ВІКІСТОРІНКА
Навигация:
Інформатика
Історія
Автоматизація
Адміністрування
Антропологія
Архітектура
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Військова наука
Виробництво
Географія
Геологія
Господарство
Демографія
Екологія
Економіка
Електроніка
Енергетика
Журналістика
Кінематографія
Комп'ютеризація
Креслення
Кулінарія
Культура
Культура
Лінгвістика
Література
Лексикологія
Логіка
Маркетинг
Математика
Медицина
Менеджмент
Металургія
Метрологія
Мистецтво
Музика
Наукознавство
Освіта
Охорона Праці
Підприємництво
Педагогіка
Поліграфія
Право
Приладобудування
Програмування
Психологія
Радіозв'язок
Релігія
Риторика
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Статистика
Технології
Торгівля
Транспорт
Фізіологія
Фізика
Філософія
Фінанси
Фармакологія


Провідні течії в зарубіжній педагогіці кінця 19-початку 20 століття.

Наприкінці XIX ст. у провідних західноєвропейських країнах загострилася невідповідність традиційної педагогіки новим суспільно-економічним умовам. Традиційна школа, яка загалом була школою учіння, орієнтувалася на виховання слухняних і виконавських працівників. Загальноосвітні знання, що їх давала вона, були вкрай обмеженими й догматичними, методи навчання не спонукали учнів до самостійного мислення. Необхідні були нові підходи до теорії і практики освіти й виховання, які відповідали б стрімкому розвиткові виробництва, зумовленому прогресом науки і культури.

Серед розмаїття тогочасних педагогічних концепцій багато прихильників здобула обґрунтована шведською письменницею, громадською діячкою Еллен-Кароліною Кей (1849-1926) концепція "педагогіки вільного виховання", яка мала у своїй основі ідею самонавчання і самовиховання дітей. На її думку, дітей не треба виховувати спеціально, а слід надати їм змогу спокійно і поступово виховуватися й розвивати свої здібності самим. Головне завдання вихователя - допомагати дитині в цьому, не нав'язуючи своїх думок і вимог. Основою навчання і виховання мають бути лише інтереси, самостійність дитини.

Німецький прихильник теорії вільного виховання Генріх Шаррельман (1871-1940), доводив, що школа повинна розвивати творчі сили дитини, давати вихід дитячій фантазії через самостійний розвиток. Провідну роль у навчанні він відводив "переживанням" дітей, здобуттю ними власного досвіду.

Прихильник теорії вільного виховання, італійський педагог Марія Монтессорі (1870-1952) у творах "Метод наукової педагогіки, що застосовується до виховання в "будинках дітей", "Самовиховання і самонавчання в початковій школі" та в інших пропагувала теорію вільного виховання. Будучи переконаною, що дитина від природи здатна до самостійного, спонтанного розвитку, головним у вихованні дітей вона вважала створення такого оточення, яке б давало їм "поживу" для самовиховання. З огляду на це, вона виступала за вивчення сутності дитини, яку потрібно виховувати, запровадила у практику шкіл систематичні антропологічні обстеження дітей. На її думку, школи повинні бути лабораторіями вивчення психічної діяльності дітей. Проголошені ідеї самовиховання і самонавчання Марія Монтессорі прагнула реалізувати у створюваних нею школах за власною системою.

На початку XX ст. у Німеччині та в інших країнах набула популярності педагогіка "громадянського виховання" і "трудової школи". її репрезентував німецький педагог Георг Кершенштейнер (1854-1932), який деякий час керував справою освіти у Мюнхені. Свої педагогічні погляди він виклав у творах "Професійне виховання німецького юнацтва", "Основна аксіома освітнього процесу", "Державно-громадське виховання німецької молоді", "Що таке трудова школа?" та ін.

Популярним напрямом тогочасної реформістської педагогіки була теорія "нового" виховання і "нових" шкіл. До "нових" шкіл зараховували середні школи-інтернати, які відкривали й утримували на кошти приватних педагогів або педагогічних організацій. Перша така школа була заснована доктором Редді в 1889 р. в Англії (Аботсхольм). Згодом вони з'явились у Франції, Німеччині, Швейцарії, інших країнах. У 1899 р. А. Фер'єр створив "Міжнародне бюро нових шкіл ", яке узагальнило вимоги до них.

Школи "нового" виховання розташовували в мальовничих куточках, переважно в сільській місцевості, на берегах річок чи озер. У них було добре поставлене фізичне виховання (щоденні фізичні вправи, біг, ігри, плавання, гімнастика, екскурсії). Зміст навчання у них був спрямований не на енциклопедичність знань, а на розвиток в учнів мислительних здібностей, уміння використовувати здобуті знання на практиці. У навчанні перевага надавалася методам, які пробуджують у дітей інтерес до науки, розвивають мислення, вчать узагальнювати й робити висновки, самостійно проводити дослідження, поєднують індивідуальну та колективну форми роботи. У школах "нового" виховання панували сувора дисципліна, дитяче самоврядування. Вони мали належне матеріальне оснащення, були забезпеченими висококваліфікованими педагогічними кадрами.

Такі приватні школи й дотепер існують у багатьох країнах. Оскільки плата за навчання у них доволі висока, вони доступні лише дітям із заможних родин.

 

9. До середини ХХ ст. у всіх західних країнах була обов'язкова середня державна школа. Незважаючи на те, що типи шкіл різні і своєрідні в кожній країні, між ними є і загальні риси побудови системи освіти. Вона включає в себе схожі ланки такі як: дошкільне виховання, початкову, середню, спеціально - професійну школу і вузи.

До дошкільною державним установам відносяться: материнські школи (як у Франції та Чехії), дитячі сади (ФРН, Франція, Японія), школи - ясла - 2 - 7 років (Великобританія), дошкільні класи при початковій школі (США, Великобританія). Їх завданням є фізична, естетичне виховання дитини та підготовка його до школи: розвиток усного мовлення, навчання грамоті, рахунку.

Початкова школа. Цей ступінь була освітньої та охоплювала дітей у віці з 5 - 6 до 16 років; в різних країнах строки навчання різні. Так наприклад, у Великобританії з 5 до 11 років, у Франції з 6 до 14 - 15 років.

Початкова (або як її ще іноді називають «елементарна», «народна») зазвичай має два ступені - молодшу та старшу. Перший ступінь - чотирьох-, шестирічна початкова школа, її відвідували всі діти і навчалися в ній за єдиною програмою (ФРН, Франція), або по різним (як, наприклад, в США і Великобританії). Вже в рамках початкової школи, знову таки, діяв відбір «за здібностями» відповідно до якої будувалася програма навчання.

Методів викладання в початковій школі було два: традиційний і комплексний метод, а так само метод проектів (ці методи використовувалися набагато частіше, ніж традиційний). Завданням комплексного методу та методу проектів була активізація роботи учнів. Школярі опановували навички читання, письма, рахунку, художньої праці; отримували знання з географії та історії своєї країни, природознавства, гігієни, займалися музикою і фізкультурою. Крім цього в число обов'язкових дисциплін часто включається вивчення релігії (хоча не завжди і не скрізь, так, наприклад, в Англії та Німеччині богослов'я включено в стандартні програми загальної освіти, а в США, Франції та Японії немає).

У віці 10 -11 років учні більшості країн проходили через тестові випробування і визначалися в гімназії (ФРН) або в додаткові класи (Франція), де вивчали в основному гуманітарні дисципліни. Була і неподільні початкова середня школа - шестирічна (Японія), восьмирічна (США). Після закінчення початкової школи підлітки визначалися в один з типів середньої школи.

Середня школа - термін навчання в ній від 4 - 5 до 9 років. Причому в одній країні вона могла бути представлена ​​різними їх типами: граматичними (Великобританія), гімназіями (ФРН), ліцеями і коледжами (Франція). Об'єднує їх те, що сюди могли надходити лише ті, хто за результатами тестових випробувань мав високий рівень так званої розумової обдарованості - 20 - 25% закінчили початкові школи. Тільки їх закінчення давало можливість вступити до університету. Вік учнів у них - з 10 - 11 до 15 - 19 років.

Крім цього до числа середніх шкіл ставилися також «сучасні» (Великобританія) - найбільш масовий тип школи, неповні середні (ФРН), старші класи початкової школи (Франція) та інші, в яких значно нижчий рівень підготовки.

У США, де існували об'єднані всеохоплюючі школи, також були потоки, профілі; академічний (приблизно 1 / 3 учнів) і практичний. На відміну від інших країн тут школа єдина, але всередині неї також існувала диференціація школярів, яка потім впливала на їх подальшу освіту.

Гімназії, ліцеї, коледжі могли бути класичними і реальними, різниця полягала тільки в кількості годин, відводиться на класичні та реальні дисципліни. У число обов'язкових предметів включалося вивчення стародавніх мов - латини, грецької, математики, рідної мови.

Протягом усього навчання в середній школі першого типу відбувався відбір і відсів учнів, так що закінчити її могли тільки 25 - 30% учнів; лише ці випускник могли потім вступати до вузів.

Початковий ступінь середньої школи вважалася обов'язковою і призначалася для тих, кому належало займатися некваліфікованою працею (іншими словами «працювати руками»), вона була тупиковою, а саме не давала права вступу до ВНЗ (наприклад, «сучасні» школи у Великобританії, неповні середні в ФРН).

Загальноосвітня школа доповнювалася мережею професійних, в яких різний термін навчання та набір дисциплін.

Вища освіта: університети, інститути, академії, «великі школи». Всі вони різнотипних за профілем, організації, умов прийому, рівню полготовкі.

У середині ХХ ст. теорія розумової обдарованості і розподілу учнів на основі тестових випробувань зазнала критики, завдяки чому в системі західної освіти відбулися значні зміни. Так у Великобританії стали створюватися об'єднані школи з трьома відділеннями: гуманітарних, технічних та природно - математичним, де результати тестування не позначалися так жорстко і безповоротно на долю учня. У Франції були зближені класичне і сучасна освіта.

 

11. Відтворити картину зародження виховання досить складно тому, що до нашого часу, на жаль, не збереглося ґрунтовних джерел, які дозволили б це зробити. Вивчення пім’ятників матеріальної та духовної культури, мови, фольклору певною мірою допомагає створити уяву про виховання.Важливу роль у цьому відіграють етнографічні дані про життя племен, що зберегли риси первісного ладу. До предметів і знаків виховання можна віднести знахідки археологів. Свідоцтва про виховання, що було у давніх

людей, донесли народні ігри, обряди, розваги, фольклор. Плідним засобом пізнання є вивчення приказок, прислів’їв. До провідних причин виникнення виховання, що зумовлені як біологічною, так і соціальною сутністю людини відносять: інстинкт збереження роду в батьків, інстинкт наслідування дій батьків у дітей,

свідоме прагнення до передачі трудових навичок наступним поколінням тощо.

Бажання розуміти фактори виникнення виховання та етапи його становлення спонукали появу вже у другій половині XIX ст. кількох підходів щодо розуміння цього явища.

До провідних засобів народної педагогіки належать: рідна мова, усна народна творчість, народні іграшки, забави, обряди, традиції, матеріальна культура народу, праця. Умови матеріального життя праукраїнців

(хліборобська культура), їх духовність (язичництво, в основі якого лежить культ предків,природних явищ, землі, матері) визначили сутність українського народно-педагогічного ідеалу: людина – трудівник, патріот,гуманіст.

Звичаї і традиції завжди закріплюють те, що досягнуте в громадському та особистому житті, є сильними соціальними засобами стабілізації суспільних відносин. Вони виконують роль соціальних

механізмів передачі новим поколінням взаємин старших поколінь,відтворюють у молодіжному житті ці взаємини; служать засобом стабілізації усталених у даному суспільстві відносин; здійснюють відтворення цих відносин у житті нових поколінь.

З утворенням української держави Київської Русі українська народна педагогіка піднялася на вищий щабель розвитку. Якщо до цього творцями й носіями народної педагогічної мудрості українців були селяни, то в умовах Київської Русі до неї активно долучаються міські мешканці – майстри,ремісники, підмайстри, челядники, чорнороби. Це помітно збагатило її зміст івиховні можливості.У створенні української народної педагогіки брали участь люди різного соціального майнового стану. Однак майнова розмаїтість не тільки не заперечує наявності в ній українського національного та загальнолюдського, а й неухильно підпорядковується їм.Норми, загальнолюдські аспекти й елементи народної педагогіки ґрунтуються на властивих будь-якому суспільству зв’язках, на обов’язкових для родинного, громадського й державного життя відносинах. Серед загальновизнаних у всі часи благ першим і найціннішим є здоров’я і життя людини. Спільними для всіх умовами буття були й залишаються продовження роду і ті соціальні явища, які покликані

служити цьому: шлюб, сім’я, народження і виховання дітей,забезпечення морального захисту людини від свавілля окремих осіб на ґрунті гуманності й справедливості.Прийняття християнства Київською Руссю у 988 р. Справило колосальний вплив на масову практику виховання дітей та молоді в Україні. Для української народної педагогіки стають притаманними не тільки власний досвід виховання, а й заповіді християнського вчення, а з ним – і багатющий досвід духовно-морального виховання народів Близького Сходу й Середземномор’я..

 

10.. У зарубіжній педагогіці існує чимало течій, що є ознакою розмаїття і свободи педагогічної думки. Їх можна звести до трьох напрямів: філософського, психолого-педагогічного, соціального.

Філософський напрям утворюють течії педагогіки, що ґрунтуються на філософії неопозитивізму, екзистенціалізму, неотомізму та ін.

Педагогів-теоретиків у філософії неопозитивізму цікавлять його гносеологічні установки і принципи методології наукового пізнання, оскільки неопозитивізм претендує на виконання функції загальнометодологічної засади всієї сучасної науки. Спираючись на положення цієї філософії, окремі її прихильники (Дж. Мур, Л. Вітгенштейн, Б. Рассел) зробили певний внесок в уточнення й систематизацію логічних принципів і методичних прийомів наукового дослідження, відкрили широкі можливості застосування математичних методів дослідження в педагогіці. Прагнення розширити сферу використання в педагогіці математичних методів свідчать про намагання вчених-педагогів досягти більшої об'єктивності результатів своїх досліджень. Однак аналіз праць деяких західних педагогів переконує, що за складним математичним апаратом дослідження педагогічних проблем приховується бідність педагогічного змісту. Абсолютизація кількісних показників призводить до помилкових теоретичних висновків.

Педагоги-неопозитивісти піддають сумніву наявність у процесах навчання і виховання об'єктивних закономірностей, збіднюючи таким чином теорію педагогіки, а спроби дослідження фундаментальних теоретичних проблем вважають «безплідними інтелектуальними спекуляціями» кабінетних теоретиків.

Представники напряму педагогіки, що ґрунтується на філософії екзистенціалізму, виходять з того, що жодних загальнолюдських якостей, жодної «людської природи» не існує, кожен індивід — унікальний, неповторний. Тому інтерес дослідника має концентруватися на окремій особистості, на царині її індивідуального буття й свідомості.

Психолого-педагогічний напрям репрезентує експериментальна педагогіка. Свого розвитку вона набула у концепціях В. Лая і Е. Меймана у 20-ті роки XX ст. і активізувалася на початку 60-х. Застосовувані її представниками експериментальні методи дослідження внесли нове розуміння в проблему співвідношення педагогічної теорії та практики, сприяли розширенню зв'язків педагогіки з іншими науками, зокрема з психологією і соціологією, перенесенню акценту з орієнтації на особистість дитини, на соціально-економічні чинники її виховання і навчання. Експериментальна педагогіка зумовила зміну погляду на дидактику, яку стали розуміти як «теорію управління процесом навчання», а також перегляд змісту освіти щодо збільшення обсягу природничо-наукових дисциплін.

Важливою в експериментальній педагогіці є проблема спілкування учасників навчально-виховного процесу. Завдяки соціометричній методиці почалося вивчення внутрігрупових відносин, їх впливу на формування індивіда, виявлення лідерів та ін [6;105].

Соціальний напрям репрезентує педагогіка ноосфери, нового мислення.

Ноосфера — сфера взаємодії природи і суспільства, в межах якої розумна людська діяльність є визначальним чинником розвитку.

Поняття «ноосфера» було запроваджено в науковий обіг на початку XX ст. (П. Тейяр де Шорден, А. Леруа-Луран), розвитку набуло у працях В. Вернадського.

Головними завданнями педагогіки ноосфери є: гуманістичне виховання як формування загальнолюдського на основі національного; екологічне та економічне виховання як підготовка до екологічного та економічного виживання; розвиток творчих здібностей кожної людини відповідно до її потенційних можливостей; виховання засобами шедеврів світової культури; інтенсивне вивчення іноземних мов з метою вільного спілкування у світовому масштабі; базова освіта всім; комп'ютеризація освіти як інформаційна технологія освіти.

 

12. Власне княжа доба розпочалась задовго до прийняття християнства в Київській Русі (за М. Грушевським, — у VII—VIII ст.). Процес об'єднання праукраїнських (українослов'янських) племен завершився у IX ст. створенням могутньої держави Київської Русі (за іншою термінологією України-Русі). Перші літописні київські князі разом з вирішенням важливих політичних і військових проблем державотворення опікувалися розвитком науки та освіти. Літописи розповідають не тільки про військову силу, а й мудрість, освіченість, вченість українських князів, їх ратників та простолюдинів.

Князі Рюриковичі (Олег, Ігор, Ольга, Святослав) заклали підмурок державної освіти і виховання. Основними закладами цього періоду, що діяли до прийняття християнства, були школи грамоти, де діти навчалися читати, писати, лічити. До 988 р. ці школи були носіями хліборобської культури, народних вірувань, традицій, звичаїв, обрядів. Крім здобуття формальних знань, діти знайомились із суспільними і природними явищами, побутом людей через засоби фольклору: казки, билини, приказки і прислів'я, пісні тощо. Вони усвідомлювали етичний ідеал свого народу: чесність, доброту, щирість, працьовитість, вірність. Ці народно-поетичні твори стали не лише засобом морально-естетичного та патріотичного виховання, а й джерелом окремих історичних свідчень.На основі східнослов'янської протописемності та літер грецького алфавіту в IX ст. було створено нову загальновживану азбуку — спочатку глаголицю, пізніше — кирилицю, що відповідало інтересам об'єднання східнослов'янських земель Києвом не тільки в політичному та економічному, а й культурному аспектах. Авторами кирилиці, яка була добре пристосована до звуків слов'янської мови, були філософи, просвітителі та громадські діячі Кирило та Мефодій. Спрощена азбука робила освіту доступнішою для широких верств населення Київської Русі.

Історичний розвиток вимагав переходу до однієї із світових релігій. Князь Володимир віддав перевагу християнству. Охрещення у 988 р. Київської Русі сприяло залученню її до європейської культури, християнської моралі, духовному і культурному єднанню різних народів, позначилося на освіті та писемній справі.За княжої доби школа та освіта Київської Русі якісно змінились. Приблизно з X—XII ст. з'являється термін “школа”. Християнізація висунула потребу у відкритті шкіл, в яких готувалися перекладачі й переписувачі церковної літератури, здобували освіту вітчизняне духовенство, майстри будівельної справи для зведення храмів, спеціалісти з малярства, оздоблення церковних будівель, дипломати і державні чиновники різних служб.

Найпершою згадкою про школи у Києві є повідомлення літопису від 988 р. про те, що київський князь Володимир Великий “почав брати у знатних людей дітей і віддавати на вчення книжне”. За тодішніми поняттями “книжне вчення” здобували ті, що були вже грамотними. Школа “була державним навчальним закладом підвищеного типу й утримувалася за рахунок князівської казни. Діти були ізольовані від домашнього впливу батьків, які, хоч і прийняли нову віру, але у поглядах залишалися язичниками”. Подібні школи відкривалися в Новгороді, Чернігові, Галичі та інших містах Київської Русі.

Князь Ярослав Мудрий, син Володимира, заклав Софійський собор у Києві, благословив літописання, відкрив перші в Україні бібліотеки рукописних книг і стародавніх актів, збільшив кількість шкіл.

Поширення шкіл (школи “книжного вчення”, монастирські, школи грамоти, жіночі школи) було зумовлене потребами життя. Вищі школи, або школи “книжного вчення”, відкривали при дворах удільних князів. Освічені люди потрібні були церкві й державі для здійснення економічних, торговельних, господарських справ тощо. І хоча в школах домінували схоластика, примітивні методики, вишкіл (усі явища, характерні для європейської освіти того часу), у Київській Русі було досягнуто високої грамотності населення, відбувалося формування науки, у тому числі й педагогіки.

 

 

13. Поширення шкіл (школи “книжного вчення”, монастирські, школи грамоти, жіночі школи) було зумовлене потребами життя. Вищі школи, або школи “книжного вчення”, відкривали при дворах удільних князів. Освічені люди потрібні були церкві й державі для здійснення економічних, торговельних, господарських справ тощо. І хоча в школах домінували схоластика, примітивні методики, вишкіл (усі явища, характерні для європейської освіти того часу), у Київській Русі було досягнуто високої грамотності населення, відбувалося формування науки, у тому числі й педагогіки.

Монастирські школи відкривали при монастирях. В них навчалися ченці, майбутні священнослужителі. Як і в Європі, такі школи, засновані різними монашеськими орденами, поділялися на зовнішні (в яких навчалися миряни) і внутрішні (де навчалися майбутні монахи). Освіта була диференційованою: ченці із заможних родин опановували надбання середньовічної європейської освіти і готувалися до високих посад у церковній ієрархії, особи ж простолюддя вчилися читати та писати і готувалися до службових відправ.

Тривіум (тришляховий) і квадривіум (чотиришляхо-вий) цикли середньовічної школи передбачали вивчення в першому випадку — граматики, риторики і діалектики; у другому — арифметики, геометрії, астрономії й музики. Ці цикли становили “Сім вільних мистецтв” — класичний середньовічний підхід до середньої освіти, що мав безпосередній зв'язок з надбанням античної школи та освіти. Монастирські школи України-Русі значно випередили школи європейських країн, побудувавши навчання і виховання своїх учнів у раціонально-практичному плані.

Постійна школа закритого типу працювала при Києво-Печерському монастирі. Навчання здійснювалося методами систематичних настанов, повчань з окремих тем християнського вчення з подальшим обговоренням. На відміну від європейських шкіл, навчання проводилось рідною мовою. За прийнятим у ній статутом до ченців ставилися суворі вимоги: сподвижницька діяльність, грамотність, щоденне спілкування з книгами, тлумачення складних і незрозумілих місць у церковних книгах менш досвідченим монахам і пастві.

У школі Видубецького монастиря (м. Київ) навчалися і миряни, і майбутні монахи, яких готували до можливої учительської діяльності, вони мусили знати іноземні мови й живу розмовну, особливості навчання лічби і читання.

Школи грамоти відкривали при церквах і утримувалися світськими людьми. У них навчали дітей бояр, купців, лихварів, заможних ремісників читати, писати, лічити. .Навчання проводили за спрощеною 32-буквеною абеткою, використовуючи Євангеліє, Псалтир, Молитвослов та інші богослужебні книги, вчили практичним навичкам ведення діловодства, складання листів, договорів, цифрових рахунків тощо. Вчителями були служителі церкви. Через постійну загрозу Київській Русі з боку кочівників надзвичайно важливим було патріотичне виховання, яке здійснювалося на билинах, казках, оповіданнях учасників воєнних походів, піснях та іншими засобами народної педагогіки.

Церковні школи давали початкову освіту та релігійне виховання. Зміст освіти зводився до навчання дітей читання, письма, церковного співу, християнської моралі, віровчення. Як і в усіх європейських школах середньовіччя, проповідували покірність, терпіння, аскетизм, релігійно-моральні якості. Певного терміну навчання не було, вчилися невеликими групами з 3—10 дітей. Успіх навчання значною мірою залежав від знань, здібностей, можливостей, особистого досвіду, моральних якостей вчителів.

Всесвітньо відомим було відкрите онукою Ярослава Мудрого Анною Всеволодівною при Андріївському монастирі (1086) перше в Європі жіноче училище для виховання жінок із шляхетних родів, яке свідчило про прогресивну педагогічну думку щодо рівноправності громадян обох статей.

Більшість дітей простолюду виховувалась у сім'ях, їх навчали сільськогосподарської праці, іншої домашньої роботи, зрідка віддавали майстрові для опанування ремесла. Поширеним залишалося домашнє виховання і для дітей знаті.

В Європі Київ посів славу освітнього центру, куди приїжджали на навчання іноземці, серед яких були і престо-лонаслідники. Представники влади в Київській Русі були освіченими людьми, князі володіли кількома мовами.

Дочка князя Ярослава, королева Франції Анна, вирізнялася своєю освіченістю. Вийшовши заміж, вона як посаг привезла до Франції чимало книг. Анна часто підписувала королівські укази, інші документи (Генріх І, її чоловік, був неписьменним).

 

 

15. «Повчання» — оригінальний твір, у якому Володимир Мономах висловлює думки загальнодержавного, політичного та морального характеру, повчає своїх дітей бути розумними правителями, захищати інтереси Русі, боротися з князівськими міжусобицями, самим учитися й поширювати освіту, власною поведінкою подавати приклад іншим. Свої настанови він підкріплює прикладами із власного життя, розповідає про численні походи, викликані необхідністю зміцнення єдності Русі та її захисту від зовнішніх ворогів. Перша частина "Повчання" складається з цитат з так званої ворожільної Книги псалмів. Псалтир під час ворожіння найперше розкривався на тих сторінках, які були Мономахом найбільш "зачитані". Чим раніше цитується той чи інший псалом, тим суб'єктивно важливішою була його тема для Мономаха[1]. За законами психологічного захисту, з тексту, що "випав", будуть виписуватися якомога більш загальні й нейтральні місця, тобто цитована і нецитована частини псалма перебувають у відношенні свідомого-підсвідомого у психіці людини: нецитована частина міститиме заборонені, витіснені теми, тінь особистості. Найпершим було процитовано 42 псалом: "Чого печалишся душе моя? Чого непокоїш мене?" У нецитованій частині 42 псалма Бог асоціюється з водними потоками: "Прикликає безодня безодню на гуркіт твоїх водоспадів, усі вали Твої й хвилі Твої перейшли наді мною". Аналіз другої, автобіографічної частини "Повчання", дає підстави вбачати тут чітко прописану тему переправи через ріку Стугну в 1093 році, яка спричинила значну психотравму Мономаху.Завдяки кропіткій праці Л.Є. Махновця з віднесення згадуваних Мономахом подій до конкретних років[3] було зроблено висновок про феноменальне відтворення князем минулих подій у чіткій часовій послідовності. Але ця чітка хронологічна послідовність має дві лакуни - перша між 1087 і 1093 роками, друга - між 1094 і 1096 роками. Не виключена можливість, що насправді це одна лакуна, а умовний центр її (1093 рік) саме і позначає психотравмуючу подію - смерть брата Ростислава у водах ріки Стугни на очах у Мономаха, який не зміг (чи не захотів?) врятувати зведеного брата.

 

 

16. У XII ст. Київська Русь розпадається на багато великих самостійних князівств: Київське, Чернігово-Сіверське, Новгородське, Галицько-Волинське і ін., між якими зберігаються політичні, економічні та культурні зв’язки. У цей час виникають нові тенденції в галузі освіти і виховання.

Крім князівських і боярських верхів письменність проникає в середовище жінок із нижчих соціальних станів; спостерігається тенденція здобувати освіту за кордоном; у центрах князівств (в Києві, Галичі, Чернігові та ін. містах) відкриваються школи підвищеного типу.

 

Останні не мали єдиної структури. У них поглиблено вивчалися ті предмети, які б забезпечили участь у державно-адміністративному управлінні. На першому місці стояло вивчення слов’янської і руської мов з граматичними правилами. Практикувалось написання учнями творів. Тут також вивчалась грецька, а в школах Галича – ще й латинська мови. Є дані, які свідчать про вивчення в школах "семи вільних мистецтв", а також юридичного кодексу.

 

Розвиток освіти був перерваний навалою орд Батия, що не дало можливості піднятися руським школам підвищеного типу до рівня західноєвропейських університетів. Осередки культури переміщувалися з Києва на захід – в Галицько-Волинське князівство, яке продовжувало древньоруські культурні традиції і зберігало незалежність до ХIV ст. Освіта і культура тут розвиваються на українській мовно-етнічній основі.

 

Про високий рівень освіти і культури в князівстві свідчить Галицько-Волинський літопис. Галицько-Волинська Русь мала добре розвинене приватне шкільництво духовного і світського характеру.

 

Елементарна освіта представлена школою-дяківкою, що містилась за місцем проживання учителя. Навчання починалося з 7 років. Не було чітко встановленого терміну навчання і початку року. Питання оплати за навчання вирішувалось на основі приватної угоди вчителя з батьками. Обсяг знань, як правило, обмежувався умінням читати релігійні книги. Деколи за додаткову плату учня вчили писати і рахувати.

 

У школах єпископських кафедр і в окремих монастирських школах іноді давалась більш широка богословська освіта, оскільки там працювали освіченіші вчителі і зосереджувались великі зібрання книг.

 

Серед феодальної верхівки було поширеним виховання дітей близько до традицій західноєвропейського лицарства, що пояснюється тісними зв’язками Галицько-Волинської Русі з західними державами.

 

Рядові священики навчались в домашній школі свого батька або в монастирській. До їх освіти не ставились високі вимоги, але вони обов’язково повинні були бути грамотними.

 

Методика навчання грамоті була такою ж, як і в попередні століття в Київській Русі. Дальшого поширення набувала самоосвіта, роль якої прирівнюється до ролі бесід і диспутів видатних філософів з учнями, що мало місце у стародавній Греції. Галицько-Волинська Русь, а рівно і всі інші землі Київської Русі, мала багато людей, для яких потяг до знань (до “книжного почитания”) був понад усе.

 

14. За князювання Ярослава Мудрого було зроблено спробу створення історії Київської Русі, нею став літописний звід “Повість минулих літ”. Ось як пише “Повість...” про освіту: “Ярослав, син Володимирів, засіяв книжними словами серця вірних людей, а ми пожинаємо, приймаючи науку книжну. Велика-бо користь буває чоловікові від науки книжної. Книги — джерела мудрості”.

З літопису дізнаємося про відкриття Ярославом Мудрим першої бібліотеки при Київському Софійському соборі 1037 р., у якій в середині XI ст. налічувалося майже 950 томів рукописних книг. Твори грецьких авторів мають тлумачення, доповнення, роз'яснення місцевих київських діячів, що є зародком академічної педагогічної думки в Україні-Русі. Прикрасою розділу перекладної літератури бібліотеки Ярослава Мудрого були “Хроніка” Сінкелла, “Хроніка” Георгія Амартола, “Історія іудейської війни” Иосифа Флавія, “Християнська топографія” Козьми Індикоплова, “Повість про Александра Македонського”, “Одкровення” Мефодія Патарського та інші.

Майстерність і точність цих перекладів свідчать про те, що давні тлумачі добре знали мову, літературу, побут, звичаї народу країни, з мови якої здійснювався переклад.

При навчанні в XI ст. використовувалися твори з всесвітньої історії, переклади уривків з творів Арістотеля, Платона, Сократа, Епікура, Плутарха, Софокла, Геродота та інших вчених античного світу, які входили до збірки “Бджола”, складеної з цитат із Святого Письма, афоризмів і висловлювань отців церкви. Вона містила 71 розділ, присвячений різним темам. Навчальними книгами були два “Ізборника” князя Святослава (1073 і 1076), псалтирі, молитвослови та ін. Ці книги допомагали розкрити значення і необхідність виховання та освіти, ролі праці в житті людини, позитивного прикладу дорослих у вихованні дітей тощо.

Виховні ідеали того часу відображено у житіях святих. Найвидатнішим серед них був “Патерик” — оповідь про життя святих, написана ченцями Києво-Печерської лаври. Перу Київського митрополита Іларіона належить відома пам'ятка педагогічної літератури “Слово про Закон і благодать” (1037—1050), складена у характерному стилі проповідницької церковної традиції. Іларіон належав до найбільш колоритних і самобутніх діячів культури та релігії, чиї погляди сягнули за межі своєї епохи. Виступивши на захист віри і моралі, він возвеличував християнство як уособлення моральності й майбуття Київської держави. У “Слові...” він дав високу оцінку вченості; головною метою виховання вважав підготовку молоді до служіння рідній землі й захисту її. У “Статуті” Ярослава, співавтором якого був Іларіон, обґрунтовано засади дошкільної педагогіки, засуджується шлюб між близькими родичами, наголошується необхідність пильного догляду за немовлятами, покарання за брутальне ставлення до матері тощо.

Вершиною педагогічної думки XII ст. було “Повчання” київського князя Володимира Всеволодовича Мономаха (1053—1125), мудрого, політичного діяча, який відстоював державну єдність Київської Русі. “Повчання” містить дві частини — дидактичну та автобіографічну. В дидактичній частині автор навчає своїх дітей правил високої особистої й суспільної моралі, з одного боку, вимагає виконання суто християнських обов'язків, з іншого — дає ідеальний образ князя-правителя. Через настанови молоді він виклав своє бачення проблеми підготовки підростаючого покоління до життя (загартування волі, характеру; формування світоглядної позиції, умінь і навичок; розвиток пізнавальних, пошукових, творчих, розважальних та інших інтересів).

Князь повчав дітей мудрості етики: “Треба мати душі чисті, непорочні, тіла худі, лагідну бесіду і в міру слово господнє: при їді й питті без галасу великого бути, при старших — мовчати, премудрих — слухати, старшим — покорятися, з рівними і меншими — приязнь мати; без лукавства розмовляти, багато розуміти; не лютувати словом, не хулити розмовою, не надміру сміятися, соромитися старших; уникати, не старатися повчати легковажних. Якщо ж хто (з) вас може іншим допомогти — од Бога нагороди нехай той сподівається”.

Володимир Мономах обґрунтував важливість прикладу у вихованні. На прикладі свого батька та особистому досвіді закликав до наполегливої старанності у навчанні, вірності своїй Батьківщині, працьовитості. Твердив, що молодь тоді досягне вершин, коли не боятиметься труднощів, боротиметься проти проявів лінощів, прагнутиме добрих справ.

Він заклав основу гуманістичного виховання, вчив доброчинного ставлення до дітей-сиріт, жінок-вдів, поваги дітей до навчання, прагнення до освіти, любові до рідної землі. Його ідеї знайшли свій подальший розвиток у педагогічній думці українського та інших слов'янських народів.

Таким чином, Київська Русь, ступивши на шляху розквіту самобутньої культури, літератури, мистецтва, фольклору, державного будівництва, уможливила створення централізованої держави на чолі з Києвом. Прийняття християнства й утвердження єдиної церкви сприяли створенню першої системи народної освіти, до якої увійшли школи грамоти і школи книжної справи, монастирські школи, вищі школи при княжих дворах.

 

25.Козацька педагогіка…

Козацька педагогіка — феноменальне явище і складова української етнопедагогіки: в усній формі вона зберегла, переда­ючи з покоління до покоління найкращі духовні цінності наро­ду, досвід виховання, формування і навчання особистості, не за­фіксовані письмово прогресивні й результативні форми допологового виховання, батьківського опікування немовлят і дітей до­шкільного віку, роботи з отроками, підлітками і юнаками та по­будови взаємин між дорослими. Так виникли неписані закони кодексу лицарської честі, що передбачали:

— любов до <

© 2013 wikipage.com.ua - Дякуємо за посилання на wikipage.com.ua | Контакти