Конституція П. Орлика була ухвалена 16 квітня 1710 р. у м. Бендери (теперішня Молдова). Вона становила умови, згідно з якими козацтво, яке після невдалої Полтавської битви 1709 р. опинилося на чужині, погоджувалося підтримати заходи гетьмана П. Орлика з метою визволення України з-під російського панування. Основні політичні умови:

- українська церква переходила під зверхність константинопольського патріарха,

- встановлення кордонів української держави на заході по р. Случ ( це одна з умов Зборівського договору Б. Хмельницького з Польщею )

- передбачалося повернення земель, забраних у Війська Запорізького,

- запроваджувалося відокремлення гетьманського і державного скарбу,

- суттєво обмежувалися повноваження гетьмана,

- гарантувалося права і свободи козаків,

- здійснювався розподіл влади на 3 гілки:

1. законодавча – представлена Генеральною радою, до якої входили гетьман, генеральна старшина, полковники та по одному представникові від кожного полку. Генеральна рада збиралася тричі на рік: на Різдво, Великдень і Богородицю.

2. виконавча – представлена гетьманом і генеральною старшиною

3. судова – представлена Генеральним судом.

Конституція П. Орлика відображала вузькогрупові інтереси козацтва і не передбачала гарантування прав для абсолютної більшості населення України – селянства. Негативним явищем було також обмеження влади гетьмана в умовах необхідності концентрації влади для боротьби за незалежність. Конституція П. Орлика не була впроваджена в життя.

Тема лекції: Держава і громадянське сусільство

План лекції:

1. Поняття держави.

2. Концепції походження держави.

3. Функції держави.

4. Класифікація форм держави.

5. Правова держава і громадянське суспільство.

Поняття держави.

Держава – це такий суспільний організм, який покликаний захищати інтереси людей певної території і регулювати за допомогою правових норм взаємовідносини між ними, використовуючи при необхідності спеціальні органи примусу.

Характерні риси держави:

- особлива група людей, яка зайнята управлінням усього суспільства , охороною його економічних і соціальних структур;

- примусова монополія влади, що поширюється на всіх жителів держави;

- особливе право видавати обов’язкові для всіх закони;

- державно організована територія, чию недоторканість гарантують інститути влади, особливо армія;

- право реалізовувати зовнішню політику в усіх сферах міжнародних відносин;

- монопольне право встановлювати обов’язкові для всіх податки і формувати державний бюджет.

Способи формування держави:

1. Грецький. Соціальні і класові зміни і суспільстві, загострення суперечностей без зовнішніх стимулів (грецька антична держава).

2. Римський. Поєднання вже наявних передумов до виникнення державності з нападом з уже організованою державністю(болгари – слов’яни; варяги – слов’яни).

3. Германська. Спілкування з державними суспільствами, ідеєю держави, досвідом сусідньої держави (вплив Риму на Західну Європу).

Концепції походження держави.

Теологічна (Августин Блаженний, Тома Аквінський і т.д.) – походження влади пояснюється Божою волею. Вимога покірності державній владі.

Патріархальна (Аристотель, Михайловський). Держава – результат історичного розвитку сім’ї.

Договірна (Гуго Процій, Томас Гоббс, Ж. Жак-Руссо). Держава – результат угоди (договору)між людьми.

Психологічна (Петражицький, Фрейзер, Тард). Держава – результат особливих властивостей психіки, психологічної потреби людей до підпорядкування.

Насильства (Гумпович, Ратценгофер, Оппенгеймер, Дюрінг). Держава є актом насильства, підкорення, особливий апарат примусу.

Марксизм (Маркс, Енгельс). Держава виникла разом з поділом суспільства на класи для захисту економічних, політичних та ідеологічних інтересів групи, що володіє основними засобами виробництва. Держава визначається характером виробничих відносин, насамперед відносинами власності на основні засоби виробництва.

Сучасні концепції: на формування держави впливають 3 групи чинників:

1. суспільний поділ праці;

2. виникнення приватної власності;

3. істотні зміни у відтворенні самої людини т регулювання шлюбних відносин.

Функції держави.

Внутрішні:

- гуманістична (забезпечення, охорона та захист прав людини)

- екологічна (охорона природного середовища)

- соціальна (соцзабезпечення, охорона здоров’я)

- культурно-виховна (освіта, культура, виховання, пропаганда національного устрою).

- господарсько-стимулююча (розвиток виробництва, захист різних форм власності)

- господарсько-організаторська (прогнозування і організація виробництва)

- науково-організаторська (стимулювання наукових досліджень)

- національно-забезпечувальна (збереження і розвиток національної самобутності націй і народностей)

- охоронна (захист державного конституційного ладу, законності і правопорядку)

Зовнішні:

- участь у міжнародному забезпеченні і захисті прав людини;

- допомога населенню інших країн (стихійне лихо, кризова ситуація)

- участь у захисті природного середовища;

- надання допомоги своїм громадянам за кордоном;

- участь у створенні світової економічної системи;

- участь у розв’язанні глобальних наукових і господарських проблем (енергетичної, медичних, світового океану, космосу);

- організація, підтримка і розвиток міждержавних договірних відносин;

- оборона від зовнішнього нападу, анексії, зовнішня розвідка;

- участь у забезпеченні миру у всіх регіонах планети;

- участь у боротьбі з порушниками світового правопорядку (у томі числі використання військових засобів);

- участь у діяльності міжнародних організацій (ООН, ОБСЄ і т.п.).

Класифікація форм держави.

Форми правління:

Монархія – вища державна влада здійснюється довічно, одноособово і передається у спадок чи призначається наступник.

Абсолютна монархія (Ватикан, Саудівський Аравії).

Конституційна (обмежена) – влада монарха обмежена конституцією чи парламентом. Уряд формується парламентом і підзвітній йому (Англія, Швеція, Японія).

Дуалістична – монарх особисто формує склад уряду, котрим керує сам, або через призначеного ним прем’єр-міністра (влада поділяється між монархом і парламентом: Англія 1688, Кувейт, Йорданія).

Республіка – вища державна влада здійснюється виборним колегіальним органом, котрий обирається населенням або його частиною на певний термін.

Президентська – голова держави одноосібно формує склад уряду, яким сам керує (США, Аргентина, Швейцарія).

Напівпрезидентська – уряд формується за погодженням глави держави і парламенту (Франція, Україна, Фінляндія, Росія, Польща)

Парламентська – уряд формується парламентом на основі парламентської більшості і підзвітний тільки йому (ФРН, Італія, Ізраїль).

Форми устрою:

Проста (унітарна) держава – частини її не мають ознак суверенітету чи автономії, а є тільки адміністративно-територіальними одиницями (Польща, Фінляндія, Франція); з автономіями: Україна, Іспанія, Італія, Португалія.

Складні.

Імперія – багатонаціональне об’єднання створене насильницьким шляхом з різним ступенем підпорядкування її частин центру et impera (Російська, Римська, Австро-Угорська).

Федерація – складне держвне утворення з частин, що мають автономні права та національні, економічні чи територіальні відмінності на основі верховенства законів федерального центру над законами окремих суб’єктів (Росія, США, ФРН, Швейцарія, Канада, Бразилія).

Конфедерація – об’єднання незалежних держав на основі верховенства законів суб’єкта над законами єдиного цілого (Британська співдружність АСЕСН, ОПЕК, Організація Ісламської Конедерації, УНР(1919 з ЗУНР), Сербія і Чорногорія). Головні риси: відсутність громадянства, валюти, кордонів, органів влади і вертикалі. Трансформуються у бік федерації чи незалежних держав.

Форми держави за типом політичного режиму:

1. демократичний;

2. авторитарний;

3. тоталітарний.

Рекомендована література

1. Арато Е., Коген Д. Відродження, занепад та реконструкція концепції громадянського суспільства // Політична думка. – 1996. – № 1. – С. 24–30.

2. Бей О. Як облаштувати федеративну державу. До питання адміністративної реформи в Україні // Політика і час. – 2000. – № 3–4. – С. 72–85.

3. Горьовий Л., Ющик О. Парламент України: проблема управління // Віче. – 1997. – № 4. – С. 33–43.

4. Дністрянський М. Чи потрібно реформувати адміністративно-територіальний устрій України // Політична думка. – 2001. – № 1–2. – С. 28–39.

5. Котельников В. У пошуках національних інтересів: державне будівництво в Україні в контексті світового досвіду // Політична думка. – 2000. – № 4. – С. 41–55.

6. Кривенко Л. Світовий досвід і утвердження парламентаризму в Україні // Віче. – 1996. – № 2. – С. 28–40.

7. Лінецький С. Демократичний ідеал як чинник формування системи духовних цінностей громадянського суспільства // Нова політика. – 1997. – № 3. – С. 13–16.

8. Полохало В. Довгий шлях до громадянського суспільства // Політична думка. – 1994. – № 2. – С. 19–20.

9. Сімон Г. Крах парламентаризму в Білорусії, Росії, Україні // Політична думка. – 2000. – № 2. – С. 59–64

10. Смальков Г. Формирование гражданского общества // Вестник Моск. ун-та. Серия 12: Политические науки. – 1992. – № 4. – С. 26–34.

11. Устименко В. Держаний устрій. Яким він вбачався політичним партіям // Віче. – 1998. – № 6. – С. 141–155.

12. 12.Ходаківський М. Громадянське суспільство як проблема культури // Людина і політика. – 1999. – № 1. – С. 10–16.

13. 13.Шелестов Ю.И. К вопросу о генезисе концепций правового государства // Вестник Моск. ун-та. Серия 12: Политические науки. – 1997. – № 2. – С. 75–83.

14. Шинкарук В. Громадянське суспільство, держава, ідеологія // Розбудова держави. – 1993. – № 5. – С. 51–54.

Тема лекції: Політична еліта і політичне лідерство

План лекції

1. Поняття політичної еліти

2. Типологія політичних еліт

3. Політичне лідерство

Поняття політичної еліти

Політична еліта-відносно невелика соціальна група, котра концентрує у своїх руках значний обсяг політичної влади, забезпечує інтеграцію і субординацію суспільства та відображення у політичних положеннях інтересів різних верств суспільства і створює механізм втілення політичних задумів.

Суть еліти:

Ж.Боден: Особи, які володіють інтелектуальною і моральною перевагою над масою,

незалежно від свого статусу.

М.Вебер: Харизматичні особистості.

Г.Моска: Організована меншість суспільства, найбільш активна у політичному відношенні

та орієнтована на владу.

В.Парето: Особи, які володіють найвищими показниками результативності у своїй сфері

діяльності.

Р.Уільямс: Люди, які займоють вищі місця у суспільстві завдяки своєму біологічному та

генетичному походженню.

М.Дюпре: Люди, що мають високе становище у суспільстві і завдяки цьому впливають на

соціальний прогрес.

Г.Лассеул:Особи, що отримали у суспільстві найбільший престиж і статус.

Дж.Бернгейм: Особи, що отримують матеріальні і нематеріальні цінності у максимальному

розмірі.

З.Фрейд: Особи, для яких характерне підсвідоме прагнення до життя (ерос), на відміну від

маси, для якої характерне підсвідоме прагнення смерті (танатос).

Е.Фромм: Особи, в яких переважають садистські нахили, тобто задоволення від завданих

іншим страждань і болю, на відміну від маси, для якої характерний мазохізм.

Політичні концепції еліти.

Політична влада у кожній країні здійснюється певною групою людей – панівною масою активною меншістю або елітою ( вищі соціальні групи в системі суспільної ієрархії). Класичну теорію еліти опрацювали італійські політологи Гастано Моска (1858-1941), Уільфредо Парето (1848-1923) та нім. Дослідник Роберт Міхельс (1876-1939).

Моска структуризував усі суспільства на 2 класи: політичний клас – управлінці, меншість і ті, ким управляють (більшість). Управлінці відрізняються від решти суспільства якостями, які дають їм певну матеріальну, інтелектуальну або моральну перевагу. Вони повинні володіти тими якостями, які надзвичайно цінуються у тому суспільстві. Ці якості можуть змінюватись в залежності від історичної епохи чи зміни подій. Моска надав перевагу військовим, фінансовим і церковним якостям еліти перед науковими знаннями, вважаючи, що важливою політичною силою наука стане лише у майбутньому, розвитком цивілізації. Політичну цінність наука має не сама по собі, а завдяки практичній користі, яка може бути за її допомогою досягнута.

Необхідною рисою політичної еліти є здатність керувати, досвід управління. Аристократія, внаслідок свого виховання, у більшій мірі володіє цими якостями.

Моска називає 3 способи заміщення еліти: успадкування, вибір, кооптація. В залежності від домінування процесів консервації чи поновлення еліти, ці тенденції Моска називає аристократичною і демократичною. Оптимальним варіантом для суспільства він вважав рівновагу між цими тенденціями, тобто певну стабільність панівного класу.

Вільфредо Парето відкрив принцип циркуляції еліти, яка буває вертикальною і горизонтальною. Вертикальна циркуляція означає, що пануюча еліта завжди перебуває у стані повільної і постійної трансформації. Стара аристократія губить свій потенціал і заміщується кращими представниками нижчих класів. Горизонтальна циркуляція – в процесі здійснення влади почергово замінюється сигменти політичної еліти, які користуються силою і переконаннями.

Найпомітніший слід у теорії елітизму залишили Д.Донцов та В.Липинський.

Д.Донцов “Дух нашої давнини”. Джерелом формування еліти має бути строгий відбір “кращих людей” з усіх верств суспільства. Без еліти суспільство є “стадом” .

До прикмет членів провідної верстви Д.Донцов відносив:

· Шляхетність, благородство

· Мудрість

· Мужність, відвага

В.Липинський – історично еліту утворюють вихідці із чужих племен. В українському суспільстві носіями елітарної культури є поляки. Автор концепції “національної аристократії”

В.Липинський вважав, що активна група здатна створити з етнографічної спільності націю. Тобто еліта є носієм національної ідеї. Вона керує нацією, очолює її політичні, організаційні установи, створює певні культурні, моральні, політичні та організаційні цінності, які потім присвоює собі вся нація, і якими нація живе і тримається.

Характерні риси еліти:

· невелика, достатньо самостійна соціальна група;

· високий соціальний статус;

· значний обсяг державної та інформаційної влади;

· безпосередня участь у здійсненні влади;

· організаторські здібності і талант;

Функції еліти:

· вивчення і аналіз інтересів різних соціальних груп

· субординація інтересів різних верств суспільства

· відображення інтересів у політичних положеннях

· розробка політичної ідеології (програм, доктрин, конституції, законів і т. ін.)

· створення механізму реалізації політичних задумів

· призначення кадрового апаратуорганів управління

· створення і корекція інститутів політичної системи

· висунення політичних лідерів

Критерії ефективності діяльності еліти:

· досягнений рівень прогресу і добробуту свого народу

· політична стабільність суспільства

· національна безпека

· оптимальне співвідношення між громадянським суспільством і державою

Гарантії проти деградації еліт:

· широка гласність (свобода слова, відсутність монополії на ЗМІ)

· політичний плюралізм ( вільна конкуренція і суперництво політичних еліт)

· розподіл влади ( рівновага, компроміс, баланс інтересів різних соціальних сил)

· відкритість еліт для соціальної мобільності (встановлення термінів перебування при владі виборних і призначуваних осіб)

· суворе дотримання законності і демократичних процедур політичного процессу

Типологія еліт

За способом реалізації влади (Уільфредо Парето 1848-1923рр. Італ. політолог):

· Лиси ( користуються хитрістю, мистецтвом)

· Леви (користуються силою)

За особистими якостями:

· Статична

· Динамічна

За способом добору ( К.Мангейм):

· На основі крові (доіндустріальне суспільство)

· На основі приватної власності (індустріальне суспільство)

· На основі інтелектуальної продуктивності (постіндустріальне суспільство)

За зовнішнім оформленням:

· Офіційна

· Неофіційна

За галузями контролю:

· Правляча (владна)

· Бюрократична

· Комунікаційна (ЗМІ)

· Ідеологічна (наука, культура, духовенство)

· Економічна і фінансова

· Військова

За стилем правління:

· Демократична

· Авторитарна

За ставленням до влади:

· Правляча

· Контреліта

· Псевдоеліта (квазіеліта)

· Субеліта

· Антиеліта

За рівнем компктенції:

· Глобальна

· Загальнонаціональна

· Регіональна

· Місцева

За відображенням інтересів (субеліти):

· Професійна

· Демографічна

· Етнічна

· Релігійна

За результатами діяльності (ефективність):

· Еліта

· Псевдоеліта

За ступенем зв’язків із суспільством:

1. відкриті (істеблішмент); риси:

-саморегуляція;

-спонтанний прихід нових членів;

-остракізм тих, що порушили встановлений порядок;

-приналежність визначається економічною вагою, політичним статусом, славою,

Популярністю;

-цінність – високий професіоналізм;

-публічний характер: її члени відомі і є об’єктом тиску громадської думки;

2. Закриті (номенклатура); риси :

-регулювання мобільності членів здійснюється спеціальними органами;

-неможливі самостійні прихід і відхід;

-приналежність визначається відданістю системі і вождю;

-недоступність для громадської думки, зовнішнього аналізу і оцінки.

Політичне лідерство

Політичний лідер (англ. – вождь, провідник, керівник) – суб’єкт політичної діяльності,

авторитет якого дає змогу здійснювати істотний вплив на людей і політичні процеси з метою досягнення певних цілей.

Функції політичного лідерства:

1. Діагностична: визначення ситуації.

2. Теоретична: формування, конструювання політичних дій.

3. Акумулятивна: здатність виражати у своїй діяльності інтереси значних верств населення.

4. Інноваційна: розробка нових ідей і механізмів їх реалізації.

5. Мобілізаційна: мобілізація соціальних і політичних сил для реалізації виробленого політичного курсу.

Для розуміння механізмів і засобів реалізації влади необхідна диференціація типів політичного лідерства.

Класифікація М.Вебера за типом правління:

1. Традиційний. Грунтується на переконанні, що влада законна, оскільки вона існувала завжди. Влада пов’язується з традиційними нормами. У випадку їх порушення правитель може втратити владу (англійська королева, Діана і Чарльз).

2. Харизматичний (грец. Благодать, винятковий дар). Влада грунтується на вірі в особливі магічні здібності правителя. Представники: керівники революцій, релігійні лідери, засновники нових ідеологій (Ленін, Сталін, Гітлер, де Голль, Хомейні, Бандера).

3. Легальний. Обрання політичного лідера демократичним шляхом і надання йому повноважень; за зловживання ними він несе відповідальність (імпічмент).

За методом здійснення влади:

1. Демократичний.

2. Диктаторський.

3. Автократичний

За тактикою змін (Роберт Такер):

1. Реформатори – за мирну тактику поступових змін, в основному шляхом переконання (М.Л.Кінг).

2. Революціонери – виходять з того, що ситуацію неможливо виправити, необхідна фундаментальна перебудова суспільства, переважно екстремістськими методами, включаючи і насильство (Маркс, Ленін).

3. Консерватори – прихильники збереження традиційних форм, противники перетворень і змін.

За функціональними призначеннями (М.Дж.Хермана) – 4 іміджі:

1. Прапороносець – характерне власне бачення дійсності, мрія, заради якої вони прагнуть змініти політичну систему (В.Вільсон, М.Горбачов).

2. Служитель – виразник інтересів своїх прихильників, керується вимогами і потребами тих, хто його підтримує (О.Мороз, Л.Кучма).

3. Торгівець – характерне прагнення переконати людей, що купляться на його ідеї чи плани (В.Медведчук).

4. Пожежник – реагує на проблеми і події, породжені ситуацією (Б.Єльцин).

Соціально-психологічна класифікація:

1. Конформіст – характерне пристосовницьке прийняття стандартних рішень і безапеляційне визнання існуючих порядків; політика носить репродуктивний характер і не визнає новацій (М.Суслов, М.Черненко, Л.Брежнєв).

2. Нонконформіст – заперечення усталених думок, нестандартні рішення, догматизація власних уявлень і оцінок (Б.Єльцин, М.Горбачов).

Класифікація за темпераментом:

1. холерик – збудливість, імпульсивна реакція

2. сангвінік – бурхлива реакція, контроль над емоціями

3. мелонхолік – неврівноваженість, низька емоційна реактивність

4. флегматик – врівноваженість, інертність.

Рекомендована література

1. Бебик В. Еліта, елітаризм, лідерство // Віче.- 1993.- № 7.

2. Блондель М. Политическое лидерство.- М., 1992.

3. Гозоватий М. Проблеми і біль становлення української еліти. // Нова політика.- 1999.- № 2.

4. Кухта Б., Теплоухова Н. Політичні еліти і політичне лідерство.- Львів, 1995.

5. Малахов В. Інтелігенція та еліта: становлення в сучасній Україні. // Політична думка.- 1994.- № 3.

6. Полохало В. Правляча еліта та контреліта в сучасній Україні. // Демократія в Україні. Минуле і майбутнє.- К., 1993.

7. Шпакова Г.П. Типы лидерства в социологии Макса Вебера. // Социологические исследования.- 1998.- № 5.

Лекція

Тема лекції:Політичні партії і рухи

План лекції

1. Сутність політичних партій та їх функції

2. Типи політичних партій

3. Партійні системи

4. Громадські об’єднання і рухи

Партійні системи

Залежно від багатьох обставин, а надто від характеру наявного політичного режиму, в кожній країні складається певна партійна система. Враховуючи підходи різних авторів, можна виокремити типи партійних систем:

1. Однопартійна, коли в країні є одна правляча партія, а діяльність інших не допускається.

2. Домінантна, тобто з переважаючою партією, яка за підсумками виборів незмінне залишається при владі протягом десятків років.

3. Двопартійна (біпартизм), коли дві найбільші, найвпливовіші партії в країні поперемінне внаслідок виборів самостійно здійснюють владу.

4. Партійна система обмеженого, чи поміркованого плюралізму, якій притаманні відсутність антисистемних партій і двосторонньої опозиції, орієнтованість на участь в уряді, в коаліційних кабінетах, незначна ідеологічна різниця між партіями.

5. Партійна система крайнього, або поляризовоного, плюралізму, якій властиві наявність антиситемних партій, двосторонньої опозиції зліва і справа, стан перманентного конфлікту між опозицією зліва і справа, сильне ідеологічне розмежування між ними.

6. Атомізована партійна система, про яку говорять як про систему, коли зникає необхідність у точному підрахунку числа партій. Тут виникає поріг, за яким кількість партій – десять, двадцять чи більше вже не має великого значення. Кожна з названих партійних систем відображає кокретний стан і особливості того чи іншого суспільства.

Атомізована система ніколи не буває стабільною і ніколи не залишається сталою протягом тривалого часу. Вона з часом трансформується у стабільніші системи. Прогресивним варіантом такої трансформації є еволюція атомізованої партійної системи до системи поляризованого плюралізму або інших стабільніших систем. А регресивним варіантом є скочування атомізованої анархії до однопартійних чи гегемоністських систем, або встановлення військових диктатур.

Спільні риси для українських партій:

1. Відсутність електорату

2. Втрата інтересу громадян до всіх партій

3. Слабкі ідеологічні засади

4. Розколи, скорочення лав, втрата впливу і авторитету

5. Відірваність програмних гасел партій від повсякденних інтересів населення

6. Активне зрощення партій та їхнього апарату з бізнесом, часто з тіньовим

7. Відсутність сталого співробітництва партій у побудові незалежності України

Молодіжний рух.

І ст. з поч 80-х до кінця 1989р. неформальні групи і об’єднання “панки”, “хіппі”, “рокери”,”металісти”.

ІІ ст. кін 1989р. до кінця 1991р. Молодіжний рух політизується.

ІІІ ст. міжнародний молодіжний рух – створено Український національний комітет молодіжних організацій , “Молодіжний парламент”.

Поняття політичної культури

Вперше термін культура ввів у обіг римський мислитель, політичний діяч Цицерон (106-43 рр. до н. е.) В ній він вбачав:

1. діяльність з перетворення природи на благо людини;

2. засіб удосконалення духовних сил людини і її розвиток

Термін « політична культура» було введено в науковий обіг в процесі історичного розвитку суспільства, у зв’язку із виділенням політики в самостійну сферу людського життя. Він вживався давно, але не прямо. Про нього говорили Платон, Н. Макіавеллі, М. Монтеск’є, К. Маркс, К. Мангейм.

У науковий обіг термін «політична культура» ввів видатний німецький мислитель епохи Відродження Йоган Гердер (1744-1803), а відповідне поняття в політологію - американські політологи Г. Алмонд і С. Верба. Вони у праці « Культура громадянина» вказують на три рівні політичної культури:

1. пізнавальний

2. орієнтацій ний

3. оціночна орієнтація

Необхідні знання для формування політичної культури:

- знання про внутрішню і зовнішню політику держави;

- знання існуючих політичних відносин, подій і явищ у політичному житі суспільства;

- знання Конституції, законів, норм, принципів. Ідей, що лежать в основі управління всіма сферами суспільного життя тощо.

Отже, політична культура - це система об’єктивних знань про суспільство; поглядів, переконань і духовних цінностей; принципів і засобів політичної діяльності з врахуванням історичного досвіду.

Політична культура має свої ознаки. Серед них:

- відображення класових, соціально-групових, національних інтересів на основі пріоритету політичних інтересів;

- інформаційний аспект (сукупність знань, поглядів)

- ціннісний аспект (перетворення політичних знань в переконання)

- поведінково-правовий аспект (участь громадян у суспільно-політичному житті згідно з відповідними нормами)

- нормативний аспект (матеріалізація політичних ідей в нормах, традиціях, інститутах)

Серед елементів політичної культури особистості виділяють: політичні погляди, інтереси, принципи, ідеали, цінності, орієнтації, активність, почуття, переконання тощо.

До елементів змісту поняття «політична культура» належать такі національні цінності, як:

- свобода;

- державність;

- гуманізм;

- справедливість;

- бажання захистити незалежність та економічні інтереси своєї держави.

Найбільш поширеним є тлумачення політичної свідомості як системи теоретичних і повсякденних знань , оцінок. Настроїв та почуттів, за допомогою яких відбувається усвідомлення політичної сфери соціальними суб’єктами-індивідами групами, класами, спільностями виділяють масову, групову та індивідуальну політичну свідомість. За глибиною віддзеркалення дійсності вона може бути буденною – формується на базі повсякденного досвіду людей і науково-теоретичною – формується певними соціальними групами на грунті цілеспрямованого дослідження політичного процесу.

Функції політичної культури

Політична культура для своєї реалізації наділена певними функціями. Саме з їх допомогою вона стає реально відчутною, зрозумілою і практично значущою.

Найважливішими функціями політичної культури є:

1. політичне забезпечення реалізації суспільних, соціально-групових, національних інтересів.

2. Засвоєння і перетворення політичних відносин в інтересах держави, соціальних груп, націй.

3. Нормативно-регулююча.

4. Виховна. Формування і прищеплення політичної свідомості , вміння осмислювати одержані знання.

5. Комунікативна. Передача політичної культури через політичні традиції, стереотипи свідомості і поведінки.

6. Пізнавальна. Озброює людей знаннями, необхідної для успішної діяльності в сфері політики.

7. Прогностична.

Тема лекції : Розвиток політичних вчень в Україні

План лекції:

1.Політичні погляди періоду Київської Русі та козацько-гетьманської держави.

2.Політичні ідеї Конституції П. Орлика.

3. Основні напрямки української політичної думки ХІХ – ХХ ст.

Загрузка...

12 3