ВІКІСТОРІНКА
Навигация:
Інформатика
Історія
Автоматизація
Адміністрування
Антропологія
Архітектура
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Військова наука
Виробництво
Географія
Геологія
Господарство
Демографія
Екологія
Економіка
Електроніка
Енергетика
Журналістика
Кінематографія
Комп'ютеризація
Креслення
Кулінарія
Культура
Культура
Лінгвістика
Література
Лексикологія
Логіка
Маркетинг
Математика
Медицина
Менеджмент
Металургія
Метрологія
Мистецтво
Музика
Наукознавство
Освіта
Охорона Праці
Підприємництво
Педагогіка
Поліграфія
Право
Приладобудування
Програмування
Психологія
Радіозв'язок
Релігія
Риторика
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Статистика
Технології
Торгівля
Транспорт
Фізіологія
Фізика
Філософія
Фінанси
Фармакологія


ОСОБЛИВОСТІ УКРАЇНСЬКОЇ ДУХОВНОСТІ НА МЕЖІ XIX – XX СТ.

В українській класичній філософії XIX ст. репрезентуються й інші підходи до філософського розуміння дійсності. Причиною ста­ло усвідомлення необхідності переосмислення вихідних засад попе­реднього ідеалізму та відшукання надійних філософських підвалин для вироблення якісно нового світогляду.

Значного поширення у другій половині XIX ст. набуває пози­тивізм, найвідомішим представником якого був В.В. Лесевич. Він вважає, що позитивізм є таким світоглядом, який складається з сукупності позитивного знання (математика, фізика, хімія, біологія, соціологія тощо), і є такою системою, що включає в себе сукупність “філософії” конкретних наук. Пізніше, ставши прихильником ем­піріокритицизму (різновид позитивізму), Лесевич говорить про філософію як загальне знання. Вона не передує, як раніше, окремим наукам, не передбачає їхніх істин, а, проникаючи в усі окремі дисципліни, є завершенням знання цих наук. Тобто емпіріокритицизм – це відновлення філософії на основі позитивного знання.

Представник персоналізму О.О. Козлов вважав, що вихід із духовної кризи суспільства можна знайти тільки в області філософії. Предметом філософського пізнання завжди може бути тільки один світ, а філософія є наукою про світ як суще. Визначаючи специфіку предмета філософського дослідження, Козлов пропонує один із варіантів персоналізму – панпсихізм. В основу концепції покладено ідею духовної субстанції, яку людина усвідомлює в своєму внутрішньому “Я”. Навколишній світ – це сукупність станів свідомості суб'єкта, який пізнає.Єдність цих станів здійснюється в самому суб'єкті. Світ є нічим іншим, як системою субстанцій, що взаємодіють між собою. Він існує не в просторі і часі, а в свідомості суб'єкта. Таким чином, філософія Козлова в центр світоглядної позиції ставить індивідуальне “Я”, проголошуючи його вихідним пунктом і метою будь-якого філософського дослідження.

Інший варіант персоналізму розробляв професор Київського університету О.М. Гіляров. Філософія, на думку Гілярова, – це спроба створити таке цілісне світорозуміння, яке б задовольняло всі запити нашого духу – теоретичні, моральні, релігійні, естетичні, допомагало б розібратись у всіх складнощах життя. Такий світогляд можна створити лише на основі духовного початку як початку, діяльного за своєю природою.

Вихідною для Гілярова є теза про те, що у світі немає нічого мертвого, Всесвіт – живий організм. Суть його теорії, яку він нази­ває синехологічним (гр. – “той, що зв'язує”) спірітуалізмом, зво­диться до того, що дух розглядається у вигляді системи, яка містить із самого початку і множинність, і єдність, що зв'язує її. Тобто вся різноманітність навколишньої дійсності від початку закладена в природі духу.

Гіляроввисуває положення, що в основі світу лежить свідомість, яка ніколи не виникає, а існує вічно. Вона – джерело самої себе.Існує лише те, що покладається свідомістю й усвідо­млюється. Саме поняття буття є визначенням свідомості. Свідомість є першоосновою, яку не можна ні пояснити, ні вивести, ні довести. Буття та свідомість тотожні. Отже, якщо свідомість служить основою для існування дійсності, то на навколишню дійсність ми маємо диви­тись як на знак чи символ внутрішньої духовної діяльності. Змістом свідомості є увесь Всесвіт, бо про нього ми знаємо лише через свідомість. Кожна свідомість в уяві містить Всесвіт, оскільки може його усвідомити, кожний атом є носієм всесвітньої свідомості, оскільки є частиною матеріальної системи, яка містить цю свідомість. Звідси висновок, що рослини, планети, Всесвіт в цілому мають душу.

З критикою обмеженості концепції Козлова та Гілярова виступив їх сучасник, професор Київського університету Г.І. Челпанов, який довів, що вихідний принцип панпсихізму (свідомість творить матерію) міг би бути правильним тільки в тому випадку, якби матерія була лише нашим уявленням. Насправді ж матерія є дещо більше, ніж наше уявлення. Виходячи із визнання принципової різниці між явищами фізичними та психологічними, оскільки між ними відсутній причинний зв'язок, Челпанов робить висновок, що матерія не може породжувати психічні явища. Фізичні та психічні процеси існують паралельно, вони різняться не лише своєю природою, але й способом пізнання. Світ психічного пізнається за допомогою методу спосте­реження (внутрішнього досвіду), для пізнання світу фізичного існує метод зовнішнього спостереження (зовнішній досвід). Перший метод – суб'єктивний, другий – об'єктивний.

Потреба в подоланні класичного раціоналізму та необхідність поставити в центр філософських досліджень людину (на чому на­полягав і Юркевич) зумовила тенденцію психологізації філософії, яка найяскравіше проявилася в творчості професора Новоросійського університету М.Я. Грота. Він вирішує дві основні проблеми: про­блему предмета і завдань філософії та проблему пізнання.

У процесі розроблення своєї теорії Грот приходить до висновку, що в основі існуючої реальності лежать два начала: одне – духовне, або субстанція духу, активне, а друге – сила-матерія, або матеріаль­на субстанція, начало пасивне, джерело спокою й опору. Цей дуалізм природи Грот називає новою формою дуалізмумоно-дуалізмом, оскільки він грунтується на ідеї сили, що об'єднує поняття духу та матерії.Поняття сили у Грота тотожне поняттю волі, й остання визнається джерелом будь-якого руху й активності в природі. Він переконаний в існуванні “свідомості Всесвіту”, перетворює свідомість на закон його існування, визначаючи її першоосно­вою всього сутнісного.

Тенденцію до психологізації філософії здійснює В.В. Зеньківський, весь дожовтневий період діяльності якого був пов'язаний з Київським університетом.

Проблемою дослідження Зеньківського була проблема при­роди та своєрідності людської психіки, а ширше – проблема душі. Для цього необхідно було розглянути можливість і детермінацію психічних явищ. Аналізуючи проблему причинності, Зеньківськийвбачає її сутність у силі, яка має емпіричну основу у внутрішньому досвіді. Прикладаючи категорію причинності до навколишньої дійсності, ми створюємо досвід (а не з досвіду виводимо причинність).

Зеньківський вважає, що психічне буття не може виникнути з інших форм буття. Центром психічного життя, його органічною силою, джерелом психічної енергії, суб'єктом психічного розвитку, носієм єдності психіки виступає наше “Я” або індивідуальність. Якщо в своєму розвитку “Я” підпорядковане причинності, то за своїм основним змістом воно мусить бути зведене до зовнішнього (щодо нього) акту творення. Таким чином, спроби Зеньківського знайти наукове пояснення природи психіки привели його до виз­нання її надприродної сутності.

Різноманітність філософських течій (позитивізму, персоналіз­му, неокантіанства, психологізму тощо) доповнює релігійна філо­софія”. Показовими в цьому плані є погляди професора філософії Київської духовної академії П.І. Ліницького. Він виходить з того, що в світі всюди панує мудрість, тобто внутрішній зв'язок, єдність у побудові речей, закономірність у поєднанні з доцільністю. Хоч би яким був зміст окремих філософських учень, можливі напрями теоретичних пошуків обмежені Божеством, природою та людиною.

Ліницький намагається використати ідеї нових течій сучасної йому філософії для неортодоксального обґрунтування ряду фундаментальних філософських проблем. Але він не виходить за межі християнського погляду на світ і місця людини в ньому, намагаєть­ся примирити релігію та філософію, відстоює пріоритет віри у ви­рішенні питань, пов'язаних з пошуками першооснови світу.

Філософська думка України XIX– початку XX ст. включає багатогранний спектр теорій, течій, ідей, поглядів, які ставлять духовний розвиток української нації нарівні з вищими досягненнями світової думки. Українські мислителі ставляться до філософської спадщини та до сучасних їм течій не з позиції боротьби, а з позиції конструктивної критики, формуючи своє бачення світу, а разом з тим нове світоглядне розуміння не тільки матеріальної, а й соціальної дійсності. Слід віддати належне рівню інтелектуальної культури при філософському аналізі проблем у працях мислителів того часу. Як закономірне явище в історії філо­софської думки філософська культура України XIX – початку XX ст. відкрила широкий простір для розвитку суспільних ідей, демократії, науки, літератури, мистецтва, духовності в цілому і романтизму зокрема.

Український романтизм починається з творчості І. Котляревського, визначальними в якій стають ідеї народності, демократизму, а також політична сатира, антикріпацькі тенденції. Світогляд Котляревського набував глибокого філософського змісту в утвердженні духовних сил народу, життєлюбства, оптимізму, мужності, справжнього сенсу людського існування.

Важливе місце серед українських романтиків належить М. Максимовичу (1804–1873 рр.). Працюючи в галузі мовознавства,


фольклору, етнографії, історії, археології, він виходить на теоретичне узагальнення цих наук з позиції новітніх філософських учень, зокрема натурфілософських ідей Шеллінга. На його думку, завдання філософії – проникнути у внутрішнє знання та єдність предметів, а роль філософа – звести головні галузі знання до загального початку і розвинути їх у струнку систему. Предмет філософії охоплює всі предмети остаточного пізнання, тому філософія повинна бути історичною наукою. У своїх збірках народних пісень він підтверджує, що вони є найвищим типом мистецтва, яке повин­но бути зразком для письменства. Український народ є носієм і володарем мистецтва, яке знаходиться в одному ряду з найкращими проявами народної культури Європи.

Романтичне світорозуміння притаманне і М.В. Гоголю, який своїми засобами та формами літературно-культурної творчості направив розвиток української та російської писемності по новому шляху. М. Бердяєв писав, що правда романтизму лежить у невдоволенні скінченністю цього світу, прагненні вийти за межі раціонального порядку. УГоголябуття розкривається поступово, не спрощено, не однозначно, а в нескінченності вимірів.Задля розкриття багатомірності світу він вводить новий набір архетипів, міфів мовних понять-образів. Мета творчості – оживлення душі, а цього можна досягти не розумом, волею, а чуттям. Як і іншім романтикам, Гоголювластива закоханість у природу, її обожнення, злиття з нею, використання її символів, пошуки абсолютної цінності в світі. Призначення людини, вважає він, полягає в тому, щоб приносити в світ гармонію, добро, красу, працювати над вічним, найдорожчим для нас і завдяки тому знайти своє місце в світі.

М. Гоголь показує: якщо в природі все йде до ладу, мудро, гармонійно, то в суспільстві (світі) панує безладдя, безглуздя, занедбаність, занехаяність, неправда душі (мертві душі). Для поліпшення світу необхідно як слід узятися за господарство душі. Ключ до світу, життя лежить у власній душі людини. Причина зла – в черствості й омертвінні людини, якій бракує глибини чуття, нерозуміння глибин і таємниць своєї душі. Для творення добра людина повинна пізнавати саму себе, свої помилки. Будучи аналітиком, Гоголь немовби розкладає на складові частини якості людини, вона при цьому стає ніби мертвою, спрощується, стає калікою, потворою. Гоголь руйнує її органічний, цілісніий образ, подаючи його у вигляді чудовиська. Потворною є галерея “мертвих душ” здеградованого, здегенерованого колишнього панства.

Важлива роль в діяльності і розвитку українського романтизму належала П.Кулішу (1819-1879 рр.). Він добре знав західноєвропейську філософію, соціальні вчення, але емоційній, імпульсивній натурі Куліша більше імпонувала романтична традиція, хоча в цьому він не до кінця послідовний. Український історик філософії Д. Чижевськийзазначає, що еволюція поглядів Кулішаохоплює шлях від романтизму до позитивізму, від релігійного світогляду до культу миротворчої науки, від православ'я до позитивної релігії для всіх людей. Його чітка послідовність проявляється в ідеї України, її воскресіння. З неї беруть початок основи його романтичного світогляду.

У ставленні до релігії Куліш також залишається романтиком, будучи твердо переконаним, що наука потрібна людям, але за умови, що вона не відхилятиме ідеї “царства Божого” як вільного, тотожного самому життю джерела оновлення, як “слово” життя, науки наук”, носієм яких є Ісус Христос.

У громадському житті, вважав Куліш, домінуюча роль нале­жить ідейним духовним факторам.Ідеї безсмертні, як безсмертна душа людини, в глибині якої (серці) концентруються всі пережи­вання, помисли, надії, пророча сила. Між серцем людини і всім зовнішнім точиться постійна боротьба (боротьба поверхні та глибини душевної). Тому потрібно прислухатися до живого голосу народу, відкинути все зовнішнє, вороже, шкідливе, наслідувати історичну ідею – слово Боже, відображенням якого є народний ідеал.

П. Куліш високо оцінює роль і значення російської літератури, одночасно обґрунтовуючи необхідність становлення нової української літератури, яка посіла б гідне місце серед культур і літератур інших народів. Не відкидав при цьому і досягнень світової культури, з урахуванням якої вважав можливим федеративний устрій Росії як парламентської республіки, до якої мала ввійти і Україна.

Романтизм, сприяючи пробудженню української національної самосвідомості, вплинув на творчість таких українських діячів культури, як В. Антонович, М. Драгоманов, П. Чубинський, О. Потебня, а згодом – Л. Українка, В. Винниченко, В. Липинський, І. Огієнко. Знайшовши для себе сприятливий ґрунт в Україні, переломлюючись через


специфічні особливості її соціокультурного буття, романтизм сприяє становленню нової української літератури, пробудженню національної самосвідомості, виявленню національної ідентичності, виробленню історіософських, соціально-політичних ідей, орієнтованих на збереження народної пам'яті, мови, культури, на подальший розвиток відповідно до нових історичних реалій.

ФІЛОСОФІЯ І.ФРАНКА

Іван Якович Франко (1856 - 1916 рр.) народився у с. Нагуєвичах на Галичині. Освіту одержав у Львівському університеті (1875 — 1880 рр.). 1893 р. здобув ступінь док­тора філософії у Віденському університеті. Літературно- художня, наукова, публіцистична й громадська діяль­ність цього видатного мислителя, автора близько п'яти тисяч творів є винятково розмаїтою й плідною. Істотне місце належить йому і в історії ук­раїнської філософської думки.

Характерною особливістю цієї грані творчої спадщи­ни І.Франка є властивий його філософському пошукові а) екзистенційно-художній характер та б) етико-антропологічне розуміння філософських проблем.

У надзвичайно розгалудженому творчому доробкові І.Франка власне теоретико-філософських праць (таких, як естетико-психологічний трактат «Із секретів поетич­ної творчості») мало. Переважна більшість його роз­відок, статей та інших нехудожніх творів, звичайно, містить багатий матеріал для історика філософії, який дає змогу збагнути масштаби філософської ерудиції мис­лителя, головну спрямованість його філософського пошу­ку. Але, попри це, І.Франко як філософ найбільш оригінальний і самобутній у своїх художніх творах, пе­редусім в поемах, як жанрі чи не найсприятливішому для виразу філософських ідей засобами мистецтва. Саме в епічній поезії І.Франка чи не найвиразніше вимальо­вується стрижньова ідея, що складала глибинний кон­центр його філософського пошуку впродовж всього жит­тя, — це ідея героя, особистості, індивідуальності, вільної в громаді, але не вільної від громади.

Така спрямованість життєво-філософського пошуку, з одного боку, демонструє спадковий, — можливо, до кінця й не усвідомлений суб'єктивно, — зв'язок його з романтичною філософією історії з властивою їй вірою в креативне призначення духу, що є підставою зрощеного романтичного традицією національного месіанізму. З іншого боку, вона зумовлювалась усвідомлено позитивістською спрямованістю світогляду з властивою йому потугою до творення за умов бездержавного існування української політичної нації, України як самостійного суб'єкта історії народів.

В твор­чому здобуткові І.Франка безумовно наявною є глибока філософська позиція, але здебільшого вона втілюється не так у теоретичній формі філософського трактату, як у сфері відмінній, але дотичній до філософії - сфері мис­тецтва. Філософському пошукові І.Франка властиве етико-антропологічне спрямування його творчості. Ад­же саме етико-антропологічна проблематика виявляється причетною до філософсько-змістовного насичення мис­тецького твору. Це спрямування зумовлювалося й тією визначальною роллю, яка посідає у колі по-філософському значущих для поета-мислителя проблем тема: «герой, особистість і народ, нація».

До розв'язання її І.Франко підходить через погляд на історію як на процес поступу, що спирається на за­гальні закони еволюції в органічній природі. Концепція історичного поступу в історіософії І.Франка свідомо грунтується на філософських засадах позитивізму та ідеалах соціалізму. Але особливості позиції І.Франка не збігається з ідеалами представників європейської думки, на авторитет яких він поси­лається. Критерієм дійсного поступу має бути не зростання багат­ства, прогрес науки, мистецтва самих по собі, а «еманси­пація людської одиниці». З цього погляду І.Франко обстоює розуміння історії як процесу зростання людської вільної діяльності, спря­мованої на розширення меж можливого з огляду ре­алізації індивідом власного погляду до щастя.

Проблема «індивід і народ» вирішується І.Франком через усвідомлення нації як органічного фактору історичного поступу, залучення до якої є обов'язковою передумовою самостановлення і са­морозвитку людської індивідуальності. Він акцентує увагу на ролі суб'єктивного чинника в історії. Етнос перетворюється на націю, якщо індивідів, що складають її, об'єднують ідеал повного, нічим не в'язаного і не обмежуваного життя і розвою нації. До того ж цей ідеал — «це синтез бажань, потреб та змагань», який має бути не лише усвідомлений, а й перетвори­тися на символ віри.

Особливо І.Франка привертає дослідження спе­цифіки естетичного освоєння дійсності. Цьому присвя­чено його трактат «Із секретів поетичної творчості», в центрі якого — питання про співвідношення підсвідомого та свідомого в поетичній творчості, аналіз законів поетичної асоціації, з'ясування особливостей творчої уяви (фантазії). Естетична теорія, як і мистецька спадщина І.Франка, поряд з його науковим, публіцистичним доробком своїм філософським змістом і спрямуванням істотно збагатили історію української духовної культури XIX — початку XX ст. Цей час позначено й помітними зрушеннями в розвиткові філософської теорії, репрезентованої творчістю плеяди професійних філософів, представників «ака­демічної філософії», що діяли в той час в Україні. Про їх внесок в історію філософії України — в наступному розділі.

© 2013 wikipage.com.ua - Дякуємо за посилання на wikipage.com.ua | Контакти