ВІКІСТОРІНКА
Навигация:
Інформатика
Історія
Автоматизація
Адміністрування
Антропологія
Архітектура
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Військова наука
Виробництво
Географія
Геологія
Господарство
Демографія
Екологія
Економіка
Електроніка
Енергетика
Журналістика
Кінематографія
Комп'ютеризація
Креслення
Кулінарія
Культура
Культура
Лінгвістика
Література
Лексикологія
Логіка
Маркетинг
Математика
Медицина
Менеджмент
Металургія
Метрологія
Мистецтво
Музика
Наукознавство
Освіта
Охорона Праці
Підприємництво
Педагогіка
Поліграфія
Право
Приладобудування
Програмування
Психологія
Радіозв'язок
Релігія
Риторика
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Статистика
Технології
Торгівля
Транспорт
Фізіологія
Фізика
Філософія
Фінанси
Фармакологія


Філософські аспекти антропогенезу.

Важливими для пізнання людини є відповіді на питання про походження людини, про те, як людина постала. Філософські концепції, обґрунтовуючи власні позиції, спираються на наукові дослідження біологічної еволюції, історії суспільства, використовують досягнення біології, психології, лінгвістики та інших природничих та гуманітарних наук, які вивчають різні сторони людської тілесності, інтелекту, діяльності. На такій основі науковці та філософи відтворюють процес історії становлення живого на Землі, людини, соціуму.

Хоча наука за останні століття значно просунулася вперед, шукаючи відповіді на окреслені питання, однак остаточних відповідей у дискусіях про те, як постала людина, не знайдено. Походження життя та становлення людини містять ще багато запитань.

Питання про те, як постала людина є одним з найскладніших та найцікавіших для філософії та науки. Існує спектр відповідей, однак вони мають гіпотетичний характер. Розглянемо основні точки зору.

Еволюційна концепція походження людини.Однією з домінуючих позицій, яка спирається на наукові аргументи та теорії, є пояснення появи людини розумної в результаті біологічної еволюції. Така концепція антропогенезу бере свій початок від теорії Ч.Дарвіна. Вона утвердила біологічну спорідненість людини з тваринним світом, природне походження людини в процесі біологічної еволюції. Її головними механізмами є спадковість та природний добір, що ґрунтується на боротьбі за існування. Отже, людина є природна істота. Тілесна організація, фізіологічні функції, інстинкти єднають людину з тваринним царством.

В той же час, тварини, на відміну від людини, існують в гармонії з природою. Хоча, звісно, довкілля, змінюючись, може загрожувати тварині. Однак тварини від природи, від народження мають захисні механізми, які допомагають виживати, пристосовуючись до природних умов біологічним чином. Однак не всі інстинкти тварин зберігають життя. Образ зворотного – метелик, який летить у вогонь і гине.

Концепція походження людини, яка ґрунтується на еволюційних поглядах, розглядає виникнення людини таким чином. Пращури людини відмовилися від проживання на деревах, почали ходити вертикально. Пальці людини розвинулися, вона почала виробляти знаряддя праці. Мозок людини був відносно більше, ніж у інших приматів та деяких антропоїдів. Отже, саме такі три фактори – вертикальна хода, створення знарядь праці та розвиток мозку вважалися істотними в виникненні людини.

Новий етап еволюціоніського світогляду став можливим на основі синтезу еволюційної теорії і сучасної генетики. Дослідники вважали, що потрібне створення «синтетичної теорії еволюції», на що були спрямовані роботи видатних учених С. Четверикова (російського генетика), Р. Фішера (англійського математика і генетика), С. Райта (американського генетика) Д.Холдейна (англійського генетика), М.Дубініна (російського генетика).

З точки зору СТЕ, спадкова мінливість, яка є об’єктивно випадковою, предстає як адаптивно спрямований процес, що можливо завдяки природному добору. Більш того, дія добору впливає на самі фактори еволюції: на характер, темп мутаційної мінливості. Сама мутаційна мінливість розуміється як адаптивна ознака виду.

В межах СТЕ відбувся новий синтез знань про сутність і розвиток живого. На цій основі сформувалося уявлення про еволюцію як складний процес, що відбувається в межах основних рівней організації живого - молекулярного, організмового, популяційно-видового, біоценотичного, біосферного. Тобто, еволюція була представлена як системний процес.

Втім, СТЕ не стала ані завершеною теорією, ані завершеною науковою дисципліною. Вона, скоріш, є конкретно-історичним варіантом інтегрального теоретичного розуміння розвитку органічного світу.

Варіант сучасного погляду на еволюцію живого з акцентуванням на переході від біологічного до соціального представлений в теорії генно-культурної коеволюції.Вона сформульована американськими дослідниками Ч.Ламзденом та Е.Уілсоном в кінці 70-х років ХХ ст.. В ній процес, в якому постає людина, розглядається як складна взаємодія генетичної еволюції та культурної історії. Вихідні культурні засади становлення людини генеруються генетично, а розвиток культури призводить до створення умов, в яких змінюються біологічні властивості. Гени впливають на те, як формується та працює людський розум, які поведінкові реакції виникають. Тобто, гени визначають можливість певної людської поведінки. Структури, які визначають таке спрацювання генів – в напрямку розвитку елементарних форм людського світу як культурного, називаються епігенетичними правилами. Отже, вони укорінені в особливостях людської біології, генетики та впливають на формування культури.

Друга сторона генно-культурної коеволюції – той влив, який культура здійснює на біологічний розвиток людини. Епігенетичні правила, що є в основі вихідної в історичному сенсі біосоціальності людини, дозволяють їй сприймати культурні альтернативи, які дозволяють розгорнути генетичну та соціальну програми більш чи менш успішно.

Відомий японський дослідник Й.Масуда також наголошує на генно-культурній коеволюції. Життя тварин визначається генетичними програмами, в той час як відмінність людини в тому, що вона створює культуру, спираючись на діяльність мозку, розум та інтелект. В свою чергу, культура, що розвивається в її історії, починає впливати на генетичну еволюцію. Наприклад, замінюючи дію природного добору соціальними програмами, які ґрунтуються на культурних імперативах.

Кінець ХХ - поч. ХХ1 ст. є часом утвердження нової парадигми в розумінні еволюції живого. Методологічні засади сучасного пояснення еволюції живого формуються з позицій теорії самоорганізації, яка пояснює яким чином здійснюється розвиток складних систем, якими є і живі системи. Синергетичний підхід дозволяє осмислити розвиток живого та людини як нелінійний процес.

Синергетична картина еволюції базується на розумінні еволюції як низки змін станів порядку та хаосу, які поєднані фазами переходу до хаосу та виходу з хаосу (самоорганізація). Стан порядку - стабільний стан буття - гоместаз системи. Стани кризи менш тривалі, що пояснюється заходами еволюційної безпеки природи. Тривала криза погіршує адаптаційні можливості системи, зникає її системна цілісність та вона гине. Тому природа обирає еволюцію "дрібними кроками", замість одразу з грунту творити людину.

Розвиток складних систем, що здатні до самоорганізації характеризується 2 етапами, що циклічно змінюють один одний. Спочатку - досить тривалий еволюційний етап, якісний стан системи не змінюється. Однак під впливом зовнішніх факторів чи внутрішніх процесів система переходи у нерівноважний стан і втрачає усталеність. Довго знаходитися в критичному стані система не може. Починається 2-й, відносно нетривалий етап її переходу в якісно новий усталений стан (самоорганізація).

У складних систем є принципова можливість переходу в один з декількох можливих якісно нових усталених станів. Таке потенційно можливе розгалуження шляху розвитку системи - точка біфуркації. В який саме стан з можливих здійсниться перехід - випадковість, оскільки в точці біфуркації виникають багатоманітні флуктуації, одна з яких випадково ініціює перехід системи в новий стан. З цього моменту починається новий етап еволюційного розвитку, що триває до наступної точки біфуркації.

Яскравий приклад - розвиток біосфери. Приблизно 4 млрд. років тому на Землі виникла цілісна самоорганізована система - біосфера. Вона пройшла шлях розвитку від вихідних одноклітинних організмів до Людини Розумної. Появу людини слід розглядати як стрибок в розвитку біосфери. Виник якісно новий стан біосфери - ноосфера - розум, думка. Приблизно 50 тис. років тому сформувалася сучасна людина та почавcя етап розвитку людства як частини біосфери. Протягом декількох тисяч людських поколінь продовжувався еволюційний етап розвитку цієї системи.

Приблизно 5000 років тому розпочався та наростаючими темпами продовжився стихійний процес зміни вигляду біосфери під впливом людської думки та праці. Людина почала приручати тварин, окультурювати рослини, змінювати оточуючий світ відповідно до своїх потреб.

Процес цих змін різко прискорився протягом останніх століть. Бурхливий промисловий розвиток призвів до такого стану, коли біосфера власними силами вже не може протистояти наслідкам цих процесів. Виникла криза в розвитку біосфери як складної системи. Біосфера знаходиться в точці біфуркації і має перейти стрибком в якісно новий стан. В масштабах людського життя - це час декількох поколінь.

Теорія Л.Гумільова.Цікавою є концепція пасіонарності Л.Гумільова (1912-1992). Він припускає, що становлення людини може бути пов’язане з «пасіонарним поштовхом» - мутаціями, які виникають в результаті впливу космічної енергії. На думку Л.Гумільова, зрозуміти виникнення та еволюцію людини неможливо, якщо враховувати лише соціокультурну наступність. Насправді мають місце стрибки, розриви поступовості в людській історії, які важко пояснити без урахування взаємозв’язку людини та природи.

В своїй теорії Л.Гумільов розглядає етногенез (походження етносів, народів) як складову антропогенезу. Вирішальну роль в цьому процесі дослідник в своїй концепції відводить енергії космосу. Л.Гумільов наголошує, що теорія Дарвіна добре пояснює лише внутрішньовидові зміни. Однак, природа виникнення етносів, народів, їх зникнення в історії – зовсім інша. Істотна роль в цих процесах належить природним факторам. Простір та час є ті форми життя етносу, через які здійснюється зв’язок з природним довкіллям. Початок етногенезу – це раптові зміни генофонду під впливом зовнішніх факторів. Процес етногенезу пов’язаний з появою особливої генетичної ознаки – пасіонарності, яка виникає внаслідок мутації (пасіонарного поштовху).

Таке утворює в межах популяції деяку кількість людей, які наділені більшим тяжінням до дій, ніж інші. За Л.Гумільовим, це – пасіонарії. Вони тяжіють до дій, які здатні істотно змінити ситуації та готові до цього. Для такої діяльності потрібний надлишок енергії, який і є саме у пасіонаріїв. «Втілюючи власний надлишок енергії в організацію та управління одноплемінниками на всіх рівнях соціальної ієрархії, вони…випрацьовують нові стереотипи поведінки, нав’язують їх всім іншим та створюють таким чином нову етнічну систему, новий етнос» ( Гумилев Л.Н. От Руси к России. М., 1992. С. 15). Однак внаслідок боротьби за лідерство пасіонарний заряд зменшується, етнос втрачає пасіонарність та живе за інерцією. З часом наступає меморіальна фаза, коли етнос зберігає лише пам’ять про своє минуле. Потім зникає і пам’ять, настає фаза рівноваги з природою, з ландшафтами. На думку Л.Гумільова, людство продовжує існувати на Землі лише тому, що періодично отримує космічну енергію.

Трудова теорія антропогенезу.Теорія Дарвіна була підтримана марксистською філософією. З її позицій була обґрунтована трудова концепція антропогенезу, в якій істотними факторами походження людини вважалися праця, мислення та мова. Процес антропогенезу пов’язували з тим, що адаптування до змін природних умов життя примусило майбутню людину використовувати у власній діяльності природні знаряддя – каміння, палиці, розпрямитися для кращої орієнтації в просторі. Руки, що звільнилися, стали органом та одночасно продуктом праці. Виробництво знарядь праці потребувало комунікації в колективі. Потреба передати інформацію іншій людині поступово виявилась в мові. Створення знарядь, мова, розвиток мислення характеризують перехід від біологічної еволюції людини до соціального розвитку. В суспільстві всі вияви людини мають саме соціальний, а не біологічний характер – біологічне перейшло в соціальне.

Аргументи наведеної концепції антропогенезу досить зрозумілі. Вихідна точка антропогенезу – тварина, чиї механізми адаптації до природи недостатньо ефективні. Кінцева точка – соціальна людина, що має свідомість, мислення, мову як засіб соціальної комунікації та впливає на природу через систему знарядь, які виробляє. Тварина лише користується природою, змінює її лише через власну присутність. Людина цілеспрямовано змінює природу, здійснюючи власні проекти.

Однак виникають і запитання. Зокрема стосовно відкриття механізмів переходу від використання природних знарядь тваринами до людської праці. Наприклад, думка про наслідування набутих в житті навичок висловлювалася в еволюційній теорії Ж.Б.Ламарка. А в сучасній генетиці вона заперечена. Сучасні дослідники наголошують «дивне» спрацювання еволюційних законів стосовно людини. В процесі еволюції відкидалися біологічно корисні властивості, а закріплялися марні (з точки зору пристосування до природного довкілля) - зокрема відсутність волосяного покриву тіла, відсутність кігтів, кликів, пряма хода. На думку еволюціоністів такий процес є скоріш протиприродним. Крім того, відбір мутацій у вказаному напрямку з еволюційної точки зору відбувався аномально швидко.

Теза «праця створила людину» викликає питання і стосовно того, що таке можливе, якщо процес праці вже існує. Однак, мавпи не могли трудитися, оскільки праця – специфічна людська діяльність. Досліджуючи трудову теорію антропогенезу, В.М.Вільчек наголошує на розриві комунікації з природою, послабленні інстинктів як причинах виникнення людини. Щоб вижити, такі істоти копіюють поведінку тварин. Людина починає жити по плану свого Тотему – тварини, яка має оберігати.

Виходить, що не маючи інстинктивної програми, достатньої для поведінкових форм в нових природних умовах, людина несвідомо поведінково копіює тварин, органічно пов’язаних з природою. Саме таким чином людина вийшла за межі видової програми. В цьому виявилась її особливість, реалізувався той «шанс», що був наданий еволюцією. Здатність до копіювання, наслідування не є виключно людською, вона є і у інших тварин. Однак в єдності з послабленою інстинктивною програмою вона істотно вплинула на спосіб існування людини. Тому дослідники, що аргументують наведену точку зору, наголошують, що специфічність людини як живої істоти пов’язана з формами її буття.

Йдеться про те, що життя в умовах послаблених зв’язків з природою, в стресових ситуаціях створює умови для індивідуальної мінливості, яка надає основу для природного добору. Однак в еволюції людини природний добір зберігає особин, у яких послаблена комунікація з природою. Отже, для власного виживання вони мусять наслідувати природу не за «тваринною», інстинктивною, а «неприродною» програмою – здійснювати трудову діяльність.

Отже, в таких міркуванням передумовою виникнення людини вважається її відчуження від природи, розрив істотних зв’язків з нею. Їх відтворення на основі позабіологічних процесів – праці і призводить до виникнення людини.

Психоаналітичний підхід в поясненні антропогенезу.Цікавим є пояснення антропогенезу на основі психоаналітичної теорії. Для З.Фрейда загадка виникнення соціальності пов’язана з заміщенням реального батька-ватажка первісного стада міфічним звірем-пращуром – Тотемом. Становлення людини, за З.Фрейдом, - це поява внутрішніх заборон (зокрема, на вбивство представників власного роду) – совісті. Суспільство ґрунтується на почуттях провини та розкаяння. Отже, сутність людської соціальності виявляється в моральних відносинах. Перші форми моральності – почуття провини, муки совісті, вияви свободної волі стали основоположним фундаментом, на якому ґрунтується людська культура.

Символічна теорія антропогенезу.Послаблення зв’язків з природою в процесі становлення людини відзначає і символічна теорія антропогенезу. Хід пояснень з її позицій є наступним. Обмеженість інстинктивної програми та поведінкове копіювання тварин створювали підґрунтя для накопичення системи орієнтирів, які доповнювали інстинкти. Так недолік перетворився в перевагу та особливі можливості в пристосуванні до довкілля.

Якщо міркувати таким чином, виходить, що важливим для становлення людини є виникнення символів, які заміщають втрачену єдність з природою. Таке відбувається в результаті культуротворення. Е.Кассірер визначає людину як «символічну тварину». Він наголошує, що саме буття в символічних формах забезпечує специфіку та цілісність людини. Вона залишається біологічним організмом. Однак людський світ є інакшим, оскільки людина володіє символічним способом спілкування зі світом, на відміну від сигнальних систем у тварин. Сигнали є частина фізичного світу, в той час як символи мають функціональну цінність.

Е.Кассірер пояснює, що для первісного мислення складно розрізняти сфери буття та значення. Вони змішуються, тому символ набуває магічної або фізичної сили. Однак в подальшому розвитку культури відношення речей та символів прояснюється. Відповідно, розрізняється можливість та реальність.

Отже, така концептуальна позиція демонструє, що соціальна програма людини постає з потреби зберегтися, вижити, копіюючи тварин, що краще пристосовані до природи. Тому у людини почала розвиватися особлива система – символи. Саме в них закріплюються стандарти, форми поведінки, які «підказані» іншими тваринами.

Отже, так аргументується позиція, що людина є «недовершена тварина». Вона виокремилася з природи не на основі наслідування набутих біологічних ознак, а завдяки символам та культурі. Культура не наслідується генетично, однак є тим довкіллям, що створює особливості людського. Тоді можна думати, що самобутність людини пов’язана не з якимись її особливими властивостями, а з особливістю форм її буття. Так, американський культуролог Т.Роззак, підтримуючи позицію Е.Кассірера, зауважує, що містичні співи та танці, виявляючи здатність людини дивуватися, демонстрували її сутність задовго до того, як були вироблені перші знаряддя з каміння.

Антропосоціогенез виявляє такі форми людської комунікації, як мова. Мова – система символів, знаків, термінів, використовуючи які можливо здійснювати спілкування між людьми, людськими спільнотами, передавати інформацію та структурувати здобуті знання. В той же час, мова є чимось більш значимим. Її сенс та можливості у впливі на становлення людського світу, самої людини розкриваються в культурних вимірах. Мова – породження культури. В ній закарбовані особливості, традиції, звичаї народів, їх самоусвідомлення. Сама мова є культурним скарбом. Недарма ідентичність народу, нації можлива якщо вони є носіями власної мови. Багатство мовної лексики постає в історії становлення людства, в практиках комунікації. Приєднання до сформованих мовних практик характеризує процес розвитку особистості – від дитини до дорослої людини. Прагнення якточніше, виразніше висловити власні думки в мові сприяє розвитку мислення.

Отже, філософська антропологія наголошує, що людина створює позаінстинктивну систему зв’язків. Між людиною та реальністю виникає простір символів. На її основі вибудовується позаприродна програма дій. Таким чином, реальність мов би подвоюється. Дійсно, світ природи доповнюється новим, протилежним світом – культурою, в якому розвивається людина та її особливості.

Представлені концепції антропогенезу апелюють більшою мірою або до природних, або до соціальних факторів, реконструюючи , як постала людина. Дійсно, біологічне та соціальне – два важливі пласти людського. Проаналізуємо питання про їх значимість в існуванні людського.

© 2013 wikipage.com.ua - Дякуємо за посилання на wikipage.com.ua | Контакти