ВІКІСТОРІНКА
Навигация:
Інформатика
Історія
Автоматизація
Адміністрування
Антропологія
Архітектура
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Військова наука
Виробництво
Географія
Геологія
Господарство
Демографія
Екологія
Економіка
Електроніка
Енергетика
Журналістика
Кінематографія
Комп'ютеризація
Креслення
Кулінарія
Культура
Культура
Лінгвістика
Література
Лексикологія
Логіка
Маркетинг
Математика
Медицина
Менеджмент
Металургія
Метрологія
Мистецтво
Музика
Наукознавство
Освіта
Охорона Праці
Підприємництво
Педагогіка
Поліграфія
Право
Приладобудування
Програмування
Психологія
Радіозв'язок
Релігія
Риторика
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Статистика
Технології
Торгівля
Транспорт
Фізіологія
Фізика
Філософія
Фінанси
Фармакологія


ПРОБЛЕМА ЛЮДИНИ ТА НАЦІЇ У ТВОРЧОСТІ ЧЛЕНІВ КИРИЛО-МЕФОДІЇВСЬКОГО БРАТСТВА

 

Важлива роль в розвитку духовно-культурного життя України XIX ст. належить Кирило-Мефодіївському товариству (братству). Члени Кирило-Мефодіївського товариства — таємної політичної організації, що була створена в Києві у грудні 1845 р. і проіснувала до березня 1847, коли її було розгромлено царським урядом, розробляють філософію української національної ідеї. У Політичній програмі товариства проголошувалась бо­ротьба за соціальне і національне визволення слов'янсь­ких народів, в їх числі й українського. В прокламації ки- рило-мефодіївців «До братів українців» підкреслювалось: «Ми приймаємо, що всі слов'яни повинні між собою поєднатись, але так, щоб кожен народ склав свою окре­му республіку й управляв своїми справами незалежно від інших; щоб кожен народ мав свою мову, свою літературу й свій власний устрій. Такі народи по нашо­му: москалі, українці, поляки, чехи, словаки, хорутани, серби й болгари». Члени товариства одним з головних напрямів своєї діяльності вбачали боротьбу проти крі­пацтва. Цій меті вони мали намір підпорядкувати широ­ку просвітницьку діяльність як серед дворянства, так і широких верств народу.

Світогляд кириломефодіївців формувався в руслі ідей культури романтизму. Певний вплив на їхні філософські ідеї справила творчість діячів Київської релігійно- філософської школи, зокрема, П.С.Авсенєва, з яким осо­бисто були знайомі ПКуліш, М.Гулак, В.Білозерський та ін.

Велике значення у пробудженні інтересу до розробки філософії української ідеї відіграла для членів товарист­ва творчість першого ректора Київського університету М.Максимовича. П.Куліш згадував, що саме після знай­омства з творами М.Максимовича він і М.Костомаров «одного дня з великоруських народників зробилися на­родниками малоруськими».

Філософія, на думку Максимовича, — це любов до мудрості, і, як така, вона не може будуватись на розрахун­ках одного «розуму». Для філософського розуміння не­обхідні зусилля і серця. «І справді, жива мудрість розу­му, — підкреслює він, — стверджується на любові».

Яке ж відношення філософії до науки? Вона не є особливою наукою. Завданням філософії є осягнення внутрішнього значення й єдності предмета. В цьому ро­зумінні філософія є особливим поглядом на світ, що мо­же виявлятись у будь-якій науці, поезії, житті. Філософ — це той, хто зводить найголовніші галузі знання до загального начала і розвиває їх у струнку си­стему. Оскільки вимога систематичності, підкреслював Максимович, зараз висувається перед кожною наукою, то всі вони мають набути філософічного характеру. Якщо раніше філософія прибирала до себе такі науки, як бо­гослов'я, психологію, логіку, математику, фізику, то «в наш час найголовніші питання її пов'язані з наукою історією».

В наступному після публікації цієї статті 1834 р. М.Максимович став ректором Київського уні­верситету, а згодом — деканом філософського факульте­ту. З цього часу істотно змінюється спрямування його конкретно-наукових уподобань. Якщо раніше вони були у сфері ботаніки, то київський період позначений серй­озним внеском в дослідження історії, фольклору, писем­ності українського народу. Інтерес до історії, народної творчості важливий для Максимовича як шлях для з'ясування особливостей «українського народного духу», специфіки українського характеру. Звертаючись до ук­раїнських народних пісень, він в дусі тенденції, започат­кованої романтизмом, прагне виявити «емблеми стану духу» народу. За «емблемами духу», вважає Максимович, криється феномен національного українського характеру, відмінний від польського та російського. Особливими оз­наками народних українських пісень з цієї точки зору, на думку Максимовича, є те, що вони, «виявляючи бо­ротьбу духа з долею, відрізняються поривами пристрас­ті», в них «дух, не знаходячи ще в собі самому особли­вих форм для повного вияву почуття, що зароджується в його глибині, мимоволі звертається до природи, з якою він через своє дитинство ще приятелює і в її предметах вбачає, відчуває щось подібне до себе».

Ідеї, накреслені у творах Максимовича київського періоду, одержують подальший розвиток в творчому здо­буткові одного із засновників Кирило-Мефодіївського то­вариства Миколи Костомарова. Він є автором головного ідеологічного документа товариства «Книги буття ук­раїнського народу». Твір цей, адресований найширшим верствам народу, в стислій формі містить образ історіо­софської концепції, що одержала своє наукове, теоретич­не і поетичне обгрунтування в подальшій творчості М.Костомарова та інших членів товариства. У центрі концепції головна, з огляду на філософію національної ідеї, проблема «Україна і світ», що одержує своє обгрун­тування на основі традицій тогочасного романтизму, спо­лученого з ідеями християнської філософії, яка від дав­нини визначала спрямування української культури.

Згідно з цією концепцією, історія є накреслений Богом шлях людства до спасіння. Щастя як бажаний результат людської історії можливе при дотриманні двох передумов, які відповідають первісному Божому задумові: всі народи і племена повинні жити на основі рівності, свободи, що панує як всередині кожного наро­ду, так і у відносинах їх один до одного. Другою не­обхідною передумовою є віра й любов до єдиного істинного Бога.

Протягом реальної історії люди не знали щастя, оскільки порушували обидві зазначені передумови. З од­ного боку, поставивши царів та панів, вони втратили відносини рівності. З іншого — замість істинного Бога вимислили собі численних богів уявних, яким почали поклонятись. В найдавніші часи цей відступ від норми щасливого людського життя демонструє доля «до­тепніших» народів — євреїв та греків. Перші, будучи об­ранцями Господа, всупереч його заповідям, обрали собі царя, а другі — зберігаючи свободу і рівність, не знали Бога небесного, поклоняючись вигаданим богам.

Греки, прийнявши віру Божу, зберегли імператорство і панство. Більших успіхів на шляху християнської просвіти досягли романські народи, але й во­ни не лише зберегли королів і панів, а й вимислили вла­ду пап. «Племено німецьке» ще далі пішло по шляху до життя нового, коли слідом за проповіддю Лютера відмовилось коритись папі римському, члени цього пле­мені не лише зберегли королів та панів, а й дозволили їм керувати Церквою Христовою. В результаті у цих на­родів почав панувати найстрашніший серед уявних боженят ідол — «той бог називався по-французьки егоїзм, або інтерес».

Найпізніше прийшли до істиною Бога слов'янські на­роди. І їм, власне, й судилося реалізувати Божий зами­сел. Але на шляху до реалізації його, що має принести звільнення всім народам, є дві препони: 1) незгода слов'ян між собою і 2) схильність бездумно переймати те, що вироблене старшими народами. Це привело їх в неволю до інших народів: чехів і полабців — до німців, сербів і болгар — до турків; москалів — до татар. По­ступово три народи слов'янські — Польща, Литва і Мо­сковщина звільнились, утворили незалежні держави, але зберегли царів й панів.

Єдиним народом, що «не любив... ні царя, ні пана» се­ред слов'ян, був народ України, що утворив козацтво, яке «чистоту християнську держало». Але панство, побачивши загрозу, яку їм несло козацтво, знищило його, а Україна, розшматована навпіл, потрапила під владу Польщі й Москви.

Так творився не позбавлений елементів месіанізму міфологічний образ України, що утворює концентр, як гли­бинне, часто не усвідомлюване начало, що визначило спря­мованість теоретичних пошуків творців української національної ідеї. З цієї точки зору треба розцінювати історіософську концепцію М.Костомарова, що була знач­ним внеском у теоретичне обгрунтування філософії ук­раїнської ідеї.

Попри помітну тенденційність такого зіставлення важливою була сама спроба широкої і детальної харак­теристики народу, яка грунтувалась на уявленні про народне життя як вияв внутрішньої глибини його духу, що відображається впродовж історичного буття народу. Такий підхід був типовий для погляду, що спирався на засади романтизму. З позицій останнього починав свій творчий шлях ще один визначний представник Кирило-Мефодіївського товариства — Пантелеймон Куліш. Уродженець Чернігівщини, Пантелеймон Олександрович Куліш (1819 — 1897 рр.) — одна з яскравих постатей доби першого національного відродження України.

Постійним і незмінним є й той ідейний стрижень, що визначає увесь зміст діяльності П.Куліша. Його утворює проблема національної культури. Місію всього свого життя він вбачав в піднесенні українського народу до національного самоусвідомлення. Саме це дає право Д.Чижевському характеризувати світогляд П.Куліша як «україноцентричний». Ідея України є критерієм, з огляду на який розцінюється все розмаїття явищ навколишнього світу.

В основі філософського світогляду П.Куліша харак­терний для традиції української духовної культури по­гляд на двояку сутність людини й світу: наявність внутрішнього, сутнісного начала і зовнішнього, яке про­тистоїть йому.

Виходячи з цього фундаментального дуалізму внут­рішнього, «сердечного» і зовнішнього, чужого і ворожого й розробляє П.Куліш ідею Україйи, що стверджується через низку антитез минулого і сучасного, народної мови й мови штучної, хутора і міста, України і Заходу, жіночого й чоловічого начала тощо. Серед київських інтелектуалів, що об'єднались у Кирило-Мефодіївському товаристві, особливе місце посідав Тарас Шевченко. За життєвими орієнтаціями й уподо­баннями, рівнем культури й освіти він органічно впису- вався в коло своїх ідейних спільників.

Звичайно, таке враження на навколишніх справляв, передусім поетичний доробок Т.Шевченка з притаманною йому напруженою емоційністю, абсолютизацією почуття й емоційного сприйняття довколишньої дійсності. Але не лише цими, надзвичайно високими естетичними якостя­ми вирізняється поетичний доробок Т.Шевченка. Тут чи не найяскравіше виявилась принципова маргінальність соціального становища поета, що багатозначно відобразилась на характері його поетичного доробку. Він — не селянин, але й не дворянин, він не може по­вернутись до свого минулого, але й не здатний забути чи заперечити його. Саме це зумовлює вибір ним ролі посередника, поета-пророка, який, з одного боку, не е се­лянином, але прибирає на себе функцію репрезентанта духовних цінностей народу, носієм яких було передусім селянство. З іншого боку, своєю творчістю він звер­тається до вищих кіл суспільства, але сам не стає част­кою їх. Це стає можливим завдяки повному ототожнен­ню себе з Україною. Принциповий антропоцентризм, притаманний світосприйняттю Шевченка, зумовлює сприйняття навколишнього світу природи, історії й куль­тури крізь призму переживань, бажань, потреб і праг­нень людської особистості. Для Шевченка цей світ уособ­лює Україна. Україна для нього — це екзистенційний стан буття. Його особиста доля й доля його народу ста­ють віддзеркаленням одне одного. Тим-то образ України, яким вимальовується він у поетичному доробкові Шев­ченка, утворив на емоційному, чуттєвому рівні те підґрунтя, що зумовлювало і в його час, і в подальшому спрямування й інтелектуальних теоретичних зусиль у галузі розробки філософії української ідеї.

Філософія й наука дивляться на світ «різними очи­ма». Результатом філософського осмислення є образ світу як сфери людського буття. Це людський світ, і в центрі його завжди — людина. Найважливішою ознакою філософії, це те, що все, про що вона говорить, є для носія даної філософії проблемою життя і смерті. Філософським питання стає лише тоді, коли воно набу­ває прямого зв'язку з проблемою сутності й сенсу буття людини.

Деякі найбільш характерні риси образу України, що вимальовуються в поезії Т.Шевченка, зумовлюють той фундаментальний прообраз, до якого зверталася філософська думка, здійснюючи теоретичне осмислення української ідеї за часів Шевченка й після нього, в наш час. Творчість Т.Шевченка гідно завершує внесок, зроблений кирило-мефодіївцями в розвиток національної самосвідомості, що істотно визначило зміст філософської культури України.

 

© 2013 wikipage.com.ua - Дякуємо за посилання на wikipage.com.ua | Контакти