ВІКІСТОРІНКА
Навигация:
Інформатика
Історія
Автоматизація
Адміністрування
Антропологія
Архітектура
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Військова наука
Виробництво
Географія
Геологія
Господарство
Демографія
Екологія
Економіка
Електроніка
Енергетика
Журналістика
Кінематографія
Комп'ютеризація
Креслення
Кулінарія
Культура
Культура
Лінгвістика
Література
Лексикологія
Логіка
Маркетинг
Математика
Медицина
Менеджмент
Металургія
Метрологія
Мистецтво
Музика
Наукознавство
Освіта
Охорона Праці
Підприємництво
Педагогіка
Поліграфія
Право
Приладобудування
Програмування
Психологія
Радіозв'язок
Релігія
Риторика
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Статистика
Технології
Торгівля
Транспорт
Фізіологія
Фізика
Філософія
Фінанси
Фармакологія


Народна освіта у країнах Західної Європи XVII-XVIII ст. Моніторіальна система Белл-Ланкастера

У XVI – XVII ст. у країнах Західної і Центральної Європи почали складатися, з однієї сторони, народна школа з навчанням рідною мовою, а з другої сторони – школи типу класичної гімназії, які займали панівне становище у системі народної освіти аж до XX cт.

Протягом XVII – XVIII ст. народна школа перетворилась у тип навчально-виховного закладу, що призначався для дітей нижчих шарів суспільства. Ця школа обмежувалась навчанням дітей читанню, письму і рахунку. Основною її метою було релігійно-моральне виховання в дусі католицизму або протестантизму.

Основу змісту середньої освіти у гімназіях складали стародавні мови і література, переважно, латинська, що була схвалена церквою. Така школа готувала своїх учнів або до духовної кар’єри, або до чиновницької служби у бюрократичному апараті певної держави.

У другій половині і в кінці XVIII ст., в умовах поширення мануфактури і фабричного виробництва, у країнах Західної Європи стали з’являтися “школи навчання“. Вони мали на меті дати елементарну освіту дітям робітників, кількість яких була на той час уже великою. Причому старалися охопити якомога більшу кількість дітей.

Яскравим прикладом школи навчання є ланкастерські школи (або школи взаємного навчання). Робота цих шкіл організовувалась на основі Белл-Ланкастерської системи взаємного навчання. При цій системі старші і більш підготовлені учні (монітори) ставали помічниками учителя і під його керівництвом проводили заняття з рештою учнів. Свою назву вона отримала за іменами англійських педагогів А.Белла та Дж.Ланкастера, які незалежно один від одного висунули подібний метод навчання.

Школи взаємного навчання були розраховані на маси народу. В одній залі могли збиратися до 600-1000 дітей. Тут вчили читати релігійні книги, письмо, рахунок. У цих школах не було класів. Учні, розділені на десятки, навчались у своїх старших товаришів, які називались моніторами. Останні отримували інструкцію від педагога чому і як треба вчити на наступний день. Книг не було. Навчальну роботу стимулювали змаганнями: монітори оцінювали відповідь учня і давали йому команду зайняти відповідне місце у шерензі.

При взаємному навчанні учні швидше, ніж у звичайній школі, оволодівали навичками читання, письма і рахунку, але знання залишались несистематичними і мінімальними. Адже, монітори знали не набагато більше від інших учнів. Тому проти Белл-Ланкастерської системи виступали противники механічного зазубрювання, особливо швейцарський педагог Песталоцці та його послідовники.

Практична і теоретична діяльність, світогляд

 

Народився 19 лютого 1824 р. у м. Тулі у небагатій дворянській сім’ї. Його батьки, вихідці з Чернігівщини, мали невеликий маєток поблизу Новгород-Сіверського, де Костянтинбирщшснтшлгшиак Дмитрович закінчив гімназію. Протягом 1840-1846 рр. навчався на юридичному факультеті Московського університету. Здобувши вищу освіту, працює за призначенням на посаді професора у Ярославському юридичному ліцеї по кафедрі камеральних наук (законодавство, право, фінанси). У роботі відзначався демократичністю, через що 1849 року його звільнили з посади.

З Ярославля їде в Петербург, де зустрів багато проблем у пошуках роботи. Вимушений працювати дрібним чиновником у міністерстві внутрішніх справ. Багато часу присвячував самоосвіті. Займався журналістикою, був перекладачем у журналі "Современник".

З 1854 р. Ушинський працював викладачем словесності і законодавства, а згодом став й інспектором Гатчинського сирітського інституту. На новій посаді робить ряд нововведень, через що у закладі різко зросла успішність. У "Журналі для виховання" надрукував ряд статей, серед яких "Про користь педагогічної літератури" (1857), "Три елементи школи" (1857), "Про народність у громадському вихованні" (1857) та ін.

На прохання Ушинського 1859 року йому дають призначення на посаду інспектора Смольного інституту шляхетних дівчат. Тут він відзначився як прогресивний реформатор жіночої освіти. На перше місце поставив вивчення рідної мови, літератури, історії, запросив до закладу багато прогресивних педагогів.

Майже одночасно з приходом до Смольного інституту Ушинський став редактором часопису "Журнал Міністерства народної освіти". Перетворив його на цікавий науково-педагогічний журнал. Тут надрукував ряд своїх статей: "Праця в її психічному і виховному значенні" (1860), "Рідне слово" (1861), "Проект учительської семінарії" (1861) та ін. Видатною подією в історії педагогіки був вихід у світ його підручників "Дитячий світ" (1861) та "Рідне слово" (1864).

1862 р. Ушинського звинуватили в атеїзмі і звільнили з роботи у Смольному інституті. Щоб завуалювати незаконне звільнення, уряд відрядив його за кордон для вивчення жіночої освіти. Ця поїздка була по суті замаскованим засланням. За 5 років (1862-1867 рр.) Ушинський побував в Австрії, Швейцарії, Бельгії, Франції, Німеччині. Після повернення з-за кордону друкує свою фундаментальну працю "Людина як предмет виховання. Досвід педагогічної антропології" (1867-1869).

Протягом 1869-1870 рр. жив в Україні, яку вважав своєю батьківщиною. Помер 22 грудня 1870 р., похований у Києві на території Видубецького монастиря.

Світоглядні позиції Ушинського у галузі філософії виражалися непослідовно. Він критикував ідеалізм і матеріалізм за їх однобічність, але в теорії пізнання стояв на матеріалістично-сенсуалістичних позиціях. За політичними поглядами виступав як демократ і просвітитель. Послідовно відстоював інтереси народу у сфері освіти. Обґрунтовував необхідність всезагальної початкової освіти. В історичному розвитку суспільства вирішальну роль приписував досконалому розуму, тому головним рушієм суспільного прогресу називав науку і освіту.

Освіта. Реформи.

Шкільництво в підросійській Україні у другій пол. XIX – поч. XX ст. розвивалося під впливом ряду російських освітніх реформ. Зміни відбулися у початковій, середній, вищій освіті.

Початкова освіта з 1864 р. регламентувалась "Положенням про початкові народні училища". До початкових народних училищ відносились елементарні школи всіх відомств (церковнопарафіяльні, міністерські, земські, залізничні і ін.), міські і сільські, ті, що утримувались казною, товариствами або приватними особами).

Новим, згідно положення, було те, що початкові училища дозволялось відкривати органам місцевого самоврядування (земствам, містам), товариствам і приватним особам. Запроваджувались колегіальні органи керівництва школами – повітові і губернські училищні ради. Де не було належних умов для відкриття окремих шкіл для хлопчиків і дівчаток, дозволялось їх спільне навчання.

Вчителями могли бути або церковники (священики, дяки), або світські особи. На відміну від церковників світські особи для вчительської діяльності повинні були мати спеціальний дозвіл училищної ради у вигляді посвідчення про добру моральність і благонадійність. Новим було й те, що вчителями початкових народних шкіл могли бути і жінки.

На кінець XIX ст. у порівнянні з його серединою початкових шкіл на Україні стало в 12 разів більше. Але потреби народу в початковій освіті вони не задовольняли. Рівень елементарної грамотності в кінці XIX ст. у різних губерніях України коливався 15-20%.

Якість навчання у народних школах була низькою. Особливо примітивну освіту давали церковнопарафіяльні школи, які становили на 1900 р. 80% усіх початкових шкіл. Вони існували на пожертвування парафіян. Навчання тут обмежувалося читанням слов’янською і російською мовами, початками арифметики та вивченням молитов.

Із всіх існуючих початкових шкіл найкращими були земські школи, де вчителі використовували більш прогресивні методи навчання, а зміст навчання у них був дещо ширшим, що передбачав ознайомлення дітей з відомостями з географії, історії, природознавства.

Реформа середньої освіти регламентувалась прийнятим у 1864 р. "Статутом гімназій і прогімназій". Встановлювались класичні і реальні гімназії, обидві із 7-річним терміном навчання, а також класичні і реальні прогімназії (замість повітових училищ) – неповні середні заклади, програма навчання яких дорівнювала першим чотирьом класам гімназій. Гімназії і прогімназії були окремо чоловічими і жіночими. Перша жіноча гімназія (Фундукліївська) в Україні почала роботу 1859 року в Києві. 1872 року реальні гімназії були замінені рельними училищами, 1873 року в Україні такі училища було створено в шістьох містах – Києві, Кременчуці, Миколаєві, Одесі, Сумах, Харкові.

Право вступу до університету давали лише класичні гімназії, а реальні відкривали шлях тільки в технічні і сільськогосподарські вузи. У гімназіях були відмінені тілесні покарання. Для всіх учнів запроваджувалась єдина форма одежі.

Реформувалась і вища освіта. 1863 року було видано "Статут університетів", який виявився найбільш прогресивним із всіх університетських статутів дореволюційної Росії. Університетам дозволялась певна автономія: право вибору вченою радою ректора; вибирання на конкурсній основі професорів тощо. Крім університетів існували вищі технічні, сільськогосподарські, економічні учбові заклади. Стан вищої освіти в Україні був вкрай незадовільним, на початок XX ст. тут всі вузи зосереджувалися тільки в чотирьох великих містах: Києві, Харкові, Одесі і Катеринославі.

Поширення гімназій на Україні йшло повільно, їх не вистачало, щоб задовольнити навіть половини бажаючих у них навчатися. У гімназії поступали переважно діти дворян і високооплачуваних чиновників. Для трудящих мас середні школи були майже недоступні. Не тільки через малу їх кількість, але й через відповідну політику царського уряду.

Щоб обмежити середню освіту серед простого народу, у 70-х роках за міністра освіти Дєлянова було збільшено платню за навчання. Цей міністр відзначився і тим, що видав циркуляр, відомий в історії як "Циркуляр про кухарчиних дітей", за яким заборонялося приймати до гімназій дітей простого народу. Також створюються початкові школи, у яких усувалася наступність змісту освіти стосовно середніх навчальних закладів. До таких шкіл-тупиків відносилися міські училища, які постали 1872 року замість повітових, а 1912 року були реорганізовані у вищі початкові училища. У них навчалися діти дрібних службовців, ремісників, торговців. До шкіл-тупиків належали і двокласні початкові училища. До речі сказати, що тупиковою в Росії була й педагогічна освіта, адже

вчительські інститути давали середню освіту і не давали виходу в університет.

В підросійській Україні у всіх початкових і середніх школах навчання велося російською мовою за навчальними планами й програмами, що діяли по всій Росії. На розвиток освіти на цих територіях значною мірою впливала русифікаторська політика російського царизму.

1863 року міністр внутрішніх справ Валуєв видав циркуляр, де вказувалося, що ніякої особливої малоросійської мови не було, нема і бути не може, а та мова, яку використовують малороси є російською, але дуже зіпсованою через вплив Польщі. Циркуляр забороняв видавати українською мовою навчальні книги для шкіл. Вихід циркуляра відобразився на "Положенні про початкові народні училища" 1864 р., де вказувалось, що навчання у всіх школах має проводитись лише російською мовою.

1876 року було видано Закон про повну заборону української мови не тільки в школах, але і в суспільному житті взагалі. Наприклад, в Миргородській гімназії (Полтавщина) висіла табличка: "В стенах гимназии воспрещается воспитанникам говорить на молорусском языке".

У другій половині ХIХ ст. у всіх початкових і середніх учбових закладах навчання проводилось лише російською мовою. Українська мова не вивчалася навіть як навчальний предмет. Для російського уряду українського народу ніби й не існувало взагалі. Будь-які спроби відкрити українські школи, чи бодай запровадити українську мову у народні школи зразу ж присікалися. За найменший прояв симпатій до української культури і мови учителів звільняли з роботи.

Однак, репресії не могли придушити прагнення передових педагогів і простих людей до рідної мови і навчання дітей рідною мовою. Наприкінці 50-х років виникають недільні школи для дорослих і підлітків. Ініціаторами їх відкриття були демократично настроєні студенти і професори Київського університету. У жовтні 1859 р. у Києві на Подолі почала роботу перша недільна школа. У період 1862-1870 рр. недільні школи були заборонені і тільки деякі з них існували нелегально. Відомою є жіноча недільна школа Х.Алчевської у Харкові. Починаючи з 70-х років кількість недільних шкіл зростає, на кінець XIX ст. вони нараховували більше 3-х тисяч слухачів.

У другій половині XIX виникає багато нових типів навчальних закладів, як державних, так і приватних. Досить поширеними в кін. ХIХ- поч. ХХ ст. були приватні освітні заклади. Серед них найбільш відома колегія Павла Галагана, відкрита у Києві в 1871 р. Вона проіснувала до 1920 р.

На початку XX ст. в Росії і на територіях підросійської України склалася досить строката і заплутана система народної освіти: існувало понад 20 типів різних шкіл (державні і приватні, платні і безплатні, конфесійні і світські, чоловічі і жіночі). Ця система характеризувалася неузгодженістю навчальних планів початкових і середніх шкіл, наявністю шкіл-тупиків.

Вихід в університет давали лише чоловічі класичні гімназії, а всі інші середні школи (реальні, комерційні училища, кадетські корпуси) дозволяли випускникам поступати до вищих технічних, сільськогосподарських, економічних і ін. учбових закладів.

Обмеженою була середня і вища освіта для жінок. Рівень освіти у всіх середніх жіночих закладах (жіночі гімназії, єпархіальні училища, інститути шляхетних дівчат) був набагато нижчим, ніж у чоловічих. Жінки практично не мали доступу в університети і вищі технічні школи, для них організовувалися лише Вищі жіночі курси.

Початкова освіта для народних мас була відсталою, у той час, коли діти панівних станів отримували покращену початкову освіту в спеціальних підготовчих класах гімназій або в домашніх умовах.

Михайло Петрович Драгоманов (1841-1895) належить до тих діячів, що увійшли в нашу історію як духовні натхненники українського національного. соціально-політичного та культурного відродження. Чільне місце в його спадщині займають праці, в яких безпосередньо або певною мірою розглядається розвиток української освїти, школи, культури та їх взаємодія на різних егапах національно-політичного життя народу.

М. П. Драгоманов народився 18 вересня 1841 року в м. Гадячі на Полтавщині. Раннім і різнобічним розвитком він передовсім зобов'язаний своїм батькам, огоченню. 3 1849 по 1853 рік юнак навчався в Гадяцькому повітовому училищі, пізніше - в Полтавській гімназії. Восени 1859 року Драгоманов стає студентом історико-філологічного факультету Київського універтитету, де вдосконалює свою загальну й професійну освіту, дістає перший справжній Чромадянський гарт, витримує перші серйозні випробування. Аргументовано, спираючись на історичні факти, Драгоманов переконував у споконвічному прагаенні українців до освіти й культури, до вченості та знань.

У наступні роки помітним політичним явищем у соціальному житгі України та Росії стали публічні виступи Драгоманова в різних газетах із закликом до освіченої української та російської громадськості об'єднатися задля проведення радикальних реформ у галузі освіти: створення елементарної, спеціальної та вищої шкіл. Він наполягав на поверненні прав укаїнській мові, н^ашкред в пшузі народної освіти.

 

Займаючись просвітницькою діяльністю, Драгоманов мріяв про той час, коли етичне та естетичне виховання в українських школах звернеться до джерел педагогічного впливу кращих народних традицій, а діти будуть виховуватись прекрасними українськими піснями; він прагнув створити українську енциклопедію (розробив план до неї). He раз піднімав Драгоманов проблеми вчительства. Особливо його хвилювало становище сільських учителів. Драгоманов вважав, що вчителі повинні чітко усвідомлювати мету педагогічної діяльності - виховання гуманної, національно свідомої людини. Це завдання ставили перед собою різні педагоги; якою вона має бути, розуміли по-різному, залежно від соціально-політичних ідеалів, що сповідували їх творці. У Драгоманова цей ідеал спирався на демократичну, гуманістичну й патріотичу основу національної свідомості, котра поєднувалась з толерантністю у взаєминах між людьми, з правдою і справедливістю.

Великого значення надавав Драгоманов вихованню дитини в сім'ї, тобто саме батьківському вихованню. Дбаючи про виховання тогочасної української молоді, Драгоманов орієнтує її на найвищі людські взірці духу і праці, нагадуючи ще й про неодмінну високу моральну якість самовіддано служити рідному народу, а не бути його "провінційним родичем, прихвоснем чужого”.

Отже, можна простежити думку про те, що основними напрямками концепції національшго виховання Драгоманова є етичне, естетичне, патріотичне, моральне виховання дітей, яке включає виховання у дітей любові до батьківщини, рідної мови. Значне місце надається у працях Драгоманова батьківському вихованню, a також підготовці кваліфікованих кадрів для здійснення процесу виховання в умовах освітньої діяльності.

© 2013 wikipage.com.ua - Дякуємо за посилання на wikipage.com.ua | Контакти