ВІКІСТОРІНКА
Навигация:
Інформатика
Історія
Автоматизація
Адміністрування
Антропологія
Архітектура
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Військова наука
Виробництво
Географія
Геологія
Господарство
Демографія
Екологія
Економіка
Електроніка
Енергетика
Журналістика
Кінематографія
Комп'ютеризація
Креслення
Кулінарія
Культура
Культура
Лінгвістика
Література
Лексикологія
Логіка
Маркетинг
Математика
Медицина
Менеджмент
Металургія
Метрологія
Мистецтво
Музика
Наукознавство
Освіта
Охорона Праці
Підприємництво
Педагогіка
Поліграфія
Право
Приладобудування
Програмування
Психологія
Радіозв'язок
Релігія
Риторика
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Статистика
Технології
Торгівля
Транспорт
Фізіологія
Фізика
Філософія
Фінанси
Фармакологія


ПРИНЦИПИ ТА ІДЕАЛИ КЛАСИЧНОЇ ТА НЕКЛАСИЧНОЇ ЗАХІДНОЇ ФІЛОСОФІЇ

 

Лібералізація суспільного життя, пов’язана з вимогами розвитку капіталізму, закономірно породжувала поліфонію філософського мислення. В західноєвропейській філософії відбувається серйозне зрушення – на перший план виступають здебільшого суб’єктивістські та ірраціоналістичні концепції. Одна з них – «філософія життя», центральне поняття якої – «життя» як потік нескінченного, мінливого, невловимого раціональними методами пізнання, і в той же час творчого і продуктивного для кожної людини існування – протиставляється традиційному поняттю буття як чогось незмінного, основоположного, умодосяжного.

Першим виступив проти усталеної раціоналістичної традиції А. Шопенгауер (1799-1860 рр.). Він виходив з критики раціоналізму і панлогізму Г. Гегеля, який не узгоджувався з теоретичною позицією І. Канта. Мислитель був переконаний, що правильна філософія повинна робити акцент на чуттєвості. Немає об’єкта без суб’єкта. Отже, світ – моє уявлення. Шопенгауер виходить з того, що кантівському терміну «явище» протиставляє термін «уявлення», який обіймає все, що дано нам в чуттєвому сприйнятті. Світ існує тільки як уявлення. Матеріальний світ – не що інше, як світ явищ, і його вивчає наука. «Світ як уявлення» - це суб’єктивна, ірраціоналістична інтерпретація раціонального пізнання, і разом з тим – дискредитація об’єктивного наукового мислення. Він вважав, що наукове світорозуміння ілюзорне, класична філософія – «шарлатанство», а гегелівська діалектична логіка – «жонглювання абстрактними формулами».

Але світ даний людині не тільки як уявлення, але і як такий, який являє себе в дії і русі суб’єкт. Пізнаючи світ, ми маємо справу з уявленням. Цей світ має потребу також в поясненні на основі принципу причинності. Розгадка всього цього – у феномені волі, точніше, волі до життя.Таким чином, відбувається перехід із світу «як уявлення» в «світ як волю». Не в мисленні, а в бажанні (хотінні) суб’єкт виступає сам по собі, розкриваючи свою внутрішню сутність – волю, яка є принципом суб’єктивності на відміну від пізнання як принципу об’єктивності. Воля –первинна, незалежна від пізнання, яке є вторинним, відокремленим від волі. Воля розуміється як універсально-космічний феномен, а кожна сила в природі – як воля. Отже, об’єктивному пізнанню протиставляється ірраціональне пізнання, яке вводить у недосяжний іншим чином світ. Мова йде не про інтелектуальну інтуїцію, а про безпосередню самосвідомість, про інтуїцію, яка має справу не з зовнішнім світом, а з «буттям у собі» того, що саме по собі є «інтуїтивним».

Кожне поняття, думка – лише абстракція. Звідси декартівське Cogito ergo sum («Я мислю, отже, існую») Шопенгауерзамінює Volo ergo sum («Я хочу, отже, існую»). В бажанні суб’єкт виступає сам по собі, розкриваючи свою внутрішню сутність – волю, яка є принципом суб’єктивності на відміну від пізнання як принципу об’єктивності.

Філософську композицію А. Шопенгауера волюнтаризм – продовжує Ф. Ніцше (1844-1900 рр.). Для Ніцше первинний принцип – принцип волі, але волі до життя. Якщо життя є воління (хотіння), то нехай воно буде активним («б’є ключем»). Тому далеко не випадково Ніцше з усією рішучістю проголошував вчення про волю до влади. Під владою не розуміється політичний феномен. Воля до влади – це самоствердження волі до життя.

Воля до влади – головна ознака особистості, в якій вона досягає самовладання, самовизначення. Життя людини тотожне інстинкту зростання, влади, нагромадження сил, впертого існування; якщо воля до влади відсутня – істота деградує. Влада над собою суттєвіша, ніж влада над іншими. В онтологічному трактуванні «волі до влади» Ніцше весь Всесвіт розуміється як неперервна боротьба «квантів влади», кожний з яких прагне до панування над усіма іншими, бажає стати організуючим центром усього світу. Власне соціальний світ розуміється, як споконвічна війна воль які сперечаються між собою.

Детальний аналіз моралі, здійснений Ніцше, показав, що вона для нього є сукупністю надуманих, тобто уявних цінностей. Але мова повинна йти не про бажану, а про дійсну людину. Тільки в такому випадку не буде обмежена свобода людини. Отже, питання про мораль починає осмислюватися на мові цінностей (Шопенгауер говорив про доброчинності). Ніцше, який рішуче переглядає всі цінності, разомз тим заявляє, що потрібно знайти нові цінності. Старі цінності втрачають своє значення, їх заперечують (нігілізм), тому потрібно винайти нові цінності.

Якщо світ є воля до влади, то потрібно сприяти тим, хто її здатен уособлювати. А це – надлюдина– найбільш суперечливе поняття в етиці Ніцше, оскільки воно має «подвійну мораль» (стандарт). Зовнішня особливість «надлюдини» полягає у «вродженому благородстві», «аристократичності». Маси готові підкорятися, якщо володар доведе право керувати насамперед своєю зовнішністю, манерою триматися. Володарем влади «надлюдина» стає не в силу вродженої приналежності до певного класу чи стану, а як обранець самої природи.

В XIX ст. наука досягла вражаючих успіхів в математиці, фізиці, хімії, біології, мікробіології. Різко зріс інтерес до суспільних наук, особливо до економіки, історії, соціології. В зв’язку з цим відчувалася гостра потреба в глибокому і змістовному розумінні феномену науки.

Значне місце в розробленні нової методології наукового пізнання належить позитивізму. Це поняття (від лат. positivus – позитивний) означає заклик до філософів відмовитися від метафізичних абстракцій і звернутися до позитивного знання. Він виникає в 30-40-ві рр. XIX ст. у Франції і його родоначальником вважається Огюст Конт (1798-1857 рр.). Знання позитивне лише в тому випадку, якщо воно будується за прикладом конкретних наук, насамперед математики і фізики.

Наступив час нового світогляду, в основі якого знаходиться «основний закон» трьох стадій розвитку мислення і суспільства. Кожна гілка пізнання проходить послідовно три стадії: теологічну, або фіктивну; метафізичну, або абстрактну; наукову, або позитивну.

На першій стадії людина прагне пояснити все з допомогою надприродних сил, які уподобляються з нею: богами, духами, героями тощо. Теологічна стадія характеризується пануванням фікцій, які не мають доказів. Це «католицький і феодальний режими».

На другій (метафізичній) стадії люди на місце дійсних законів ставляться абсолютні сутності. Позитивне значення цієї стадії полягає в переході до дійсної науки, до ідеального, позитивного знання. Метафізичний стан характеризується підвищеною увагою до сутності, до абстрактних понять, які приймаються за реальність.

На третій позитивній стадії знання базується на спостережених фактах, на точній оцінці реальності. Саме тут здійснюється «позитивний синтез» різних позицій. Істинний позитивний дух, підкреслює Конт, полягає в заміні вивчення першопричин явищ вивчення їх законів, або в заміні слова чому словом як. Ми здатні зрозуміти, як відбуваються явища, але не чому вони відбуваються.

Позитивізм – це реальність розвитку філософської думки, він прагне посилити акцент на досягненнях науки, зв’язку філософії та конкретних наук.

Ідеї О. Конта були підхоплені англійським мислителем Дж.С. Міллем (1806-1873 рр.). Він прагнув переглянути все досягнуте в сфері раціональності з тим, щоб в кінцевому рахунку, спираючись на розвиток суспільних наук, визначити шляхи побудови сприятливого для людей суспільства. Головна його думка полягала в тому, що демократичне суспільство є різновидом раціональності. Але для цього потрібно стати логіком. Здобуття нових смислів у вирішенні моральних і політичних питань мислитель бачив в системі індуктивної логіки. Індукція передбачає тотожність (однаковість) індивідуумів і подій. Вона має справу з причинно-наслідковими зв’язками.

На основі індуктивної логіки Мілль пропонує розглядати метод будь-якої соціально-історичної дисципліни. Скрізь, виходячи із закону причинності, необхідно пояснювати бажання мотивами, а мотиви потребами людей в предметах. Але в моральних науках є одна складність: мова йде не про те, що є і буде, а про те, що повинно бути. Тому всі моральні науки є мистецтвами.

Індуктивний метод Дж.С. Мілля не дозволяв зрозуміти моральні дисципліни в якості наук. Це можливо лише в тому випадку, якщо соціально-історичним дисциплінам надається ціннісний характер. Але цінності виробляються продуктивним уявленням, яке емпіризму зрозуміти не дано. Утилітаризм, строго кажучи, не знає цінностей. Для досягнення щастя необхідно здійснювати корисні вчинки. Така вимога утилітаризму.

У другій половині XIX ст. формується «другий» позитивізм або емпіріокритицизм – філософія критичного досвіду. Його засновник Ернст Мах (1836-1916рр.). Він поставив мету – побудувати філософію за самими строгими мірками науки. Мова йде насамперед про критику будь-яких ненаукових міркувань. Але для цього потрібно здійснити ретельний аналіз емпіричного досвіду пізнання, звільнити його від ненаукових додатків. Махбув переконаний, що наука повинна встановлювати зв’язок феноменів, тобто відчуттів, нічого більше. Виходячи з цього Махвважав, що в основі всіх явищ лежать факти чуттєвого світу, відчуття. Вони об’єднані між собою найрізноманітнішим чином, а з ними пов’язані настрої, почуття, вияви волі. Повсякчасні та сталі відчуття закарбовуються в пам’яті та виражаються засобами мови.

Перший комплекс відчуттів, або тіла – це кольори, тони тощо, які функціонально пов’язані між собою просторовими та часовими характеристиками. Другий комплекс, або «Я» – настрої, почуття, спогади, пов’язані з особливим, живим тілом. Не тіла викликають відчуття, а комплекси різних елементів, комплекси відчуттів утворюють тіла. Відчуття або «елементи» Мах вважає нейтральними, вони не належать ні до фізичної (об’єктивної), ні до психічної (суб’єктивної) сфери. Ці елементи повинні забезпечити безперервний перехід від фізичного до психічного в рамках єдиного знання. Виходячи з цього, Махнамагався переосмислити основні категорії науки. Пізнання людини підкоряється принципу «економії мислення». Мета науки – «чистий опис» фактів чуттєвого сприйняття, до яких пристосовується думка. Відповідно до принципу економії мислення, науковий аналіз не повинен залишати сферу відчуттів.

Послідовником і однодумцем Е. Махабув швейцарський філософ Ріхард Авенаріус(1843-1896 рр.). Він розробив учення про «принципову координацію» («без суб’єкта немає об’єкта і без об’єкта немає суб’єкта»), згідно з яким заперечується об’єктивна реальність, що існує поза межами нашої свідомості. Тобто всі явища, які вивчаються (об’єкти), існують не інакше як в координації з суб’єктом. Для людини немає сенсу визнавати існування поряд з суб’єктом незалежного від нього об’єкта. Якщо ви розмежовуєте об’єкт і суб’єкт, то неминуче виникає проблемне питання про саму можливість пізнання об’єкта, тобто суб’єкт пізнає сам себе і тим самим – своє оточення. Головна ідея Авенаріуса полягала в нерозривному зв’язку суб’єкта і об’єкта. В їх принциповій координації суб’єкту даються елементи («земля», «гаряче», «гірке») і характеристики («приємне», «красиве», «потворне»). Наукові заблудження починаються тоді, коли, штучно розриваючи єдність середовища і людини, наділеної нервовою системою, постулюють самостійність або зовнішнього світу, або категоріальних структур.

В розглянутих концепціях О. Конта, Дж.С. Мілля, Р. Авенаріуса, Е. Маха панує одна і та ж установка на обґрунтування науки індуктивним методом. Ставиться питання про можливості емпіризму, згідно якому досвід і експеримент є не тільки вихідним, але й кінцевим пунктом високої науки. Прибічники першого і другого позитивізму досліджували потенціал індуктивного методу. Не викликає сумніву думка про ретельний аналіз експериментальних даних.

Філософія життя утворилася як опозиція раціоналізму І. Канта іГ. Гегеля. її джерела знаходяться в намаганні виробити такий світогляд, який відповідав би гуманітарному знанню. Життя розуміється як первинна реальність, котра тільки одна відповідна всьому дійсно людському. До «філософії життя» в першу чергу належить філософія волі А. Шопенгауера іФ. Ніцше, а також психоаналіз З. Фрейда та інтуїтивізм А. Бергсона.

В широкому смислі слова психоаналізом називають різні школи динамічної психотерапії. Психоаналіз бере свій початок з гуртка прибічників З. Фрейда, які об’єдналися навколо нього в 1902 р., організувавши в 1908 р. Віденське психоаналітичне товариство. В теоретичному плані класичний психоаналіз являє собою фрейдизм, тобто вчення 3. Фрейда.

Серцевину вчення 3. Фрейда утворює концепція несвідомого. На думку Фрейда, більшість наших бажань і прагнень несвідомі. В сновидіннях, гіпнотичних станах, у фактах нашої поведінки: описках, обмовках, неправильних рухах тощо знаходить вираження «несвідоме». Людська психіка, за Фрейдом,– структура з трьома головними рівнями: несвідоме, підсвідоме і свідоме. Створена Фрейдом модель особистості виступає як комбінація трьох головних інстанцій. «Воно» (іd) – глибинний пласт несвідомих нахилів, сукупність інстинктивних потягів, основа діяльності індивідів; «Я» (Еgо) – сфера свідомого, яке відділилося від «Воно» в процесі еволюції з метою адаптації до зовнішнього середовища, посередник між «Воно» і «зовнішнім світом». «Над-Я» (Sиреr еgо) заявляється в момент виникнення людського суспільства, воно немовби вища істота в людині та включає засвоєні індивідом соціальна значущі норми і заповіді, соціальні заборони влади, батьків і авторитетів. Ця психічна інстанція успадковується й актуалізується у відносинах зі своїми батьками в психіці кожної людини. «Несвідоме» Фрейдвважає центральним компонентом, який відповідає суті людської психіки, а свідоме – лише особлива інтуїція, надбудована над «несвідомим».

Глибинний пласт людської психіки функціонує на основі природних інстинктів, «первісних прагнень» з метою одержання найбільшого задоволення. Основою первісних потягів виступають сексуальні нахили «лібідо» (прагнення, бажання, пристрасть). Вони охоплюють всю сферу людської любові, включаючи батьківську любов, дружбу і навіть любов до Батьківщини. Пізніше висувається гіпотеза, що діяльність людини обумовлена наявністю як біологічних, так і соціальних прагнень, в яких домінуючу роль грають так звані «інстинкти життя» – «ерос» та «інстинкт смерті» – «танатос». Доповненням «лібідо» виступає також агресивне начало – «мортидо». У процесі розвитку індивіда «лібідо» локалізується в різних зонах людського тіла. Спочатку воно аутоеротичне, а потім переноситься на зовнішній об’єкт, на іншу людину.

Фрейд вважав, що психоаналіз може бути використаний для пояснення і врегулювання суспільних процесів. Зокрема, людина може оволодіти своїми інстинктами, пристрастями і свідомо керувати ними в реальному житті. Завдання психоаналізу, на його думку, якраз і полягає в тому, щоб несвідомий матеріал людської психіки перевести в сферу свідомого і підкорити своїм цілям.

Ідеї Фрейда знайшли подальший розвиток в неофрейдизмі, зокрема теорії Карла Густава Юнга (1875-1961 рр.), одного з його найближчих учнів. Сутність розходжень Юнга і Фрейда зводилась до розуміння природи і форм виявлення несвідомого. Юнг вважає, що Фрейдневиправдано звів всю людську діяльність до біологічно успадкованих інстинктів, а вони мають не біологічну, а чисто символічну природу. В основі символічного як частини самої психіки лежать міфи і легенди, які з давніх часів існують як «колективне несвідоме» начало людства і можуть бути відкриті як в магічних віруваннях первісних людей, так і в усіх релігіях світу.

Вважаючи міф виразом «колективного несвідомого», що властиве всім народам, націям, расам і впливає на становлення індивідуальної свідомості, Юнг робить спроби створити «архетипи» як формальні зразки поведінки або символічні образи, на основі яких оформляються конкретні, наповнені змістом, відповідні в реальному житті стереотипи свідомої діяльності людини. «Архетипи» діють у людині інстинктивно.

Поєднавши в своїй теорії ідеї міфа-символу як джерела мистецтва з інтуїтивною здатністю, що переважає в реалізації задуму, Юнгакцентує увагу на творчих здібностях, розглядаючи їх як відхилення від норми. Інтуїція – ірраціональна, несвідома перетворюється Юнгомв містичну силу, яка спонукає до творчості.

Послідовники психоаналітичної філософії неофрейдисти А. Адлер(1870-1937 рр.), Е. Фромм (1900-1980 рр.) на основі базових ідей цієї теорії прагнули пояснити соціальне влаштування життя людей. Суспільні суперечності, що є необхідною частиною людського існування, створюються і вирішуються людиною як в процесі її власного життя, так і в процесі історичного розвитку.

А. Адлер розробив власну теорію, названу ним «індивідуальною психологією». Він критикує фрейдизм за перебільшення ролі сексуальності і несвідомого в детермінації поведінки людей. На противагу цьому увага акцентується на ролі соціальних факторів, підкреслюється соціальна спрямованість сексуальних потягів – основи людського характеру. «Індивідуальна психологія» Адлераодержала найбільше розповсюдження в 20-30-і роки, особливо в СшА. В повсякденний обіг увійшов вироблений ним термін «комплекс неповноцінності».

Видним представником «філософії життя» є А. Бергсон (1859-1941 рр.). Він розуміє життя в космологічному плані. В основі всього знаходиться творчий порив, розгортання життєвого процесу, потік неперервних якісних змін, творіння, тривалості, тлінності.

Спосіб осягнення тривалості і минущості – інтуїція. Вона виступає безпосереднім знанням. Це – спільна основа філософії науки. Від інтелекту неможливо йти до інтуїції, а от зворотній шлях – від інтуїції до інтелекту – можливий. Лише йдучи від інтуїції до понять, філософія виявляє їх дійсний зміст. Філософія більше схожа на мистецтво, чим на науку.

Своєрідним фундаментом, на якому будується інтуїтивізм, є вчення про інстинкт та інтелект. Інтуїція не виступає першорядним компонентом теорії, а з’являється на одному з етапів розгортання логічної структури теорії Бергсона.Цим філософ прагне підкреслити динамічність пізнання, яке здатне ускладнюватись, видозмінюватись, здобувати нові форми. Разом з тим це прагнення залишається лише декларацією, оскільки по суті інстинкт та інтелект – це допоміжні категорії, необхідні Бергсону як фундамент, на якому поступово виникає «велика і світла побудова – інтуїція».

Інтуїтивізм А. Бергсона складна суперечлива теорія, в якій інтуїція трактується не як один з можливих етапів у процесі пізнання дійсності, а як основний, нічим не обмежений, нічим не визначенний шлях проникнення в таємниці світу. Разом з тим інтуїтивізм А. Бергсона –це спроба підкреслити відмінність живого, втому числі світу людини, від неживого. В цьому відношенні успіху досягає той, хто глибоко проникає в зміст наук.

Видатна роль в перетворенні «філософії життя» в академічну дисципліну належить німецькому мислителю В. Дільтею (1833-1911 рр.), який був професором Базельського університету. Він здійснив спробу обґрунтувати ідею життя як парадигму нового світогляду Заходу і дослідницьку програму гуманітарного знання.

В академічній «філософії життя» В. Дільтею належить заслуга обґрунтування специфіки гуманітарного знання в порівнянні з природничо-науковим знанням. Мислитель вважав, що природу ми пояснюємо, а духовне життя розуміємо. Розуміння, відчування, інтерпретацію як безпосередні способи осягнення життя в «науках про дух» В. Дільтей протиставляє методу «пояснення», який застосовується в «науках про природу».

Завдання «наук про дух» – виразити мінливість, цілісність і смисл історичних подій, пізнати мету культурно-історичної творчості, а не редукувати її до причинно-наслідкових зв’язків природного світу.

«Філософія життя» була першим розумовим напрямом, в якому виразно окреслилась ірраціоналістична тенденція. Відбувається переосмислення раціоналістичних концепцій класичної філософії про сенс, мету та призначення людської діяльності та пізнання. Ідеї представників школи «філософії життя» стали фактором становлення нових світоглядних орієнтацій, філософських шкіл, в яких акцентується увага на внутрішньому світі людини, поєднуються методи дослідження людини та культури з філософсько-антропологічним, екзистенціальним, герменевтичним, феноменологічним баченням буття людини в світі. В «філософії життя» заперечується розповсюдження уявлення класичної філософії про те, що свідомість є чимось абсолютно однорідним і в цій своїй якості виступає єдиним носієм людського «Я».

На переломі ХІХ-ХХ століть в західній філософії з’являється прагматизм(від гр. рrаgта – діло, дія). Він вважається візитною карткою насамперед американської філософії. Живильним ґрунтом цього напрямку став американський активізм. Прагматизм – своєрідна реакція на довготривалий розвиток західної європейської філософії.

Основоположник прагматизму – американський філософ, логік і математик Чарлз Пірс (1839-1914 рр.). Його філософські погляди поєднують дві протилежні тенденції: позитивістську (емпіричну) й об’єктивістську. Заперечуючи вроджені ідеї та інтуїтивне пізнання, Пірс вважав, що поняття про об’єкт можна досягнути лише шляхом розгляду всіх практичних наслідків, які витікають із дій з цим об’єктом.

Пізнавальна ясність досягається не через враження, не в думках, і навіть не в практичних діях, а лише в тому, в чому досягаються певні цілі. Виходячи з цього, Пірс висунув програму «реконструкції в філософії»: вона повинна бути не роздумами про основи буття і пізнання, а загальним методом вирішення проблем, що постають перед людьми в різних життєвих (“проблематичних”) ситуаціях у процесі їх практичної діяльності, яка відбувається в світі, що постійно змінюється.

Основна увага Пірсазвернена на проблему істини. Він визначає її як ясне, виразне, незаперечуване знання на даній стадії пізнання. Істинність – умова практичної придатності, результативності у практиці. Значення істини, її надійність визначаються корисністю. Практичний інтерес є причиною нашої зацікавленості в пошуках істини, тобто наші вольові прагнення попереджують дії розуму, одночасно і стимулюючи його. Сама по собі істина може бути тільки відносною, оскільки практика вимагає її безперервного оновлення, перетворення.

Ідеї Пірсарозвиває американський філософ і психолог Уільям Джемес(1842-1910 рр.). Його погляди є своєрідним поєднанням емпіризму з психологією і моральними міркуваннями, що зробило його більш відомим для широкої публіки. Як і Пірс, він керується прагматистською максимою, відмовляючись від раціоналізму, актуалізуючи емпіризм. Виходячи з цього, Джемс визнає виключне значення досвіду. Він звертається до конкретного –фактів, дійових актів, заперечуючи значення абстрактного, абсолютного начала, створюючи вчення радикального емпіризму. По Джемсу, істинність знання визначається тим, наскільки воно корисне для наших вчинків. Джемсабсолютує успіх, перетворюючи його не тільки в єдиний критерій істинності ідей, але і в самий зміст поняття істини: у нього істина відкриває смисл моральної добродіяльності, а не повноту інформації про об’єкт пізнання.

Для Джемса, як і інших представників прагматизму, істинне те, що приносить життєвий успіх. У цьому відношенні корисна як релігія, так і містичний досвід. Світ цінностей не даний раз і назавжди, він мінливий, відносний і багатоманітний. Будь-якого роду авторитаризм є недійсний.

Свій варіант прагматизму, який називається “інструменталізмом”, висунув Д. Дьюї(1859-1952). У центрі філософії Дьюї людина з її практичними проблемами. З усіх представників прагматизму він здійснив найбільш сильний вплив на духовне життя США. Головна його думка полягала в тому, що ідеї, поняття, закони, гіпотези, якщо вони не пусті, а життєві, повинні володіти функціональною силою, тобто виконувати роль інструментів, необхідних для вирішення проблемних ситуацій. Необхідність інструментального методу обґрунтовується постійною мінливістю світу, що створює постійні труднощі та проблеми. Людина потрапляє в серію неочікуваних ситуацій, де наш світогляд обмежений рамками умов, які склалися в даний момент і вимагають прийняття швидкого рішення. У цих умовах звички вже не працюють, і, щоб вийти з цього становища, ми повинні звернутись до більш ефективного інструмента регуляції нашої поведінки. Таким інструментом є інтелект. Його роль полягає в тому, щоб невизначену, проблематичну, сумнівну ситуацію перетворити у визначену, вирішену. При цьому ідеї, теорії покликані виступити в ролі життєво необхідних інтелектуальних інструментів.

Істину інструменталізм Дьюї (як і прагматизм Джемса) визначає як корисність або як працездатність ідеї. На відміну від Джемса, Дьюї згоден визнати ідею істинною лише тоді, коли вона виявилась корисною для вирішення даної специфічної проблеми, якщо здійснене на її основі перетворення ситуації закінчилося очікуваним успіхом.

Філософія прагматизму належить до суб’єктивістського напряму, але не ставить об’єктом свого вивчення науку. Прагматизм не прагне розмірковувати про осяжність чи неосяжність наукового пізнання. Він ставить завдання думати про те, що веде до успіху в житті. Завдання людини полягає в тому, щоб найкращим способом влаштуватися в житті, в світі, а завдання філософії – допомогти їй в цьому.

Важливе місце у некласичній філософії належить екзистенціалізму, витоки якого знаходяться в XIX ст. і пов’язані з іменем датського філософа Серена К’єркегора (1813-1855 рр.). Висунувши ідею “екзистенціального мислення”, К’єркегорвважає, що зовнішнє буття людини є “недійсним існуванням”. Дійсне існування людини її “екзистенція”. Досягнення екзистенції передбачає здійснення людиною вирішального вибору, завдяки якому вона переходить від “недійсного буття” до “самої себе”, єдиної і неповторної, до буття “дійсного”.

Принцип естетичного– детермінація існування людини зовнішнім світом, який не залежить від її волі. Знаходячись на цій стадії в стані вибору, людина орієнтована на “насолоду”. Принципом етичного етапу є обов’язок. На цій стадії людина, в певній мірі звільнена від зовнішніх обставин, дійсно вибирає себе. Принципом релігійного етапу є страждання. Саме тут вибір конкретно визначений і сходження людини до самої себе завершується. Саме тут людина одержує, нарешті всю повноту “дійсного” буття, повноту власного, унікального буття, свою екзистенцію. На цій стадії людина відмовляється від попередніх звичок існування і приймає страждання як принцип існування, приєднуючись тим самим до долі розп’ятого Христа.

Недолік сучасної йому філософії К’єркегор вбачав у тому, що в дослідженнях самої людини акцент робиться на її сутності, а саме існування переміщується на другий план. Тому завдання своє вбачав у поверненні до людини. Слід допомогти людині знайти свою правду, тобто таку істину, заради якої їй хотілося б жити і померти.

Велике значення для філософії екзистенціалізму мав розроблений німецьким філософом Едмундом Гуссерлем(1859-1938 рр.) феноменологічний метод, на основі якого розгляд особистості перетворився в “онтологію” або“фундаментальну онтологію” як “екзистенціальну аналітику буття людини”. Гуссерль, відповідно до теоретико-гносеологічної традиції в філософії, шукає пізнавальну структуру чистої свідомості. Завдяки цьому долаються суб’єктивні психічні переживання людини, її емоції одержують статус “онтологічних” елементів.

Засновником сучасного екзистенціалізму є німецький філософ Мартін Гайдеггер (1889-1976 рр.). За вихідний момент всього існуючого він бере людське існування. Філософ вважає: ніщо і ніхто, крім людини, не знає про свою скінченність, смертність, і тому тільки їй відома тимчасовість, а з нею і саме буття.

Структура людського буття в його цілісності позначена як “турбота”. Вона становить єдність трьох моментів: “буття-у-світі”, “забігання уперед” і “буття-при-внутрішньосвітовому існуючому”.

У першому моменті підкреслюється нерозривність людського буття і світу, суб’єктивного і об’єктивного. “Буття-в-світі” - це внутрішнє, апріорне визначення людини.“Забігання уперед” – це відмінність людського буття від будь-якого наявного, предметного буття: взяте з цього боку людське буття “є те, що воно не є”, оскільки постійно “уникає” себе, “забігає” уперед і таким чином, є завжди можливістю. Цей момент “турботи” називається “проект”. Третій момент “турботи” – це специфічний спосіб ставлення до речей як супутників людини у відведеному їй часі. Інтимне ставлення до речі, як до чогось близького, зігрітого людським теплом, яке взаємно віддається людині назад, протиставляється Гайдеггером сучасному способу “маніпулювання” речами, при якому речовий початок розуміється як “сировина” та “техніка”.

Кожний з трьох розглянутих моментів “турботи” становить певний “модус” часу: “буття-в-світі” є модус минулого, “забігання уперед” – модус майбутнього, а “буття-при-внутрішньосвітовому-існуючому” – модус сьогоднішнього. Ці три модуси взаємно проникають один в одного і складають єдиний феномен “турботи”.

Людське буття буває недійсним і дійсним. Недійсне буття –цеперевага моментів сьогоднішнього, завдяки чому “світ речей” закриває від людини її скінченність, людське буття повністю “поглинається” предметним або соціальним середовищем і може розглядатись як річ. В результаті виникає феномен “середньої”, простої, пересічної людини замість справжньої, дійсної людини. Тобто ми маємо справу з “нівелійованою індивідуальністю”, яка хоче бути “такою, як інші”, “як всі”, а не собою.

Дійсне буття у Гайдеггера виступає як усвідомлення людиною своєї історичності, скінченності і свободи. Воно досягається тільки “перед лицем смерті”. Висуваючи ідею смерті, Гайдеггер вважає, що єдиний засіб вирватися із сфери буденності та звернутися до самого себе – це подивитися в очі смерті, крайньої межі, поставленої усякому людському існуванню.

Філософія Гайдеггера разом з тим виступає як етика. Адже заклик бути самим собою означає орієнтуватися на совість. Наскільки буде реалізована совість, залежить від рішучості. Для Гайдеггера людина – це призначення до мистецтва бути. Хто цього не усвідомлює, той неминуче відхиляється від істини буття, зокрема тоді, коли утворюються цінності, як би вони не розумілися. Головний заклик Гайдеггера наступний: “Живи в первісній гармонії світу”. Оскільки світ заданий людині, то нав’язування їй особливих цінностей спотворює істину буття, в яку належить впиватися без шуму, тихо і непомітно.

Значення філософії М. Гайдеггера визначається насамперед тим, що він досить яскраво репрезентував гуманістичну її спрямованість – світ – твій дім, не руйнуй його. Тому буття людини в світі не може бути будь-яким. А лише людським, творчим, самодостатнім.

Поряд з М. Гайдеггером лідером екзистенціального руху був К. Ясперс (1883-1969 рр.). Він прагнув міркувати строго у філософському контексті. Центральне запитання: що є Ми, люди? Яке людське буття (екзистенція) і в чому полягає його специфіка? Ми є: а) наявне буття (подібно всім речам); б) свідомість взагалі (коли мислимо предмети в загальних категоріях); в) дух (використовуємо ідеї); можлива екзистенція, яка може здійснитися лише через буття в світі, тобто трансценденцію.

Екзистенція і свобода у Ясперса– поняття тотожні. Характеристика свободи полягає в тому, що вона не може бути “знайдена” на жодному рівні людського буття: ні на рівні емпіричного буття, ні на рівні свідомості взагалі, ні на рівні духу. Звідси Ясперс формулює важливий для нього принцип: “Людина існує або як предмет дослідження, або існує задля свободи”.

Для вирішення цієї антиномії вводиться вчення про екзистенціальну комунікацію як універсальну умову людського буття. Все, що є істотним в людині і необхідним для людини, забезпечує комунікація. В процесі комунікації стає відомо, що таке – “актор” і хто грає всі ці ролі. Комунікація створює додаткові шанси для людини на благополучне існування, які різко зростають, якщо за моральне і добре люди покладають відповідальність на своє співіснування в спільноті. Але це можливо лише при комунікації.

Крізь призму комунікації К. Ясперс розглядає проблему істини. Наука не може дати нам всієї істини, оскільки не може вийти за межі предметного буття та стикуватись з трансценденцією. Тому загально відомі істини науки не мають нічого спільного з істинами філософії; перші (вони складають лише елемент істини) є істини для людського розуму, другі – для людської особистості (як екзистенція). Істина завжди особиста і тому для кожної людини своя. Критерієм істини є знову ж таки комунікація, яка не є засобом її розповсюдження, а лише засобом її досягнення.

Філософія К. Ясперса висуває на перший план етичні орієнтири і насамперед рішуче забезпечення свободи. Він занепокоєний тим, що на фоні «в’ялого» гуманізму переважає сцієнтизм, техніцизм, бюрократизм і пересічність.

Лінію французького екзистенціалізму в його атеїстичному варіанті започатковує Ж.-П. Сартр (1905-1980 рр.). Його турбує питання про специфіку буття людини. Сартр пов’язує буття людини не з часом, як Гайдеггер, а зніщо. Його цікавить питання про специфіку буття людини. Буття людини полягає в тому, що воно привносить в світ своє уявне, неіснуюче. Іншими словами, в своїй суб’єктивності людина є ніщо, або свобода.

Перший принцип екзистенціалізму – положення: людина є те, що вона робить. Саме людське життя – це можливість. Немає раз і назавжди даної та незмінної людської природи, немає детермінізму, людина вільна, людина є свобода. Цей висновок Сартрробить на основі розуміння свідомості як буття, існування якого складає сутність. Свідомість існує лише в тій мірі, в якій вона проявляється, тобто вона є самодіяльність без носія.

В центрі екзистенціалізму Сартра “філософія свободи”. Свобода ставить людину поза закономірністю і причинною залежністю вона виражає розрив з необхідністю. Свобода не терпить ні причини,

© 2013 wikipage.com.ua - Дякуємо за посилання на wikipage.com.ua | Контакти