ВІКІСТОРІНКА
Навигация:
Інформатика
Історія
Автоматизація
Адміністрування
Антропологія
Архітектура
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Військова наука
Виробництво
Географія
Геологія
Господарство
Демографія
Екологія
Економіка
Електроніка
Енергетика
Журналістика
Кінематографія
Комп'ютеризація
Креслення
Кулінарія
Культура
Культура
Лінгвістика
Література
Лексикологія
Логіка
Маркетинг
Математика
Медицина
Менеджмент
Металургія
Метрологія
Мистецтво
Музика
Наукознавство
Освіта
Охорона Праці
Підприємництво
Педагогіка
Поліграфія
Право
Приладобудування
Програмування
Психологія
Радіозв'язок
Релігія
Риторика
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Статистика
Технології
Торгівля
Транспорт
Фізіологія
Фізика
Філософія
Фінанси
Фармакологія


Наукові вимоги до формування змісту освіти.

Розвиток людської особистості значною мірою залежить, як ми вже зазначали, від оволодіння суспільним досвідом, основу якого складають наукові знання, уміння і способи творчої діяльності, емоційно-ціннісні ставлення до оточуючої дійсності. Це зумовлює необхідність забезпечення повноцінної освіти підростаючих поколінь, постійного удосконалення її змісту. Основними вимогами з них є:

1. Провідна роль у визначенні змісту освіти для підростаючого покоління належить меті й завданням виховання, які ставить суспільство перед школою.
Це означає, що зміст освітньої роботи школи повинен забезпечувати інтелектуальний, соціальний і фізичний розвиток особистості, що є основою для подальшої освіти і трудової діяльності.

2. Гуманістична спрямованість змісту загальної середньої освіти спричиняє його відповідність сучасним потребам та можливостям особи; пріоритет загальнолюдських цінностей, здоров'я людини, її вільний розвиток.

3. Науковість змісту освіти передбачає занесення до змісту освіти лише тих фактів і теоретичних положень, які є сталими в науці; матеріалу, що відповідає сучасному стану науки, її новітнім досягненням; чіткість висновків з питань розвитку природи і суспільства. Це означає, що в кожній темі, що вивчається, повинні бути виділені відповідні світоглядні,

моральні, естетичні, екологічні ідеї.

4. Полікультурність полягає у поєднанні гуманітарної, природничо-математичної освіти і трудової підготовки, класичної спадщини та сучасних досягнень наукової думки, забезпечений органічного зв'язку з національною історією, культурою, традиціями.

6. Інтегративність, що означає орієнтацію на інтегральні курси, пошук нових підходів до структурування знань як засобу цілісного розуміння та пізнання світу.

8. Відповідність основних компонентів загальної освіти структурі базової культури особистості. Ці компоненти представлені, як вже зазначалось, у вигляді досвіду пізнавальної, практичної, творчої діяльності і досвіду ставлень особистості.

9. Послідовність полягає у плануванні змісту, який розвивається по висхідній лінії, де кожне нове знання спирається на попереднє і випливає з нього.

10. Відповідність віковим можливостям і рівню підготовки учнів, яким та чи інша система знань, умінь пропонується для засвоєння.

12. Підтримка світового стандарту в змісті освіти допомагає школі інтегрувати в світовий освітянський простір.

34.реалізація змісту освіти в сучасній школі

Однією з сучасних тенденцій розвитку змісту освіти є його стандартизація (англ. standart - зразок, еталон, модель, які беруть за вихідні для зіставлення з ними інших подібних об'єктів). Вона спричинена необхідністю створення країні єдиного освітнього простору, чим забезпечуватиметься єдиний рівень загальної освіти, яку одержує підростаюче покоління у різних типах освітніх закладів.

Під стандартом освіти розуміють систему основних показників, що є складовими державної норми освіченості. Освітній стандарт відображає суспільний ідеал, враховує можливості реальної особистості і системи освіти щодо досягнення цього ідеалу.

Державні стандарти загальної середньої освіти в Україні розвивають і конкретизують такі характеристики освіти, як: зміст, рівень і форма його подання; методи і способи виміру та інтерпретації результатів навчання.

Зміст загальної середньої освіти поділяється на два компоненти: державний і шкільний. Державний компонент визначає обов'язкові для вивчення в усіх загальноосвітніх навчальних закладах навчальні предмети, що має забезпечити досягнення кожним випускником середньої школи мінімального обов'язкового освітнього рівня незалежно від типу навчального закладу чи його регіональної належності.

Шкільний компонент слугує завданням розширення і поглиблення змісту загальноосвітньої підготовки школярів, забезпечення їхнього індивідуального розвитку, пізнавальних інтересів і нахилів. Він передбачає години для вивчення предметів і курсів, які учні можуть обрати понад обсягу, визначеного державним компонентом, а також години, відведені на необов'язкові (факультативні) заняття

Зміст освіти детально розкривається в навчальній літературі. До неї належать: підручники, довідники, книги для додаткового читання, атласи, карти, збірники задач і вправ тощо. Підручник — основна навчальна книга, яка складається відповідно до програми. Він повинен бути одночасно стабільним, тобто мати стійку основу, і мобільним — таким, що забезпечує можливість введення нових знань без порушення основної конструкції. Цю вимогу забезпечує блокова конструкція підручника, що передбачає вставки, які розширюють блоки. Підручник для школярів повинен бути по можливості цікавим, коротким, доступним, добре ілюстрованим, естетично оформленим. В економічно розвинутих країнах видаються альтернативні (лат. alter — один із двох) підручники, що дає змогу вчителям та учням обирати кращі.

 

35.поняття методу навчання.класифікація методів

Метод навчання – це спосіб діяльності викладача і студентів за допомогою якого досягається оволодіння знаннями, вміння і навичками студентів, розвиваються їх здібності.

Метод навчання – це основний спосіб досягнення певної дидактичної мети, спосіб впорядков діялбності вчителів і учнів вирішення завдань освіти, виховання і розвитку у процесі навчання
Класифікація:
- Метод організації і здійснення навчальної діяльності учня
1. за джерелом передачі і сприйм-ня навч матер-лу :
1.1 словесні:
1.1.1. бесіда – вступна, повторююча, еврістична чи репродуктивна
1.1.2. розповідь – словесний монолог. Форма ознайомл-ня учня з матер- лом
1.1.3. поясн-ня – розкр-тя змісту осн понять, встан-ня причино-наслідкових зв׳язків
1.1.4. інструктаж
1.2. наочні:
1.2.1. ілюстрація - показ предметів і явищ у вигляді фото, картин (засоби є нерухомі)
1.2.2. демонстрація – наочний показ матер-лів хар-ся рухливістю. Відео
1.2.3. спостереження
2 . за логікою передачі і сприймання інформації
2.1. індуктивні – спочатку засвоюються часткові факти а потім робл-ся узаг-ня
2.2. дедуктивні - спочатку повід-ть заг полож-ня а потім виводять частковий випадок
3. за ступенем самостійності мисл-ня школярів у процесі навч-ня
3.1. репродуктивні – акт-не сприй-ня і запам׳ят-ня навч матер-лу
3.2. пробл-но-пошукові – передб-ть запам׳ят-ня навч мат-лу та акт-ть учнів у процесі навч
4. за ступенем керівн-ва навч роботою
4.1. під керівниц-м вчителя – роб-та в класі
4.2. самост-на роб-та – роб-та вдома
- М-ди стимул-ня і мотив-ції навч-пізн діял-ті
1. м-ди стимулюваня інтересу до навч-ня
- створ-ня сит-ції інт інтересу
- пізнав ігри
- навч-ні дискусії
2. м-ди стим-ня обов׳язку і відповід-ті
- роз׳язн-ня мети навч-ня предмета
- пред׳явл-ня вимог до вивч-ня предмету
- заох-ня і покаран-ня у навч-ні
- М-ди контролю
1. усний контроль – опитування
2. письмовий – диктанти. К.р., твори
3. машинний контроль – комп.
4. самоконтроль – усвідомлене регул-ня учне6м своєї діяльності з метою збагач-ня знань

Різні підходи до класифікації методів:

· за джерелами передачі і характером сприйняття інформації: словесні, наочні і практичні (С.П.Петровський, Е.Я.Галант);

· у залежності від основних дидактичних завдань, які вирішуються на конкретному етапі навчання: методи оволодіння знаннями, формування умінь і навичок, застосування одержаних знань, творчої діяльності, закріплення, перевірки знань, умінь і навичок (М.О.Данилов, Б.П.Єсипов);

· у відповідності з характером пізнавальної діяльності учнів по засвоєнню змісту освіти виділяють такі методи, як пояснювально-ілюстративні, репродуктивні, проблемного викладу, частково-пошукові, дослідницькі (М.М.Скатін, І.Я.Лернер).

1. Розповідь – послідовне розкриття змісту нового матеріалу. Вимоги до розповіді: логічна послідовність, чіткість і доказовість, достовірність змісту, образність і емоційність, мова вчителя (чітка, доступна правильна).

2. Пояснення - словесне тлумачення понять, явищ, принципів дій приладів, наочних посібників, слів, термінів і т. д.

3. Лекція - усний виклад навчального матеріалу, великого за обсягом, складного за логічною побудовою.

4. Бесіда - питально-відповідальний метод навчання.

5.Дискусія, диспут. Ці методи навчання близькі до бесіди. Диспут - це суперечка на наукову або суспільну тему. Дискусія - суперечка, обговорення будь-якого питання.

6. Метод драматизації, який знаходить широке застосування переважно під час вивчення дисциплін гуманітарного циклу, дозволяє успішно розвивати творчі здібності, уяву, активність і самовідданість учнів.

7. Наочні методи спостереження: ілюстрування, демонстрування і самостійне спостереження.

8. Метод ілюстрування передбачає ілюстрування статистичної наочності, плакатів, карт, написів на дошці.

9. Метод демонстрування передбачає демонстрування приладів, дослідів, технічних установок, різних препаратів.

10. При використанні цих методів необхідно:

· забезпечити всебічний огляд об’єкта, чітко виділити головне, детально продумати пояснення;

· залучити самих учнів до знаходження потрібної інформації.

11. Метод самостійного спостереження:

· інструктаж вчителя;

· вивчення або повторення раніше вивченого;

· спостереження;

· висновки учнів;

· висновки вчителя і оцінка виконаної роботи.

12. Індуктивний метод навчання: викладаються спочатку факти, демонструються досліди, наочні посібники, організується виконання вправ, поступово підводять учнів до узагальнень, визначення понять, формулювання законів і т. д.

13. Дедуктивний метод навчання : спочатку повідомляють загальне положення, формулу, закон, а потім поступово починають виводити часткові випадки, більш конкретні завдання.

14. При використанні цих двох методів навчання застосовуються словесні, наочні і практичні методи навчання.

15. Репродуктивні методи навчання передбачають активне сприймання і запам’ятовування навчального матеріалу, який повідомляється вчителем та іншими джерелами інформації. При цьому використовуються розглянуті раніше словесні, наочні і практичні методи навчання.

16. Проблемно-пошукові методи навчання передбачають підвищену активність учнів у процесі навчання. Тут також використовується методи словесні наочні й практичні.

36.методи організації навчально-пізнавальної діяльності учнів.

Методи організації навчально-пізнавальної діяльності - сукупність методів, спрямованих на передачу і засвоєння учнями знань, формування умінь і навичок.

До них належать словесні, наочні й практичні методи навчання.

Словесні методи навчання

Розрізняють такі словесні методи навчання: пояснення, розповідь, лекція, бесіда, робота з книгою.

Пояснення - словесне тлумачення понять, явищ, принципів дій приладів, наочних посібників, слів, термінів тощо.

Розповідь - послідовне розкриття змісту навчального матеріалу.

Лекція - усний виклад великого за обсягом, складного за логічною побудовою навчального матеріалу. Її практикують у старших класах.

Бесіда — метод навчання, що передбачає запитання-відповіді.

За призначенням у навчальному процесі розрізняють бесіду вступну, бесіду-повідомлення, повторення, контрольну.

За характером діяльності учнів у процесі бесіди виділяють такі їх основні види: репродуктивна,евристична, катехізисна. Репродуктивна бесіда спрямована на відтворення раніше засвоєного матеріалу. Її проводять з вивченого навчального матеріалу.

Суть евристичної (сократівської) бесіди полягає в тому, що вчитель уміло сформульованими запитаннями скеровує учнів на формування нових понять, висновків, правил, використовуючи набуті знання, спостереження. Катехізисна бесіда спрямована на відтворення відповідей, які потребують тренування пам'яті. У сучасних школах він використовується таким чином, що учнів підводять до самостійної розумової діяльності, до самостійного мислення. Катехізисна бесіда дає змогу проконтролювати розуміння учнями вже вивченого матеріалу, сприяє розвиткові мислення й тренує пам'ять.

Ще один вид самостійної роботи з підручником - заучування текстів (правил, законів, віршів та ін.).

Наочні методи навчання

До наочних методів навчання відносять: метод ілюстрацій, метод демонстрацій, метод самостійного спостереження.

Ілюстрування – полягає в показі ілюстративних посібників: плакатів, карт, картин, малюнків на дошці та ін.

Демонстрування - використання приладів, дослідів, технічних установок та ін.

Самостійне спостереження - безпосереднє сприймання явищ дійсності.

Практичні методи навчання

Передбачають різні види діяльності учнів і вчителя, але потребують великої самостійності учнів у навчанні. До них належать наступні методи навчання: вправи, лабораторні роботи, практичні роботи, графічні роботи, дослідні роботи.

Вправи - багаторазове повторення певних дій або видів діяльності з метою їх засвоєння, яке спирається на розуміння і супроводжується свідомим контролем і коригуванням.

Лабораторні роботи - вивчення у шкільних умовах явищ природи за допомогою спеціального обладнання.

Практичні роботи - за характером діяльності учнів близькі до лабораторних робіт. Вони передбачені навчальними програмами, їх виконують після вивчення теми чи розділу курсу.

 

37.Методи стимулювання і мотивації учнів

Будь-яка діяльність здійснюється більш ефективно і забезпечує якісні результати, якщо при цьому в особистості є сильні, яскраві, глибокі мотиви, які викликають бажання діяти активно, сповна, переборюючи неминучі труднощі, несприятливі умови та інші обставини, наполегливо просуваючись до визначеної мети. З мотивацією діяльності тісно пов'язано її стимулювання. Стимулювати — означає спонукати, давати поштовх, імпульс думки, почуття і дії. З метою підвищення і зміцнення впливу на особистість школяра тих чи інших факторів використовуються різноманітні методи стимулювання, серед яких найпоширенішими є змагання, пізнавальні ігри, заохочення, покарання та ін.

Змагання в педагогічному процесі організується вчителем з урахуванням того соціально-психологічного факту, що дітям, підліткам і юнакам властиве прагнення до самоутвердження, здорового суперництва, пріоритету, першості. Залучення учнів до боротьби за досягнення найкращих результатів у навчанні, праці І громадській діяльності спонукає відстаючих підтягуватися до рівня передових, стимулює розвиток творчої активності, ініціативи, новаторських починів, відповідальності.

Пізнавальні ігри з урахуванням віку широко використовують у початкових класах. Вони передбачають ситуації переживання успіху, оскільки також спрямовані на створення ситуацій, але ігрових, які, як і попередні, викликають яскраві емоційні переживання.

Заохоченняспосіб вираження громадської позитивної оцінки поведінки і діяльності окремого учня колективу. Стимулююча роль заохочення визначається тим, що в ньому міститься суспільне визнання того образу дій, який вибрано й реалізується учнями у житті. Переживаючи почуття задоволення, учень відчуває піднесення бадьорості й енергії, впевненості у власних силах І подальший рух вперед.

Покарання – це такий вплив на особистість школяра, який виражає осуд (засудження) дій і вчинків, що суперечать нормам суспільної поведінки, і змушують учнів неухильно дотримуватися їх. Покарання коригує поведінку дитини, дозволяє їй ясно зрозуміти, де і в чому вона помилилась, викликає почуття незадоволення, дискомфорту, сорому. Цей стан породжує в школяра потребу зміни своєї поведінки. Але покарання ні в якому разі не повинно причиняти дитині страждань - ні фізичних, ні моральних.

Засобами методу покарання є: зауваження вчителя, виклик на педраду школи, переведення в паралельний клас чи іншу школу.

Уміле використання покарань вимагає від учителя педагогічного такту і певної майстерності. Всяке покарання повинно супроводжуватися аналізом причин і умов, що сприяли тому чи іншому вчинку учня. Не варто використовувати колективні покарання, а також зловживати карами.

Мотиви обов'язку і відповідальності школярів у навчанні дозволяють переборювати неминучі труднощі, відчувати радість, почуття задоволення від переборення труднощів у навчанні.

Мотиви обов'язку і відповідальності формуються на основі використання цілої групи методів і прийомів: роз'яснення школярам суспільної та індивідуальної значимості навчання; пред'явлення вимог, дотримання яких означає виконання ними свого обов'язку як школярів; привчання їх до виконання вимог; заохочення за успішне, добросовісне виконання своїх обов'язків;

Роз'яснення суспільної значимості навчання. Переконання школярів у суспільній значимості навчання передбачає розкриття ролі науки в розвитку всього суспільства.

Роз'яснення індивідуальної значимості навчання. У цій справі вчителі відчувають особливі труднощі. Якщо школярі ще розуміють значення засвоєння навчальних предметів близьких до профілю очікуваної спеціальності, то значимість засвоєння інших предметів їм все ж доводиться роз'яснювати.

38.методи контролю і самоконтролю

Методи контролю — це способи, з допомогою яких визначається результативність навчально-пізнавальної та інших видів діяльності учнів і педагогічної роботи вчителя Найдоступнішим методом контролю є планомірне цілеспрямоване й систематичне спостереження вчителя за діяльністю учнів.

Методика контролю і самоконтролю забезпечують перевірку рівня засвоєння учнями знань, сформованості вмінь і навичок. З цією метою використовуються методи усного. Письмового. Текстового, графічного, програмового контролю, практичної перевірки самоконтролю.

Метод усного контролю. Він є найпоширенішим у шкільній практиці. Використовуючи його, учнем вчаться логічно мислити, аргументувати, висловлювати свої думки, набувають досвіду обстоювати свою точку, зору.

Запитання для усної перевірки поділяють на основні, додаткові й допоміжні.Основне запитання формулюють так, щоб учень міг дати на нього самостійну розгорнуту відповідь. Додаткові запитання ставлять для уточнення. Як учень розуміє певне питання, формулювання, формули та ін. Допоміжні запитання часто є навідними, допомагають учневі виправити помилки, неточності.

У навчальному процесі практикують індивідуальне, фронтальне та (комбіноване) усне опитування.

Індивідуальне опитування передбачає розгорнуту відповідь учня на оцінку. Він повинен не лише відтворити текст підручника чи розповідь учителя на попередньому уроці, а й самостійно пояснити матеріал, довести наукові положення, проілюструвати їх власними прикладами

Метою фронтального опитування є перевірка знань, умінь і навичок одразу багатьох учнів. Його проводять переважно тоді, коли необхідно виявити рівень засвоєння знань, які слід запам’ятати, оскільки вони є підґрунтям для засвоєння певного складного матеріалу. Таке опитування стимулює активність учнів, сприяє повторенню та систематизації знань.

Ущільнене (комбіноване) опитування дає змогу перевірити знання відразу кількох учнів: один відповідає усно, решта – за вказівкою вчителя виконує певні завдання. В процесі опитування одного учня відбувається повторення, узагальнення і систематизація знань і цілим класом.

Метод письмового контролю. Суть цього методу полягає у письмовій перевірці знань, умінь та навичок. З таких предметів, як мова і математика, його використовують не рідше, ніж усну перевірку.

Метод графічного контролю. Використовують його на уроках малювання, креслення, географії, геометрі та ін. Він передбачає відповідь учня у вигляді складеної ним узагальненої наочної моделі, яка відображає певні відношення, взаємозв’язки у виучуваному об’єкті або їх сукупності. Це можуть бути графічні зображення умови задачі, малюнки, креслення, діаграми, схеми, таблиці.

Метод тестового контролю. Передбачає він відповідь учня на тестові завдання за допомогою розставлення цифр, підкреслення потрібних відповідей, вставляння пропущених слів, знаходження помилок тощо.

Метод програмованого контролю. Полягає він у висуванні до всіх учнів стандартних вимог, що забезпечується використаним однакових за кількістю і складністю контрольних завдань, запитань.Наявність у школі комп’ютерів дає змогу механізувати процес перевірки, але ї схема залишається.

Метод практичної перевірки. Придатний він у процесі вивчення фізики, біології, хімії, трудового навчання, що передбачають оволодіння системою практичних умінь і навичок. Метод самоконтролю. Полягає цей метод усвідомленому регулюванні учнем своєї діяльності задля забезпечення таких її результатів, які б відповідали поставленим цілям, вимогам, нормам, правилам, зразкам, Мета самоконтролю – запобігання помилкам та їх виправлення.

39.ситуаційний метод навчання.вибір методів навчання

???????

40.Суть поняття «форма навчання».Історичний аспект проблеми

У тлумаченні терміна "форма організації навчання" панує різнобій. Особливо це стосується дидактики вищої школи. Тут це поняття визначається як засіб організації, облаштування і проведення навчальних занять, у рамках яких реалізуються зміст навчальної роботи, дидактичні завдання й методи навчання. До форм організації навчання зазвичай відносять: лекції, семі­нарські, лабораторні заняття, колоквіуми, консультації, екс­курсії, курсові та дипломні роботи, заліки, екзамени і т. ін. По­дібний підхід вносить плутанину в розуміння відповідних педаго­гічних дефініцій, призводить до змішування понять "форма", "метод", "вид навчальної діяльності". У цій ситуації, очевидно, треба враховувати етимологію слова "форма" і його семантику.Форма(лат. formaзовнішність, устрій, образ) — 1) зовнішній вигляд, обрис предмета; 2) будь-яке зовнішнє вираження змісту; 3) вид, устрій, тип, структура чогось; 4) спосіб здійснення, вияв­лення дії, процесу тощо.

Форма організації навчання— це обмежена в часі та просторі взаємозумовлена діяльність педагога й учня, викладача й студен­та. Таке формулювання видається найбільш доцільним, змісто­во містким.

В історії розвитку педагогічної думки відповідно до особли­востей соціально-економічного стану суспільства складалися різні форми навчання. Але кожна з них неодмінно вбирала в себе надбання попередніх поколінь і виділяла те позитивне, що сприя­ло підвищенню ефективності навчального процесу.

Переходячи до короткої характеристики названих форм на­вчання, передусім зауважимо, що кожна з них мала як позитивні аспекти, так і окремі недоліки.

Індивідуальнаформа навчання виникла в античних країнах і широко використовувалась у середньовічній Європі. Сутність її полягає в тому, що вчитель навчає кожного учня індивідуально, що дає змогу враховувати особистісні можливості учнів і відпо­відно визначати зміст, форми й методи навчальної роботи.

Груповаформа навчання набула значного поширення в пері­од середньовіччя й зберігалася в багатьох школах Європи ще у XIX ст. Застосовуючи цю форму, вчитель навчає групу дітей, які перебувають на різних щаблях вікового й інтелектуального роз­витку. Таке навчання дає змогу давати основи грамоти (читання, письмо, рахунок) чималій кількості дітей порівняно з індивіду­альною формою. Та все ж воно є примітивним, оскільки в одній кімнаті доводиться навчати дітей, які мають різні рівні освіти.

Класно-урочнаформа навчання бере свій початок з братських шкіл України і Білорусі. Саме у них відпрацьовувались елементи урочної системи. Сутність класно-урочної системи зводиться до того, що учитель одночасно навчає чималу групу дітей (до 45 осіб), які перебувають приблизно на однаковому рівні анатомо­фізіологічного і психічного розвитку, заняття проводиться у класній кімнаті, за постійним розкладом і регламентом.

Наукове обґрунтування класно-урочної форми навчання дав чеський педагог Ян Амос Коменський у фундаментальній праці "Велика дидактика" (1657 р.). Після її появи урок став провідною формою навчання у всіх школах світу.

Белл-ланкастерськаформа навчання виникла наприкінці XVIII — на початку XIX ст. в Англії. її назва походить від імен засновників — священика А. Белля і Дж. Ланкастера. У цей пе­ріод в Англії бурхливо розвивався капіталізм, з´являлись все нові виробництва, на які залучалась велика кількість селян. Відповід­но гостро постала потреба масової освіти робітників та їх дітей. А вчителів не вистачало. Тому одному вчителеві доручали навчан­ня 250—300 учнів різного віку. Але одноосібно учитель не міг цього зробити. Тому ідея реалізовувалася так: учнів розподіля­ли на групи з 25—ЗО осіб. До кожної групи прикріпляли старшо­го учня (монітора); учитель спочатку навчав елементів грамоти старших учнів, а вони у своїх групах передавали здобуті знання своїм товаришам. Крім того, монітори відповідали за порядок і дисципліну. Таке навчання ще називали "взаємним".

Певний інтерес становить форма організації навчання за даль­тон-планом.Сша 20столыття. Уперше запровадила й описала цю форму навчання вчитель­ка з м. Дальтона Е. Паркхерст. Технологія навчання була така: зміст навчального матеріалу з кожної дисципліни поділявся на частини (блоки), кожен учень отримував індивідуальне завдан­ня у формі плану й самостійно його виконував. Потім звітувався, набираючи відповідну кількість балів, а потім отримував наступ­не завдання. Учитель тут відігравав роль організатора-консультанта. Учнів з класу до класу переводили не після закінчення на­вчального року, а залежно від рівня оволодіння програмним ма­теріалом, тобто 3—4 рази на рік.

Бригадно-лабораторнаформа навчання зародилась у 20-х ро­ках минулого століття в радянській школі. Це була своєрідна спроба модернізувати систему дальтон-плану на колективіст­ських засадах. З учнів класу формували бригади по 5—9 осіб, на чолі яких стояли обрані бригадири. Навчальні завдання у вигляді планів давались на бригаду, яка мала працювати над його вико­нанням.

Скориставшись багаторічним досвідом братських шкіл Украї­ни, інших слов´янських країн, Я.А. Коменський розробив заса­ди класно-урочної форми навчання: дидактичні основи, наповнюваність класів, розклад, регламент, структуру уроку, діяль­ність учителя і т. ін. Це стало фундаментом подальшої розбудови теорії і практики уроку.

Лише наприкінці 50-х років учителі й вчені-педагоги розгор­нули активну роботу щодо творчих підходів до організації на­вчально-виховного процесу на уроці. Свідченням цього є виок­ремлення науково обґрунтованих напрямів удосконалення уро­ку, які дали потужний поштовх творчим пошукам педагогів. Ось деякі з цих напрямів. Липецький:побудова так званого раціональ­ного уроку, використання творчих письмових робіт, словнико­вих диктантів, роздаткових дидактичних матеріалів тощо. Ка­занський:розробка й упровадження у навчальний процес про­блемного навчання (М.І. Махмутов). Кіровоградський:розробка лекційно-практичної системи навчання в старших класах (О.О. Хму­ра). Ростовський:цілеспрямована робота вчителів з попереджен­ня неуспішності й відставання учнів у навчанні.

Викристалізувалися головні ознаки уроку: спільна діяльність педагога й учня (студента), спрямована на оволодіння знаннями, уміннями й навичками; керівна роль педагога; постійний склад вихованців; проведення навчання у спеціальній класній кімнаті; наявність розкладу занять; дотримання встановленого регламен­ту з погляду часового перебігу навчальної роботи.

41. урок – частина навчального процесу

У сучасній школі класно-урочна форма є головною (основною), її ключовим компонентом є урок. Урок — це «відрізок» навчального процесу, який є викінченим у смисловому, часовому й організаційному відношенні. Незважаючи на малу тривалість, уроки мають ті структурні компоненти, які характеризують процес навчання в цілому, зокрема: цільовий, стимуляційно-мотиваційний, змістовий, операційно-діяльнісний, контрольно-регулювальний та оцінно-результативний. Тому від ефективності уроків залежить ефективність навчального процесу.

З-поміж загальних вимог, яким повинен відповідати сучасний урок, виділяються такі:

1. Побудова уроку на основі закономірностей навчально-виховного процесу.

2. Оптимальне поєднання і реалізація на уроці всіх дидактичних принципів і правил.

3. Забезпечення умов для продуктивної пізнавальної діяльності учнів з урахуванням їхніх інтересів, нахилів і потреб.

4. Встановлення міжпредметних зв'язків, усвідомлених учнями.

5. Зв'язок з раніше засвоєними знаннями й уміннями, опора на досягнутий рівень розвитку школярів.

6. Стимулювання й активізація розвитку всіх сфер особистості.

7. Логічність і емоційність усіх етапів навчально- пізнавальної діяльності.

8. Ефективне використання педагогічних засобів.

9. Зв'язок з життям, особистим досвідом учнів.

10. Формування практично-необхідних знань, умінь, навичок, раціональних прийомів мислення та діяльності.

11. Формування уміння вчитися, потреби постійного поповнення своїх знань.

12. Діагностика, прогнозування, проектування і планування кожного уроку.

Кожний урок реалізує триєдине завдання: навчити, розвинути, виховати.
До дидактичних (освітніх) вимог належать:

а) чітке визначення освітніх завдань кожного уроку;

б) раціональне визначення змісту уроку з урахуванням соціальних і особистісних потреб;

До розвиваючих вимог належать:

а) формування і розвиток в учнів позитивних мотивів навчально-пізнавальної діяльності, творчої ініціативи й активності;

в) стимулювання нових якісних змін у інтелектуальному,емоційному, соціальному розвиткові учнів.

Виховні вимоги до уроку включають:

а) визначення виховних можливостей навчального матеріалу, діяльності на уроці;

в) формування в учнів життєво необхідних якостей: старанності, відповідальності, ретельності, охайності, самостійності, працездатності, уважності, чесності та ін.;

Крім перерахованих вимог до уроку, в педагогічній літературі виділяються й інші вимоги: організаційні, психологічні, управлінські, санітарно-гігієнічні, етнічні та ін.

Основною організаційною формою навчання в сучасній школі є урок.

Урок — форма організації навчання, за якої заняття проводить учитель з групою учнів постійного складу, одного віку й рівня під­готовки впродовж певного часу й відповідно до розкладу.

Урок має такі особливості:

— є завершеною та обмеженою в часі частиною нав­чального процесу, під час якого розв'язуються певні нав­чально-виховні завдання;

— кожен урок включається в розклад і регламентуєть­ся в часі та за обсягом навчального матеріалу;

— на відміну від інших форм організації навчання є постійною формою, що забезпечує систематичне засвоєн­ня учнями знань, умінь і навичок;

— відвідування уроків обов'язкове для всіх учнів, то­му вони вивчають систему знань, поділених поурочне, в певній логіці;

— є гнучкою формою організації навчання, яка дає змогу використовувати різні методи, організовувати фрон­тальну, групову та індивідуальну навчальну діяльність уч­нів;

— спільна діяльність учителя й учнів, а також спілку­вання великої сталої групи учнів (класу) створює можли­вості для згуртування колективу дітей;

— сприяє формуванню пізнавальних якостей особи­стості (активності, самостійності, інтересу до знань), а та­кож розумовому розвитку учнів.

Кожен тип уроку має свою структуру, тобто склад (з яких елементів або етапів складається), послідовність (в якій послідовності ці елементи входять у заняття), зв'язок (як вони пов'язані між собою).

42.типи і стуктура уроку

Урок є складним «відрізком» навчального процесу. Як усі складні об'єкти, уроки можуть бути поділені на типи за різними ознаками. За якими ж ознаками групуються уроки? Проблема ця дуже складна і не вирішена остаточно ні у світовій, ні у вітчизняній дидактиці. Кількість класифікацій сьогодні вираховується десятками.

Із педагогів минулого найстрункішу класифікацію уроків дав К.Д. Ушинський. Він виділив такі типи уроків:

1) уроки змішані, метою яких є повторення вивченого, пояснення і закріплення нового матеріалу,

2) уроки усних вправ,

3) уроки письмових вправ,

4) уроки перевірки й оцінки знань, які проводяться після певного періоду навчання та наприкінці навчального року.

Сучасна дидактика в цілому зберігає розроблену К.Д. Ушинським класифікацію уроків, але дещо її уточнює. Основними типами уроків, які проводяться в школі, є такі:

1) комбіновані (змішані);

2) уроки засвоєння нових знань;

3) уроки засвоєння навичок і умінь;

4) уроки застосування знань, навичок і умінь;

5) уроки узагальнення і систематизації знань;

6) уроки перевірки, оцінки і корекції знань, навичок

Під поняттям «структура уроку» розуміють побудову уроку: елементи або етапи будови уроку, їх послідовність, взаємозв'язки між ними.
Сприймання, осмислення і засвоєння (запам'ятовування) нового матеріалу. Сприймання є першим етапом процесу засвоєння учнями навчального матеріалу. Найбільш успішно цей процес забезпечується правильним поєднанням усього викладу, наочних посібників і самостійної роботи учнів з підручником. При первинному сприйманні учні усвідомлюють і запам'ятовують основні факти, події, ознаки, властивості предметів, явищ, процесів, відомості про те, коли, що і як відбувалось, до яких наслідків призвело. Проте, це сприймання є поверховим, неповним і не зовсім точним — таким, що не дає ґрунтовних знань.

Тому після первинного ознайомлення з новим матеріалом і усвідомленням зовнішніх ознак та властивостей учитель організовує його поглиблене вивчення. Ця робота може мати різні варіанти:

а) учитель сам двічі викладає новий матеріал за допомогою розповіді, пояснення, бесіди, а потім переходить до опитування учнів за його змістом;

б) учитель спочатку сам пояснює новий матеріал, а потім організовує самостійну роботу учнів з підручником з метою глибшого осмислення і засвоєння нової теми;

в) учитель визначає тему і мету уроку, створює проблемну ситуацію, визначає питання, які учні повинні засвоїти, а потім організовує їх самостійну роботу з підручником. Після

цього проводиться бесіда з метою поглибленого осмислення і засвоєння нового матеріалу;

г) на уроках хімії, фізики учитель організовує лабораторну роботу з метою осмислення і засвоєння нового матеріалу з використанням підручника.

Крім своєї важливої переваги — можливості досягати на одному уроці декількох цілей, комбінований урок має і недоліки. Вони полягають у тому, що в учителя не вистачає часу не тільки на засвоєння нових знань, а й на інші види пізнавальної діяльності. Продуктивність усіх етапів знижується ще й тому, що значно виріс обсяг знань, які вивчаються на уроці, у багатьох школах переповнені класи, що ускладнює управління пізнавальними процесами, погіршилось ставлення учнів до навчання.

У зв'язку з цим виникли і практикуються інші типи уроків, на яких учні займаються переважно яким-небудь одним видом діяльності: уроки засвоєння нових знань; формування нових умінь; узагальнення і систематизації знань, умінь; застосування знань, умінь на практиці; контролю і корекції знань. Структура цих типів уроків складається здебіль-шого з трьох частин: 1) організації роботи — перевірки домашнього завдання, актуалізації опорних знань, навичок і умінь; мотивації учіння; повідомлення теми, мети, завдань уроку; 2) головної частини — формування, засвоєння, повторення, закріплення, узагальнення, систем

© 2013 wikipage.com.ua - Дякуємо за посилання на wikipage.com.ua | Контакти