ВІКІСТОРІНКА
Навигация:
Інформатика
Історія
Автоматизація
Адміністрування
Антропологія
Архітектура
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Військова наука
Виробництво
Географія
Геологія
Господарство
Демографія
Екологія
Економіка
Електроніка
Енергетика
Журналістика
Кінематографія
Комп'ютеризація
Креслення
Кулінарія
Культура
Культура
Лінгвістика
Література
Лексикологія
Логіка
Маркетинг
Математика
Медицина
Менеджмент
Металургія
Метрологія
Мистецтво
Музика
Наукознавство
Освіта
Охорона Праці
Підприємництво
Педагогіка
Поліграфія
Право
Приладобудування
Програмування
Психологія
Радіозв'язок
Релігія
Риторика
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Статистика
Технології
Торгівля
Транспорт
Фізіологія
Фізика
Філософія
Фінанси
Фармакологія


Глава I. ПРОБЛЕМА ОНТОЛОГІЇ НАУКИ

 

В основі сучасної індустріальної, точніше техногенної, західної культури лежить наука. Наукове знання є фундаментом сучасних технологій, а отже, й економіки держав, що претендують на уособлення сучасної цивілізації. Однак далеко не тільки вузькоспеціальні наукові знання «підпирають» будову світового порядку на рубежі XXI століття. Складна конфігурація соціальних комунікацій – починаючи від побутових відносин і закінчуючи перипетіями глобальних перетворень загальносвітового ландшафту – ґрунтується на цінностях, що породжені й затверджені в рамках наукового світогляду. Проте, чим вагоміше звучить голос розуму, що асоціюється з наукою, тим більше в сучасному суспільстві поширюються ірраціональні умонастрої, пов’язані з окультними віруваннями, наукоподібними вченнями, новими версіями старих міфів тощо. Причому ці тенденції настільки стійкі, що подекуди вже лунають стурбовані голоси вчених, які застерігають від недооцінки всієї серйозності цих, за суттю антинаукових, настроїв.

Складність ситуації поглиблюється тим, що в науковому середовищі давно немає єдності, властивої золотому століттю класичного природознавства. Домінуюче місце науки в сучасному світі, завдання, що покладені на неї суспільством, фундамент непохитності наукових істин – усе піддається сьогодні сумніву й переосмисленню. Цитуючи класика, К. Хюбнер у зв’язку з цим образно відзначив: «Сова Мінерви... вилітає лише в присмерку. Отже, якщо сьогодні над основами науки рефлексують з такою рішучістю – а філософське співтовариство, очевидно, навряд чи про щось інше, по суті, веде мову, – це дозволяє показати, що наївне уявлення про очевидність пішло в минуле» [242, с. 99].

«Людський фактор», що так старанно усувався з наукового знання протягом століть, несподівано з’являється на авансцені сучасності, заявляючи про себе у квантовій фізиці, космології й синергетиці (не кажучи вже про такі «людиномірні» за визначенням науки, як генна інженерія чи біохімія). Радикальність цього повернення тим гостріша, що природа як предмет практичного інтересу науки не може більше протиставлятися науковому суб’єкту, застерігаючи від людської самовпевненості зростаючою глобальністю екологічних катастроф.

У світлі екологічних та етичних проблем, що вже насунулися чи маячать на обрії, все наполегливіше звучить питання про принципову здатність науки виправдати покладені на неї надії. У даному випадку практична ефективність науки не тільки не є козирем, але швидше вступає в суперечність з довгостроковою прагматикою. На відміну від тимчасових (і навіть достатньо довгострокових) «як?», у тій частині наукового знання, що відповідає на запитання «чому?», справи розвиваються не найкращим чином. Після нищівної поразки неопозитивістської програми, що була покликана дати раціональне виправдання засадам наукового знання, у філософії науки зміцнилося переконання в історичній відносності й раціональній непрозорості основ науки. З одного боку, наука запозичала свої вихідні інтуїції та змісти з міфу, з іншого – усе більш очевидною стає прихована залежність сучасної науки від найширших культурних контекстів, «універсалій культури», зміст яких начебто саме наукою й повинен легітимуватися. Переродження науки з дороговказної зірки сучасної культури в її дуже ефективний, а тому й усе більш проблематичний інструмент – це не абстрактна проблема, а питання про долі сучасної цивілізації, про пануючі цінності нашої культури.

Заглиблення до історії науки, а також реконструкція механізмів її функціонування – і тут величезна заслуга постнеопозитивізму – дозволили говорити про метафізичний компонент наукового знання, який зближує його з міфом, релігією, астрологією тощо. Саме увага до міфічних суспільств (не слід забувати, що в основі будь-якої релігії лежить міф) принесла цінні, хоч і несподівані результати. У роботах Е. Кассірера, О. Лосєва, Л. Вітгенштайна, В. Куайна, П. Феєрабенда, К. Леві-Строса, М. Еліаде, К. Хюбнера й ін. було показано, що міф відрізняється від науки швидше змістом покладеної в його основу онтології, а його логіка та прагматика витримують порівняння з науковими.

До міфу сьогодні звертаються швидше для вирішення сучасних проблем, ніж для ілюстрації прогресу людської культури. За вірним зауваженням того ж Хюбнера, «сьогодні саме хворобливо-насущне питання про істину в науці, яке включає в себе й питання про істину відносно міфу, і спонукає нас до більш серйозного розгляду власне міфу…» [242, с. 321]. Але, як слушно зауважує Н. Хамітов, «глибоке розуміння міфології доступне для науки тільки в кризовому стані, коли, зіткнувшись із нерозв’язними загадками світу, руйнуються «самоочевидні» істини науки й оголюються її міфічні корені» [236, с. 290-291]. Відкриття раціональності – саме того, що завжди вважалося привілеєм науки, – у міфі свідчить про серйозність проблем, які стоять перед наукою. З поглибленням розуміння міфу виклик, кинутий ним науці, стає все більш обґрунтованим: реальність міфічного порушує питання про природу сучасної реальності, його роль у культурі давніх цивілізацій – проблему основ культури сучасної. Зрештою, з урахуванням «метафізичності» джерел наукового знання пріоритет його перед міфом може бути обґрунтований тільки посиланням на практичні досягнення сучасної цивілізації, що з урахуванням еколого-етичних проблем, на які вказувалося раніше, стає проблематичним. Криза наукового знання переростає, таким чином, рамки професійної науки й навіть рамки наукового світогляду. Відкриття історичної відносності науки як системи поглядів на світ і суспільство поставило сучасну цивілізацію в ряд великих культур, що врешті-решт прийшли до загибелі. Цей факт не в останню чергу змушує сьогодні філософів задуматися над походженням і спрямованістю соціальних цінностей, авторитет яких ще донедавна не підлягав сумніву. Адже разом з наукою ставиться під сумнів сучасний світогляд, якому людство «віддає перевагу» протягом останніх століть.

Утім, сучасні філософи нерідко впадають у крайність: критика науки стає банальністю, своєрідною модою. При цьому часто навіть не вказують на філософські засади критики: усе, мовляв, і так ясно. Однак ще М. Полані, один з натхненників сучасної філософії науки, який одним з перших піддав критиці неопозитивістську абсолютизацію наукового знання, відзначив нашу безальтернативну до нього залученість: «Наука є системою переконань, до якої ми залучені. Таку систему не можна пояснити на основі досвіду (як щось видиме з іншої системи), ні на основі далекого будь-якому досвіду розуму. Однак це не означає, що ми вільні прийняти чи не прийняти цю систему; це просто відбиває той факт, що наука є системою переконань, до якої ми залучені й котра не може бути представлена в інших термінах» [177, с. 246].

Але треба сказати, що проблеми, які стоять сьогодні перед філософією науки, серйозні як ніколи. У спробі обґрунтувати фундамент наукового знання – онтологічні основи науки й ціннісні домінанти наукової методології – учені змушені звертатися до найширших культурних контекстів: «картини світу», втіленої в структурі сучасного суспільства; «тем», що транслюються в ньому; сформованих «сімейств понять», що еволюціонують усередині його; «парадигм» тощо. Поза цими соціальними «носіями» наукова раціональність втрачає свою опору, недарма один з натхненників постпозитивістського повороту у філософії Т. Кун у «Структурі наукових революцій» поставив під сумнів здатність науки знайти свою онтологічну опору в самій реальності: «…уявлення про відповідність між онтологією теорії та її «реальною» подобою в самій природі здаються мені тепер у принципі ілюзорними» [112, с. 269]. У присвячених цій проблематиці роботах останнього часу (Холтон [240], Стьопін [210], Хюбнер [242]) засади науки розглядаються вже як прямо залежні від соціальної структури суспільства, «категорій» сучасної культури.

У цьому зв’язку зрозумілою стає ще одна тенденція в сучасній філософській думці. Її дуже точно схарактеризував у своїй останній статті Є. Нікітін. Відзначаючи антропологізацію нової філософії, що все більше посилюється, а також її поворот до людини, автор підкреслює невичерпний інтерес сучасних філософів до онтологічної проблематики: «Схоже, у людини є якась насущна «потреба в буттєвості» [156, с. 128]. І тут, дійсно, схоплена важлива деталь сучасної філософської реальності: незважаючи на багаторічні спроби елімінувати онтологічні питання з наукової мови, проблема буття ніколи не переставала бути однією з найбільш обговорюваних. У сучасній філософії науки задача обґрунтування онтологічного фундаменту наукового знання взагалі здобуває першорядне значення. Це питання звучить актуальніше на тлі виявлення подібних основ у міфі: на перевірку виявилося, що апеляція до інтуїтивно сприйнятих засад буття є загальним методом обґрунтування культурних домінант за різних епох і зовсім не гарантує їхньої абсолютності. Зокрема, цим і пояснюється пильна увага до міфу як до альтернативної й історично віддаленої від нас системи світоглядних принципів.

Укорінення онтологічного фундаменту в структурі сучасного суспільства (відкрите й обґрунтоване в рамках філософії науки 60 – 80-х рр.) явно перегукується з тісним взаємозв’язком онтологічних переконань і соціальної структури в примітивних суспільствах. Значення онтологічних міфів для життєздатності міфічного суспільства було показане в етнографічних і філософських працях учених ХХ століття (наприклад, О. Елькіна [270], Б. Маліновського [139], Р. Берндт, М. Еліаде [265], [268], І. Лосєвої [133] тощо), однак дотепер не повністю використана евристична цінність зіставлення соціально навантаженої онтології міфу з онтологією науки. У світлі їхнього порівняльного аналізу зв’язок онтології із соціумом здобуває принципового значення й по-новому висвітлює ті проблеми, з якими стикається філософія науки. З’ясування функцій міфічної онтології з цього погляду важко переоцінити. Однак вивчення міфу має й самостійне значення.

Як вірно відзначив М. Петров, актуальність проблеми міфічного полягає вже хоча б у тому, що більша частина людства й сьогодні продовжує спиратися у своїй повсякденній діяльності на міф[1]. Однак, незважаючи на різноманітні форми присутності міфу в сучасності, незважаючи на все більш чітке усвідомлення значимості цивілізацій, що ґрунтувалися на міфі, він залишається вкрай незручним об’єктом дослідження, практично непрозорим для філософського аналізу. За відносного розмаїття дослідницьких методологій засади, на основі яких можна було б плідно зіставити міфічну реальність з об’єктом наукового пізнання, практично відсутні. І в цьому плані виокремлення міфічної онтології як об’єкта порівняльного аналізу з онтологічним фундаментом науки обіцяє бути дуже продуктивним.

Зрештою, наявність різних, але багато в чому рівноправних історичних онтологій ставить загальнофілософську проблему плюралістичного підходу до реальності. Розмаїття концептуалістик стало загальним місцем сучасної філософської думки. Однак за справедливою констатацією співіснування різних дискурсів найчастіше втрачається власне філософська проблематика: яким чином можливе розмаїття адекватних описів реальності? Як співвідносяться реальність і розум, який її пізнає? Яким чином, за допомогою чого у світі, що втрачає раціональну визначеність, зберігаються фундаментальні людські цінності? Про те, що ці питання не марні, свідчать глобальні зіткнення в сучасному світі, які є в першу чергу зіткненнями різних культур, різних аксіологічних систем, що виходять, у свою чергу, з різних онтологічних основ. Незважаючи на тезу, яка неодноразово звучала, про те, що соціальна структура певного суспільства визначається пануючими в ньому метафізичними переконаннями, механізм подібного зв’язку розкривався недостатньо глибоко.

Таким чином, розгляд міфу й науки як систем організації суспільного досвіду на основі певних онтологічних постулатів дозволяє здійснити їхнє продуктивне порівняння, усвідомити природу зміни статусу науки в сучасній культурі, простежити генезис пріоритетів нашої епохи й тим самим краще зрозуміти їхній зміст. Крім того, розкриття теми розвідки дозволяє вказати на неусувність міфічної складової із сучасного наукового світогляду, її принципове значення. Переконливість науки в ролі фундаменту сучасної цивілізації стикається з проблематичністю обґрунтування власне наукового знання. У пошуках основ наукової раціональності сучасні філософи науки змушені визнати, що походження вихідних наукових смислів виявилося невіддільним від метафізичних (пов’язаних з образністю християнської міфології) передумов творців науки. Саме ці зв’язки онтології (із соціумом і міфом) надають можливість дійти висновку, що дослідження онтологічного компонента наукового знання є визначальними для науки й тому перебувають у центрі уваги дослідників. Крім того, саме міф надає приклади історичних онтологій, співвіднесених із соціальною структурою стародавніх або примітивних культур, що мають безперечну евристичну цінність при вивченні соціального контексту науки. На шляху порівняння міфологічної й наукової реальностей можливе усвідомлення принципових особливостей наукового підходу до природи, який претендує на історичну винятковість.

© 2013 wikipage.com.ua - Дякуємо за посилання на wikipage.com.ua | Контакти