ВІКІСТОРІНКА
Навигация:
Інформатика
Історія
Автоматизація
Адміністрування
Антропологія
Архітектура
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Військова наука
Виробництво
Географія
Геологія
Господарство
Демографія
Екологія
Економіка
Електроніка
Енергетика
Журналістика
Кінематографія
Комп'ютеризація
Креслення
Кулінарія
Культура
Культура
Лінгвістика
Література
Лексикологія
Логіка
Маркетинг
Математика
Медицина
Менеджмент
Металургія
Метрологія
Мистецтво
Музика
Наукознавство
Освіта
Охорона Праці
Підприємництво
Педагогіка
Поліграфія
Право
Приладобудування
Програмування
Психологія
Радіозв'язок
Релігія
Риторика
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Статистика
Технології
Торгівля
Транспорт
Фізіологія
Фізика
Філософія
Фінанси
Фармакологія


ОСНОВНІ ТЕНДЕНЦІЇ РОЗВИТКУ ТА НАПРЯМКИ СУЧАСНОЇ ФІЛОСОФІЇ

Аналітична філософія, ровесниця XX ст. – важлива інтелектуальна течія, характерна насамперед для англомовних країн, її особливості пов’язані насамперед з увагою до логічного аналізу мови. В особі Д. Мура(1873-1958 рр.) аналітична філософія виступила на захист здорового глузду і звичайної мови. На противагу ідеалістам в ній доводиться існування конкретних матеріальних речей, про що свідчить здоровий глузд і логіка, без яких людина не може пояснити своє існування. Запропонований Муром метод аналізу полягав у зведенні складних речень до простих, зміст яких є очевидний.

Д. Мурчітко виявив слабкість ідеалістичних побудов: там, де є дві сторони (суб’єкт – об’єкт, річ – ідея), вони мисляться як єдине нерозривне ціле і заперечується самостійність кожного з них. Але світ не монолітний, він структурований з елементів (речей, чуттєвих даних), відношення між якими як раз і потрібно ретельно аналізувати. Головна проблема полягає в тому, щоб цьому аналізу забезпечити максимальну достовірність.

Продовжує аналітичну позицію Б. Рассел (1872-1970 рр.), який вважав, що будь-який аналіз, в тому числі і філософський, максимально достовірний лише в тому випадку, якщо він логічно чіткий. Будь-яка наука спирається на висловлювання, котрі і є предметом логіки. Логіка – ключ до несуперечливої філософії. Питання в тому, яка саме логіка потрібна для розвитку наук. Логіка звичайної, буденної мови погано продумана і приводить до багатьох несуразностей. Цьому не потрібно дивуватися, адже навіть в математиці, в тому числі в теорії множини остей, повно парадоксів. Необхідна така логіка, котра дозволила б вирішити і парадокси математики, і з різними філософськими твердженнями.

Б. Рассел називає своє вчення “логічним атомізмом”; атоми – це кінцеві результати логічного, а не фізичного аналізу. Але і логіка повинна бути оновлена, що дозволить їй встановити можливі основні типи відношень і звести їх до своїх формальних елементів. Але вона буде відповідна цьому завданню лише в тому випадку, якщо буде створена й стійка мова символів, в яких логіка могла б фіксувати основні поняття самі по собі і форми їх поєднань.

Визначне місце в аналітичній філософії належить Людвігу Вітгенштейну (1889-1951 рр.). Він виходив з положення, що філософія не може бути теорією. Адже якщо послідовно інтерпретувати основи аналітичного стилю мислення, то потрібно визнати неможливість філософської мови. Однак в мові ми створюємо для себе “картини фактів”. Мова і світ фактів мають один і той же логічний лад.

З логічних атомів будуються протокольні речення: Я, такий-то, в такому-то місці, в такий-то час бачив таке-то явище. З протокольних речень будується вся наука. Пізнавальна діяльність полягає в комбінації та перекомбінації протокольних речень, внаслідок чого породжуються все нові й нові протокольні речення. Вони істинні, якщо несуперечливо входять у систему. Критерій істинності – формально-логічний. Знання та пізнавальна діяльність зводяться до дослідження логічної структури знання, його несуперечливості, повноти.

Важливим етапом розвитку аналітичної філософії є неопозитивізм, який виникає в кінці 20-х років XX ст. Його представники – члени Віденського гуртка філософів (М. Шлік, Р. Карнап, О. Нейрат)і Берлінського Товариства наукової філософії (X. Рейхенбах, К. Гемпельта ін.). Друга світова війна змусила членів згаданих об’єднань емігрувати в США, де вони продовжували продуктивно працювати. В результаті аналітична філософія була перенесена на американський ґрунт.

Даний етап аналітичної філософії називають логічним позитивізмом. Він сформувався в рамках діяльності Віденського гуртка, основні ідеї якого (зведення філософії до логічного аналізу мови науки, принцип верифікації, трактування логіки та математики як формальних перетворень в мові науки та ін.) стали особливо популярними в 30-40-ві рр. XX ст. у колах наукової інтелігенції. На думку представників цього напряму, філософія взагалі не має предмета дослідження, оскільки вона не змістовна наука про яку-небудь реальність, а становить діяльність як особливий спосіб теоретизування.

В логічному позитивізмі критерієм науковості або ненауковості висловлювань є принцип верифікації(від лат. veritas – істина), якому особливу увагу приділяв Р. Карнап. Згідно з цим принципом тільки ті висловлювання мають науковий сенс, які допускають зведення їх до висловлювань, що фіксують безпосередній суттєвий досвід індивіда, до “атомарних висловлювань”. Тобто істина – це збіг висловлювань з безпосереднім досвідом людини. Пізніше була запропонована верифікація “навпаки”, або принцип фальсифікації: якщо знайдені, наприклад, умови, за яких хоча б деякі базисні пропозиції теорії неправильні, то і вся теорія спростовується.

Важливе поняття неопозитивізму – конвенція (від лат. conventio – згода). Під нею слід розуміти, що поняття науки – закони, категорії мисляться, як результат договору між вченими, результат згоди, а об’єктивна істина – псевдопроблема. Поведінка вченого нічим не обумовлена. Вчені вільно, за домовленістю приписують певний смисл і значення вихідним поняттям, знакам, правилам оперування ними. Вся ця знакова “гра” базується на конвенції та не має ніякого відношення до світу.

На підставі цього виникає “логічний синтаксис”, в основі якого конвенціалізм. Суть його в тому, що кожен логік може побудувати “власну логіку”, тобто вибрати таку форму мови, таку систему “аксіом” і правил побудови, яку тільки забажає, оскільки вся діяльність – не більше як мовна “гра” за довільно вибраними правилами. Можна навіть обмежитися з’ясуванням відносин між мовами. Звідси відбувається перехід до змістовно-смислових тлумачень мовних форм, який одержав назву “логічної семантики”.

Результатом критики неопозитивізму є постпозитивізм. Постпозитивізм – це певна позиція в осмисленні філософських проблем, які виникають у зв’язку з розвитком наукового знання. Прибічники постпозитивізму багато в чому не згодні між собою, критикують застарілі уявлення неопозитивізму, але зберігають з ним спадкоємність. Основну увагу приділяють раціональним методам пізнання. Формування постпозитивізму пов’язане з іменами К. Поппера і Т. Куна. Характерна риса постпозитивізму – значна різноманітність методологічних концепцій та їх взаємна критика.

Ідеї критичного раціоналізму як теорію зростання наукового знання розвивав К. Поппер. Він висунув принцип визнання гіпотетичності будь-якого наукового знання. Процес наукового пізнання він розглядав як неперервний критичний діалог між різними типами наукових теорій. Заперечуючи принцип об’єктивної істини, теорія критичного раціоналізму, по суті, приходить до визнання плюралізму істин, суб’єктивного характеру знання.

К. Поппер будує еволюційну модель розвитку знання. Людина стоїть перед необхідністю вирішення проблем: вона висуває пробні рішення, здійснені при цьому помилки ліквідовуються, але виникають нові проблеми. Саме так відбувається зростання наукового знання, яке ніхто не може обмежити якою-небудь межею. На противагу принципу верифікації К. Поппервисуває принцип демаркації – відмежування наукового знання від ненаукового. Запровадивши принцип фальсифікації, Поппервизнає принципове заперечення будь-якого наукового твердження: в науці наукове те, що може бути запереченим.

Американський філософ Т. Кун(1922-1996 рр.) вважав, що розвиток науки, всупереч Попперу, не підкоряється канонам методології. Наукова діяльність має яскраво виражений соціальний і психологічний характер. Суб’єктом теорії є не окремий вчений, а спільнота вчених, для яких характерні деякі парадигми (від гр. paradeigma зразок, приклад) діяльності, які включають всю сукупність переконань, цінностей, технічних засобів.

Наука змінюється не поступово-неперервно, а через зміну парадигм, наукових революцій. Парадигма являє собою сукупність переконань, цінностей, технічних засобів, прийнятих науковим співтовариствам, які забезпечують наукову традицію. Парадигма за своїм змістом ширша за теорію та науково-дослідні програми. Якщо та чи інша парадигма безмежно панує, то це період нормальної науки. Зруйнування парадигми приводить до наукової революції. Кожна парадигма не універсальна, володіє своїми критеріями раціональності. Парадигми неспівмірні одна з одною, між ними немає безпосередньої логічної спадкоємності. Нова парадигма відміняє стару.

Американський філософ П. Фейєрабендкритикує кумулятивізм, згідно з яким розвиток знання відбувається внаслідок його поступового накопичення. Він – прибічник тези про неспівмірність теорій, для яких характерні різні поняття та концепції. Плюралізм повинен панувати не тільки в політиці, але і в науці.

Можливість універсального методу пізнання він заперечує, оскільки існує множина рівноправних типів знання. Критерії раціональності не абсолютні, вони відносні, але якщо немає жорстких критеріїв науковості, то цілком природно припустити зв’язок наукових фактів з ненауковими. Останні впливають на науки і володіють самостійною цінністю. Наука, філософія, релігія і навіть магія – всі доцільні, всі володіють самостійною цінністю, тобто наука у Феєрабендапостає як процес розмноження теорій, вона немає єдиної лінії.

Найважливіші проблеми, які вирішувалися в постпозитивізмі:

Проблема фальсифікації: факт, який суперечить науковій теорії, фальсифікує її і тому змушує вчених відмовитися від неї. Проблема правдоподібності наукових теорій. Проблема відповідності наукових теорій: теза про відповідність конкуруючих наукових теорій, тобто про відсутність загальних для них стандартів порівняння. Проблема раціональності: вузьке розуміння раціональності як таке, що відповідає логіко-методологічним стандартам, замінене більш широким і розпливчастим. Проблема розуміння: питання про можливості комунікації між прибічниками альтернативних наукових теорій і зближення філософії науки з філософською герменевтикою.

Філософська течія структуралізмузароджується в другій половині XX ст. у Франції. Філософський структуралізм виник в руслі структуралізму – ідейної течії в області гуманітарних і суспільних наук (лінгвістики, літературознавства, психології, етнографії, соціології), що розвивався з 20-х років XX ст. в Європі під впливом позитивізму і фрейдизму.

Суть філософського структуралізму полягає в ідеї про те, що основу культурних об’єктів утворює структура, котра розуміється як сукупність зв’язків і відношень, які об’єднують елементи. Ці елементи є безособовими, безпосередньо не спостерігаються, вони інваріантні, тому залишаються незмінними, хоча їх прояви різнорідні і мінливі. Ними є мовні структури. Характеризуючи структуралізм, М. Мерло-Понті говорив, що соціальні феномени є ні речами, ні ідеями, а структурами.

Філософський структуралізм впевнено заявив про себе у всіх сферах соціогуманітарного знання. Пошук структур здійснюється в самих різноманітних сферах культури – мові, літературі, в різного роду соціальних установках, в історії ідей, у мистецтві, у явищах масової культури, міфології тощо. Взагалі-то виявлення структур властиво для всіх областей знання, оскільки наука, виявляючи зв’язки та відношення, завжди має справу з тим чи іншим системно-структурним утворенням, але в структуралізмі цей прийом виведений в основний метод.

Структуралізм як конкретний метод дослідження звертається до процесів діяльності, які опосередковуються спілкуванням їх учасників за допомогою знакових систем, насамперед мови, а також первісними соціальними та культурними структурами.

Французький психоаналітик і філософ Ж. Лакан стверджує, що несвідоме належить науковому вивченню, а його хворобливі вияви – психотерапії, тому що “несвідоме структуроване як мова” і безпосередньо пов’язане з мовним виразом. Власне, в межах мови, яка утворює сферу символічного, в основному протікає життя людини. Поза нею – “реальне”, до якого у людини немає безпосереднього виходу, і “уявне” – область нестійких суб’єктивних утворень.

В соціальних концепціях структуралізму досліджується суспільна свідомість. Французький теоретик культури М. Фуко розглядав соціальну обумовленість пізнання різними соціальними явищами та інститутами духовного характеру, а також: мовною практикою, сексуальними відношеннями та ін.

Показовим є також аналіз структуралістами людини. Вони називають оманливим, хибним класичний образ людини – свідомого, творчого суб’єкта культури, який раціонально визначає лад життя. Загострюючи свою позицію, структуралісти стверджують: говорить не людина, а мова, діє не особистість, а безособова структура. В цьому смислі втлумачуються широко відомі висловлювання М. Фуко про “смерть людини”, “смерть суб’єкта”.

Духовно-культурний феномен постмодернізму виникає в 70-80 роках XX ст. Він зазначив нову соціокультурну ситуацію – радикальний розрив з минулим, ревізію всіх культурних проектів, включаючи філософські. Протиставлення минулому увійшло з приставкою “пост” (від лат. positus – поставлений), що означає “той, що настає після чогось”. Постмодернізм демонструє певний урок осмислення дійсності людиною та свого місця в ній: дає позитивні зразки; показує, як не потрібно діяти; ставить нові завдання. Виникнення постмодернізму обумовлено необхідністю переосмислення звичних проблем: про сенс людського життя, про зв’язок індивідуальної людської долі з соціальною історією, про роль і місце людини у всесвіті, про саму можливість, межі і критерії пізнання природної і соціальної дійсності сучасної культури. Всі ці традиційно філософські проблеми стали об’єктом детального аналізу, з яким в різних варіантах, виступив постмодернізм, який уособлював Ж.-Ф. Ліотар, М. Фуко (пізній), Ж. Дерріда, Р. Барт, Ж. Дельоз, Ф. Гваттарі, Ж. Бодрійяр, Р. Рорті.

Термін “постмодернізм”, введений у вжиток Р. Паннвіцем в 1917 р., є інтердисциплінарним, що зумовлює не тільки неоднозначність його тлумачень, але й численні дискусії щодо нього. Явище постмодернізму в соціально-історичному плані – це “культурна логіка пізнього капіталізму”, в силу чого він виступає як “некероване зростання складності”(Ж-Ф.Ліотар). Під нею розуміється ускладнення буття людини у всіх сферах взаємовідношень з природою і суспільством, “ера безпорядку, який все більше посилюється, причому вона має глобальну природу” (Дж. Фрідман).Найважливішим фактором становлення постмодерну стала інформаційна культура. Вона обумовила перехід від виробництва речей (модерн) до виробництва знаків, символів, інформації.

Ціннісні орієнтації постмодернізму зовсім інші, ніж модернізму. Якщо модерн вважав основними цінності свободи (liberty), рівності, братства, а також ідеал “досконалого суспільства” і “доскональної людини”, то в постмодернізмі ними виступають свобода (freedom), різноманітність, толерантність і погляд на суспільство, де “всі автори і актори”. На зміну традиційним, звичайним поняттям і категоріям постмодернізм пропонує свою термінологію. Його основними поняттями є плюралізм і деконструктивізм, які передбачають рішучу відмову від ідей цілого, універсального і абсолютного, від “гранд-нарративів” (“великих оповідей” і наукових описань), так само як і від аналітичних процедур пошуку смислу. Тим самим створюється “провокативний” образ науки, котра вичерпала себе в необхідності доказувати докази, звільняти від забобонів, легітимізувати знання в наукових експериментах, користуватися спекулятивною діалектикою.

Постмодернізм не відмовляється від нових “нарративів” (від лат. narrativus – оповідальний), таких як перфоманс (perfomanse) – мінливість подій, ситуативність; сімулякр (творчий монтаж імітованої реальності); ефективність (а не істина); мова і комунікація як джерело легітимація знань; актуальність завдань, котрі відносяться до “тут і тепер”.

Інтелектуалізм постмодернізму веде за собою релятивне (відносне), ірраціональне, нігілістичне відношення до досягнень культури. “Смисл не належить ні висоті; ні глибині. Все відбувається на поверхні”, заявляє Ліотар. В такому ж ключі, з претензією на абсолютність, звучать й інші тези постмодерністів: “Ніщо не занадто”; “Забути!”, “Ніщо не гарантовано”; “Мовлю – отже, існую”; “На тому стою, але можу як завгодно”.

Постмодернізм багато зробив для того, щоб звільнити мислення від спрощених схем, застиглих стереотипів, віджилих міфологій, обмеженості позитивістської картини світу, протиставивши їм творчу уяву, історико-філософську ерудицію, літературний талант, метафоричність. Разом з тим нищівна критика традиційних цінностей, норм і регуляторів ведеться для того, щоб звільнити місце новому образу споживача культури, для якого інформація – культова цінність. Тим самим постмодернізм проявив себе як потужна форма відчуження людини від ціле раціонального проектування і соціальної дії.

Основні контури філософського постмодерністського проекту полягають в тотальній критиці класичного раціоналізму(фундаменталізму, об’єктивізму, істинності) і переході до лінгвістичної парадигми філософії, заснованої на релятивізмі, суб’єктивізмі і антитеоретизмі. Основним засобом реалізації задуму виступає принцип деконструкції. Автор “деконструкції” – Ж. Дерріда починає ревізію філософського раціоналізму із зруйнування типології та ієрархії філософських проблем, які узвичаїлись і тим самим стали догмами, розмиває межі між філософією, літературою і критикою, урівнює (уподібнює) філософію і поетичну рефлексію. Постмодерністи вважають, що письменники, логіки, фізики, моралісти займаються одним і тим же – створюють і перетворюють системи опису об’єктів. Результатом цієї діяльності є нескінченні розмови в середині локальної спільноти у відповідності з її традиціями.

Деконструкція – найбільш радикальний метод філософської притики, для якої попередня філософія – це писемність “Тільки те, що написане, дає мені існування, бо воно називає мене”, говорить постмодерніст Р. Сальдівар. Смисл деконструкції як специфічної методології дослідження філософського (літературного) тексту полягає у виявленні його внутрішньої суперечності, у виявленні в ньому прихованих і не помітних для самого автора “залишкових смислів”, що здобулися в спадок від мовних, інакше – дискурсивних, практик минулого. Вони “закріплені” в мові у формі неусвідомлених мисленнєвих стереотипів, які в свою чергу так само несвідомо і незалежно від автора тексту трансформуються під впливом мовних кліше його епохи.

Все це і приводить до виникнення в тексті так званих “невирішуваностей”, тобто внутрішньо логічних тупиків, немовби первісне властивих природі мовного тексту, коли його автор думає, що відстоює одне, а насправді виходить щось зовсім інше. Виявити ці “невирішуваності”, зробити їх предметом ретельного аналізу і є завданням критика-деконструктивіста.

Постмодерністський текст характеризується наступними рисами: інтертекстуальність, іронія, метамовна гра, “переказ в квадраті”. Деррідаі Ліотар утворюють “країну дискурсів”, яка є суцільною метафоризацією та інтерпретацією тексту, що приводить до втрати тієї межі, котра відокремлює серйозну теоретичну роботу від естетично екстравагантних мовних ігор. Мова філософії наближається до естетичної мови, знищує міф про категоріальний центр і формуючи багатовимірний смисловий простір – “текст без меж”.

Модель пізнання реальності, запропонована постмодернізмом – безперервна варіативність. В ній сублімовані “детериторизація”, безмежна і примхлива рухливість, блукання по степу, яке не знає дороги, відраза до лісу (адже він є кореневищем нерухомої реальності, яка “вросла” в землю) (Дельоз, Гваттарі). Постмодерністський текст характеризують імпресіонізм, неверифікованість, елімінація (виключення) суб’єкт-об’єктивних відношень. Позбавлення онтологічного статусу світу знань і знань про світ приводить постмодерністів до деконструкції істини і об’єктивності. Істина для постмодерніста – “реліктовий принцип”, здоровий глузд – “вегетеріанство” (Рорті), тому немає “привілейованих дискурсів”, дискурси завжди мультикультурні. Це означає, що кожне суспільство у відповідності з його культурою та історією виробляє своє розуміння істини та її критеріїв. Те, що істинно для Заходу – неістинного для Сходу. Звідси необмежений плюралізм, тотальний лібералізм у виробництві і виборі дискурсів з установкою на оригінальність, свободу, новизну – свободу особистості. Свободу бути собою! Ця світоглядна платформа спрямована проти універсалізму наукового знання.

 

ЛІТЕРАТУРА

1. Губерський Л.В., Кремень В.Г., Ільїн В.В. Філософія: Історія, суспільство, освіта. – К., 2011.

2. Индийская философия: В 2-х т. – М., 1993.

3. Дао и даосизм в Китае. – М., 1972.

4. Древнекитайская философия: В 2 т. – М., 1972.

5. Конфуций. Уроки мудрости. – М. – Харьков, 2002.

6. Томпсон М. Восточная философия. – М., 2000.

7. Диоген Лаэртский. О жизни, учениях и изречениях знаменитых философов. – М., 1979.

8. Реале Дж., Антисери Д. Западная философия от истоков до наших дней. – Т. 1. – Античность. – СПб., 1994.

9. Таранов П.С. Золотая философия. – М. 1989.

10. Аристотель. Соч. в 4-х томах. – М., 1976-1983.

11. Платон. Сочинения. – Т. З. – Ч. 1. – М., 1970.

12. Лосев А. Ф. История античной философии. – М., 1989.

13. Римские стоики: Сенека, Эпиктет, Марк Аврелий. – М., 1995.

14. Фома Аквинский. Сумма теологии. – М., 1998.

15. Реале Дж., Антисери Д. Западня философия от истоков до наших дней. – Т. 2. – Средневековье. – СПб., 1994.

16. Штекль А. История средневековой философии. – СПб,1996.

17. Макиавелли Н. Государь. – М., 1999.

18. Монтень М. Опыты. В 3-х кн. – М., 1981.

19. Лосев А.Ф. Эстетика Возрождения. – М., 1995.

20. Бекон Ф. Новый Органон // Соч.: В 2 т. – Т. 2. – М., 1978.

21. Декарт Р. Первоначала философии // Соч.: В 2 т. – Т. 1. – М., 1989.

22. Рассел Б. История западной философии. – М., 1959.

23. Беркли Дж. Сочинения. – М., 1978.

24. Локк Дж. Сочинения. В 3-х т. – Т. 1. – М., 1988.

25. Кант И. Критика чистого разума // Соч. в 6-и т. - М., 1966. - Т. 3.

26. Кант И. Критика практического разума // Соч. в 6-ит. - Т. 4. - Ч. 1.

27. Лейбниц Г.В. Новые опыты о человеческом разумении автора предустановленной гармонии // Соч. в 4-х т. - Т. 2.

28. Вольтер. Философские сочинения. – М., 1988.

29. Гельвеций К.А. Сочинения: В 2-х т. – М., 1977.

30. Дидро Д. Сочинения: В 2-х т. – М., 1986.

31. Ламетри Т.О. Сочинения. – М., 1976.

32. Руссо Ж.-Ж. Об общественном договоре. Трактаты. – М., 1998.

33. ГегельГ.В.Ф. Энциклопедия философских наук. – Т. 1-3. – М., 1973.

34. Фейербах Л. Избранные философские произведения: в 2 т. – М., 1955.

35. Фихте Й. Факты сознания. Назначение человека. Наукоучение. – Мн., М., 2000.

36. Шеллинг Ф.В.Й. Система трансцендентного идеализма // Соч. В 2-х т. – Т. 1. – М., 1987.

37. Шеллинг Ф.В.Й. Философия искусства // Соч. В 2-хт. – Т. 2. – М., 1987.

38. Маркс К. Тезисы о Фейербахе // Маркс К., Энгельс Ф. – Соч., 2-е изд. – Т. 3.

39. Маркс К., Энгельс Ф. Немецкая идеология // Маркс К., Энгельс Ф. – Соч., 2-е изд. – Т. 3.

40. Энгельс Ф. Людвиг Фейербах и конец немецкой классической философии // Соч., 2-е изд. – Т. 20.

41. Марксизм: Pro i contra. – М., 1992.

42. Ницше Ф. По ту сторону добра и зла. – М., Харьков, 1998.

43. Шопенгаузр А. Афоризми и истины. – М., Харьков, 2000.

44. Рассел Б. Мудрость Запада. – М., 1998.

45. Бергсон А. Творческая эволюция. – Мн., 1999.

46. Фрейд З. Опсихоанализе. Я И Оно // Сочинения. – М., Харьков, 1998.

47. Фромм Э. Иметь или быть. – М., 1986.

48. Юнг К.Г. Архетип и символ. – М., 1991.

49. Джеймс У. Прагматизм. – М., 1999.

50. Аббаньяно Н. Введение в зкзистенциализм. – СПб., 1998.

51. Бердяев Н. Философия свободи // Бердяев Н. Судьба России – М., X., 1998. – С. 29-242.

52. Камю А. Миф о Сизифе // Камю А. Изнанка и лицо. – М.; X., 1998. – С. 107-214.

53. Сартр Ж.П. Экзистенциализм – это гуманизм // Сумерки богов. – М., 1989. – С. 319-344.

54. Хайдеггер М. Бытие и время. – М., 1997.

55. Ясперс К. Смысл и назначения истории. – М., 1994.

56. Всемирная философия. XX век. – Мн., 2004.

57. Гадамер Х.-Г. Истина и метод. – М., 1988.

58. Фуко М. Слова и вещи. Археология гуманитарных наук. – СПб., 1994.

59. Делез Ж., Гваттари Ф. Капитализм и шизофрения: Анти-Эдип. – М., 1990.

60. Лиотар Ж.Ф. Состояние постмодерна. – С Пб., 1998.

 

ПИТАННЯ ДЛЯ САМОСТІЙНОГО ОПРАЦЮВАННЯ

1. Визначте моральний зміст філософії буддизму.

2. Охарактеризуйте основні риси давньоіндійської філософії та її відмінність від релігії.

3. В чому полягає самобутність китайської філософії?

4. Яка основна спрямованість і призначення філософії Конфуція?

5. Що таке «логос» Геракліта і яка його роль в становленні Космосу?

6. Яке значення вчення Демокріта про атоми для сучасної науки?

7. Розкрийте сутність методу маєвтики Сократа. Що таке «іронія Сократа»?

8. Охарактеризуйте теорію ідеальної держави Платона.

9. Визначите роль Арістотеля в розвитку античної філософії і світової науки.

10. В чому, на Вашу думку, полягає історична заслуга філософа і теолога Томи Аквінського?

11. В чому полягає специфіка гуманізму епохи Відродження?

12. Визначте особливості філософської позиції М. Монтеня.

13. В чому полягав союз філософії і науки в епоху Нового часу?

14. Визначте основні положення пантеїзму Б. Спінози.

15. Визначте взаємозв’язок первинних і вторинних якостей в гносеології Дж. Локка.

16. Розкрийте сутність вчення Д. Юма про причинність і в чому полягає його роль для подальшого розвитку філософії.

17. В чому полягає відмінність раціоналізму від емпіризму?

18. Охарактеризуйте основні риси філософії І. Канта.

19. Окресліть основні методологічні принципи філософії Просвітництва.

20. Розкрийте зміст поняття «деїзм» і в чому його відмінність від «пантеїзму»?

21. Охарактеризуйте основні принципи філософської системи Г. Гегеля.

22. В чому полягає зміст гуманістичного ідеалу К. Маркса і які шляхи його дослідження?

23. Що таке «суспільно-економічна формація» і яке її місце в філософії марксизму?

24. Розкрийте сутність концепції «воля до влади» Ф. Ніцше.

25. Що таке позитивізм і яка його методологічна позиція?

26. Охарактеризуйте загальні риси «філософії життя».

27. В чому головний сенс вчення А. Бергсона про інтуїцію?

28. Визначте основну спрямованість філософії прагматизму.

29. Охарактеризуйте вихідні теоретичні засади екзистенціалізму

30. Визначте витоки герменевтики та її зв’язок з екзистенціалізмом.

31. Охарактеризуйте основну спрямованість аналітичної філософії.

32. В чому полягає сутність “проекту Постмодерну” і яка його відмінність від “проекту Модерну”?

ТЕМИ ЕССЕ

1. Сенс вчення джайнізму про карму.

2. Поняття «сансара» і його роль в давньоіндійській філософії.

3. Які основні принципи духовного удосконалення людини у філософських школах індуїзму?

4. Зміст і значення понять «інь», «янь» і «ці» у світогляді китайських мудреців.

5. Історичне місце і роль середньовічної філософії в розвитку європейської духовності.

6. Сутність гуманістичного відкриття людини Н. Макіавеллі?

7. Раціональна дедукція Р. Декарта.

8. Вчення Б. Спінози про свободу як усвідомлену необхідність.

9. «Табула раса» та її роль в теорії Дж. Локка.

10. Що означає теза Дж. Берклі «Існувати, означає бути сприйнятим»?

11. Монада - ядра філософської системи Г. Лейбніца.

12. Енциклопедисти та їх роль в Просвітництві.

13. Сутність теорії «нового суспільного договору» Ж.Ж. Руссо.

14. Роль суб’єкта у фіхтеанській концепції діяльності.

15. Основна спрямованість натурфілософії Ф. Шеллінга.

16. «Абсолютний Дух» і «Абсолютна Ідея» в гегелівській філософії.

17. Місце і роль «антропологічного матеріалізму» Л. Фейєрбаха у філософії.

18. Сутність вчення К. Маркса про соціально-історичну, предметно-практичну сутність людини.

19. Теорії матеріалістичного розуміння історії.

20. «Воля до життя» в філософії А. Шопенгауера.

21. Егоїзм та песимізм у філософії Шопенгауера.

22. Основні теоретичні позиції «закону трьох стадій» О. Конта.

23. Принципи теорії психоаналізу.

24. Проблема істини в прагматизмі.

25. Сутність екзистенціальної діалектики С. К’єркегора.

26. “Екзистенціальна комунікація” К. Ясперса та “філософська віра”.

27. “Абсурдності буття” А. Камю.

28. Витоки герменевтики та її зв’язок з екзистенціалізмом.

29. Основні положення “логічного позитивізму”.

30. Специфіка структуралістської позиції М. Фуко.

31. Сучасна цивілізація з точки зору постмодернізму.

32.Деконструкція та її місце у формуванні гносеологічних орієнтацій людини.

© 2013 wikipage.com.ua - Дякуємо за посилання на wikipage.com.ua | Контакти