ВІКІСТОРІНКА
Навигация:
Інформатика
Історія
Автоматизація
Адміністрування
Антропологія
Архітектура
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Військова наука
Виробництво
Географія
Геологія
Господарство
Демографія
Екологія
Економіка
Електроніка
Енергетика
Журналістика
Кінематографія
Комп'ютеризація
Креслення
Кулінарія
Культура
Культура
Лінгвістика
Література
Лексикологія
Логіка
Маркетинг
Математика
Медицина
Менеджмент
Металургія
Метрологія
Мистецтво
Музика
Наукознавство
Освіта
Охорона Праці
Підприємництво
Педагогіка
Поліграфія
Право
Приладобудування
Програмування
Психологія
Радіозв'язок
Релігія
Риторика
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Статистика
Технології
Торгівля
Транспорт
Фізіологія
Фізика
Філософія
Фінанси
Фармакологія


Людина в біологічному та соціальному вимірах.

Хоча людина є соціальна істота, вона також приналежна до світу природи – біологічного світу. Людина представляє світ живого. Тому, природничі науки, зокрема біологія, екологія, етологія, фізика живого та інші надають важливі знання про структуру та розвиток людської тілесності, людську поведінку. Гуманітарні та соціальні науки відкривають ті особливості людського, які пов’язані з соціальним буттям людини.

Філософські концепції людини в різні історичні часи наголошували більшою мірою або роль соціального або роль біологічного в людині. Таке ґрунтувалося на особливостях пізнавальних проблем, відповіді на які були важливі в той час. Самі відповіді істотно залежали від філософських традицій та рівня розвитку науки.

Сучасна наука дозволяє представити людину як складну систему, що самоорганізується та саморозвивається. Синергетика, яка вивчає закони самоорганізації, дозволяє розкрити багато нового в розумінні поведінки та розвитку людини як біологічної та соціальної істоти. Біологія представляє молекулярні основи людської спадковості та біологічні основи соціальності. Теорія еволюції розглядає людину як ланку в спільному саморозвитку систем біологічного світу.

Загалом сучасні природничі науки представляють наукову картину людини як такої, що її природне, біологічне є необхідним, складноорганізованим підґрунтям для людської соціальності. Відповідно, філософське розуміння людини має це враховувати.

Однак філософські точки зору в поясненнях важливості біологічного та соціального в людині відрізняються. Серед них є такі, що надають важливішого значення або біологічному, або соціальному. Є і такі, що наголошують їхню обопільну важливість та обов’язкову єдність.

Зазвичай надають виключного значення біологічному в людині ті дослідники, які вбачають в новітніх досягненнях біології шляхи маніпулювання природою людини та трансформування суспільства. Йдеться, зокрема, про новітні біотехнологічні практики – генну інженерію, клонування, використання стовбурових клітин тощо, які розглядають як основу реконструювання та конструювання людської тілесності. І навіть як шляхи до соціальних змін - «соціальних мутацій».

Дійсно, сучасний цивілізаційний світ ґрунтується на новітніх технологіях – нанотехнології, біотехнологіях, інформаційних технологіях, які принципово змінили якість життя людини ХХI ст.. Так, за допомогою медичної генетики можливо зменшити вантаж патологічної спадковості, накопиченої в процесі еволюції, позбутися багатьох спадкових захворювань, зокрема шляхом заміни патологічного гена нормальним.

В результаті до власної тілесності людини ставиться технологічно – як до того, що можливо змінювати за власним бажанням, можливо конструювати, навіть на генетичному рівні. Сьогодні моментом повсякденного буття стає зміна кольору очей завдяки лінзам, конструювання власного обличчя та тіла завдяки косметологічній хірургії. І навіть досить складні медичні практики – вживлення серцевого стимулятора, стентування, заміна суглобів на штучні сьогодні сприймаються людською спільнотою як цілком природні речі.

Багато людей в сучасному світі пов’язують успішність своєї професійної діяльності з відповідністю своєї тілесності тим «глянцевим» стандартам, які вибудувалися в суспільстві. І хоча очевидно, що успіх в професії залежить від наполегливої праці та глибоких професійних знань, тобто від соціальних вимірів людини, фактори біологічного характеру також мають вплив. Крім того, генетично та фізіологічно людина має певні параметри, які визначають межі її можливостей, зокрема схильність до певного виду діяльності.

Отже, можна погодитися з тим, що біологічне впливає на соціальне, що біологічне є в основі соціальності людини. Однак таке зовсім не означає, що соціальне не є чимось іншим, ніж біологічне. Ми б примітивізували наше уявлення про людину, якщо б вважали, що все в ній визначається її біологічною основою. Її тілесністю. Насправді соціальність людини є тим особливим, завдяки чому людина може бути людиною.

Протилежна позиція – коли визнається лише значення соціального в людині ґрунтується як правило на аргументації, що еволюційний перехід від тваринного світу до людського – це перехід в протилежність, перехід від природного стану до соціального. Природне втрачає свій вплив на людину, в суспільстві діють соціальні, а не біологічні закони. Людина стає людиною, якщо в процесі життя освоює соціальну поведінку, вимоги та надбання цивілізації та культури. Тобто того, що є не природним, а штучним – створеним людською діяльністю.

Дійсно, наше ставлення до навіть самих простих предметів побуту та й до складних витворів людської практики, правила дій з ними визначаються не генетикою та фізіологією людини, а традиціями та нормами соціального довкілля – цивілізаційними, культурними, моральними, правовими, до яких людина прилучається в процесі комунікації, навчання, освіти. Отже, це цілком обґрунтована позиція.

Однак, соціальність людини не означає, що біологічне в ній перестало існувати та впливати на людину та її поведінку. Досить сказати, що народжується та помирає людина тому, що приналежна до природного, біологічного світу, відповідно до дії біологічних законів. Крім того, неповторна сукупність генів, що має кожна людина, визначає її біологічну унікальність та задає потенційну можливість для індивідуальності та неповторності особистості. Ситуації, в яких ми переживаємо сильні емоції – негативні чи позитивні, супроводжуються прискоренням серцебиття, дихання та зміною багатьох внутрішньобіологічних параметрів. Доведено, що стан організму залежить він природних подій – магнітних бурь в атмосфері, рівня сонячної активності тощо. Такі принципові ознаки соціальності людини, як свідомість, мислення пов’язані зі складними структурами головного мозку та центральної нервової системи, нейрофізіологічними, біохімічними процесами. Деструкція або патологічні зміни цих структур можуть істотно позначитися на можливостях усвідомлювати та мислити. Важко також довести, що виключно талановиті та геніальні люди - великі математики, музиканти, художники, є такими внаслідок саме соціальних факторів – зокрема,навчання, освіти та виховання, а не в результаті генетичних особливостей.

Складність визначити людину лише як соціальну пов’язана і з потребою окреслити межу, за якою в процесі індивідуального розвитку ембріон людини стає власне людиною. Вона виникла внаслідок широкого розповсюдження практики штучного запліднення, коли було досить легко отримати доступ до людських ембріонів. Постає досить складне біоетичне запитання: з якого моменту ембріон людини повинен розглядатися як людський індивід? Загальнопринятої в сучасному суспільстві позиції досі не існує. Наприклад, сьогодні домінуючим підходом у визначенні є або ні людський ембріон людиною, є точка зору, що коли плід людини набуває здатність відчувати, це вже людина. На основі експериментальних досліджень був зроблений висновок, що плід людини починає відчувати на 18-25 тижні.

Отже, визнання соціальності людини не применшує ролі та впливу біологічного, природного на її життя та поведінку.Зважаючи на те, що в людині складно переплетені її біологічне з її соціальним, багато дослідників вважають, що коректніше говорити про біосоціальність людини. Дійсно, без біологічних передумов неможливі були б вихідні форми соціальності. Однак без соціуму неможливий був би розвиток людини. В цивілізаційній історії взаємозалежність людського біологічного та соціального як двох виявів цілого визначала силу та слабкість людини. Наприклад, екологічні кризи природного та антропогенного походження становлять загрозу біологічному існуванню людини, існуванню її як біологічного виду. Отже, на початку ХХI ст., як і в далекій історії, біологічний стан людини, її існування істотно залежить від стану природи. В той же час, захисні механізми, які дозволяють запобігти знищенню людини, ґрунтуються на соціо-цивілізаційних, культурних та науково-технічних засадах. Отже, існування людини забезпечується єдністю біологічного та соціального.

Ментальне і тілесне.

В контексті проблеми соціального та біологічного в людині обговорюється і складне питання відношення ментального та тілесного. Поняття «ментальність» - від лат. mens, mentis, що в перекладі означає -розум, інтелект. Ментальне - думки, свідомість, мислення - протиставляють тілесному – мозку, нейрофізіологічним процесам. Ментальність людини пов’язують з соціокультурними процесами. В той час як тілесна організація вписує людину в світ природи. Разом з тим, людська тілесність здобуває специфічні риси, завдяки яким включає людину також і в соціокультурну реальність.

Складність та багаторівневість ментальності.Ментальність є складним багатовимірним явищем. Тому спроби зрозуміти її призводять до цілої низки визначень. Отже, поняття «ментальність» є полісемантичним. Французький дослідник М.Блок аналізував ментальність як вияв цілісності свідомості. Він визначав ментальність як комплекс основних уявлень про світ, за допомогою яких людська свідомість у кожну епоху переробляє в упорядковану «картину світу» різнорідний потік сприйняття та вражень. В сучасній філософії ментальність предстає як багатоаспектний феномен, що грунтується як на сфері усвідомленого, так і позасвідомого. Підкреслюється зв’язок ментальності та мислення. В той же час вони розрізняються: мислення здійснює пізнання світу, а ментальність – це манера мислення, його особливості та своєрідність.

Дослідники підкреслюють також і багаторівневість ментальності. Так, говорять про рівень психо-емоційної розумової енергії, рівень позасвідомого та рівень мислення. Характеризуючи перший з названих рівнів, беремо до уваги те, що пізнання, усвідомлення пов’язані з психо-емоційними процесами, почуттями, переживанням. М.К.Мамардашвілі підкреслюючи такі моменти, писав, що «свідомість як пристрасть збирає та перетворює суб’єкта», що «таке перетворення вимагає сили». Свідомість постає як «пристрасна або пасіонарна сила».

Рівень позасвідомого також є дуже важливим представленням ментальності. Швейцарський психоаналітик К.Г.Юнг обґрунтував існування поведінкових та мисленєвих архетипів, які закарбовані на рівні позасвідомого та здатні наслідуватися.

Нарешті третій рівень ментальності – це мислення. Воно виявляє себе у складному переплетінні свідомого та позасвідомого. Мислення виявляється в обдумуванні, осмисленні, усвідомлюванні. Мислення пов’язане з інтелектуальною діяльністю та виявляється в ній. Зв’язок даного та попереднього рівня ментальності дослідники вбачають в тому, що більшість інтелектуальних реакцій людини має нетворчий характер і становить повторення тез, форма та зміст яких взяті людиною з культурного середовища – починаючи з дитинства і далі протягом життя. Однак ментальність є і основою для творчості, вона забезпечує фундамент креативності.

Отже, ментальність – істотна характеристика людського. Ментальність є багаторівневою цілісністю, в якій складно поєднані психо-емоційні, поведінкові, мисленєво-інтелектуальні та соціокультурні виміри.

Тілесність як складний біо-психічний феномен.Людська ментальність можлива лише в єдності з людською тілесністю. Поняття «тілесність людини» дуже близьке до поняття «тіло людини» - природного об’єкту, що характеризується відповідною біологічною організацією. Однак, в дослідженнях останнього часу наголошується, що означені поняття не збігаються. Тілесність розуміється як більш складний феномен, який не вичерпується лише біологічними закономірностями, а істотно пов’язаний з психо-ментальними процесами та несе відбиток культурного та цивілізаційного розвитку.

Відповідно знання тілесності потребує міждисциплінарних досліджень. Причому, важлива роль в них належить не лише природничим дисциплінам, а й гуманітарним, зокрема і філософії. Справа в тому, що в сучасних дослідженнях тілесність розглядається як особливий продукт взаємодії тіла та духу, що формується з моменту зачаття і до самої смерті. Причому механізми становлення тілесності є досить складними. Тілесність людини – не є просто її «біологія», а виражає систему сенсів людини, в основі якої – ставлення до життя та смерті.

Звісно, важливими умовами утворення механізмів, які формують тілесність, є властивості біологічного організму.Тіло людини – це жива, відкрита, складна система, що самоорганізується, здатна адаптуватися до довкілля та постійно взаємодіє з ним, отримуючи енергію та інформацію. Істотно важливими для виживання людини є регулятивні функції організму.

Йдеться не лише про внутрішньобіологічні процеси, а й про ставлення до зовнішнього світу через сприйняття тіла. Наприклад, у древніх людей відношення до життя формувалося через переживання смерті тіла: мертве – нерухоме тіло людини викликало страх. Тісні зв’язки тілесного та психічного бачимо і в тому, що відчуття, переживання небезпеки, загрози виявлялися в мікрорухах тіла людини. Таким чином, в складних природних умовах буття древньої людини «мова» рухів тіла відігравала роль символів, що сповіщали про позитивну чи негативну роль ситуацій.

Людина, що народжується, має унікальний генотип. Однак ще до народження тілесне (біологічне) істотно пов’язане з психічним: різноманітні психо-емоційні стани матері, які викликані гарними чи поганими подіями, опосередковано впливають на дитину, викликають певні реакції.

Взагалі, складність феномену тілесності виявляється і в тому, що існують «тілесні знання». Тобто набутий тілесний чуттєвий досвід «переводиться» в знання психічне. І навпаки, враження, що отримані через людську психіку, впливають на людську тілесність. Існує «пам’ять тілесності», так звана – вегетативна пам’ять. Вона виявляється в тому, що, наприклад, внаслідок стресу, виникає низка фізіологічних та психічних станів, змін в організмі. В їх основі є своєрідний взаємозв’язок між багатьма системами організму, зокрема – ендокринною та імунною.

Отже, виходить, що сприйняття людиною світу істотно залежить від вроджених та набутих властивостей та якостей, що характеризують людську тілесність. Така єдність психічного та біологічного в людській тілесності дозволяє вибрати актуальний тип поведінки та сформулювати ставлення до власного досвіду. Такі можливості є в основі соціальної адаптації людини, у відповідності з якою формується певний тип тілесності, який має захистити людину від можливих дезадаптацій та декомпенсацій.

Отже, в контексті проаналізованого, тілесністьрозуміється як якість, сила та знак тілесних реакцій людини, з моменту її зачаття та протягом всього життя. Тілесність не тотожна тілу і не є продуктом самого лише тіла. Вона пов’язана з процесами, в яких постає складна природа людини. Відповідно тілесність виявляє себе в контексті генотипу, унікальних біологічних та психічних особливостей індивіда в процесі його адаптації та самореалізації в природному та соціокультурному довкілля.

Основою формування тілесності людини є єдина пам’ять, що включає як генетичні, так і психо-поведінкові механізми. Тілесність виявляється і в формі тіла – через асиметрії, характерні рухи, пози, поставу, ритми, темпи тощо. Тілесність є рухливою, мінливою, що пов’язане з динамікою біопсихічних процесів. Такі зміни не ідентичні процесам дорослішання або старіння, хоча ці процеси і впливають на тілесність

На стан тілесності впливають мотивації, настанови тощо. В цілому – вся системі сенсів, яка визначає життя людини. В такому розумінні, тілесність зберігає індивідуалізоване знання людини про світ в формі освоєних тілесних практик. Тому, тілесність відіграє підтримуючу функцію в адаптаційних процесах. Крім того, складні ситуації життя людини, стан довкілля – природного та соціального вимагають певного рівня розвитку тілесності, що дозволяє людині існувати «в унісон» зі світом, досягнути з ним резонуючого стану. Нарешті, закінчення життя, момент смерті стосовно тілесності виявляється в тому, що саме тілесність забезпечує роз’єднання духа (душі) та тіла.

Тілесність в контексті новітніх технологій.Ставлення до людської тілесності в цивілізаційному та технологічному контекстах сучасності породжує цілий спектр проблем. Вони пов’язані з тим, що новітні нано- та біотехнологічні практики здатні істотно трансформувати людську тілесність, конструюючи її.

Однак при цьому виникають не лише технологічні, а й світоглядні та етичні питання.По-перше, слід враховувати, що людина - це цілісність, їїтілесність є результатом всього ходу її історичного розвитку.Отже, осмислення людської тілесності повинне відбуватися на підставі розуміння цілісності людини, неповторного «балансу» біологічного та соціального, тілесного та ментального. Відповідно втручання в тілесність може порушити цілісність як умову існування людського. Недарма західні дослідники, зокрема К.Хейлз, Ф.Фукуяма вводять поняття «постлюдина» - істота, що виникає в результаті технологічних маніпулювань з людською тілесністю. Це означає, що «тілесність» є поняття не лише біологічне, а й соціо-історичне.

По-друге, соціальність людини істотно взаємопов’язана з її тілесністю. Це означає, що хоча соціальність не зводиться до тілесності, до біоприродних її виявів, все ж таки руйнування або деформування тілесності може зруйнувати соціальність особистості. Таким чином, конструктивно-трансформаційне втручання в людську тілесність зачіпає саме існування людського, соціального. В.С. Стьопін акцентує увагу на тому, що «біологічні передумови, - це не просто нейтральне тло соціального буття, це ґрунт, на якому виростала людська культура й поза якою неможлива була б людська духовність». Сучасному людству треба про це пам’ятати.

© 2013 wikipage.com.ua - Дякуємо за посилання на wikipage.com.ua | Контакти