ВІКІСТОРІНКА
Навигация:
Інформатика
Історія
Автоматизація
Адміністрування
Антропологія
Архітектура
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Військова наука
Виробництво
Географія
Геологія
Господарство
Демографія
Екологія
Економіка
Електроніка
Енергетика
Журналістика
Кінематографія
Комп'ютеризація
Креслення
Кулінарія
Культура
Культура
Лінгвістика
Література
Лексикологія
Логіка
Маркетинг
Математика
Медицина
Менеджмент
Металургія
Метрологія
Мистецтво
Музика
Наукознавство
Освіта
Охорона Праці
Підприємництво
Педагогіка
Поліграфія
Право
Приладобудування
Програмування
Психологія
Радіозв'язок
Релігія
Риторика
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Статистика
Технології
Торгівля
Транспорт
Фізіологія
Фізика
Філософія
Фінанси
Фармакологія


Сенс життя. Смерть і безсмертя.

Загрузка...

Сенс життя та його філософські пошуки.В спектрі питань, на які людина шукає відповіді, проблема сенсу життя посідає особливе місце. Сократ вважав, що неосмислене життя не варте того, щоб його проживати.Дійсно, на певному етапі особистісного становлення формулюємо запитання: хто я є? Нащо живу на світі? В чому моє призначення та сенс мого життя? Е.Кант вважав, що сенс життя утворює ідея, яка набуває вигляду морального закону, обов’язку, якому людина слідує добровільно, усвідомлюючи власне буття саме як людське, слідує заради вищого блага.

Питання сенсу людського життя, індивідуального життя та його раціональної структурованості набувають в наші часи виключної актуальності. Справа в тому, що цивілізаційний та соціальний контекст сучасного філософування пов’язаний з ситуацією катастрофічних впливів – як природних, так і техногенних. В глобалізованому світі ефект негативних впливів локальних та регіональних катастроф також має глобальний характер. Можна сказати, що людство опинилося в пастці власної могутності.

Сучасний італійський філософ Умберто Еко передбачив можливість таких катастроф вже в 90-ті роки ХХ ст., проголосивши «Середні віки вже почалися!». Тоді вів описав гіпотетичну глобальну техногенну катастрофу, що розгортається через деструкцію комп’ютерних мереж в США. На жаль подібне відбулося 11 вересня 2001 року в результаті терористичних актів. У сучасної людини складається враження наростання катастрофічності світового життя. В такій ситуації загострюються відчуття тимчасовості власного життя, його конечності, крихкості - бо може завершитися будь-якої миті, відчуття неможливості планувати життя та впливати на нього. Все частіше можна почути або прочитати такі сентенції: «Мене Бог веде», «Прислухаюся до космосу…». Тобто, людина у власному житті намагається покластися на якісь «додаткові» сили, щоб вони привели до успіху, а не лише на власні сили.

Однак окрім відчуття можливої катастрофічності буття людини в сучасному технологізованому світі є і надія іншої перспективи. Успіхи новітніх біотехнологічних практик – генної інженерії, клонування, медичних практик підсилюють впевненість, що людство здатне подолати «зародок смерті» (Гегель),який несе в собі жива істота. Таке дає надію на довге та здорове людське життя. Однак не знімає потребу його осмислення. Багатоманітні міжнаціональні та міждержавні цивілізаційні, культурні, соціальні проекти націлені та підсилення розуміння світовою людською спільнотою самоцінності життя взагалі, біосфери, життя людини.

Нове наукове та філософське мислення - постнекласичне дозволяє усвідомити, що осмисленість людського життя пов’язана з власним вибором в ситуації багатоманітних та багатовимірних можливостей. Вони постають завдяки постнекласичним практикам – формам онтологічного, пізнавального та ціннісного освоєння складних об’єктів, що саморозвиваються, таких як живе, екологічні системи, біосфера, соціум, людина тощо.

Отже, і визнання сучасної катастрофічності життя, і обнадійливі перспективи потребують відповідей на питання про сенс людського життя.Особливість філософії в тому, що вона здатна вийти за межі індивідуального досвіду, намагається віднайти загальні концептуальні підходи для аргументації відповідей про сенс людського життя, відтворюючи причини та основи тих відповідей, що сформульовані в певні історичні часи представниками різноманітних шкіл та напрямів.

Коли розглядають проблему сенсу людського життя, як правило залишають осторонь аналіз самого поняття «сенс». Не випадково, оскільки визначення поняття «сенс» можливе з онтологічної, гносеологічної, логічної, методологічної, семантичної, семіотичної позицій. Отже, з’ясувати, що є сенс означає вивчити досить складну та багатоаспектну проблему.

Щоб прояснити зміст поняття «сенс», коли йдеться про «сенс життя», назвемо поняття, через які в філософії та повсякденному житті репрезентовані поняття сенсу та відчування сенсу. Такими є благо, цінність, гармонія, щастя, душевна рівновага, самореалізація, задоволення, цілі, досягнення, служіння, свобода, вибір тощо. В сучасних дослідженнях та підручниках автори пов’язують сенс життя з кількома з означених понять – або з цілями та досягненнями, або зі служінням суспільству, або з самореалізацією та гармонією тощо. Однак, цього не достатньо, щоб зрозуміти – що є сенс життя.

Окрім того, слід взяти до у ваги і те, що відповіді особистості на питання про сенс власного життя протягом життя можуть змінюватися, оскільки визначаються з позицій обмеженого життєвого та інтелектуального досвіду людини певного віку. Подальший життєвий потік може поставити нові питання та потребувати нових відповідей.

Філософські підходи осмислення людського життя.Питання про сенс життя пов’язане з визначенням життєвих цілей, з досягненням яких людина пов’язує значимість свого життя, його цінність та сенс. Однак чому виникають такі чи такі цілі і, відповідно, сенси, чим вони визначаються – самою людиною, її соціальним довкіллям, суспільством, Богом?

Треба наголосити принаймні два виміри існування сенсів. По-перше, вони формуються відповідно до історичної ситуації, певної історичної доби існування суспільства. Так постає соціокультурний та цивілізаційний контекст, в якому формулюється можливий спектр відповідей на питання про сенс людського життя. Філософи обґрунтовують такі відповіді у вигляді філософських концепцій, узагальнюючи особливості свого історичного часу. По-друге, це особистісний вимір. Йдеться про індивідуалізоване розуміння сенсу життя, власне розуміння його особистістю. Отже, це багатоманіття сенсів, що виражають ставлення кожної людини до власного життя. Втім, історичні особливості суспільного буття впливають на індивідуальні визначення.

Хоча філософія вже багато століть є авторською, однак на змісті та спрямуванні філософських концепцій також відбиваються особливості історичного часу. В.Г.Табачковський вирізняє в європейській філософській традиції останніх століть три альтернативні підходи, три способи осмислення людського буття. Перший виявляється в тому, що людина претендує на те, щоб створити жаданий смисл власною діяльністю. Другий - вона прагне віднайти його ззовні вже сформованим. Нарешті, третійпов’язаний з тим, що людина виявляє готовність до співучасті у виробленні цього смислу шляхом діалогу, спілкування зі світом. Розглянемо такі варіанти визначення смислу життя.

Сенс життя як створений людиною.Розуміння смислу життя як створеного людською діяльністю ґрунтується на впевненості, що лише людина може надавати сенс речам та процесам. Природа поза людиною, поза її перетворюючою діяльністю не має смислу та цілі. Навіть живі істоти, хоча виконують певні функції, є довершеними та доцільними, не мають самостійного смислу. Вони є результатом складних природних еволюційних процесів. Людина визначає смисл природних речей та й смисл власного життя також. Потреби людина усвідомлює як цілі та інтереси, в реалізації яких людина і бачить своє призначення. Світоглядно така позиція ґрунтується на марксизмі, який розуміє людину як активно діючу істоту, яка розкриває свою сутність та можливості в практичному перетворенні світу.

До активної діяльності, однак лише такої, що є вигідною людині, призводить її до власного успіху закликають і концепції, що ґрунтуються на філософії прагматизму. Успішність розглядається як головний критерій вдалого чи невдалого життя. Сучасне суспільство споживання ґрунтується на прагматистських орієнтаціях та утилітаристській моралі: правильним є те, що зручно для мене, вигідно мені, що принесе більше грошей, влади та особистого задоволення.

Думка, що сенс твориться людиною в її діяльності видається цілком природною, оскільки людина дійсно є активною у ставленні до світу. І один з найсуттєвіших виявів такої активності – діяльність, що перетворює природне та соціальне довкілля за її задумом з метою досягнення власних цілей. Однак, як доводять приклади історії, наслідки цієї активістської позиції мають руйнівний характер та суперечать позитивній перспективі існування як соціуму, так і природи. Діяльнісне втручання людини в природу, біосферу, що мало реалізувати грандіозні плани людства по їх перетворенню, призвело до глобальних проблем, зокрема до глобальної екологічної кризи. Намагання перебудувати соціальний світ не рахуючись з природним ходом історії, а зважаючи лише на теоретично обґрунтовані інтереси певних соціальних груп, породило тоталітарні суспільства та призвело до загибелі мільйонів людей, які вважалися просто «гвинтиками» соціального механізму.

Думка, що життя саме собою не має сенсу, і людина має його створити, представлена в екзистенціалізмі. Однак в іншому контексті та з іншими смисловими наголосами. Проблемі вибору сенсу життя присвячені роботи М.Гайдеггера, Ж.-П.Сартра, А.Камю та ін.. Екзистенціальна філософія представляє людину, що мов би «вкинута» в цей байдужий світ, її існування передує сутності. Життя не зрозуміле до того, як воно прожите. Від людини залежить, щоб надати йому сенс.

Екзистенціальна філософія розглядає проблему пошуку сенсу, виходячи з контраверзи «життя – смерть». Таке можна зрозуміти зі слів Ж.-П.Сартра, який писав в своїй головній роботі «Буття та Ніщо»: «Якщо ми маємо померти, то наше життя не має сенсу, бо його проблеми залишаються невирішеними…Абсурдно, що ми народилися, абсурдно, що помремо». Життя абсурдне, людські дії не дають змоги це подолати. Перед обличчям смерті виявляється, що нічого не має сенсу. Саме тому так важливо для особистості обрати, на які цінності та переконання спиратися, щоб протистояти абсурдності смерті.

Отже, якщо марксизм наголошує на тому, що сенс формує людина, яка активно діє, втручається в світ, прагматизм – на успішності та вигоді, то екзистенціалізм наголошує на внутрішньому виборі людини, що робить її свободною та привносить сенс у її життя.

Сенс життя як вже існуючий у світі. Друга позиція визначення сенсу життя пов’язана з розуміння сенсу, як такого, що існує поза людиною вже сформованим. Тоді шлях осмислення людиною власного життя – це пошук у зовнішньому світі - природному, соціальному, духовному певних ідей, точок зору, теоретичних та практичних поведінкових схем, «рецептів», які б визначали сенс життя заздалегідь. Отже, йдеться про розуміння сенсу як попереднього задуму індивіда, який в розгортанні свого життя спирається на вже існуючі визначення сенсу, що їх надає історична ситуація, державні, національні, колективні світоглядно-етичні орієнтири. Подальше життя присвячується його реалізації. Така позиція виявляється в переконанні людини в тому, що прожити життя «правильно», осмислено означає присвятити його досягненню обраної цілі. Такий шлях вимагає від людини відповідей на питання : «Для чого потрібно жити? Для чого я живу?» І відповіді обираються з вже існуючих в сферах філософії, науки, релігії, повсякденного життя.

Така позиція також зрозуміла і навіть зручна. Вона вказує шлях до осмисленого життя, надає йому визначеності, ясності. Однак її вади в тому, що «прив’язавши» власне життя до єдиного – служіння обраній меті, людина дуже звужує можливості самореалізації та примітивізує сприйняття інших людей, ставлячи на перше місце саме ознаку визначення ними «головної мети життя», наполегливості руху до неї. Виходить, що людина за власною згодою підпорядковує життя реалізації тих чи тих, узятих ззовні настанов, зовнішньо визначеній «правильності» власного життя. В сучасному суспільстві таке можна побачити в довлінні стандартів життя, масової культури, поведінки, які, насправді, не є чимось більшим, ніж цивілізаційними формами сучасного життя людини. Вони не можуть замінити осмисленості її життя. Крім того, відсутність власної чіткої, ясної життєвої мети або неможливість її досягнення сприймається індивідом як крах життя та його обезцінення та обезсмислення. Отже, стосовно індивіда така позиція є дещо «зовнішньою». Вона не завжди сприяє гармонізації внутрішнього світу людини та віднайденню життєвих смислоорієнтацій.

Сенсотворення в процесі комунікації людини і світу.Нарешті, третій спосіб пошуку сенсу життя пов’язаний з думкою, що осмислення життя досягається шляхом діалогу, у спілкуванні зі світом у всій його багатовимірності. Такий шлях пошуку сенсу життя долає обмеженість вимоги знайти його «раз і назавжди». Отже, передбачає особистісний розвиток, пошуки, сумніви, знаходження відповідей та їх подальше заперечення. Головне, такий спосіб осмислення власного життя ґрунтується на спілкуванні. На відміну від двох попередніх, які є монологічними, тобто передбачають лише одне джерело осмислення – або діяльність людини, або взірці, що існують поза людиною, інакший спосіб визначення сенсу життя є діалогічним і, навіть, полілогічним.

Він ґрунтується на визнанні множинності «точок буття», які можуть надавати людині основу та поштовхи до визначення сенсів життя. Саме «сенсів» - не одного, раз і назавжди. А багатьох та мінливих, оскільки динамічні та мінливі сама людина та світ. Причому, вони сприймаються вже не як окремі сутності, що протистоять одне одному, в як єдина складна людиновимірна система.

Така позиція представляє означення сенсу вже не як «сенсовідкриття», а як «сенсотворення». Воно відбувається в процесі комунікації з природним та людським світом. Таким чином, смисложиттєвий пошук постає як процес, заснований на свободному та відповідальному самовизначенні. В ньому великого значення набуває повнота людського досвіду, цілісність людини. Як наголошує В.Г.Табачковський, «принципова довіра до навколишньої реальності, спрямованість на спілкування з нею, надають вагомості феномену людської цілісності, привчають бачити в ній невичерпне джерело потенційного, ще не реалізованого смислу».

Постмодернізм: сенс як пошук власної ідентичності. Друга половина ХХ ст. демонструє нові соціокультурні ситуації та контексти, в яких здійснюється філософське пізнання сенсу людського життя. Філософія постмодернізму пов’язує визначення сенсу людиною з пошуком нею власної ідентичності. Складність такого пошуку вбачається в тому, що у людини взагалі не буває безпосереднього контакту з реальністю. Вона має справу лише з репрезентаціями. Для постмодерної філософії світ є текст. А текст є самостійна реальність, для якої автор – просто функція. Таку позицію, наприклад, виразно представляє Ж.Дерріда.

Відповідно до його міркувань, смисли відкриваються шляхом деконструкції тексту. Ж.Дерріда розглядає мову як непостійне середовище, що не здатне безпосередньо нести сенс. Складається безвихідна ситуація: людина не може жити не шукаючи сенс і, одночасно, не може адекватно виразити сенс через «позалюдськість» самої мови, не здатна повірити в обґрунтованість сенсу.

Зокрема мова філософії метафорична та метафізично навантажена. Традиційні для західної філософії подвійні концептуальні схеми, такі як: природа – культура, раціоналізм – ірраціоналізм тощо, виходять з того, що один з термінів є норма, яка визначає подальшу ієрархію значень. Деконструкція полягає в тому, щоб показати амбівалентність текстів як таких. Їх можна зрозуміти лише в порівнянні з іншими текстами («інтертекстуальність»), а не з якимось точними значеннями чи нормами. Тому деконструкціядозволяє людині, що говорить, вийти за межі мовних структур, усвідомити необґрунтованість будь-якого сенсу.

Постмодерністська антропологія показує, що сучасна людина існує в інакшому світі – в світі квазіреальності, тобто в уявному, несправжньому світі. Наприклад, Ж.Бодрійяр ввів поняття «гіперреальність». Її одиниці – симулякри, копії реальних предметів, що здобувають власне буття. Зокрема такі соціальні феномени як гроші, суспільна думка, мода. Вони функціонують за типом символічного обміну. Отже, гіперреальність – реальність, що є картинкою самої себе, вона не відсилає до реальних подій, предметів та набуває самостійного існування.

Яскравим прикладом гіперреальності є інформаційний простір.Так,перебування в ньому призводить до переходу особистості в квазі-реальність з її симулятивністю. У віртуальній реальності симулякр стає моделлю, а реальна подія – виключною рідкістю. Наприклад, зазвичай в медіапросторі використовуються одні і ті ж факти, які поширюються каналами з посиланням один на одного. Таким чином, квазіреальність та її феномени замінюють реальність.

Вибудовується реальність символів та образів, порівняно з якою дійсність перестає бути привабливою для пересічної людини. В квазіреальності постає «віртуальне Я» – некритичне, тотожне квазі-реальності, яке конфліктує з Я реальним. Таке «некритичне Я» живлять відповідною інформацією – фрагментарною, мозаїчною та викривленою.

Отже, постмодернізм наголошує, що сучасну людину характеризує почуття втрати реальності. Людина відчайдушно шукає свого місця у світі. За образним висловом Ж.Бодрійяра, перед людиною постає питання: «Що робити тепер, після оргії?», після всілякого вивільнення – «предметів, символів, ідеологій, утіх?» В час, коли починається біг вперед в нелінійне майбутнє, погоня за технікою та її глобальними негативними наслідками, коли людині загрожує перетворитися на образ, ілюзію самої себе.

Пошук власної ідентичності стає екзистенціальною метою людини в суспільстві масових комунікацій. На думку Ж.Бодрійяра, останнім бастіоном реальності стає смерть: «Смерть, мабуть, єдине, то немає споживчої вартості». Відповідно, особистість прагне відповідей на традиційні світоглядні та моральні питання, які мають визначити регулятиви масової комунікації та зрозуміти, хто вона є в сучасному світі.

Отже, так чи так філософи осмислюють життя, вони не можуть уникнути розмови та міркувань з природу смерті та можливостей її подолання. Однак, філософія аналізує проблему смерті не для того, щоб породити у людей розпач, а навпаки, щоб врятувати їх від розпачу. Розглянемо ці питання.

Сенс життя в контексті усвідомлення смерті.Навіть саме «найосмисленіше» життя є конечним. Як би глибоко людина не спілкувалася зі світом, з іншими людьми, рано чи пізно її життя закінчується. Усвідомлення такого ставить людину перед запитаннями: «Навіщо мені все це? Для чого живе людина? Що залишиться після мене? Чи можна уникнути смерті?» Отже, в філософії проблема сенсу життя пов’язана зі ставленням до смерті та безсмертя.

Екзистенціальні філософи дуже влучно означили зв’язок потреби визначити сенс життя з її запереченням – смертю, з ситуаціями, в яких людина гостро відчуває загрозу власному життю та життю близьких. Смерть – не як думка, а як онтологічне відчуття розкриває в людині ті сторони її єства, про які вона могла і не здогадуватися. В стрічці А.Тарковського «Сталкер» за твором братів Стругацьких «Пікнік на узбіччі», представлена саме така ситуація: один з героїв, потрапивши в магічну «Кімнату», де має справджуватися найбажаніше, просить повернути померлого брата. Однак у відповідь отримує купу золота. Отже, його найпотаємніше, найглибше бажання було іншим, хоча він цього не усвідомлював.

Задоволені життям та собою люди значно рідше задаються питанням, в чому сенс життя. Або вважають, що він полягає в постійному відтворенні, підтриманні їхнього способу буття. Навпаки, якщо людина почувається нещасливою, нереалізованою, не досягає намічених цілей, потрапила в біду, вона зазвичай розгублена, зневірена і може задавати собі питання про сенс власного життя, про взагалі сенс життя. Пошук позитивної відповіді про існування такого сенсу підтримує життєві сили людини, дозволяє їй дивитися в майбутнє більш оптимістично. Хоча і відповідь про те, що саме життя є самоцінним, як наголошував видатний гуманіст А.Швейцер, може надати людині сил в складних життєвих обставинах.

Ставлення до смерті не є лише раціональним, усвідомленням того, що людина смертна. Значно більш вагомими в особистістому сприйнятті смерті є ірраціональні «важілі» - складні почуття, емоції, що супроводжують індивідуальне людське осягнення того, що є смерть.

Екзистенціальна філософія представила, слідом за С.К’єркегором,паралізуючу роль страху стосовно життєвих сил та намірів людини. Страх людини перед обличчям смерті, наголошений та в літературній формі обговорений, зокрема А.Камю, Ж.-П.Сартром, С. де Бовуар переконував, що життя не має жодного сенсу. Таке їхнє розуміння виросло на грунті особистих переживань ситуацій другої світової війни, розуміння беззахисності людини в складних, пограничних ситуаціях, розбіжності прокламованої сутності з дійсною.

Чому люди сприймають почуття страху абсолютно негативно? Тому, що страх є вияв ірраціонального, він паралізує всі інші почуття та людське раціо. Страх за життя власне та близьких – найсильніший фактор, який паралізує волю людини. Вона втрачає можливість визначити сенс життя і інстинктивно налаштовується лише на збереження життя.

Однак страх також стимулює до боротьби. І в цій боротьбі людина може побачити сенс життя. За влучним висловом Симони де Бовуар, «Жити означає переходити від одного задуму до іншого, від одного вчинку до іншого, долаючи смерть та її розтліваючого двійника – несправжність». Отже, справжність досягається в постійному доланні, крок за кроком, через власні вчинки, які все ж таки утверджують життя.

Проблема смерті в філософських роздумах.У той самий час, дискурс пошуку та визначення сенсу життя в філософських роздумах є значно виразнішим, ніж лише визначення життя як антиподу смерті, а смерті – як заперечення життя. Самий феномен смерті є складним та неоднозначним.Він розкривається в єдності біологічного, метафізичного, соціокультурного вимірів людського буття.

В античній міфології думка про смерть з’являється з виникненням релігійного вчення. Серед давньогрецьких богів були такі, що відповідали за народження людей та смерть. Один з них – Гадес (Аід), син Кроноса та Геї, правив в підземному царстві мертвих. Він судив душі померлих, тобто розпоряджався їх життям після смерті. Власне бог смерті – Танатос, що був братом-близнюком бога сну Гіпноса, здійснював смертний вирок Долі та зустрічав душу померлого.

Цікаво, що давні греки вважали смерть та сон подібними: смерть розглядалася як останній та найбільш довгий сон. Платон в «Апології Сократа» вкладає в уста Сократа такі слова про смерть: «Якщо нічого не відчувати, то це все одно що сон, коли спиш так, що навіть нічого не бачиш уві сні…».

Після смерті Сократа філософія стикається з проблемою визначення сенсу та значення смерті. Сократ, обравши смерть, визначив для філософської свідомості проблему особистого вибору в питанні про смисл та цінність життя.

Остаточно проблему смерті як сферу філософської проблематики утвердив Платон, наголосивши смерть, як звільнення душі від тіла. І водночас проголосивши, що істинні філософи багато думають про смерть, і ніхто в світі не боїться її менше, ніж ці люди. Філософування дозволяє звільнитися від «важкості» тіла та робить душу свободною та чистою, щоб після смерті вона стала божественною. Однак, зауважує Платон, «в рід богів не дозволено перейти нікому, хто не був філософом та не очистився до кінця, - нікому, хто не прагнув пізнання». Отже, філософія Платона переводить проблему смерті з міфології в простір філософії.

Доба Відродження представляє новий дискурс танатологічних роздумів, в якому обґрунтована ідея доблесного життя, протягом якого можливо здійснити хороші вчинки, які обезсмертять людину в пам’яті нащадків. Моральні вчення Джонаццо Манеті, Пико делла Мірандоли та Еразма Роттердамського є яскравими втіленнями ідеї прагнення людини до земної і, таким чином, посмертної слави.

Розвиток науки у Відродженні та в Новий час дає підстави розглядати смерть як «метаморфози живої матерії». Смерть починають сприймати як один з об’єктів дослідження, джерело нового емпіричного досвіду. Водночас філософія Нового часу з її головною увагою до процесу пізнання та методології «заміщує» людину «суб’єктом». Відповідно життя і смерть розглядаються суб’єктно, тобто, як те, що належить суб’єкту в якості об’єкта.

Такий підхід знаходить подальше втілення в філософії А.Шопенгауера, його послідовників та екзистенціалістів. Однак, А.Шопенгауер намагається подивитися на проблему життя і смерті «об’єктивно», поза їх відношенням до суб’єкта. Він прокламує таке в своїй роботі «Світ як воля та уявлення». На думку А.Шопенгауера, смерть, як і народження, врівноважує життя, ціль якого є проявлення світової волі.

Екзистенціальна філософія розділила проблему смерті на релігійно-метафізичний аспект та онтолого-індивідуальний. Так, на думку С.К’єркегора, людина приречена на смерть. Однак, фізична смерть – не є кінець, вона лише перехід до іншого життя. І тому вона не є страшною. Дійсний страх смерті є екзистенціальним. Він є внутрішнім двобоєм людини зі своїм Я. І людині вкрай важко такий страх подолати.

Таким міркуванням співзвучна ідея кризи особистості, яку Ф.Ніцше представив через критику євангельського уявлення про смерть та безсмертя. Теза «Бог помер» характеризувала кризу європейської культури, ситуацію, коли християнські цінності як основа моралі, вже не сприймалися як безумовні. В «Антихристі» Ф.Ніцше наголошує: «Доля Євангілія була вирішена смертю, воно було розп’яте на «хресті»…» Філософ представляє погляд на Христа очами суб’єкта, запитуючи: «хто убитий?» та «хто убив?» Відповідаючи на такі запитання, людина мислить себе суб’єктно – і як спасителя, і як вбивцю. Таке представлення вирізняється екзистенціальною глибиною. Отже, його досить складно осмислити.

У М.Гайдеггера екзистенція людини перетворюється в буття-в напрямок-смерті. Смерть виявляє людину в бутті, чим пробуджує в ній автентичність. В той же час, смерть – це єдина можливість для людини, яка є поза її вибором, оскільки людина не може не померти. Страх смерті є онтологічним переживанням втрати свого зв’язку з зовнішнім світом. І це не справжня екзистенція. Навпаки, відкрите прийняття свого небуття створює справжню екзистенцію.

Філософія постмодернізму представила життя та смерть людини в сучасному дискурсі, продовживши пророчі міркування Ф.Ніцше про кризу особистості. В сучасному символічному світі межа життя та смерті стає ще більш розмитою. Відповідно, бути живим чи мертвим вирішує не сам суб’єкт, а способи «читання» символів. Недарма виникають та набувають виключної актуальності проблеми встановлення границь життя та смерті у випадках реанімації, переривання вагітності, евтаназії, суїциду.

Виходить, що сучасний соціо-цивілізаційний дискурс дозволяє вирішити проблему пограничного стану між життям та смертю без суб’єкта, який включений в таку ситуацію. Констатація «вже смерті» або «ще життя» здійснюється фахівцем (анонімною особою, що має функцію «фахівець»), який знаходиться «по той бік» екзистенціальної ситуації. Саме такі перспективи розуміння соціальних проблем танатології визначає теорія симулякрів Ж.Бодрійяра.

Отже, виходить, що сучасне філософування стосовно проблеми смерті може стикнутися з парадоксальною ситуацією – відсутністю людини як такої, що може обирати власне буття та майбутнє.

Евтаназія.Однією зі складних ситуацій людського буття є вибір евтаназії - добровільного уходу з життя. Саме слово «евтаназія» (εὐθανασία) походить від грецьких слів – «εὖ» - добре та «Θάνατος» - смерть та в буквальному сенсі означає «легка смерть». Термін «евтаназія» ввів Ф.Бекон для позначення безболісної смерті. В сучасному суспільстві як правило йдеться про випадки, коли людина страждає через невиліковну хворобу та хоче припинити такі страждання.

Хоча в країнах Західної Европи вже накопичена юридично-правова база здійснення певних випадків евтаназії, багато лікарів, юристів та пересічних людей вважають евтаназію неприпустимою, навіть за вимогою пацієнта. Противники евтаназії прирівнюють її здійснення до вбивства, навіть якщо її мета – припинення страждань. А також наголошують, що лікарі, юристи, рідні ні за яких обставин не мають вирішувати житиме інша людина чи ні. Життя надане Богом, воно священне, і лише Бог вирішує, коли воно має припинитися.

Те, що евтаназія є болюча етична проблема зрозуміло з розголосу відомої справи американського лікаря Джека Кеворкяна, який за проханням пацієнтів здійснив за 25 років акт евтаназії стосовно 130 хворих. В результаті йому було заборонено практикувати як лікарю та він був засуджений до ув’язнення.

Захисники евтаназії, навпаки, вважають, що життя не має стати стражданням, мукою для невиліковно хворих людей лише задля того, щоб зафіксувати їхню природну смерть. Приречення людини на таке існування є значно більш аморальним, ніж допомога безболісно піти з життя.

В західно-європейських країнах та США деякі форми евтаназії юридично обгрунтовані. Так. в Нідерландах з 1984 р. Верховний суд визнав добровільну евтаназію можливою., а в 2000 р. парламент прийняв закон про легалізацію деяких форм евтаназії. Опитування показали, що 92% населення цієї країни підтримують добровільну евтаназію, умови якої чітко визначені. Тепер за рішенням суду в кожному конкретному випадку лікар, що допомагав здійснити евтаназію пацієнта за певних обставин, не визнається винним. Обов’язкові умови є такими: евтаназія має бути добровільною; тільки лікар може допомагати її здійснювати або здійснювати, стан хворого з медичної точки зору має визнаватися як незадовільний.

Багато країн світу пішли шляхом окреслення умов, коли евтаназія правовим чином не заборонена. Зокрема евтаназія регулюється Законом про право особистості на смерть. Так, в Каліфорнії після тривалих обговорень на референдумах в 1977 році був прийнятий закон «Про право людини на смерть», за якого невиліковно хворі люди можуть оформити документ з виявленням бажання вимкнути реанімаційну апаратуру. Однак досі скористатися офіційно цим законом не вдається. Справа в тому, що умовою здійснення евтаназії є висновок психіатра про усвідомлення пацієнтом ситуації, а Американська асоціація психіатрів заборонила своїм членам участь в таких процедурах. Водночас Американська асоціація лікарів також прийняла рішення про заборону їхньої участі в евтаназії, бо це суперечить клятві Гіпократа.

В Бельгії, Швеції, Колумбії, Фінляндії, деяких штатах США (Орігон, Каліфорнія), Австралії дозволені певні форми евтаназії. Зокрема, це пасивна евтаназія – припинення лікування. У Швейцарії офіційно дозволені активна непряма евтаназія (використання медикаментів, побічний ефект яких скорочує життя) та пасивна евтаназія (відмова від засобів підтримання життя) дозволені. В той час як активна пряма евтаназія карається законом. В Швеції та Фінляндії пасивна евтаназія шляхом припинення марного підтримання життя не вважається протизаконною. Однак лікар може прийняти таке рішення лише після свободного та усвідомленого рішення пацієнта, а не його родичів.

В Україні проблема евтаназії також обговорюється. Зокрема законодавчі аспекти ставлення до неї розглядалися Верховною Радою. На сьогодні евтаназія в Україні заборонена законом. Стаття 52 «Основ законодавства України про охорону здоров’я» твердить: «Медичним працівникам забороняється здійснення еутаназії - навмисного прискорення смерті або умертвіння невиліковно хворого з метою припинення його страждань».

Отже, як бачимо, не має єдиної, визнаної всіма відповіді на питання: здійснювати евтаназію чи ні. Однак є цілий спектр складних етичних, світоглядних та юридичних питань, які зачіпають як особистість, так і суспільство та кожного разу потребують складного вибору.

Сенс життя та ідея безсмертя.Ідея людського безсмертя має дуже давню історію та не втрачає актуальності в наші дні. В ціннісних вимірах сучасної цивілізації життя людини є однією з головних цінностей. Тому природною є спрямованість соціальних програм, науково-технологічної діяльності на збереження та подовження життя людей. Межі такої діяльності визначаються не лише економічними та технологічними параметрами, а й стають предметом філософсько-світоглядного осмислення.

Витоки ідеї безсмертя пов’язані з міфологічними та давньо-релігійними уявленнями про вічність душі, її божественне походження. Давньогрецька філософія представила ейдетичне трактування безсмертя, тобто його зв’язок зі світом вічних ідей. Так, Платон трактує душу як першоначало життя, що існує вічно, вона не народжується та не вмирає.

Середньовічна європейська філософія була істотно пов’язана з культурою християнства. Відповідно обґрунтовувалося безсмертя душі. Вона пов’язувала людину з Богом. Християнство представило інакше, ніж у греків, розуміння смерті та безсмертя, яке ґрунтувалося на ідеї творення світу Богом. Вважалося, що душу Бог створив безсмертною, однак через гріхопадіння вона стала смертною. І лише Божа благодать повернула їй безсмертя.

Філософи доби Відродження Ніколай Кузанський, Джордано Бруно, наслідуючи традицію неоплатонізму, розмірковували про безсмертя душі, її приєднання до душі світової. В Новий час безсмертя душі відстоювали Р.Декарт, П.Гассенді, Б.Спіноза. Водночас розвиток природознавства у Новий час утверджував розуміння вічності матеріального світу, до якого долучена людина завдяки власній тілесності, природності.

Для І.Канта проблема безсмертя душі постала як сфера практичного розуму. Філософ наголошує існування в людині морального закону. Його непорушність, за І.Кантом, пов’язана з ідеєю існування Бога та безсмертя душі. Бог є гарантом добра та правди, а безсмертя душі дозволяє їй безмежно вдосконалюватися, прагнучи морального ідеалу., який відповідає природі людини.

Соціокультурний погляд на людину трактує безсмертя як втілення та збереження досягнень особистості – мистецьких, наукових, технологічних, соціо-практичних, освітніх в культурній пам’яті людства. Так, марксистська філософія, заперечуючи безсмертя душі, розглядала безсмертя як збереження пам’яті про людину, її вчинки та досягнення в пам’яті наступних поколінь. Такий підхід виходить лише з з орієнтацій на соціальне, на внесок особистості в соціокультурний розвиток людства. Однак поза розглядом лишається осмислення проблеми смерті у всій її складності.

Безсмертя займає чільне місце в філософії російських космістів М.Федорова, К.Ціолковського, О.Чижевського, в творах засновників та послідовників вчення про ноосферу В.Вернадского, Э.Леруа, Т. де Шардена, М.Моісеєва. у технофутурологів М.Маклюена, Р.Курцвейла, А.Болонкіна, Я.Пірсона, К.Уорвіка, хоча і трактується по-різному.

Переосмислення безсмертя в сучасному житті людини.Складні процеси цивілізаційного розвитку, глобальні кризи, що їх супроводжують, призводять до переосмислення понять, які репрезентують сучасне життя людини та його сенси. Зокрема предметом такого аналізу в сучасному соціо-цивілізаційному контексті є поняття «безсмертя». Можна сказати, що розуміння того, що є безсмертя, є своєрідним індикатором стану сучасної культури. Зокрема, філософське мислення фіксує прагматизацію та деталізацію розуміння безсмертя, тобто представлення його в дискурсі життєвих проблем, практичних втілень.

Сучасні філософські дослідження представляють безсмертя як концепт, тобто багатовимірне поняття, яке є однією з основ людської культури та філософії. Виходячи з того, як саме розуміється безсмертя, можливо прогнозувати і подальший розвиток філософської думки, і впливи на суспільну свідомість.

Вважається, що смерть закладена в основу будь-якого біологічного організму, зокрема і людського. Однак психіка відіграє захисну роль в тому відношенні, що в повсякденному житті мов би «скриває» усвідомлення такого. Нас оточують загрозливі ситуації буття, наявність смертності інших лю<

Загрузка...

© 2013 wikipage.com.ua - Дякуємо за посилання на wikipage.com.ua | Контакти