцями діалектики. В контексті своєї концепції матеріалістичної діалектики Ф. Енгельс звертається до проблеми теорії пізнання. Практичні потреби людей – головний стимул для розвитку знання, вони здійснюють вирішальний вплив на вибір, напрямок, темпи розвитку знання, на характер їх використання. Пізнання світу в кінцевому підсумку служить меті його перетворення. Метою пізнавальних зусиль є досягнення істини, що визначається як відповідність думки, наших знань про світ самому світу, об’єктивній дійсності. Кожна істина – об’єктивна, її оформлення (об’єктивізація) у зовнішньому світі, в сфері науки залежить від особливостей тих людей, які формулюють дану теорію. Таким чином, значення об’єктивної істини мають усі достовірні знання людей, всі положення науки, в яких відображується об’єктивна дійсність. Критерієм істини виступає практика. Тільки ті результати пізнання, які пройшли перевірку практикою, можуть претендувати на знання об’єктивної істини. Заслуговує уваги сформульоване Ф. Енгельсом основне питання філософії, яке є питанням про відношення мислення до буття, що поділило філософів на два великих табори – ідеалістичний та матеріалістичний. Однак не зовсім коректно прагнути поділити величезне і різноманітне проблемне поле філософії всього на два напрями – ідеалістів (дух або свідомість первинні, а матерія вторинна), і матеріалістів (матерія первинна, свідомість вторинна). Світ філософії складається не з білого або чорного, він багатоколірний, і не підлягає поляризації. Філософські й соціально-економічні ідеї марксизму одержали подальший розвиток в XX ст. В еволюції марксистської філософської думки після смерті її основоположників можна виділити наступні основні періоди: ІДЕЇ РОСІЙСЬКОЇ ФІЛОСОФІЇ Особливості політичного існування Русі (а потім Росії) в XVI-XVIII ст. не сприяли розвиткові філософії, хоча не можна заперечувати поступового становлення в ній духовного життя. На початку XIX ст. намічається поширення двох суперечливих тенденцій, які в 40- 60-ті рр. цього ж століття формувалися «слов'янофілами» та «західниками». Представниками російської філософсько-ідеалістичної течії слов'янофільства є О. С. Хом'яков (1804-1860 рр.), В. Киреєвський (1806-1856 рр.), К. С. Аксаков (1817-1860 рр.), Ю. Ф. Самарін (1819-1876 рр.). Важливий методологічний принцип релігійно-філософських поглядів «слов'янофілів» поняття соборності. Завдяки визначальному принципові соборності можлива єдність на основі духовної спільності. Соборність проявляє себе у всіх сферах життєдіяльності людини - церкві, сім'ї, суспільстві. Соборність ґрунтується на «безумовних», незалежних від зовнішніх форм вираження істинах, які забезпечують існування церкви протягом усієї історії її розвитку. Ці істини - результат духовних пошуків «слов'янофілів». Оцінюючи значення «слов'янофілів» у суспільній думці Росії, слід відзначити, що вони визнавали важливу роль філософських шукань у житті людей, закликаючи до створення самобутньої російської філософії як загальної основи всіх наук і духовного досвіду російського народу. Росія, спираючись на православну духовну основу, йде своїм особливим шляхом, який «виріс» із специфічної соціальної організації - сільської общини, «миру». «Слов'янофіли» вимагають зробити общинний принцип всезагальним, перенести у сферу міського життя, промисловості. В міру поширення «общинного принципу» в російському суспільстві все більше зміцнюватиметься «дух соборності». Яскравим контрастом «слов'янофілам» є «західники». Їхні погляди пов'язувалися з тим, щоб Росія засвоїла європейську науку, плоди вікової просвіти. «Західників» мало цікавила релігія. Вони високо цінували політичну свободу, деякі були прибічниками соціалізму в тій чи іншій формі. Виникнення «західницького» руху пов'язується з діяльністю гурт-ка М.В. Станкевича (1813-1840 рр.) при Московському університеті, куди входили В. Бєлінський, К. Аксаков, поети М. Кольцов і М. Лермонтов, М. Бакунін та інші; основна увага там приділялась вивченню європейської поезії, музики, філософії. Важлива роль розвитку російської філософії цього періоду належить М.Г.Чернишевському (1828-1889). У філософії М.Г.Чернишевський високо цінував діалектичний метод Гегеля, сутність якого вбачав у тому, що все в світі змінюється через існування протилежних сил і якостей. В галузі етики Чернишевський був прибічником теорії «розумного егоїзму»: розумна людина розуміє, що її особисте щастя збігається із загальним добробутом. Найбільш переконливо Чернишевський викладає свої етичні погляди в романі «Що робити?». Найхарактернішою рисою російського філософського знання є його спрямованість на православне християнство. Біля витоків релігійної філософії стояв М.Ф.Федоров (1828-1903 рр.). Його оригінальні ідеї мали великий вплив на Соловйова, Достоєвського, Толстого. Федоров пов'язує своє вчення з християнством, зокрема з православ'ям, в якому особливо цінується ідея воскресіння (пасха) і вічності життя. Встановивши панування над природою, людство переможе смерть. Більше того, людство може і повинно поставити перед собою завдання воскресіння всіх своїх прабатьків. Називаючи задумане ним воскресіння іманентним, Федоров засуджував прагнення до потойбічного, трансцендентного буття. Його ідеалом було здійснення Царства Божого в цьому світі. • Найвидатнішим російським філософом, який намагався створити цілісну світоглядну систему релігійної філософії, що пов'язала б воєдино питання релігійного та соціального життя людини, був В.С. Соловйов (1853-1900 рр.). У процесі світоглядної еволюції він перейшов від вивчення соціальних ідеалів соціалізму та комунізму до студіювання історії філософії. Вивчення теорій Спінози, Шопенгауера, Гартмана, а потім Гегеля, Шеллінга привело до створення власної філософської системи. Основою його світогляду стало християнство, але не у вигляді окремої конфесії: його вчення має міжконфесіональний, екуменічний характер. Іншою особливістю філософії Соловйова є те, що він спробував включити до християнського світогляду найновіші досягнення природознавства, історії та філософії, створити синтез релігії та науки. Ідея всеєдності - центральна у філософії В. Соловйова. Відштовхуючись від слов'янофільської ідеї соборності, Соловйов надає цій ідеї космічного значення, онтологічного забарвлення. Він вважає, що все суттєве є єдине, всеохоплююче. Нижчі та вищі рівні буття взаємопов'язані, тому що оскільки нижче виявляє своє тяжіння до вищого, то й кожне вище «вбирає в себе» нижче. Бог у Соловйова - «космічний розум», «істота надособиста», «особлива організуюча сила, що діє в світі» (тобто Бог не має антропоморфних рис). Для обґрунтування динаміки буття (поряд з ідеями) філософ вводить таке активне начало, як «світова душа». Бог дає «світовій душі» ідею всеєдності як визначальну форму всієї її діяльності. Ця вічна божественна ідея дістала назву Софії — мудрості. Софія - головне поняття системи Соловйова. Особливе місце в російській філософії належить Павлу Флоренському. В своїх роботах автор демонструє майже надлюдську ерудицію - блискучі знання з філософії, теології, математики, а філософські висновки підкріплює фактичним матеріалом з медицини, психопатології, фольклору, лінгвістики. Виступаючи проти раціоналізму, Флоренський називає його філософією поняття та розуму, філософією речей і неживої нерухомості, який повністю пов'язаний із законом тотожності. Головний недолік закону тотожності полягає в тому, що він утверджує самототожність «Я» і, отже, самодостатність «Я», а це породжує егоїзм і атеїзм. Відмова від егоїзму й атеїзму означає відмову від закону тотожності. Здійснити цю відмову означає прийняти іншу, більш високу логіку відношення до дійсності - «логіку» вручення своєї долі в руки Бога. Концепція особистості Флоренського базується на любові Божій, без якої особистість дробиться на психологічні елементи та моменти, втрачає свою органічну та субстанційну єдність. Значне місце у православній філософії займає С.М. Булгаков (1871-1944 рр.). Він виходить з того, що існує особлива, позалогічна здатність осягнення людського буття. На його думку, логічне мислення відповідає лише сьогоднішній, гріховній людині, воно є хвороба, породження недосконалості. Обмеженому, гріховному логічному мисленню православні філософи протиставляють особливу духовну здатність бачення світу - віру, любов, релігійний досвід. Це не пізнання в точному значенні цього слова, а безпосередній зв'язок людини з Богом, внутрішнє почуття, яке виникає з потреби в трансцендентному. Такий погляд на віру не дає змоги трактувати її як систему ідей або інституційних форм вираження, а навпаки, дає можливість розглядати її як живий, постійно оновлюваний зв'язок з Ісусом Христом. З допомогою релігійного досвіду як єдиної форми проникнення людини до кінцевих таємниць буття релігійні філософи прагнуть захистити віровчення від критичної думки з позицій даних наукового пізнання. Врешті релігійний досвід одержує тлумачення як безпосереднє злиття людської душі з Богом, перехід людських переживань, почуттів у трансцендентний вимір. Певне місце в російській філософії займає течія інтуїтивізму. Чільне місце в ній належить М.О. Лосському (1870-1965 рр.). Згідно з теорією інтуїції, чуттєві якості об'єкта - кольори, звуки, тепло тощо належать до реальних об'єктів зовнішнього світу. Лосський поділяє погляд Бергсона, суть якого в тому, що стимулювання окремого органа чуття і фізіологічний процес у корі головного мозку служать не причиною, яка виробляє зміст сприйняття, а тільки стимулом, який спонукає «Я», що пізнає, спрямовувати свою увагу та відбіркові дії на реальний об'єкт зовнішнього світу. Усе те, що не має ні просторового, ні часового характеру, Лосський називає «ідеальним буттям». Все, що дано у формі простору і часу, називається реальним буттям, яке може виникнути й набути систематичного характеру тільки на основі ідеального буття. Крім того, існує металогічне буття; воно виходить за рамки законів тотожності, суперечності та виключеного третього, наприклад Бога. Ідеальне буття - об'єкт інтелектуальної інтуїції. Воно споглядається безпосередньо, яким воно є, в самому собі; звідси висновок, що дискурсивне мислення не протилежне інтуїції, а є її різновидом. Металогічне буття є об'єктом містичної інтуїції. Ідеї Лосського певною мірою поділяє С. А. Франк (1877-1950 рр.). Для нього логічне пізнання завжди абстрактне і нежиттєве, воно дається через споглядальну інтуїцію. Всі живі істоти, розгортаючи себе в часі як безперервне творче становлення, належать до сфери металогічного; воно сприймається через живе пізнання або пізнання як життя, яке досягається в ті моменти, коли наше «Я» не тільки споглядає об'єкт (тобто володіє ним надчасово), але й ним живе. У російській філософії провадилися дослідження з онтології, гносеології, логіки, етики, естетики та історії філософії. Широко відомими були погляди про пізнаваність зовнішнього світу, які часто знаходять вираження у формі вчення про інтуїтивне; позитивізм і механістичний матеріалізм. Багато уваги приділялося розробленню теорії про світ як єдине ціле, яка спиралася б на всю багатомірність досвіду. Релігійний досвід, на думку російських мислителів, міг дати найважливіші дані у вирішенні цього завдання. Філософія, беручи до уваги цей досвід, з необхідністю ставатиме релігійною. В цьому полягає найхарактерніша риса російської філософії. Усе це дає підстави вважати, що будь-яка філософська система, що поставила перед собою великі завдання пізнання глибокої сутності буття, повинна керуватися принципами християнства. Плеяда російських мислителів присвятила своє життя розробленню всеохоп- люючого християнського світогляду. |
|
|