ВІКІСТОРІНКА
Навигация:
Інформатика
Історія
Автоматизація
Адміністрування
Антропологія
Архітектура
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Військова наука
Виробництво
Географія
Геологія
Господарство
Демографія
Екологія
Економіка
Електроніка
Енергетика
Журналістика
Кінематографія
Комп'ютеризація
Креслення
Кулінарія
Культура
Культура
Лінгвістика
Література
Лексикологія
Логіка
Маркетинг
Математика
Медицина
Менеджмент
Металургія
Метрологія
Мистецтво
Музика
Наукознавство
Освіта
Охорона Праці
Підприємництво
Педагогіка
Поліграфія
Право
Приладобудування
Програмування
Психологія
Радіозв'язок
Релігія
Риторика
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Статистика
Технології
Торгівля
Транспорт
Фізіологія
Фізика
Філософія
Фінанси
Фармакологія


Предмет фізіології та її зміст

Фізіологія (від грец. physіs – природа і logos – учення) в буквальному розумінні цього терміну – наука, що вивчає природу. Стародавні греки фізіологією називали науку про всю природу, фізіологія сьогодні – це наука про функції клітин, тканин, органів, систем органів і організму в цілому. Функція у фізіології означає прояв життєдіяльності цілісного організму і його частин. Дихання, травлення, кровообіг, виділення, скорочення м’язів, рух, мислення – усе це функції. Фізіологія вивчає також особливості реагування організму, його органів і систем на дію чинників зовнішнього середовища (рушійних сил яких-небудь процесів, явищ). Кінцевою метою фізіології як науки є таке всебічне і глибоке пізнання функцій, яке б дозволило активно впливати на них в бажаному напрямку.

Фізіологію умовно поділяють на окремі наукові дисципліни. В найбільш узагальненому вигляді розрізняють фізіологію рослин і фізіологію тварин і людини. Фізіологія тварин та людини в свою чергу поділяється на загальну, порівняльну і спеціальну. Загальна фізіологія вивчає природу основних життєвих процесів і загальні закономірності реагування організму і його структур на вплив чинників зовнішнього середовища, розкриває основні процеси життєдіяльності, характерні для будь-якого організму.

Предметом порівняльної фізіології є вивчення особливостей функціонування органів і систем організму різних видів, а також представників одного і того ж виду на різних етапах їх індивідуального розвитку (онтогенезу).

Спеціальна фізіологія включає в себе фізіологію окремих класів і груп тварин (наприклад, сільськогосподарських тварин, птахів, комах), фізіологію окремих видів (наприклад, овець, великої рогатої худоби), фізіологію окремих тканин, органів і систем (фізіологія опорно-рухового апарата, фізіологія системи дихання, фізіологія серця тощо). Таким чином, спеціальних підрозділів фізіології існує стільки, скільки є різних тканин, органів, систем органів і функцій у живому організмі. Всебічне і глибоке вивчення фізіології людини зумовлено важливим практичним значенням таких її розділів, як фізіологія праці, фізіологія спорту, фізіологія харчування, космічна фізіологія, вікова фізіологія, психофізіологія.

Фізіологія знаходиться в тісних і взаємозалежних зв’язках з іншими науками, зокрема такими як фізика, хімія, біофізика, біохімія, цитологія, ембріологія, анатомія, гістологія, медицина, кібернетика тощо. Фізіологія служить науковою основою (вікова фізіологія, фізіологія фізичного виховання школярів тощо) для розвитку інших галузей знань. Так, дані вікової фізіології враховуються при вирішенні питань фізіологічного обґрунтування розумових і фізичних навантажень дітей та підлітків. Підбір оптимальних норм рухової і інтелектуальної активності повинен проводитись перш за все з врахуванням необхідності збереження і зміцнення здоров’я школярів. Знання вікових особливостей розвитку дітей та підлітків є необхідною передумовою попередження фізичних та психічних перенапружень, обов’язковою умовою індивідуального підходу при організації розумового і фізичного вдосконалення школярів, проведення корекційної роботи в допоміжних школах.

Фізіологія, зокрема її розділ про вищу нервову діяльність, становить природничонаукову основу сучасної психології і педагогіки. Розуміння вікових особливостей фізіологічних процесів, що проходять в організмі школярів, дозволяє вчителю ефективно організувати працю і побут дітей, виховні заходи. З цього приводу К.Д. Ушинський писав: «Щоб всебічно виховувати людину, її необхідно всебічно вивчити. Тільки володіючи знаннями основ анатомії, фізіології і психології дітей, педагоги можуть ціленаправлено виховувати розумові і фізичні здібності дітей».

Визначаючи мету, що стоїть перед фізіологічною наукою, І.П.Павлов (1935) наголошував: «Людина дуже складна і тонка система. Але для того, щоб насолоджуватися скарбами природи, людина повинна бути здоровою, сильною, розумною. І фізіолог зобов’язаний навчити не лише тому, як правильно, тобто корисно і приємно працювати, харчуватись, тощо, але й як правильно думати, почувати і бажати».

2. Короткий нарис історії розвитку фізіології

Зміст закономірностей, які розкриває сучасна фізіологія, стає яснішим, якщо їх розглядати в історичному плані. Перші уявлення про роботу органів і всього організму людини і тварин виникли в древності у зв’язку з потребами медицини і інтересами натурфілософії – філософії природи. Древня філософія, яка включала систему поглядів відносно анатомічної будови і функцій організму, досягла найвищого розвитку в І-ІІ століттях н. е. у народів Середземномор’я. В ті часи фізіологія була частиною медицини, її розвиток був тісно пов’язаний з діяльністю таких класиків античної медицини і філософії, як Гіппократ (460-377 до н. е.), Аристотель (384-322 до н. е.), Гален (129-201 н. е.). Клавдій Гален, один із засновників експериментальної фізіології, вперше в історії практичної медицини з метою вивчення функцій організму запровадив операції на живих тваринах (вівісекції). Він точно описав м’язи хребетного стовпа та інших частин тіла, виділив три оболонки артерій, виявив 7 пар черепно-мозкових нервів, описав рухову функцію передніх і чутливу задніх корінців спинного мозку, досліджував рух крові по артеріях. Але Гален ще не зміг уявити замкнутої системи кровообігу і вірно описати циркуляцію крові по артеріях і венах. Через 1500 років це зробив англійський лікар Вільям Гарвей. Він визначив величину систолічного об’єму крові, частоту скорочень серця, загальну кількість крові, швидкість руху крові по замкнутому колу кровообігу («Анатомічні дослідження про рух серця і крові у тварин», 1628). Замкнутість кола кровообігу Гарвей пояснював прямим з’єднанням артерій і вен через капіляри, які були відкриті лише через чотири роки після його смерті, італійським дослідником М. Мальпігі. Відкриття кровообігу мало важливе значення для формування фізіології як окремої експериментальної науки, воно, за висловом І. П. Павлова, стало «фундаментом фізіології».

Особливе значення для розвитку фізіології мало відкриття рефлексу французьким ученим Р. Декартом (1596-1650). Декарт легким дотиком подразнював рогівку ока і спостерігав закономірну реакцію-відповідь – змикання повік. Він описав структури (доцентрові нерви, головний мозок, відцентрові нерви, м’язи), які беруть участь у здійсненні даної рефлекторної реакції на подразнення.

Термін «рефлекс» (відбиття, відображення) був запроваджений в науку чеським фізіологом Г. Прохазкі в кінці XVIII ст.; термін «рефлекторна дуга» вперше у 1823 році використав М. Холл при дослідженні рефлекторних реакцій спинного мозку. Блискучим досягненням фізіології XVIII ст. стало відкриття біоелектричних явищ, або «тваринної електрики». Вивчаючи вплив атмосферної електрики на живий організм, італійський дослідник Л. Гальвані (1737-1798), зробив висновок про те, що в м’язах і нервах існують електричні заряди, які лежать в основі збудження тканин. Цей висновок у подальшому був підтверджений іншими спеціалістами в області електрофізіології. Найважливіша властивість живих структур – збудливість –ретельно вивчалася такими відомими німецькими електрофізіологами, як Е. Дюбуа-Реймон (1818-1896), Г. Гельмгольц (1821-1894), Е. Пфлюгер (1818-1896). Російські, українські, американські та інші дослідники нашого століття (М.Є. Введенський, О.О. Ухтомський, В.Ю. Чаговець, Д.С. Воронцов, Дж. Екклс, А. Ходжкін, Б. Катц, Л. Лапік) продовжили вивчення біоелектричних явищ збудливих тканин.

Професор і зав. кафедрою фізіології Київського університету (пізніше Київського медичного інституту) В.Ю. Чаговець (1873-1941) один із перших у світовій науці розробив іонну теорію виникнення біоелектричних потенціалів. Вчений вважав, що електричні потенціали в збудливих тканинах виникають завдяки різній концентрації електролітів у тканині і що основу подразнення і збудження нерва складають зміни концентрації іонів у стимулюючій ділянці. На вирішення тих же проблем фізіології збудження були спрямовані роботи американця Дж. Леба, німців Ю. Берштейна і В. Нернста, російського фізика і фізіолога П.П. Лазарева. Проте уявлення В.Ю. Чаговця виявились найбільш точними, вони пережили час і заклали основу сучасних гіпотез про природу нервового імпульсу і нервового процесу.

В XIX ст. була виявлена структурна одиниця нервової системи – нервова клітина (нейрон), її вперше описав у 1824 р. Р. Дютраше. Дещо пізніше (1838) Т. Шванном і Р. Ремарком було розпочато вивчення ходу нервових волокон у центральній нервовій системі, а О. Дейтерсом (1863) описані дендрити нейронів. Ч. Белл (1811) і Ф. Мажанді (1812) незалежно один від одного визначили функцію передніх (рухових) і задніх (чутливих) корінців спинного мозку.

В 1862 р. російський фізіолог І.М. Сєченов (1829-1905) встановив, що в ЦНС поряд з процесом збудження існує другий основний нервовий процес – процес гальмування. Він показав, що подразнення головного мозку в певних умовах викликає не посилення, а пригнічення діяльності. Відкриття центрального гальмування дозволило І.М. Сєченову зробити висновок про те, що взаємодія процесів збудження і гальмування є основою будь-якого виду рефлекторної діяльності. В своїй книзі «Рефлекси головного мозку» (1863) І.М. Сєченов розвинув ідею про рефлекторну природу процесів, що відбуваються в головному мозку, включаючи найбільш складні із них – процеси людського мислення. Він обґрунтував положення про те, що кора головного мозку також функціонує за принципом рефлексу. Цим самим І.М. Сєченов заклав основу розробленої в подальшому І.П. Павловим фізіології вищої нервової діяльності.

За допомогою власного експериментального методу дослідження умовних рефлексів, дуги яких замикаються в корі головного мозку, І.П. Павлов разом з своїми учнями вивчив основні процеси, які протікають у корі великих півкуль головного мозку і довів, що мозкова кора забезпечує найбільш складні форми відношень організму з середовищем і вищу інтеграцію організму, тобто об’єднання функцій усіх його органів, тканин і клітин. Вивчаючи психічні процеси, що лежать в основі поведінки тварин і людини, І.П.Павлов визначив основні закономірності утворення і гальмування умовних рефлексів, установив типи вищої нервової діяльності, розробив кіркову теорію сну і гіпнозу, заклав фундамент вчення про розвиток і співвідношення двох сигнальних систем.

Важливу роль у розвитку фізіологічних знань про механізм нервової діяльності організму відіграли відкриття і узагальнення англійського фізіолога Ч. Шеррінгтона (1859-1952). Вчений вивчив принцип реципрокної іннервації антагоністичних м’язів (м’язів-згиначів і м’язів-розгиначів), показав наявність аферентної іннервації м’язів, і вказав на пропріорецепторів у координації рухів, сформулював уявлення про синапси і визначив їх значення в механізмах збудження і гальмування, провів детальний аналіз феномену децеребраційної ригідності, вивчив природу і механізми спінального шоку, дослідив взаємодію аферентних і еферентних провідних систем ЦНС, сформулював принцип «загального кінцевого шляху».

Ч. Шеррінгтон створив учення про рецептивні поля, розділив всі рецептори на екстеро-, інтеро- і пропріорецептори, написав класичні монографії «Інтегративна діяльність нервової системи» (1906), «Рефлекторна діяльність спинного мозку» та ін.

В 1921 р. австрійський фізіолог і фармаколог О. Леві в дослідах з подразненням симпатичного і парасимпатичного нервів ізольованого серця жаби відкрив медіатори – хімічні речовини, які беруть участь у передачі нервових імпульсів з нервових закінчень на клітини виконавчого органа. Пізніше було встановлено, що утворення фізіологічно активних речовин (медіаторів) відбувається при збудженні і гальмуванні всіх відділів центральної і периферичної нервової системи. Медіатори ацетилхолін, норадреналін, гамма-аміномасляна кислота, гліцин та ін. проявляють свою дію в синапсах. Російський вчений О.Ф. Самойлов (1867-1930), американський – У. Кеннон (1871-1945) та інші фізіологи різних країн світу, вивчаючи механізми медіаторної дії цих речовин, створили нейрогуморальну теорію регуляції функцій організму.

В середині XX століття і пізніше було проведено багато досліджень структурнофункціональних особливостей різноманітних утворень мозку, взаємодії кори великих півкуль і підкіркових нервових центрів. Зокрема, американський вчений Х. Мегун і італійський – Дж. Моруцці відкрили активуючий і гальмівний впливи ретикулярної формації на різні відділи мозку. А. Мак-Лін детально описав структуру, локалізацію і функціональну роль лімбічної системи, яка бере участь у формуванні емоцій.

Учень І.П. Павлова П.К. Анохін запропонував теорію функціональних систем, на основі якої сформулював загальні закономірності еволюційного процесу і формування поведінкових реакцій.

На Україні розвиток фізіології розгорнувся на початку XIX століття і пов’язаний переважно з такими науковими центрами, як Київ, Харків, Одеса. Провідними українськими дослідниками в галузі фізіології і фізіологічної анатомії були О.П. Вальтер, В.О. Бец, В.Ю. Чаговець, О.О. Богомолець, Д.С. Воронцов, А.І. Ємченко (Київ), І.П. Щелков, М.Ф. Білецький, В.Я. Данилевський, О.В. Нагорний, Г.В. Фольборт, Є.К. Приходькова, В.М. Нікітін (Харків), П.А. Спіро, Б.Ф. Веріго, Б.П. Бабкін (Одеса) та інші.

О.П. Вальтер (1817-1889) вперше виявив вплив симпатичних нервів на діаметр кровоносних судин. В.О. Бец (1834-1894) – один із основоположників учення про архітектоніку кори великих півкуль головного мозку. В 1874 р. Бец описав гігантські пірамідні клітини кори головного мозку (пірамідні клітини Беца). Від цих клітин по низхідному провідному пірамідному тракту направляються нервові імпульси до спинного мозку для регуляції довільних рухів.

О.О. Богомолець (1881-1946) в 1909 році захистив докторську дисертацію про мікроскопічну будову і фізіологічне значення надниркових залоз у здоровому і хворому організмі. Проводив наукові дослідження в області патологічної фізіології і гематології, розробив теорії механізму дії перелитої крові, керував роботами по консервуванню донорської крові.

Д.С. Воронцов досліджував вплив різних іонів на збудливість нервів, детально вивчив і проаналізував біоелектричні потенціали, в 1924 р. вперше виявив і описав слідову електронегативність нерва. В. Я. Данилевський (1852-1939) у 1874 р. показав, що подразнення деяких ділянок кори великих півкуль у собак викликає зміни дихання, серцевої діяльності, судинного тонусу. З допомогою аналогічних досліджень інші фізіологи вже в середині XX ст. відкрили лімбічну систему (вісцеральний мозок), що впливає на функції органів, іннервованих вегетативною нервовою системою; В. Я. Данилевський започаткував фізіологічне вивчення гіпнозу у тварин і людини.

Г.В. Фольборт (1885-1960) працював над проблемами вищої нервової діяльності, травлення, фізіології втоми і відновних процесів, відкрив новий вид умовних рефлексів – негативні умовні рефлекси, в основі яких лежить утворення тимчасових зв’язків при виникненні гальмування у відповідних центрах кори головного мозку.

Б.Ф. Веріго (1860-1925) відкрив явище катодичної депресії, суть якої полягає в тому, що при тривалій дії постійного електричного струму на нервові волокна під катодом початкове підвищення збудливості змінюється її пониженням, зникають потенціали дії. Відкриття Б. Ф. Веріго явища катодичної депресії стало фізіологічним обґрунтуванням учення про акомодацію нерва і пресинаптичне гальмування.

В теперішній час поглиблене дослідження іонних механізмів збудження і фізіології центральної нервової системи інтенсивно проводять науковці інституту фізіології ім. О.О. Богомольця (м. Київ).

© 2013 wikipage.com.ua - Дякуємо за посилання на wikipage.com.ua | Контакти