ВІКІСТОРІНКА
Навигация:
Інформатика
Історія
Автоматизація
Адміністрування
Антропологія
Архітектура
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Військова наука
Виробництво
Географія
Геологія
Господарство
Демографія
Екологія
Економіка
Електроніка
Енергетика
Журналістика
Кінематографія
Комп'ютеризація
Креслення
Кулінарія
Культура
Культура
Лінгвістика
Література
Лексикологія
Логіка
Маркетинг
Математика
Медицина
Менеджмент
Металургія
Метрологія
Мистецтво
Музика
Наукознавство
Освіта
Охорона Праці
Підприємництво
Педагогіка
Поліграфія
Право
Приладобудування
Програмування
Психологія
Радіозв'язок
Релігія
Риторика
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Статистика
Технології
Торгівля
Транспорт
Фізіологія
Фізика
Філософія
Фінанси
Фармакологія


Сутність теорії елементарної освіти Й.Г. Песталоцці.

У наступні роки життя, керуючи «інститутами» у Бургдорфі і Івердоні, І.Г. Песталоцці ідею про елементарне початковому навчанні перетворив на певну концепцію, яка стала відомою під назвою «метод Песталоцці», під яким розумілася система навчання дітей, орієнтована на всебічний розвиток, формування «розуму, серця і руки

Сукупність засобів освіти, що дозволяє допомогти вихованцю в його природному прагненні до саморозвитку, була представлена ​​ідеями І.Г. Песталоцці про «елементарному освіту», які він узагальнено іменував як «метод». Метод елементарної освіти - це певна система вправ з розвитку здібностей дитини. Песталоцці розробив систему вправ, керуючись наступними теоретичними ідеями:

1) дитина від народження має задатки, потенційними внутрішніми силами, яким властиве прагнення до розвитку;

2) багатостороння і різноманітна діяльність дітей у процесі навчання - основа розвитку та вдосконалення внутрішніх сил, їх цілісного розвитку;

3) активність дитини в пізнавальній діяльності - необхідна умова засвоєння знань, більш досконале пізнання навколишнього світу.

Сама назва «елементарну освіту» передбачало таку організацію навчання, при якій в об'єктах пізнання і діяльності дітей виділяються найпростіші елементи, що дозволяє безперервно просуватися в навчанні від простого до все більш складного, переходити від одного ступеня до іншої, доводячи знання і вміння дітей до можливої ступеня досконалості.

І.Г. Песталоцці вважав, що навчання дітей, особливо початкове, має будуватися з урахуванням їх вікових особливостей, для чого слід пильно вивчати самої дитини. Знання дитячої природи з усіма особистісними потребами і устремліннями має лежати в основі вибору способів застосування різних педагогічних засобів, які мають своїм завданням розвиток усіх внутрішніх і зовнішніх сил дитини. Звідси випливав висновок: необхідно всіляко сприяти вправі всіх сил дитини, спонукаючи його до їх використання.

Вихідним моментом в пізнанні Песталоцці вважав чуттєве сприйняття предметів і явищ навколишнього світу. У процесі навчання І.Г. Песталоцці рекомендував керуватися трьома правилами: вчити дивитися на кожен предмет як на ціле, знайомити з формою кожного предмета, його заходом і пропорціями, знайомити з найменуванням спостережуваних явищ. У зв'язку з цим їм була розроблена так звана абетка спостережень, що складається з послідовних рядів вправ, які допомагають дитині встановлювати і визначати характерні ознаки об'єкта, що спостерігається, групувати їх на основі ознаки і тим самим формувати його образ. Розробляючи ідеї розвиваючого шкільного освіти і елементарного навчання, І.Г. Песталоцці був одним з основоположників концепції розвивального освіти: предмети викладання розглядалися їм більше як засіб цілеспрямованого розвитку здібностей, ніж як засіб набуття знань.

 

4. Порівняльний аналіз

Україна має давні традиції освіти, витоки якої сягають Великокняжої України-Русі. Князь Київський Володимир Великий, за словами літописців “почав брати у визначних людей дітей й давати їх у книжну науку”. Перші школи були утворені при кафедральних церквах, вчителями й вихователями ставало освічене духовенство. У школах вчили читати, писати й рахувати. Основними книгами в школах були богослужебні книги, найчастіше Псалтир. Порядок навчання передбачав спершу освоєння абетки, потім окремих складів, слів, надалі йшло читання прози і поетики, в кінці переходили до вивчення граматики, вчили числа. Однак в математиці не йшли далі чотирьох арифметичних дій, які практично необхідні для лічби. Світська освіта була нижчою за релігійну, бо остання вимагала досконалого освоєння Святого Письма. Мережа шкіл княжої доби не обмежувалася Києвом, центром держави. Так відомо, що 900 р. тому Нестор-Літописець здійснив подорож до Володимира-Волинського з метою “смотрєнія ради училищ і поставлення вчителів”.

Основою вищої науки у ці часи на наших теренах була грецька мова, на західних українських землях вчили ще латини та німецької мови. Київський митрополит (1147-54) Климент Смолятич, талановитий письменник та філософ, писав, що в ХІІ ст. в Україні було 300-400 вчених, які добре володіли грецькою. Згодом за короля Данила Галицького при його дворі вважалося цілком нормальним знання 5-7 мов. Найвищим орієнтиром в освіті за Великокняжої України-Руси була візантійська освіта, яка спиралася на надбання багатьох поколінь і за своїм рівнем стояла чи не найвище в тогочасній Європі. Але отримати її могли лише одиниці, які досягали Царгорода.

Великий князь Київський Ярослав Мудрий вважається фундатором книжності, вченості і освіти в давній Україні-Русі. У 1037 році заснована перша відома в нашій державі бібліотека – Бібліотека Софійського Собору або, за іншою назвою, – Бібліотека Ярослава Мудрого. За оцінками ряду дослідників вона налічувала понад 950 книг. Як встановлено, більшість з них була церковними, богослужебними. Поряд з ними в Русі-Україні поширювалися трактати з історії, філософії, права, природничих наук.

За часів Київської держави особливо відомими і популярними були, по-перше, книги Святого Письма: Євангелія, Апостоли, Псалтирі. Найдавніше Остромислове Євангеліє виготовлене в 1056-57 рр. в Києві. З писань теологів найбільшою популярністю користувалися писання Іоана Златоуста. Далі треба назвати різноманітні життєписи святих, зокрема, короткі життєписи, призначені на кожний день, - “Прологи”, помісячні життєписи “Минеї” та збірники життєписів святих якоїсь однієї країни - “Патерики”.

Але при всьому цьому все ж українська освіта та наука тих часів, особливо природнича, була вочевидь менш розвиненою ніж європейська, зокрема, візантійська. Не досягаючи їх вершин, освічені люди Київської держави в основному займаються перекладами і вивченням відомих праць (наприклад, підручників “Фізіолог” та “Шестиднев” – з грецької). Але повних перекладів класичних грецьких, римських та ін. філософів в Україні тих часів ще не було. Зустрічаються окремі витяги, фрагменти з Платона, Арістотеля. Європейська орієнтація, вивчення і наслідування кращих зразків європейської науки та мистецтва – такі характерні риси освіти в Україні-Русі того часу. Певних успіхів досягає за княжих часів і українська медицина. Слід згадати таких відомих вітчизняних лікарів того часу як Дем’ян-пресвітер і Агапіт-лічець (друга половина ХІ ст.). Дочка Я.Мудрого Регіна Франції Анна опрацьовує і видає першу книгу рецептів з фітотерапії.

Для підготовки служителів церкви були створені єпископські та монастирські школи. До програми навчання, розробленої для них Боецієм і Кассіодором, входило "сім вільних мистецтв", поділених на дві частини: тривіум (три шляхи знання: граматика, риторика й діалектика) та квадриум (геометрія, арифметика, астрономія й музика). Це був найпростіший варіант, що залишався від античної освіти. Його було запозичене в карфагенського ритора Марціана Капелли, який у V ст. визначив сім вільних мистецтв.

У XII-XIII ст. деякі школи, що мали відомих професорів богослов’я, філософії, медицини та римського права, було реорганізовано в університети. У 1200 р. було засновано Паризький університет. У XIII ст. з’явилися Оксфордський і Кембриджський в Англії, Саламанський в Іспанії, Неаполітанській в Італії, у XIV ст. – Празький, Краківський, Гейдельберзький, Кельнський та Ерфуртський університети. Наприкінці XV ст. у Західній Європі функціонувало 65 університетів.

Навчання здійснювалося у формі лекцій, під час яких читались і коментувались праці авторитетних церковних і деяких античних авторів. Потім проводилися богословські й філософські диспути латинською мовою, в яких брали участь і студенти. Таку університетську науку називають схоластикою (від грец. – вчений, наука, школа) – це середньовічна філософія, представники якої намагалися теоретично обґрунтувати догмати церкви.

Незважаючи на те, що богослови всіляко обмежували розум, ставили його під диктат (Фома Аквінський) або говорили, що віруючий створений для того, щоб каятись у своїх гріхах, а не для занять наукою (Петро Даміані), усе-таки в боротьбі зі світською владою вони змушені були викладати свої ідеали в логічній формі.

 

© 2013 wikipage.com.ua - Дякуємо за посилання на wikipage.com.ua | Контакти