ВІКІСТОРІНКА
Навигация:
Інформатика
Історія
Автоматизація
Адміністрування
Антропологія
Архітектура
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Військова наука
Виробництво
Географія
Геологія
Господарство
Демографія
Екологія
Економіка
Електроніка
Енергетика
Журналістика
Кінематографія
Комп'ютеризація
Креслення
Кулінарія
Культура
Культура
Лінгвістика
Література
Лексикологія
Логіка
Маркетинг
Математика
Медицина
Менеджмент
Металургія
Метрологія
Мистецтво
Музика
Наукознавство
Освіта
Охорона Праці
Підприємництво
Педагогіка
Поліграфія
Право
Приладобудування
Програмування
Психологія
Радіозв'язок
Релігія
Риторика
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Статистика
Технології
Торгівля
Транспорт
Фізіологія
Фізика
Філософія
Фінанси
Фармакологія


Становлення та історичний розвиток української народної педагогіки.

Історичний шлях становлення й розвитку української народної педагогіки розпочинається ще в епоху первісного суспільства, общинно-родового ладу. Вже тоді старші покоління докладали чимало зусиль, щоб молодь засвоїла родові й племенні звичаї, вірування, легенди, перекази, землеробські й мисливські навички. Одним із найважливіших засобів передачі досвіду старших поколінь була спільна праця та оборона від ворогів. Елементи цієї найдавнішої народної педагогіки простежуються, зокрема, у фольклорі, в давніх писемних пам’ятках епохи Київської Русі. Можна безпомилково твердити, що педагогічні настанови в “Повчанні дітям” київського князя Володимира Мономаха цілком ґрунтуються на народній педагогіці: “Старших шануйте, як батька, а молодших, як братів, брехні остерігайтесь, і пияцтва, і облуди, від того душа гине і тіло. Куди б ви не верстали шлях своєю землею, не давайте отрокам чинити зло і шкоду ні селам, ні посівам, щоб люди не проклинали вас. Куди б не прийшли, і де б не зупинилися, напоїть і нагодуйте нужденного... Хворого навідайте, покійника проведіть в останню дорогу, бо всі ми смертні. Не проминіть ніколи людину, не привітавши її, і добре слово їй мовте“.

Пізніше, в козацькі часи, в Україні з”явилася дидактична література, що базувалася на християнському вченні та народній педагогіці. Найвизначніша її пам’ятка – “Учительноє євангеліє” Кирила Транквіліона-Ставровецького.

На народну педагогіку спирались виховні системи братських та січових шкіл XVI-XVII століття. Про це свідчить, зокрема, статут Львівської братської школи 1586 року. Починається він з викладу високих вимог до вчителя, його морального обличчя, почуття справедливості, демократизму. Далі в статуті говориться, що в школі “багаті над бідними нічим вищі не мають бути, тільки наукою, плоттю ж всі рівні”. Це цілком народне уявлення про справедливість. В

дусі ж народної педагогіки мовиться про високу вимогливість до учня, суворий контроль. Однак, при цьому вчитель завжди повинен залишатись на рівні педагога, а не тирана.

Духом демократизму був пронизаний навчальний процес у січових і полкових школах, де учні перебували на повному самоврядуванні, обирали свого отамана, жили в окремих куренях, готували собі їжу і навіть отримували свою частку пороху й свинцю для військових вправ та на випадок ворожого нападу.

Вперше питання про особливості національних виховних систем підняв видатний педагог К.Д.Ушинський. У праці “Про народність у громадському вихованні” він зазначає: “Загальної системи народного виховання для всіх народів немає…У кожного народу своя особлива національна система виховання”. К.Д.Ушинський підкреслював її надзвичайну силу.

Закономірності народної педагогіки на науковому рівні осмислив О.В.Духнович у своїй праці “Народная педагогия в пользу училищ и учителей сельских” (1857). Він є першовідкривачем терміну “народна педагогіка”, дослідником її принципів, методів, форм навчання. Виховний досвід українського народу, окрім фольклору, знайшов відбиття, пряме і опосередковане, у творчості майже всіх українських письменників, зокрема, Г.Сковороди, І.Котляревського, Т.Шевченка, П Куліша, Марка Вовчка, І.Нечуя-Левицького, Панаса Мирного, І.Франка, С.Васильченка, Н.Кобринської, Лесі Українки, ряду письменників пізнішого часу. Відомому письменникові та громадському діячеві Олександру Кониському належить праця під назвою “Народна педагогія”, у якій зроблена спроба осмислити набутки нашого народу в цій галузі наприкінці XIXст.

Відомі діячі української культури (В.Гнатюк, М.Драгоманов, Ф.Колесса, О.Потебня) популяризували матеріал з української етнопедагогіки, акцентуючись на фольклорному масиві. Праці українських етнографів кінця ХІХ – початку ХХ ст. (Йосипа і Данила Лепких, А.Малинки, А.Онищука) висвітлюють регіональні особливості народного виховання в Україні.

Цілеспрямоване дослідження змісту народної педагогіки починається з 1920-х років. Так, у 1926 р. з”являється книжка Г.Виноградова “Народная педагогика”, де автор наголошує на необхідності її наукового вивчення, дає визначення народної педагогіки як суми знань і умінь, сукупності навичок і прийомів, застосовуваних для формування особистості. Ще через три роки (1929) побачила світ монографія Н.Заглади “Побут селянської дитини”. Праця містить аналіз значного масиву фактичного матеріалу щодо виховання дітей від раннього до підліткового віку.

Кращі педагоги ХХ ст широко використовували арсенал народної педагогіки. На її здоровому раціональному грунті побудована педагогічна система А.С.Макаренка, який ще з дитинства пройшов сувору народно- педагогічну школу у свого батька, а потім вдавався до засобів етнопедагогіки протягом усього свого життя. Гарячим прихильником народної педагогіки і її пропагандистом був В.О.Сухомлинський, автор книги “Батьківська педагогіка”. Дух народної педагогіки був завжди незримо присутній у кожній школі в Україні, хоча суспільство, педагогічна громадськість у радянські часи ще не повністю осмислювали все її значення.

Злет етнопедагогічних досліджень відноситься до періоду 1970 – 1980-х років. 1971 року М.Г.Стельмаховичем було видано книгу “Мудрість народної педагогіки”. Приблизно у цей же час виходить дослідження Є.І.Сявавко “Українська етнопедагогіка в її історичному розвитку” (1974). Авторка обгрунтовує основні принципи, засоби й ідеали української педагогіки, виділяючи особливості трудового, морального, розумового, естетичного і фізичного виховання на різних історичних етапах розвитку, піднімає питання використання видатними вітчизняними педагогами традицій народної педагогіки. Фольклору як одному з найбільш впливових виховних засобів присвячена монографія Г.В.Довженок “Український дитячий фольклор”. У 1983 р. вийшла праця узагальнюючого характеру “Мудрые заповеди народной педагогики”, за авторством З.П.Васильцової, де увага акцентується на кращих виховних традиціях різних народів. Упродовж 1980-х років було опубліковано серію статей В.Скуратівського, присвячених аналізу народних виховних традицій. Книга М.Г.Стельмаховича “Народна педагогіка” (1985) символізувала завершення цього етапу досліджень з етно- і народної педагогіки. Змістовно вона охоплювала питання історії народної педагогіки, узагальнення провідних напрямів родинного виховання, народної дидактики тощо.

З 1990-х років розпочався новий період етнопедагогічних досліджень, який репрезентують фундаментальні праці: Кузь В.Г., Руденко Ю.Д., Сергійчук З.О. Основи національного виховання (1993); Кононенко П.П. Концепція національної системи освіти // Концептуальні засади демократизації та реформування освіти в Україні. Педагогічні концепції (1997); Любар О.О., Стельмахович М.Г., Федоренко Д.Т. Історія української педагогіки (1999); Щербань П.М. Національне виховання в сім”ї (2000); Історія української школи і педагогіки в матеріалах та документах.

 

76.духовно-моральне виховання передбачає формування в дитині високої духовності та чистої моралі і включає в себе формування внутрішнього психічного розвитку дитини – свідомості, почуттів, волі, поведінки. В основі традиційної системи духовно-морального виховання дітей в сім’ї лежить антитеза: добро-зло, правда-брехня, милосердя-жорстокість, честь-ганьба, щедрість-скупість, любов-ненависть, мужність-боягуство, радість-горе тощо. Правильне формують моральну свідомість ті батьки, які дбають, щоб їхні діти знали народну етику, тобто узвичаєні серед нашого народу норми поведінки, моральні заповіді, релігійні заповіді, мовленнєвий етикет. Морально-духовне виховання в родині здійснюється через формування загальнолюдських та національних вартостей: виховання в дитини гуманізму милосердя, доброзичливості, правдивості, чесності, високої культури поведінки; через засвоєння народної моралі, в основі якої лежать народно-педагогічні традиції народно-родинного виховання: вшанування новонародженої дитини, її батьків, бабусів, хрещених батьків, святкування в сім’ї, родинних свят, вшанування пам'яті загиблих чи померлих родичів, відзначення календарних та обрядових свят тощо. Традиційна українська родинна педагогіка об’єднує у системі духовно-морального розвиту особистості також релігійне виховання, побудоване на основі віри в Бога і сповідування християнської моралі;

© 2013 wikipage.com.ua - Дякуємо за посилання на wikipage.com.ua | Контакти