ВІКІСТОРІНКА
Навигация:
Інформатика
Історія
Автоматизація
Адміністрування
Антропологія
Архітектура
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Військова наука
Виробництво
Географія
Геологія
Господарство
Демографія
Екологія
Економіка
Електроніка
Енергетика
Журналістика
Кінематографія
Комп'ютеризація
Креслення
Кулінарія
Культура
Культура
Лінгвістика
Література
Лексикологія
Логіка
Маркетинг
Математика
Медицина
Менеджмент
Металургія
Метрологія
Мистецтво
Музика
Наукознавство
Освіта
Охорона Праці
Підприємництво
Педагогіка
Поліграфія
Право
Приладобудування
Програмування
Психологія
Радіозв'язок
Релігія
Риторика
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Статистика
Технології
Торгівля
Транспорт
Фізіологія
Фізика
Філософія
Фінанси
Фармакологія


ТЕМА 3. УКРАЇНСЬКА ФІЛОСОФСЬКА ДУМКА

ТЕМА 3. УКРАЇНСЬКА ФІЛОСОФСЬКА ДУМКА

Філософія Давньоруської доби. Філософська думка у Києво-Могилянській академії. Філософське вчення Григорія Сковороди. Філософські погляди Ф. Прокоповича. Українська академічна філософія ХІХ ст. Проблема людини та нації у творчості членів Кирило-Мефодіївського братства. Екзистенційні мотиви у працях П.Юркевича. Особливості української духовності на межі ХІХ-XХ ст. Філософія І.Франка. Соціально-філософські ідеї М.Драгоманова. Концепція національної еліти В.Липинського і Д.Донцова. Д.Чижевський про чинники формування української духовності. Історіософія М.Грушевського. В.Вернадський про феномен життя, всесвіт, людство, ноосферу. Вплив ідей В.Вернадського на світову філософську думку. Філософська думка в Україні в ХХ сторіччі. Сучасна українська філософська думка.

ФІЛОСОФСЬКІ ПОГЛЯДИ Ф. ПРОКОПОВИЧА

Практична діяльність письменника, ученого, філософа, політика й богослова Ф.Прокоповича (1677-1736) є надзвичайно багатогранною. Він прагнув примирити віру з наукою, створити таку богословську систему, яка б не тільки допускала можливість розвитку науки, а й обґрунтовувала пріоритет світського начала над церквою в су­спільстві, передусім у державному житті. Все це лягло в основу реформи російської церкви. Усвідомивши, що сила слова сильніша за силу зброї, він своїми виступами готував грунт більшості реформ Петра І, які відповідали його власним поглядам і переконанням, хоча йому доводилося вибирати між ученим і діячем церкви.

Онтологічну основу поглядів Прокоповича становило вчення про творення світу Богом, якому надавав теїстично-деїстичну спрямованість. Бог у процесі творення мав дві мети: не творити нічого даремно і зберегти створене раніше. Всім створеним істо­там Творець надав певне прагнення і жадобу до власного збе­реження; створив речі так, що коли одна з них гине, то на її місце постає інша. Визначаючи Бога як творця, Прокопович указував, що світ матеріальний за своєю природою, а сама матерія не створена і не знищувана. Вона розвивається за своїми власними законами. Він рішуче відкидав погляди, за якими матерія не має власного існування, в тому числі й погляди Платона (називав їх казкою, а його вчення про ідеї — пустим маренням, бо форма в ідеї її самої, ніби з джерела, виливається в матерію, як у якесь сховище). Ніщо не виникає з нічого. Світ матеріальний. Матерія єдина і в левові, і в камені, з матерії складається й людина. Виникнення й знищення, "кругообіг не­бес", рух елементів, активність і закляклість, інші плинності й можливості речей відбуваються завдяки рухові, який є зачина­телем усього. З матерією і рухом Прокопович пов'язував простір і, час, вказував на їх об'єктивність. Пропагував погляди Арістотеля, Коперника, Декарта, Лейбніца.

Вказані погляди значною мірою зумовили розуміння Прокоповичем проблем пізнання, відношення науки і релігії, розу­му і віри. На його думку, між положеннями Святого Письма, законами природи й розумом людини не має бути суперечно­стей, оскільки вони гармонійно дібрані самим творцем. Текст Святого Письма, вважав учений, слід витлумачувати алегорич­но, відповідно до рівня уявлень і наукових знань сучасності. Твердження науки залишаються непорушними, якщо вони ви­пливають із істинних посилань, зроблені логічно правильно.

Коли ж виникають суперечності між текстами Святого Письма й науковими даними, додержуватися треба останніх. Саме так Прокопович радив ставитися до вчення Коперника, коли учні й послідовники його за допомогою математичних і фізичних аргументів доводять істинність свого вчення, то Святе Письмо не має бути для них перешкодою. Прокопович високо цінував відчуття і чуттєвий досвід. Однак оцінку чуттєвого досвіду не доводив до абсолютизації його. Пізнання Прокопович розглядав як складний суперечливий процес, де суттєве виступає лише основою для діяльності розуму, яка виробляє розумні поняття про сутність речей, а від них доходить до вироблення теорій. Абстрагуюча, узагальнююча діяльність розуму служить кращо­му й глибшому розумінню та пізнанню речей природи, але і в найвищих абстракціях немає нічого, що б раніше не існувало в речах і не відбивалося у відчуттях. Звідси діалогічність загаль­ного та одиничного, визнання критерієм істинності знання чут­тєвого досвіду, узгодженості з природою, орієнтація на тісний і нерозривний зв'язок теорії і практики, де останнє є реальною основою науки. '

Характер діяльності людини Прокопович пов'язував з її свободою, розглядаючи останню як панування індивіда над са­мим собою, його здатність керувати своїми діями, емоціями й пристрастями. Для поглибленого розкриття проблеми свободи він вводив поняття "сваволя" як властивість розумної душі, зокрема волі, яка, коли є всі умови для діяння діяти чи не діяти, чинить так чи інакше. Завдяки розуму людина усвідом­лює не тільки свою свободу, а й діяння, що випливають з ба­жання, і водночас сама може активно впливати на поведінку інших людей. Роздуми про активність, творчу діяльність лю­дини, її можливості завдяки розумові і вільній волі вибирати між добром і злом переконують людину в цінності земного життя, показують, що саме в цьому світі вона може бути щас­ливою. Проблему щастя Прокопович пов'язував із проблемою життєвих благ, зазначав, що благо й щастя не збігаються, але наявність матеріальних благ є необхідною умовою для щастя. Досягається воно через задоволення як тілесних, так і духов­них потреб. Чесність, гідність і слава особи залежать не від її походження й стану; вони формуються в процесі людської вправи над своїм удосконаленням завдяки діянням, вчинкам і чеснотам самої особистості.

ФІЛОСОФІЯ І.ФРАНКА

Іван Якович Франко (1856 - 1916 рр.) народився у с. Нагуєвичах на Галичині. Освіту одержав у Львівському університеті (1875 — 1880 рр.). 1893 р. здобув ступінь док­тора філософії у Віденському університеті. Літературно- художня, наукова, публіцистична й громадська діяль­ність цього видатного мислителя, автора близько п'яти тисяч творів є винятково розмаїтою й плідною. Істотне місце належить йому і в історії ук­раїнської філософської думки.

Характерною особливістю цієї грані творчої спадщи­ни І.Франка є властивий його філософському пошукові а) екзистенційно-художній характер та б) етико-антропологічне розуміння філософських проблем.

У надзвичайно розгалудженому творчому доробкові І.Франка власне теоретико-філософських праць (таких, як естетико-психологічний трактат «Із секретів поетич­ної творчості») мало. Переважна більшість його роз­відок, статей та інших нехудожніх творів, звичайно, містить багатий матеріал для історика філософії, який дає змогу збагнути масштаби філософської ерудиції мис­лителя, головну спрямованість його філософського пошу­ку. Але, попри це, І.Франко як філософ найбільш оригінальний і самобутній у своїх художніх творах, пе­редусім в поемах, як жанрі чи не найсприятливішому для виразу філософських ідей засобами мистецтва. Саме в епічній поезії І.Франка чи не найвиразніше вимальо­вується стрижньова ідея, що складала глибинний кон­центр його філософського пошуку впродовж всього жит­тя, — це ідея героя, особистості, індивідуальності, вільної в громаді, але не вільної від громади.

Така спрямованість життєво-філософського пошуку, з одного боку, демонструє спадковий, — можливо, до кінця й не усвідомлений суб'єктивно, — зв'язок його з романтичною філософією історії з властивою їй вірою в креативне призначення духу, що є підставою зрощеного романтичного традицією національного месіанізму. З іншого боку, вона зумовлювалась усвідомлено позитивістською спрямованістю світогляду з властивою йому потугою до творення за умов бездержавного існування української політичної нації, України як самостійного суб'єкта історії народів.

В твор­чому здобуткові І.Франка безумовно наявною є глибока філософська позиція, але здебільшого вона втілюється не так у теоретичній формі філософського трактату, як у сфері відмінній, але дотичній до філософії - сфері мис­тецтва. Філософському пошукові І.Франка властиве етико-антропологічне спрямування його творчості. Ад­же саме етико-антропологічна проблематика виявляється причетною до філософсько-змістовного насичення мис­тецького твору. Це спрямування зумовлювалося й тією визначальною роллю, яка посідає у колі по-філософському значущих для поета-мислителя проблем тема: «герой, особистість і народ, нація».

До розв'язання її І.Франко підходить через погляд на історію як на процес поступу, що спирається на за­гальні закони еволюції в органічній природі. Концепція історичного поступу в історіософії І.Франка свідомо грунтується на філософських засадах позитивізму та ідеалах соціалізму. Але особливості позиції І.Франка не збігається з ідеалами представників європейської думки, на авторитет яких він поси­лається. Критерієм дійсного поступу має бути не зростання багат­ства, прогрес науки, мистецтва самих по собі, а «еманси­пація людської одиниці». З цього погляду І.Франко обстоює розуміння історії як процесу зростання людської вільної діяльності, спря­мованої на розширення меж можливого з огляду ре­алізації індивідом власного погляду до щастя.

Проблема «індивід і народ» вирішується І.Франком через усвідомлення нації як органічного фактору історичного поступу, залучення до якої є обов'язковою передумовою самостановлення і са­морозвитку людської індивідуальності. Він акцентує увагу на ролі суб'єктивного чинника в історії. Етнос перетворюється на націю, якщо індивідів, що складають її, об'єднують ідеал повного, нічим не в'язаного і не обмежуваного життя і розвою нації. До того ж цей ідеал — «це синтез бажань, потреб та змагань», який має бути не лише усвідомлений, а й перетвори­тися на символ віри.

Особливо І.Франка привертає дослідження спе­цифіки естетичного освоєння дійсності. Цьому присвя­чено його трактат «Із секретів поетичної творчості», в центрі якого — питання про співвідношення підсвідомого та свідомого в поетичній творчості, аналіз законів поетичної асоціації, з'ясування особливостей творчої уяви (фантазії). Естетична теорія, як і мистецька спадщина І.Франка, поряд з його науковим, публіцистичним доробком своїм філософським змістом і спрямуванням істотно збагатили історію української духовної культури XIX — початку XX ст. Цей час позначено й помітними зрушеннями в розвиткові філософської теорії, репрезентованої творчістю плеяди професійних філософів, представників «ака­демічної філософії», що діяли в той час в Україні. Про їх внесок в історію філософії України — в наступному розділі.

ІСТОРІОСОФІЯ М.ГРУШЕВСЬКОГО

Михайло Сергійович Грушевський (1866 — 1934 рр.) не без підстав вважається однією з найвидатніших по­статей нашої історії. Перший Президент Української Народної Республіки, за­сновник наукової школи, автор двох тисяч наукових публікацій з проблем історії, літературознавства, культури, освіти. Визначаючи спрямування своїх наукових інтересів, М.Грушевський писав: «Історія і література — людське житє і його відбите в словесній творчості — однаково зро­бились предметом моїх інтересів». Саме до цих сфер знань належить переважна більшість його творів, з-поміж яких чи не найзначніші — фундаментальна дев'ятитомна «Історія України-Руси» та шеститомна «Історія української літератури».

Велике значення має й розробка М.Грушевським про­блем соціології, цьому присвячено чимало його публікацій, в тому числі дослідження «Початки громадянства». Здійснюючи не лише в теорії, а й на прак­тиці, синтез теоретичної та політичної діяльності, МГрушевський виступає як самобутній політолог свого часу. На такому грунті формується історіософська кон­цепція вченого-мислителя, яка збагачує сукупний здобу­ток української філософської думки, відчутно просуваю­чи наперед, зокрема, розробку філософії національної ідеї.

Провідне спрямування його методологічної позиції, що, зрештою, визначає характер історіософської кон­цепції М.Грушевського, зумовлювалось прихильністю вченого до історико-соціологічного методу. В основі цієї методологічної позиції вимога дослід­жувати історичний процес не «дорогою апріорних вис­новків з вічних і незмінних принципів людського пізнання і мислення (висунутої, особливо, англійськими соціологами другої половини XIX ст.)», а «дорогою індуктивною», на базі теорії факторів, що вимагає враховувати біологічний, економічний і передусім психічний чинник. На цьому грунті ви­мальовується базове положення історіософської концепції М.Грушевського, згідно з якою суб'єктом історичного по­ступу є народ.

Предметом історичного дослідження мають стати не видатні особи, не держава, а «народна маса», «нарід» як «національна індивідуальність». Вчений праг­не дійти в аналізі найглибинніших чинників людської життєдіяльності. Саме з огляду на «умови буття» сенс історії народу полягає в національному самовизначенні, у створенні пе­редумов для вільного й всебічного національного розвитку.

Мірою відповідності цим суб'єктивним факторам виз­начається, на думку М.Грушевського, історичне значення держави, державного устрою, «високої культури», яку репре­зентує національна інтелігенція. Потреба національного самовизначення визначає, га­дає історик, й характер міжнаціональних відносин. В ос­нові їх, на його думку, має лежати принцип узгодження дій, щоб не зачіпати свободу й суверенітет жодного з на­родів, які вступають у взаємодію.

Ці загальні історіософські засади закладали грунт й обгрунтованої М.Грушевським концепції історії ук­раїнського народу, що безпосередньо збагачувала здобут­ки у розвитку філософії української ідеї.

 

ЛІТЕРАТУРА

1. Сковорода Г.С. Повне зібрання творів: У 2 т. – К., 1973.

2. Чижевський Д. Нарис історії філософії на Україні. – К., 1992.

3. Юркевич П.Д. Философские произведения. – М., 1990.

4. Бичко А.К., Бичко І.В. Феномен української інтелігенції. Спроба екзистенціального дослідження. – Дрогобич, 1997.

5. Горський В.С. Історія української філософії: Курс лекцій. – К., 1996.

6. Історія філософії України: Хрестоматія. – К., 1993.

7. Нічик В.М. Петро Могила в духовній історії України. – К., 1997.

8. Огородник І.В., Русин М.Ю. Українська філософія в іменах. – К., 1997.

9. Україна: філософський спадок століть: В 2 т. – К., 2000.

10. Філософія Відродження на Україні. – К., 1990.

 

ПИТАННЯ ДЛЯ САМОСТІЙНОГО ОПРАЦЮВАННЯ

1. Визначте місце української філософії в системі світової історії філософії.

2. Розкрийте зміст основних типових рис української філософії.

3. Чим була зумовлена змістовна спрямованість філософського мислення Київської Русі?

4. Окресліть, що було спільного та відмінного в ідеях західноєвропейського та українського гуманізму в епоху Відродження та Реформації?

5. Охарактеризуйте зміст філософської творчості Г.С. Сковороди та її ролі у подальшому розвитку вітчизняної та європейської філософії.

6. Які основні ідеї розвивалися в українській академічній філософії?

7. Що таке кордо центризм та кардіогносія?

8. У чому полягає світоглядна особливість українського романтизму? Яка роль у ньому ідей німецької класичної філософії?

9. Окресліть зміст та концептуальну спрямованість вихідних ідей філософських концепцій ХІХ ст.

10. Розкрийте зміст філософії П. Юркевича. В чому полягає її культурно-історичне значення?

ТЕМИ ЕССЕ

1. «Філософія серця» як основа українського світосприйняття.

2. Проблема душі у філософії українського Відродження.

3. Бог і людина в творчості П.Могили.

4. Концепція «сродної праці» у філософії Г.Сковороди.

5. Специфіка українського романтизму.

6. Проблема «героя» в творчості І.Франка.

7. Національна ідея в уявленні членів Кирило-Мефодіївського браства.

8. Духовність в творчості П.Юркевича.

9. Основні ідеї філософії Д.Чижевського.

10. Ноосфера як проблема філософії.

ТЕМА 3. УКРАЇНСЬКА ФІЛОСОФСЬКА ДУМКА

Філософія Давньоруської доби. Філософська думка у Києво-Могилянській академії. Філософське вчення Григорія Сковороди. Філософські погляди Ф. Прокоповича. Українська академічна філософія ХІХ ст. Проблема людини та нації у творчості членів Кирило-Мефодіївського братства. Екзистенційні мотиви у працях П.Юркевича. Особливості української духовності на межі ХІХ-XХ ст. Філософія І.Франка. Соціально-філософські ідеї М.Драгоманова. Концепція національної еліти В.Липинського і Д.Донцова. Д.Чижевський про чинники формування української духовності. Історіософія М.Грушевського. В.Вернадський про феномен життя, всесвіт, людство, ноосферу. Вплив ідей В.Вернадського на світову філософську думку. Філософська думка в Україні в ХХ сторіччі. Сучасна українська філософська думка.

© 2013 wikipage.com.ua - Дякуємо за посилання на wikipage.com.ua | Контакти