ВІКІСТОРІНКА
Навигация:
Інформатика
Історія
Автоматизація
Адміністрування
Антропологія
Архітектура
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Військова наука
Виробництво
Географія
Геологія
Господарство
Демографія
Екологія
Економіка
Електроніка
Енергетика
Журналістика
Кінематографія
Комп'ютеризація
Креслення
Кулінарія
Культура
Культура
Лінгвістика
Література
Лексикологія
Логіка
Маркетинг
Математика
Медицина
Менеджмент
Металургія
Метрологія
Мистецтво
Музика
Наукознавство
Освіта
Охорона Праці
Підприємництво
Педагогіка
Поліграфія
Право
Приладобудування
Програмування
Психологія
Радіозв'язок
Релігія
Риторика
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Статистика
Технології
Торгівля
Транспорт
Фізіологія
Фізика
Філософія
Фінанси
Фармакологія


Людина як основний предмет філософського аналізу

Загрузка...

Людина як основний предмет філософського аналізу

Людина – головна загадка для філософського мислення. З античності і до наших днів філософи розмірковували, намагаючись пояснити, що є людина. Однак, чи наблизилися вони до її розуміння? Мабуть, кожному з великих філософів, мислителей, видатних дослідників – Сократу, І.Канту, Г.Сковороді, Ж.-П.Сартру, З.Фрейду, М.Шелеру, В.І.Вернадському, Т. де Шардену, М.Фуко, А.Печчеї здавалося, що так. Однак з часом виявлялися нові складні проблеми. Вони стосувалися буття соціуму, впливу людини на природу, способів людського пізнання світу та власне себе. Ставало ясно: потрібні нові відповіді на питання «що є людина?» Тому для філософа проблема людини не застаріває та й не може застаріти.

Отже, перше, що потрібно наголосити. Проблема людини є вічна філософська проблема.Друге, що слід відзначити, що вона цікава не лише для філософів, а й для пересічної людини, оскільки йдеться про нас самих. Нарешті, третє зауваження стосується особливості філософського осмислення людини: воно пов’язане з можливістю представити цілісну картину людини та виокремити ознаки, що закриті для нашого повсякденного досвіду.

Пізнавати людину надзвичайно цікаво. Однак і дуже складно. Таке пов’язане зі складністю самої людини як предмету вивчення. Справа в тому, що людина водночас приналежна двом світам – природному та соціальному. Людина не може існувати без природи та поза нею. Однак особливості людини постають в соціумі. Втім людина не лише «частинка», елемент соціального світу. Вона інтелектуальна та духовна істота. Людина створила світ культури та цивілізації, поза якими не може існувати. І які не можуть існувати та розвиватися без людини – на відміну від природи. Людина адаптується до світу природи та соціуму не просто пристосовуючись до того, що є, а здатна створювати нову реальність.

Отже, складність самої людини та її світу є підґрунтя для поліваріантності філософських концепцій людини, яка представлена в історії та сучасній філософії.

Природа та сутність людини

Філософське мислення має на меті пізнати людину. Для філософії таке означає, що потрібно зрозуміти те головне, що робить предмет, що вивчається, тим, чим він є. За традицією філософського пізнання для пошуку відповідей використовуються поняття «природа людини» та «сутність людини».

Природа людини – це багатоманітність притаманних людині рис природного та соціального характеру, яка визначає цілісність людини та її особливості в біологічному та соціальному світі. Природа людини визначається своєрідністю та унікальністю її тілесної організації, яка в соціокультурних системах розгортається в розум, мислення та практики створення нових реальностей. В соціокультурному контексті природа людини виявляє себе в комунікативних практиках, в здатності розрізняти добро та зло, прагнути свободи, здійснювати вибір, пізнавати світ, себе та інших людей.

Поняття «сутність людини» відтворює те головне та глибинне, що визначає всі особливості людини, зокрема і її природу. З давніх давен й до нашого часу філософи обґрунтовують свої погляди на людину, визначаючи її сутність. Для цього вивчаються основні риси людини як біологічної та соціальної істоти, культурного та цивілізаційного феномену, особливості людських практик впливу на світ природи та соціуму, специфіка людського спілкування та пізнання світу тощо.

Першими відповідями на питання про природу та сутність людини стали міфи та давні релігійні уявлення. Філософія, що виникла пізніше, пояснювала сутність людини, включаючи її в загальне уявлення про космос, природу. Так, античні натурфілософи розглядали людину в цілісності, єдності з природою, в гармонії з нею. Такі вияви, як свідомість, душа розумілися або як такі, що дані людині від природи, або як вияв особливої – духовної сутності.

Давня східна та давня західна традиції філософування представляють філософські системи, які репрезентують вчення про людину того часу. Філософія давнього сходурозглядала людину через проблеми вічності духу, душі, людського самопізнання. Зокрема філософія буддизму наголошує важливість духовного досвіду людини для досягнення стану абсолютного вивільнення - нірвани. Інші напрями, наприклад, даосизм, розглядали людське буття в гармонії з космосом. Суспільство східних деспотій було основою наголошення загального – божественного, духовного начала світу, що довліло над людиною та визначало моральні закони її життя та поведінки. Відповідно, не бралося до уваги людське особливе. Давньосхідне філософування про людину здійснювалося в контексті моральної проблематики – доброти у відносинах між людьми, вимоги до правителів бути гуманними. Зокрема. таке представлене в конфуціанстві.

Західно-европейська філософська традиціявивчення людини починається з давньогрецької філософії. Вперше проблема людини як особливий предмет вивчення постає у софістів. Критика усталеного – звичаїв, традицій дозволяє перемістити в центр уваги філософів проблему індивідуального. У софістів індивід стає головною постаттю, а буття стає буттям індивідуальним. Вихідний принцип софістів, сформульований Протагором - розуміння світу через людське сприйняття: «Людина є міра всіх речей існуючих, що вони існують, і неіснуючих, що вони не існують». Людиномірність визначає і мораль софістів: добро є те, що дає людині задоволення, зло – те, що спричиняє страждання.

Головна філософська постать античності в розумінні людини – Сократ. Оригінальний розум, глибина та переконлива логіка міркувань, етична складова філософії та особистісні переконання – всі ці риси зробили Сократа та його філософію людини інтелектуально привабливими для філософів різних історичних часів та сучасності.

Сократ вбачав в людині головний предмет філософського пізнання. Вихідним принципом філософського пізнання людини вважав самопізнання. «Пізнай самого себе!» - улюблений вислів Сократа. Позицію Сократа стосовно розуміння людини називають етичним антропологізмом, оскільки людське пов’язується з моральними вчинками. Сократ вважав, що завдяки розуму людина здатна мати загальне, достовірне знання. Однак його не можна отримати в готовому вигляді, а треба здобути власними зусиллями.

Щоб навчити, як такого досягнути, Сократ шукає істину разом з учнями в бесідах, діалогах. Предметом обговорення були судження, які вважалися очевидними, загальноприйнятими. Однак Сократ відкривав для учнів логічну суперечливість загальноприйнятого, демонструючи, що досить не просто відшукати істину в розумінні людини та її якостей – знайдена відповідь породжувала нові питання, відповідь на них також не була остаточною. Коли співрозмовники остаточно заплутувалися в логічних суперечностях, то зверталися до Сократа, який проголошував: «Я знаю лише те, що нічого не знаю».

Прекрасна думка, яка протистоїть догматизму – будь-якій впевненості в тому, що легко пізнати такі складні об’єкти, як людина та її світ, спробам визначити сутність людини «раз і назавжди»! Сократ шукав відповіді через етичні категорії – добро, справедливість, в контексті яких етичного смислу набував і пошук істини. На переконання Сократа, філософське пізнання є моральною діяльністю, коли знання саме собою є благо. Знання, істина розкриває людині, що є добро, і тоді вона може вчиняти правильно, морально. Аморальний вчинок Сократ вважав наслідком незнання істини, бо якщо людина знає, що є добро, вона не чинить зла.

Тобто, Сократ переконував, що аморальний, злий вчинок тотожній хибі, помилці, бо ніхто не робить помилок добровільно. Оскільки моральне зло йде від незнання, то знання є джерело морального вдосконалення. Тому філософію як шлях до знання, Сократ вважав засобом формування моральної людини та справедливої держави.

Інші акценти притаманні вченню про людину, що його представив Платон. Воно ґрунтується та філософській теорії Платона про вічний світ реального буття, світ ідей та тимчасовий світ речей - світ людського буття. Людина в контексті таких поглядів – єдність смертного тіла та безсмертної душі. Завдяки їй здійснюється пізнання – пригадування того, що колись знала наша душа. Людина, що правильно використовує такі спогади, стає дійсно досконалою.

Сутністю людини Платон вважав саме душу, в той час як тіло, матеріальне є чимось ворожим для душі. Людина мов би розділена на дві протилежні частини, серед яких вищою є душа як втілення ідей, нижчою – тіло. За типами переваги певної частини душі – розумної чи чуттєвої, Платон розподіляв людей на таких, у кого панує розумна душа – мудреці, філософи. правителі; таких, у кого панує афективна душа – воїни та таких, у кого панує чуттєва душа – селяни, ремісники.

Як і попередники, Аристотель наголошує важливість людського розуму. Підкреслює водночас зв’язок людини зі світом природи та її специфіку, відмінність від природи. Тому визначає людину як суспільну - політичну тварину. Підкреслюючи соціальність людини, Аристотель наголошує, що саме в спільному житті люди постають як моральні істоти. Однак умови для такого виховання створюються лише в справедливій державі, яку Аристотель уявляв в соціо-історичному контексті свого часу. Справедлива держава – сучасне філософу рабовласницьке суспільство. Концепція людини Аристотеля будувалася на визнанні нерівності людей від природи і, відповідно, законності та необхідності рабовладіння. Жодне суспільство неможливе без рабовласників та рабів. Од нак раб громадянином не визнавався.

Втім, аргументація Аристотеля стосовно того, хто є раб, а хто вільна людина, є досить непростою. Раб – зовсім не та жива істота, яка експлуатується через будь-яке насильство. Раб є лише та людина, яка є рабом за своєю природою. Відповідно і вільна людина зовсім не та, що народжена вільною, а лише та, яка є вільнонародженою за своєю природою. Отже, Аристотель наголошує на важливості глибинного, внутрішнього, сутнісного в людині – і таке є «природа людини». Хоча розуміє природу людини в традиції філософування свого часу.

Природу людини Аристотель розкриває через єдність матерії та форми. Матерія єднає людину з природою через людське тіло. Форма – душа людини, надає їй тих особливостей, що відрізняє людину від інших природних предметів.

Душу Аристотель представляє як єдність трьох частин. По-перше, рослинної, що дозволяє харчуватися, рости, розмножуватися. По-друге, тваринної – дозволяє дихати, відчувати, пересуватися в просторі. По-третє, розумної, яка визначає ті особливі властивості, які відрізняють людину від інших тварин, дозволяють пізнавати та діяти вольовим чином.

Як вже зазначалося, Аристотель визначає людину як політичну тварину. «Політичний» тут означає «суспільний». Йдеться не лише про те, що для існування суспільства потрібна спільна діяльність, а й про те, що лише людині, на відміну від інших живих істот, притаманна моральність – категорії добра і зла, справедливості та несправедливості є для людей в основі спільного життя та діяльності.

Середньовічна західно-європейська філософіяпредставляла відповіді на питання про сутність та природу людини в контексті християнської теології. Людина в такій системі пояснень поставала як творіння Бога. Природа людини характеризувалася як двоїста – грішне тіло та божественна душа, вивільнення та заспокоєння якої могло бути лише в потойбічному, а не земному світі. Августин Блажений наголошує існування в людині «зовнішнього», «плотського» - людина народжується, старіє та помирає. Але є духовне – його вік не визначається плинністю часу. Душа наближує людину до Бога. Розуміння душі як того, що є вищим за повсякденність, духовності як головного в людині дозволило більш широко поставити проблему людини, наголосивши моральні виміри людського існування.

Філософія та культура Відродження на відміну від середньовічної є антропоцентричною, оскільки в центрі філософування була проблема людини. Багато для розуміння та представлення людини дає мистецтво, виразно представляючи світ людських почуттів, людську тілесність як важливі онтологічні, естетичні та ціннісні виміри людини. Філософія та культура доби Відродження представляє людину як індивідуальність, як активну, в її діях та пізнанні світу, в її красі та талановитості. Саме доба Відродження є тим культурним часом, коли вибудовується підґрунтя для філософського гуманізму – обґрунтування поваги до гідності людини, до права на щасливе земне життя. Людина в філософії Відродження розуміється вже не як гріховна, а як вища цінність, в єдності її тілесності та духовності.

Европейська філософія Нового часу, яка пов’язана з розквітом наук, зокрема механіки, математики, обґрунтовує раціональне розуміння сутності людини. Людина в контексті механістичної картини світу уявлялася як своєрідна досконала машина, механізм. Так, Р.Декарт розглядав людину як єдність тіла, що є складним механізмом, та душі, що виявляє мислення та волю. Погляд на людський організм як специфічну машину, яка заводиться аналогічно годинниковому механізму, представлений в роботах французьких філософів ХУШ ст. Ж.О.Ламетрі, П.Гольбаха, К.А.Гельвеція, Д.Дідро.

Ліберально-просвітницькі уявлення про потужні можливості просвіти, що постали в ХУIII ст., ґрунтувалися на переконанні в потребі свободної та розумної особистості. Доба Просвітництва породила образ «автономної людини», здатної раціонально та глибоко оцінювати ідеї, моральні вчинки та їхні наслідки. Філософія Просвітництва виразила пафос розуму, знання та заснованого на них прогресу найбільш повно та виразно.

Період буржуазних революцій відбивається в європейській філософії небувалим до того піднесенням особистості. Велика французька революція, що розпочалася в 1789 р. взяттям Бастилії, утвердила принципи громадянської рівності та вільнодумства, які в подальшому пронизують європейську та світову культури. Плеяда видатних мислителів – Вольтер, Ж.-Ж.Руссо, Ш.-Л.Монтеск’є, Ж.Л.Д'Аламбер, Е.Кондільяк та ін. блискуче критикували соціальну реальність. Вони показували, що соціальна реальність з її аморалізмом та лицемірством, виродженням правлячих еліт протистоїть розуму та суперечить природі людини яка прагне гармонійного суспільства, вільного від нерівності та свавілля.

В філософії І.Канта людина представлена як приналежна водночас двом світам – світу природи, з його причинністю, необхідністю та світу соціуму, з такими виявами, як свобода та мораль. Відомі кантівські питання: «Що я можу знати?» «Що я маю робити?» «На що я можу сподіватися?» є сходженням до проблеми людини – до питання «Що є людина?». Для Канта проблема людини – центр філософування, бо людина для себе своя остання ціль. Питання «Що є людина?», на переконання Канта, об’єднує всі головні філософські питання.

Кант здійснив спробу викласти вчення про людину в систематичному вигляді. Антропологію він розділив на фізіологічну та прагматичну. Фізіологічна вивчає людину як природну істоту, що підкоряється природній необхідності, прагматична вивчає людину як моральну істоту, що свободно діє, намагається зрозуміти світ та власне себе. Фізіологічна антропологія вивчає, що з людини робить природа, прагматична – те, що вона має зробити з себе сама.

Своєрідністю та філософською глибиною вирізняється вчення про людинуГ.С.Сковороди.Він вважав, що все, що відбувається в світі, «макрокосмі», в людині як в мікрокосмі, знаходить своє завершення. Людина прагне пізнати Бога. Однак вона – його породження, отже осягнення Бога є водночас і пізнання людиною себе. Чим глибше людське знання світу та себе, тим розумнішими та скромнішими стають потреби людини. «…Вмій малим ти вдовольняться…» - закликав Г.Сковорода.

Природно, що людина прагне щастя. Воно можливе, якщо розкрита внутрішня натура людини. Потрібно не жити краще, а бути краще. Таке прагнення для Г.Сковороди пов’язане з поняттями «чесного життя» та «чистої совісті». Вони розкриваються через працю, яка не є примушення, а вільний потяг людини, насолода, відчуття щастя. Таку працю Г.Сковорода називає спорідненою. Споріднена праця, хороші вчинки, щастя людини можливі тоді, коли образ життя людини узгоджений з її природними схильностями.

Отже, філософське бачення людини Г.Сковородою ґрунтується на аксіологічних та етичних принципах. Його філософсько-антропологічне вчення має антиконс’юмеристське спрямування і тому таке співзвучне сучасним проблемам буття людини. Думки філософа, що людство може об’єднати лише «споріднена» праця, корисна як для людини, так і для суспільства, а «неспоріднена» праця – це шлях деградації, пронизують всю його творчість. Для сучасного суспільства такі слова є серйозним застереженням, до якого розумно було б дослухатися.

В філософії людини ХIХ ст. слід відзначити такі особливості:

1. Наростаюча увага до вивчення духовності людини, її внутрішнього світу, почуттів, переживань (С.К’єркегор, В.Дільтей, Ф.Ніцше);

2. Значимість філософської проблематики, що вивчала взаємини людини та суспільства (О.Конт, Г.Спенсер, К.Маркс)

3. Антиметафізична спрямованість концепцій людини, що виявляється з середини ХIХ ст. в позитивізмі О.Конта, Дж.С. Мілля, Г.Спенсера та ґрунтується на успіхах емпіричних наук, зокрема біології.

В ХХ ст. проблема людини розроблялась багатьма філософськими напрямами. Серед них екзистенціалізм, фрейдизм, неофрейдизм та ін. В ХХ ст. постала спеціальна галузь філософського знання, яка займається вивченням людини – філософська антропологія.Її засновником є німецький філософ Макс Шелер, подальший розвиток здійснили Г.Плеснер, А.Гелен та ін.. М.Шелер розробив ґрунтовну програму філософського пізнання людини. Для того, щоб представити людину в найважливіших вимірах її буття, філософська антропологія мала поєднувати наукове вивчення різноманітних аспектів життя людини з цілісним філософським осмисленням. Філософська антропологія, за М.Шелером, наука про метафізичне походження людини, її фізичний, духовний та психічний початки, про ті сили та потенції, які нею рухають та які вона приводить в рух.

Філософську антропологію другої половини ХХ ст.. – початку ХХI ст.. представляє постмодернізм, який намагався окреслити образ людини в світі, який стрімко змінюється. Людина відчуває та вчиняє по-новому - інакше, ніж уявлялося, так званим, «проектом модерну». Виявилося, що і світ, і людина є складнішими та продовжують ускладнюватися.

Антропологія постмодернізму показала людину в соціумі, що її знеособлює, стирає особистісні відмінності. Виникає потреба нового погляду на людину.Постмодернізм намагався представити його, заперечуючи будь-яку тоталітарність, зокрема і «вічних цінностей».

Вбачаючи загрозу «людськості» в тотожності, узагальненості, постмодернізм виходить з того, що розуміння має ґрунтуватися на фіксуванні відмінностей. Так, за Ж.Дельозом,буття слід фіксувати через категорії відмінностей, а не ті, що фіксують єдність, подобу речей, предметів. Відповідно і людськуідентичність слід шукати не за схожістю, подобою, а за відмінностями. Постмодернізм створює теорію відмінностей – «онтологічний гетерогенез», за виразом Ф.Гваттарі. Проголошується нестроге мислення, антираціональне за своїм спрямуванням, багатоманітність та хаотичність концепцій.

Тексти, мовні практики, комунікація, дискурси – ті виміри, які дозволяють представити людину в постмодерністській антропології. Так, для Ж.Деріди людина – це сукупність мовних практик, основа свідомості – інтертекстуальність. Людська здатність бачити «несистемність» визначається тим, що людський досвід пов’язаний з переживанням теперішнього часу, з його розщепленістю, зволіканням минулого та запізнюванням майбутнього. М.Фуко наголошує розгляд світу та людини у дискурсі як плідний спосіб пізнання. Дискурсія виявляє себе як сукупність мовних практик, що беруть участь у формуванні уявлень про об’єкт, який вони представляють. Причому, в дискурсі можливо вичитувати і ті значення, що маються на увазі, але залишаються невисловленими, невираженими, причаївшись за фасадом «уже сказаного». К.Апель також наголошує, що інтерсуб’єктивна комунікація не зводиться до мовної передачі.

Загалом антропологія постмодернізму демонструє відмову від претензій філософської мови на однозначність в представленні людини. Водночас в пошуку того, що є людини, індивід, наголошується на відмінностях як головних ознаках на противагу тотожності. І взагалі – пафос філософії постмодернізму стосовно людини – це наголос на неоднаковості, індивідуальності, несхожості.

Можна сказати, що людина в постмодернізмі «дегероїзована», вона не представлена як «центр Всесвіту», а як істота, що заплуталася. Вона біо-психо-соціальна за своєю природою та інтерсуб’єктивна за способом свого існування.

Отже, як можна зрозуміти з викладеного, філософія в її історії та сучасності представила багатоманіття точок зору, концепцій, напрямів, які намагалися дати обґрунтовану відповідь на питання про природу та сутність людини. Однак, як визнають самі філософи, вичерпних, «остаточних» відповідей дати неможливо, оскільки людина та світ є складними та динамічними, вони змінюються. Відповідно, змінюються і філософські представлення людини.

Разом з цим, сучасне знання про людину виявляє свою комплексність. Людина як представник людського роду, особистість, індивідуальність. предстає як складна цілісність, в якій поєднані космічні, біологічні, психічні, соціальні, культурні, цивілізаційні виміри.

Ментальне і тілесне.

В контексті проблеми соціального та біологічного в людині обговорюється і складне питання відношення ментального та тілесного. Поняття «ментальність» - від лат. mens, mentis, що в перекладі означає -розум, інтелект. Ментальне - думки, свідомість, мислення - протиставляють тілесному – мозку, нейрофізіологічним процесам. Ментальність людини пов’язують з соціокультурними процесами. В той час як тілесна організація вписує людину в світ природи. Разом з тим, людська тілесність здобуває специфічні риси, завдяки яким включає людину також і в соціокультурну реальність.

Складність та багаторівневість ментальності.Ментальність є складним багатовимірним явищем. Тому спроби зрозуміти її призводять до цілої низки визначень. Отже, поняття «ментальність» є полісемантичним. Французький дослідник М.Блок аналізував ментальність як вияв цілісності свідомості. Він визначав ментальність як комплекс основних уявлень про світ, за допомогою яких людська свідомість у кожну епоху переробляє в упорядковану «картину світу» різнорідний потік сприйняття та вражень. В сучасній філософії ментальність предстає як багатоаспектний феномен, що грунтується як на сфері усвідомленого, так і позасвідомого. Підкреслюється зв’язок ментальності та мислення. В той же час вони розрізняються: мислення здійснює пізнання світу, а ментальність – це манера мислення, його особливості та своєрідність.

Дослідники підкреслюють також і багаторівневість ментальності. Так, говорять про рівень психо-емоційної розумової енергії, рівень позасвідомого та рівень мислення. Характеризуючи перший з названих рівнів, беремо до уваги те, що пізнання, усвідомлення пов’язані з психо-емоційними процесами, почуттями, переживанням. М.К.Мамардашвілі підкреслюючи такі моменти, писав, що «свідомість як пристрасть збирає та перетворює суб’єкта», що «таке перетворення вимагає сили». Свідомість постає як «пристрасна або пасіонарна сила».

Рівень позасвідомого також є дуже важливим представленням ментальності. Швейцарський психоаналітик К.Г.Юнг обґрунтував існування поведінкових та мисленєвих архетипів, які закарбовані на рівні позасвідомого та здатні наслідуватися.

Нарешті третій рівень ментальності – це мислення. Воно виявляє себе у складному переплетінні свідомого та позасвідомого. Мислення виявляється в обдумуванні, осмисленні, усвідомлюванні. Мислення пов’язане з інтелектуальною діяльністю та виявляється в ній. Зв’язок даного та попереднього рівня ментальності дослідники вбачають в тому, що більшість інтелектуальних реакцій людини має нетворчий характер і становить повторення тез, форма та зміст яких взяті людиною з культурного середовища – починаючи з дитинства і далі протягом життя. Однак ментальність є і основою для творчості, вона забезпечує фундамент креативності.

Отже, ментальність – істотна характеристика людського. Ментальність є багаторівневою цілісністю, в якій складно поєднані психо-емоційні, поведінкові, мисленєво-інтелектуальні та соціокультурні виміри.

Тілесність як складний біо-психічний феномен.Людська ментальність можлива лише в єдності з людською тілесністю. Поняття «тілесність людини» дуже близьке до поняття «тіло людини» - природного об’єкту, що характеризується відповідною біологічною організацією. Однак, в дослідженнях останнього часу наголошується, що означені поняття не збігаються. Тілесність розуміється як більш складний феномен, який не вичерпується лише біологічними закономірностями, а істотно пов’язаний з психо-ментальними процесами та несе відбиток культурного та цивілізаційного розвитку.

Відповідно знання тілесності потребує міждисциплінарних досліджень. Причому, важлива роль в них належить не лише природничим дисциплінам, а й гуманітарним, зокрема і філософії. Справа в тому, що в сучасних дослідженнях тілесність розглядається як особливий продукт взаємодії тіла та духу, що формується з моменту зачаття і до самої смерті. Причому механізми становлення тілесності є досить складними. Тілесність людини – не є просто її «біологія», а виражає систему сенсів людини, в основі якої – ставлення до життя та смерті.

Звісно, важливими умовами утворення механізмів, які формують тілесність, є властивості біологічного організму.Тіло людини – це жива, відкрита, складна система, що самоорганізується, здатна адаптуватися до довкілля та постійно взаємодіє з ним, отримуючи енергію та інформацію. Істотно важливими для виживання людини є регулятивні функції організму.

Йдеться не лише про внутрішньобіологічні процеси, а й про ставлення до зовнішнього світу через сприйняття тіла. Наприклад, у древніх людей відношення до життя формувалося через переживання смерті тіла: мертве – нерухоме тіло людини викликало страх. Тісні зв’язки тілесного та психічного бачимо і в тому, що відчуття, переживання небезпеки, загрози виявлялися в мікрорухах тіла людини. Таким чином, в складних природних умовах буття древньої людини «мова» рухів тіла відігравала роль символів, що сповіщали про позитивну чи негативну роль ситуацій.

Людина, що народжується, має унікальний генотип. Однак ще до народження тілесне (біологічне) істотно пов’язане з психічним: різноманітні психо-емоційні стани матері, які викликані гарними чи поганими подіями, опосередковано впливають на дитину, викликають певні реакції.

Взагалі, складність феномену тілесності виявляється і в тому, що існують «тілесні знання». Тобто набутий тілесний чуттєвий досвід «переводиться» в знання психічне. І навпаки, враження, що отримані через людську психіку, впливають на людську тілесність. Існує «пам’ять тілесності», так звана – вегетативна пам’ять. Вона виявляється в тому, що, наприклад, внаслідок стресу, виникає низка фізіологічних та психічних станів, змін в організмі. В їх основі є своєрідний взаємозв’язок між багатьма системами організму, зокрема – ендокринною та імунною.

Отже, виходить, що сприйняття людиною світу істотно залежить від вроджених та набутих властивостей та якостей, що характеризують людську тілесність. Така єдність психічного та біологічного в людській тілесності дозволяє вибрати актуальний тип поведінки та сформулювати ставлення до власного досвіду. Такі можливості є в основі соціальної адаптації людини, у відповідності з якою формується певний тип тілесності, який має захистити людину від можливих дезадаптацій та декомпенсацій.

Отже, в контексті проаналізованого, тілесністьрозуміється як якість, сила та знак тілесних реакцій людини, з моменту її зачаття та протягом всього життя. Тілесність не тотожна тілу і не є продуктом самого лише тіла. Вона пов’язана з процесами, в яких постає складна природа людини. Відповідно тілесність виявляє себе в контексті генотипу, унікальних біологічних та психічних особливостей індивіда в процесі його адаптації та самореалізації в природному та соціокультурному довкілля.

Основою формування тілесності людини є єдина пам’ять, що включає як генетичні, так і психо-поведінкові механізми. Тілесність виявляється і в формі тіла – через асиметрії, характерні рухи, пози, поставу, ритми, темпи тощо. Тілесність є рухливою, мінливою, що пов’язане з динамікою біопсихічних процесів. Такі зміни не ідентичні процесам дорослішання або старіння, хоча ці процеси і впливають на тілесність

На стан тілесності впливають мотивації, настанови тощо. В цілому – вся системі сенсів, яка визначає життя людини. В такому розумінні, тілесність зберігає індивідуалізоване знання людини про світ в формі освоєних тілесних практик. Тому, тілесність відіграє підтримуючу функцію в адаптаційних процесах. Крім того, складні ситуації життя людини, стан довкілля – природного та соціального вимагають певного рівня розвитку тілесності, що дозволяє людині існувати «в унісон» зі світом, досягнути з ним резонуючого стану. Нарешті, закінчення життя, момент смерті стосовно тілесності виявляється в тому, що саме тілесність забезпечує роз’єднання духа (душі) та тіла.

Тілесність в контексті новітніх технологій.Ставлення до людської тілесності в цивілізаційному та технологічному контекстах сучасності породжує цілий спектр проблем. Вони пов’язані з тим, що новітні нано- та біотехнологічні практики здатні істотно трансформувати людську тілесність, конструюючи її.

Однак при цьому виникають не лише технологічні, а й світоглядні та етичні питання.По-перше, слід враховувати, що людина - це цілісність, їїтілесність є результатом всього ходу її історичного розвитку.Отже, осмислення людської тілесності повинне відбуватися на підставі розуміння цілісності людини, неповторного «балансу» біологічного та соціального, тілесного та ментального. Відповідно втручання в тілесність може порушити цілісність як умову існування людського. Недарма західні дослідники, зокрема К.Хейлз, Ф.Фукуяма вводять поняття «постлюдина» - істота, що виникає в результаті технологічних маніпулювань з людською тілесністю. Це означає, що «тілесність» є поняття не лише біологічне, а й соціо-історичне.

По-друге, соціальність людини істотно взаємопов’язана з її тілесністю. Це означає, що хоча соціальність не зводиться до тілесності, до біоприродних її виявів, все ж таки руйнування або деформування тілесності може зруйнувати соціальність особистості. Таким чином, конструктивно-трансформаційне втручання в людську тілесність зачіпає саме існування людського, соціального. В.С. Стьопін акцентує увагу на тому, що «біологічні передумови, - це не просто нейтральне тло соціального буття, це ґрунт, на якому виростала людська культура й поза якою неможлива була б людська духовність». Сучасному людству треба про це пам’ятати.

Трансгуманізм є своєрідна рефлексія над новітніми технологічними практиками. Її специфіка пов’язана з потребою позитивної оцінки новітніх біотехнологічних практик в філософській, науковій та масовій свідомості на противагу лише тільки їхній міфологізації в контексті людських страхів та побоювань.

Відповідно трансгуманістичні оцінки ґрунтується скоріше на врахуванні того, що вже стало реальністю та невід’ємною частиною життя сучасної людини, ніж на констатуванні гіпотетичних загроз. В той же час, природним є побоювання дослідників та широкої спільноти беззастережно прийняти тезу про моральність дозволу необмеженого технологічного покращення людини. При всіх своїх потужних можливостях, NBIC-конвергенція, її наслідки та течія трансгуманізму потребують уважного й неупередженого наукового аналізу та виважених філософських оцінок.

Сучасний дискурс представлення антропологічної ролі інформаційних технологій в моделюванні сценаріїв досягнення безсмертя в процесі формування інакшої людини – «боголюдини», «транслюдини», «біокіберлюдини», «постлюдини», «віртуальної людини», «Homo immortalis» (людини безсмертної) тощо дозволяє виокремити нову концептуальну ситуацію представлення людського безсмертя. Йдеться про концепцію «віртуального безсмертя».

Віртуальне безсмертя.Ситуація подвоєння реальності людського буття завдяки створенню віртуального світу перенесла обговорення проблеми безсмертя в іншу площину. Останніми роками з’явився термін «віртуальне безсмертя». Людина вперто шукає шляхів увіковічення свого життя. За прогнозами вже до 2020 року на технології антиейджинга буде витрачатися біля 100 млрд. доларів. Передбачається, що до цього часу будуть знайдені біологічні, кібернетичні та інші способи подовження життя. Однак особистісне безсмертя пропонується вже сьогодні шляхом втілення бажаної інформації про себе в інфопросторі інтернету. Гарантувати безсмертя допоможуть регулярні бекапи інформації про людину на серверах, що розташовані на трьох континентах – в Америці, Австралії та Европі.

Віртуальне безсмертя приблизно з 2045 року припускає американський дослідник, футуролог Р. Курцвейл. Таке можливе шляхом «єднання» людини та складної комп’ютерної техніки. Незабаром ком’ютери стануть такими довершеними, що стануть основою трансформування людського тіла, розуму та й взагалі всієї цивілізації. Штучний інтелект дозволить подолати старіння та подовжити життя до нескінченності.

Комп’ютери стануть продовженням інтелектуальних функцій людини. Приблизно через 35 років власне людська цивілізація, яку ми знаємо сьогодні, завершиться. Основа таких міркувань – концепція сингулярності. Вона описує гіпотетичне вибухоподібне зростання швидкості науково-технічного прогресу, до якого призведе створення штучного інтелекту та машин, що самовідтворюються, інтеграція людини з комп’ютерами або значне збільшення можливостей мозку людини на основі біотехнологій.

Певного поширення набула також програма створення штучного тіла – з неорганічних матеріалів, які легко замінювати, та яким не потрібні їжа та кисень. Якщо переписати інформацію з мозку людини на спеціальний людиноеквівалентний чип (ЛЕЧ) та вставити його в тіло, яке здатне до саморуху та має чисельні необхідні датчики, то така система може існувати потенційно безкінечно. Прогнозується можливість створення таких чипів вже через 10-15 років. Однак вони будуть дуже коштовними – декілька мільйонів доларів, отже доступними спочатку тільки заможним людям.

За прогнозом британського футуролога Я.Пірсона, віртуальне (цифрове) безсмертяі чекає на людство в найближчі півстоліття. Приблизно у 2050 році комп’ютерні технології досягнуть такого рівня, що людську свідомість можливо буде повністю перенести в суперкомп’ютер. В момент смерті людини головний мозок буде скановано, та інформація про нейронні структури потрапить в комп’ютер. На думку дослідника, завдяки такій «оцифровці» людина, не помітивши смерті, плавно переміститься у віртуальну реальність, де зможе жити вічно. Таким чином наша свідомість зможе пережити момент смерті, яка перестане взагалі бути проблемою для людства.

Актуальне безсмертя.Однак постає питання: чи можливо вважати такі складні електронні людино-машинні системи - людьми? Збережуться пам’ять, звички, уявлення, тобто всі вияви свідомості, які ґрунтувалися на діяльності людського мозгу. Однак чи здатні такі електронні втілення відтворити все багатоманіття людської культури, духовності, <

Загрузка...

© 2013 wikipage.com.ua - Дякуємо за посилання на wikipage.com.ua | Контакти