ВІКІСТОРІНКА
Навигация:
Інформатика
Історія
Автоматизація
Адміністрування
Антропологія
Архітектура
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Військова наука
Виробництво
Географія
Геологія
Господарство
Демографія
Екологія
Економіка
Електроніка
Енергетика
Журналістика
Кінематографія
Комп'ютеризація
Креслення
Кулінарія
Культура
Культура
Лінгвістика
Література
Лексикологія
Логіка
Маркетинг
Математика
Медицина
Менеджмент
Металургія
Метрологія
Мистецтво
Музика
Наукознавство
Освіта
Охорона Праці
Підприємництво
Педагогіка
Поліграфія
Право
Приладобудування
Програмування
Психологія
Радіозв'язок
Релігія
Риторика
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Статистика
Технології
Торгівля
Транспорт
Фізіологія
Фізика
Філософія
Фінанси
Фармакологія


Розділ 1. КРИЗА НАУКИ. ОНТОЛОГІЧНА ПРОБЛЕМАТИКА В СИСТЕМІ НАУКОВОГО ЗНАННЯ

Для того щоб чіткіше зрозуміти причини кризи наукового мислення, необхідно звернутися до періоду його першого серйозного потрясіння. Саме на межі XIX – XX ст. стало зрозумілим, що очевидність онтології, закладеної в основу класичної фізики, є швидше історичним, ніж суто науковим фактом. Ця онтологія, картезіанська за своєю суттю, припускала існування незалежної від дослідника матеріальної природи, закономірності якої необхідно було тільки помітити та сформулювати. Однак створення теорії відносності, а згодом і квантової механіки супроводжувалося дуже чутливими трансформаціями онтології класичної фізики й вимагало серйозного філософського осмислення, тому колишня позиція не могла не зазнати змін.

Критика науки як способу світорозуміння, що була наслідком очевидної нездатності фізики обґрунтувати свої фундаментальні положення, мала на увазі ті ж онтологічні проблеми, що й неопозитивізм, який, на противагу першій групі філософів, спробував взагалі елімінувати онтологічні питання з наукової проблематики. Неопозитивістська програма «порятунку» науки мала величезне значення для долі науки ХХ століття й нижче буде розглянута окремо. Що ж до критиків науки, то незважаючи на їхню розрізненість і «різнотемовість», вони також залишили в історії філософії помітний слід, який був гідно оцінений за періоду остаточного краху неопозитивізму. На боці «критиків» не було кількості, але серед них були найвидатніші філософи того часу, такі, наприклад, як Е. Гуссерль та Е. Кассірер.

Засновник феноменології Е. Гуссерль одним із перших і найбільш авторитетно звернув увагу на проблематичність основ науки. Не піддаючи рефлексії її апріорний фундамент, а значить, і онтологічні підстави, вчені, на думку великого філософа, входять до порочного кола безглуздого багатознання: «Теоретична задача й усі досягнення природознавства (і світової науки взагалі), яке опановує безкінечну тематику лише за допомогою нескінченності методів, а нескінченність методів може стати пануючою лише завдяки технічному мисленню, що втратило зміст, і завдяки технічній діяльності, можуть залишитися дійсно та споконвічно осмисленими лише в тому разі, якщо вчений сформує в собі спроможність постійно порушувати питання про споконвічний зміст усіх своїх понять і методів – про їх історично початковий зміст, насамперед, про зміст усього того, що приймається нами без будь-якої перевірки, і так само всього наступного змісту, що успадковується нами» [61, с. 169]. Гуссерль веде мову не про практичну доцільність науки, досягнення якої для нього безперечні (понад те, наприклад, П. Гайденко навіть підкреслює, що саме науковий розум Гуссерль вважає центральним «ядром і душею» сучасної європейської культури [43, с. 126]), а про її спроможність пізнавати суще. Саме розірваність наукового розуму, який сформував абстрактну реальність технічно корисних понять, і «самої природи» стає, за Гуссерлем, наріжним каменем кризи науки й західноєвропейської культури взагалі. У сформованій за пізнього періоду творчості концепції «життєвого світу» Гуссерль робить спробу повернути об’єкту філософії та науки первоздану онтологічну чистоту й тим самим підвести раціональний фундамент під апріорні засади наукового пізнання. Однак дискусії, які розгорнулися в 30 – 50-і роки навколо самого поняття «життєвого світу», свідчили про те, що смерть філософа не дозволила учням і послідовникам однозначно зрозуміти те, що, можливо, було зрозуміле самому мислителю.

Відносність наукової онтології та проблематичність співвіднесення її зі світом речей самих-по-собі підкреслював у працях 20-х років Е. Кассірер. Розглядаючи науку як одну з духовних форм світосприйняття, він звернув увагу на її альтернативи: міф, релігію, астрологію, мистецтво. Кассірера цікавив раціональний критерій розходження науки й інших форм світосприйняття: «…правомірне питання про особливості, що характеризують, з одного боку, каузальне мислення науки як таке, а, з іншого боку, ті, що принципово та строго відрізняють його від того типу причинності, що панує в астрологічній системі» [84, с. 293]. Однак аналізуючи вже досить розвинуту на той час літературу, присвячену міфу й астрології, Кассірер доходив висновку, що наукове бачення «аж ніяк не саме собою зрозуміле надбання духу» [84, с. 294], а міф має власну раціональність і онтологію, не більш і не менш випадкову, ніж наукова[2].

Від цих перших спроб вказати на неспроможність науки як «природного» способу пізнання «природи» (і критичного ставлення до сформованого в науці образу природи) легко перекинути місток до постпозитивізму, що розвинув критичні тези, та постмодерністської філософської традиції, що взагалі заперечує право науки бути ядром сучасної західної ментальності й культури. Однак для того щоб зрозуміти революційні перетворення у філософії науки 70-х рр., що призвели до народження цілком нової проблематики та вплинули на філософію рубежу століть, необхідно звернутися до тих прихильників науки, які намагалися довести її спроможність, оголосивши ненауковими онтологічні (у їхній термінології «метафізичні») висловлення, тобто до неопозитивістів, а також до тієї традиції у філософії науки, що виникла на основі переосмислення традиції неопозитивістської.

Цілі, накреслені неопозитивістами, були не менш революційними, ніж зміни, що переживала фізика першої третини XX століття. Необхідно було осмислити невідомі до цього часу феномени (наприклад, залежність простору й часу від швидкості руху системи або принцип невизначеності у квантовій механіці), що допускалися новими фізичними теоріями. Постала задача виключення псевдонаукових абстракцій, тим більше що «вирішальний» експеримент ставав усе складнішим. Не піддаючи сумніву епістемологічний статус науки, неопозитивісти намагалися очистити наукові побудови від будь-яких ненаукових (таких, що не верифікуються) включень, тобто, за їхньою термінологією, від метафізики.

У самих неопозитивістів періоду Віденського гуртка про порятунок науки навіть не йшлося. Свою задачу вони швидше бачили в очищенні наукового знання від ненаукових елементів, що зберігалися в ньому, – суджень «профанного» здорового глузду, метафізичних узагальнень, нечітких визначень тощо. Для досягнення поставлених завдань була проголошена програма лінгвістичного емпіризму (самоназва логічного позитивізму, що й стояв біля витоків неопозитивізму). Основні пункти нової емпіристської методологічної парадигми були запозичені з логіко-математичних праць Б. Рассела та Г. Фреге, а також із «Логіко-філософського трактату» молодого Л. Вітгенштайна. Однак вихідний імпульс неопозитивізму, що дозволив цій програмі бути пануючою протягом декількох десятиліть, треба шукати все-таки в революційних перетвореннях фізики. Величезне евристичне значення операціоналізму, що стало зрозумілим при переході від ньютонівської фізики до теорії відносності, справило на розуми вчених магічну дію: ефірний вітер не спостерігається – отже, його немає (Ейнштейн); тяжіння операціонально не відрізняється від інерції – отже, вони тотожні (ОТО); неможливо вибудувати експериментальну базу одночасного вимірювання імпульсу й координат елементарної частки – і з теоретичного апарату квантової механіки елімінуються уявлення про незалежне від вимірювання існування параметрів мікрооб’єктів. Усі ці й подібні до них повчальні приклади, взяті з експериментальної науки, наводили на думку, що досить очистити науку від усе ще присутніх в її апараті «ефірів» і «флогістонів», щоб отримати строгий метод опису реальності. Для цього досить зафіксувати результати основних експериментів (для чого служать так звані «протокольні речення») і потім за допомогою логічного апарату перебудувати наукові теорії, виключивши з них будь-які незвідні до протокольних речень судження. Як критерій науковості теоретичного судження мала виступити процедура «верифікації» – зведення теоретичних речень до мови спостережень.

З загальнофілософської точки зору, тут ішлося про нове трактування класичного емпіризму (недарма біля витоків неопозитивізму стояв представник англійської філософії Б. Рассел) з тією характерною рисою, що вихідним пунктом міркування обиралися не власне почуттєві дані, а їхня знакова фіксація – протокольне речення. Сукупність лінгвістичних фіксацій «факту» (сприйняття або думка про сприйняття) репрезентувала реальність, а точніше, вичерпувала її. Природно, що з такої точки зору терміни на зразок «існувати», «бути реальним» тощо не мають фактичного змісту й набувають метафізичного відтінку. Вважати їх фізичними термінами можна лише внаслідок порушення правил логіки та граматики мови. На основі подібних міркувань Б. Рассел і доходить висновку про необхідність створення логічно складеної символічної мови, що дозволяє елімінувати «метафізичні висловлення» з наукового вжитку. Легко помітити, що під метафізикою в даному випадку розумілися будь-які твердження, що не спираються на сукупність перевірних операцій, які тільки й надавали змісту теоретичним пропозиціям. Ситуацію, що склалася навколо «метафізичних» проблем до 30-х років минулого століття, досить точно охарактеризував М. Вартофський: «Спроби усунення метафізики йшли у двох напрямках: (1) за допомогою теорії значення й референції хотіли показати, що метафізика позбавлена значення, або, буквально кажучи, безглузда, і (2) за допомогою зведення класичних онтологічних точок зору до альтернативних мовних структур усунення метафізики намагалися досягти за рахунок прийняття прагматичних критеріїв доцільності як основи вибору однієї з таких лінгвістичних структур» [34, с. 46].

Власне, питання про природу «факту» набуває в цьому контексті другорядного значення. На першому плані – його лінгвістична фіксація. Очевидно, що тут ідеться не про методологічний прийом, як вважали неопозитивісти, а про формулювання нової філософської парадигми, яка згодом була названа «лінгвістичним поворотом» у філософії науки [135]. Як справедливо відзначає Б. Страуд, для дослідників, які працюють у рамках даної парадигми, «не повинно бути розходжень між виявленням дійсної форми речення й вивченням природи реальності» [212, с. 161].

Основні расселовські ідеї були сприйняті членами Віденського гуртка за посередництвом праць Л. Вітгенштайна, насамперед його «Логіко-філософського трактату» (1921). Саме у Вітгенштайна доктрина логічного позитивізму набула закінчених рис: «Світ є все те, що має місце» (1), «Світ є сукупність фактів, а не речей» (1.1), «Те, що має місце, що є фактом, – це існування атомарних фактів» (2), «Атомарний факт є з’єднанням об’єктів (речей, предметів)» (2.01), «Об’єкти утворюють субстанцію світу. Тому вони не можуть бути складними» (2.021). Атомарні факти в онтології Вітгенштайна не пов’язані один з одним ані логічно, ані причинною необхідністю, вони «не залежні один від одного» (2.061) [39, с. 24-27]. З точки зору цього мислителя (за раннього періоду його творчості, про який тут і йдеться), філософія практично вичерпується (за винятком деяких методологічних функцій[3]) природним знанням: «Правильним методом філософії був би наступний: не говорити нічого, крім того, що може бути сказано, – отже, крім речень природознавства, тобто того, що не має нічого спільного з філософією, – і потім завжди, коли хто-небудь захоче сказати щось метафізичне, показати йому, що він не дав ніякого значення деяким знакам у своїх реченнях. Цей метод був би незадовільним для нашого співрозмовника – він не відчував би, що ми його навчаємо філософії, але все ж це був би єдино строго правильний метод» [212, с. 163].

Цей правильний метод відштовхується від достовірних «фактів», тому, на думку засновника Віденського гуртка М. Шліка, усю сутність доктрини Гуртка можна звести до заперечення існування синтетичного апріорного знання, тому що будь-яке знання зводиться до емпіричної даності (протокольних речень).

Сьогодні вже не підлягає сумніву той факт, що спрямована проти метафізики програма неопозитивістів сама базувалася на сильних метафізичних припущеннях. Утім, предтечі та засновники філософії лінгвістичного емпіризму й не прагнули тієї методологічної неупередженості, що проголошувалася пізніше прямим призначенням філософії. На думку британських представників аналітичної філософії Бейкера й Хакера, мислення Фреге (одного з творців сучасної математичної логіки та, як вважають деякі сучасні дослідники, родоначальника аналітичної парадигми у філософії) носить математичний характер у дусі піфагореїзму. «Для нього поняття настільки ж об’єктивні, як і числа, у чому позначається його догматична схильність до платонізму. Фреге... був типовим системотворцем, засновником міфології «нового піфагореїзму». Три його головні ідеї наступні. По-перше, категорії математики є споконвічними категоріями реальності. По-друге, вихідні категорії мислення є математичними. По-третє, мова має структуру, що припускає логічні функції й аргументи» [55, с. 84]. У сучасній аналітичній філософії підкреслюється також і вихідний платонізм Б. Рассела, що, формулюючи програму лінгвістичного емпіризму, не відхиляв і можливості остаточного пояснення світу та швидше шукав засоби для досягнення цієї мети[4]. Метафізичний фундамент расселовської філософії цілком пояснюється його відомим висловленням: «Якби вам були відомі всі атомарні факти, а також те, що це [саме] усі факти, то ви були б спроможні вивести всі інші істинні пропозиції тільки за допомогою логіки» [203, с. 108-109].

Зі сказаного видно, що елімінація онтологічних висловлювань з наукового знання здійснювалася неопозитивістами на основі неявного визнання сукупності апріорних передумов («об’єктивності» факту, однозначності й незалежності «протокольного речення» від теорії, методологічної дієвості верифікаціонізму тощо), що сформували метафізичний фундамент їхнього антиметафізичного походу.

Утім, у процесі внутрішніх дискусій уже власне творці неопозитивізму почали усвідомлювати слабкість своїх вихідних положень. Жорсткі критерії демаркації науки й ненауки, а також «викриття» метафізики почали поступово пом’якшуватися. І дійсно, феноменалістське трактування «факту» як сукупності відчуттів ученого погрожувало своєрідним науковим соліпсизмом, побудова цілком формалізованої мови науки (після знаменитої теореми Гьоделя) виявилася нездійсненною, і, крім того, у кожній науковій теорії залишався «нерозчинний» онтологічний «залишок», що не підлягав виключенню без загрози цілісності теорії.

Пізній неопозитивізм намагався вилікувати «дитячі хвороби» неопозитивізму 30-х років значною модернізацією його теорій. Яскравим прикладом такого розвитку служить теорія «мовних каркасів» Р. Карнапа. «Мовний каркас», задаючи правила оцінки істинності (помилковості) наукових положень, окреслює онтологічну межу для об’єктів, що описуються. Надбудовані один над іншим каркаси, що стоять вище, виступають як новий онтологічний обрій, пов’язаний з припущенням нової області фізичних об’єктів. Розроблена Карнапом теорія «мовних каркасів», що відхрестилася від будь-яких «зовнішніх» онтологічних тверджень, ознаменувала одне з вищих досягнень позитивістської методології в її боротьбі з метафізикою. Однак найвище досягнення водночас виявилось певною поступкою, тому що побічно Карнап визнавав неможливість усунення з науки онтологічних засад, нехай і відносних. Уведення до наукового обігу нової теорії (що в даному випадку є мовним каркасом) здійснюється на основі практичного вибору, з міркувань практичної доцільності: «…прийняття [нових мовних форм] не може оцінюватися як істинне або помилкове, тому що воно не є твердженням. Воно може розцінюватись тільки як більш-менш доцільне, плідне, що веде до тієї мети, якій служить мова. Оцінки цього роду дають мотивації рішення прийняти або відкинути ті чи інші об’єкти» [81, с. 311].

Однак будь-яка фізична теорія базується на певних онтологічних припущеннях, що вмонтовані до її концептуальної мови. Тому виокремлення класу об’єктів, що складуть обсяг мовного каркаса, вимагає визначення попереднього критерію відбору, тобто певної теорії. Цією теорією й виступає власне мовний каркас, що, таким чином, передує класу емпіричних об’єктів, які виділяються ним у природі. І хоча в Карнапа йдеться швидше про квазіоб’єкти (за термінологією Т. Хілла [238, с. 377]), що лише вказують на систематизовані елементи досвіду, підспудно за ними передбачається наявність якоїсь певним чином організованої реальності. Але апелювати до самої природи позитивіст принципово не може, тому «практичне» питання про доцільність уведення нового мовного каркаса набуває певного драматизму. Філософія Р. Карнапа (хоч і підспудно) продемонструвала безпідставність наукової теорії як достатньої для виявлення наукової раціональності одиниці аналізу. Фактично вже в карнапівській філософії науки виникає потреба в більш «високій» метапозиції для аналізу наукових теорій, у рамках яких ця наукова раціональність була б урятована.

 

Утім, уже з кінця 20-х років програма неопозитивізму піддається серйозній критиці в центральних для неї пунктах. Причому критиками найчастіше стають ті, хто начебто повинні були беззастережно підтримати вихідні положення нової філософії науки, – самі вчені. Представники фізики – науки, що насамперед мали на увазі неопозитивісти, піддали сумніву теоретичну незалежність експериментальних даних, а також їх «атомарність» (позаісторичну об’єктивність). Уже Макс Планк, учений, діяльність якого служила матеріалом для формулювання неопозитивістської парадигми, вказував на залежність експерименту від теорії, у рамках якої він проводиться: «…вимірювання знаходить свій фізичний зміст тільки за допомогою пояснення, що дає йому теорія» [176, с. 127]. Крім того, Планк указував і на сумнівність верифікації як критерію істинності наукового положення: «…гіпотеза сама по собі ніколи не може прямо, за допомогою вимірювань бути виявлена як істинна або помилкова; вона може виявитися лише більш-менш доцільною» [176, с. 127]. Пізніше подібні сумніви висловлювалися все частіше, у філософській і спеціально-науковій літературі вказувалося на історичний (а не суто логічний) характер наукових теорій[5].

Одна з перших послідовних спроб доведення неспроможності неопозитивістської парадигми була розпочата польським мікробіологом і філософом Л. Флеком. Використовуючи власний науково-дослідницький досвід, Флек показав історичну відносність «факту», його залежність від теоретичного контексту, а також продемонстрував безпідставність переконання в строгій логічності процесу наукової діяльності. У своїй книзі «Виникнення й розвиток наукового факту: введення в теорію стилю мислення та розумового колективу» вчений виділяє наступні етапи встановлення «факту»: «1) матеріал спостереження з’являється випадково; 2) має місце психологічний настрій, що визначає напрямок досліджень; 3) у гру вступають колективно-психологічні мотивування асоціацій із наявними професійними навичками; 4) «перші» спостереження невідтворювані надалі й не можуть бути ретроспективно чітко зрозумілі; 5) далі йде повільна та трудомістка розробка й усвідомлення того, що ми власне «бачимо»: концентрація досвіду; 6) те, що розроблено та свідомо виражено в деякому підсумковому науковому судженні, є штучною структурою, лише генетично пов’язаною з початковим задумом і першими спостереженнями. Ці перші спостереження навіть необов’язково належать до тієї самої групи фактів, що фіксуються в підсумку» [227, с. 112]. Л. Флек на багатьох прикладах показує проблематичність «протокольного речення» як вихідної точки наукового міркування. «Факт» проявляється протягом трудомісткого наукового процесу в тісному зв’язку з контекстом попередньої діяльності вченого.

На основі історичної реконструкції формування сучасного наукового погляду на сифіліс і реакцію Васермана Л. Флек показав, що наукове поняття конструюється в рамках певним чином спрямованого досвіду, а не «відкривається» у природі: «…можна дійти деяких гносеологічних висновків про зв’язок реакції Васермана й сифілісу. Відкриття (або винахід) реакції Васермана було унікальним історичним процесом, що не може бути обґрунтований ні логічно, ні експериментально. Реакція була розроблена, незважаючи на численні помилки й завдяки соціально-психологічній мотивації, спираючись на колективний досвід» [227, с. 120].

Пізніше в роботах Н. Хенсона та М. Полані було наведене теоретичне обґрунтування залежності емпіричних висловлень від теоретичної бази, на основі якої вони були зроблені. Емпіричний факт виявився «вмонтованим» до теорії та, відповідно, не міг більше бути вихідним пунктом філософського аналізу. Фактично цим був покладений кінець антиметафізичному походу неопозитивістів, бо основний критерій розрізнення метафізичних і наукових термінів – емпіричні факти – виявився залежним від теоретичних утворень, що не верифікуються й передують будь-якій експериментальній ситуації. Тому, по-перше, окремо взятий експеримент не може вирішити долю теорії (безпідставність «верифікації» як критерію істинності наукової теорії), а по-друге, наука втрачає прямий доступ до реальності, упираючись увесь час у сукупність опосередкованих теорією штучних конструктів, з яких теоретична складова є принципово неусувною.

У загальному вигляді ситуація, що склалася, може бути подана в такий спосіб[6]. Замість схеми, що передбачалася:

h ├ I

ØI

____

Øh

у якій h – наукова гіпотеза, I – фактична ситуація, що логічно витікає з неї, ØI – заперечення I, має місце більш складна схема. Дійсно, учений ніколи не має справи з деякою відокремленою гіпотезою. У реальній ситуації теорія, що перевіряється, взаємодіє з певними теоретичними припущеннями, які приймаються як істинні й такі, що не впливають на хід експерименту. Однак у процесі емпіричної перевірки ніколи не можна стверджувати напевне, що результат ØI не був наслідком саме збою у функціонуванні теорії, яка раніше працювала. Тому перша частина схеми набуває більш складного вигляду:

1. Г, h ├ I

2. ØI

При цьому Г має досить складну структуру. Сюди входять, по-перше, аксіоматичні передумови обґрунтування істинності базисних речень теорії (тобто умови прийняття деякої події як наукового факту), по-друге – оціночні постулати, що на основі теоретичних припущень обґрунтовують можливість прийняття або спростування наукової теорії. Крім цього, у Г необхідно виділити ряд аксіоматичних положень, що конституюють природу тих сутностей, які вчений очікує виявити як діючі «елементи», – теоретичних конструктів[7]. Характеризуючи цю групу аксіоматичних умов побудови наукової теорії, К. Хюбнер називає їх «онтологічними постулатами»: «Ці аксіоми визначають загальний спосіб, яким у науці розглядається дійсність. Вони являють собою ті рамки, у яких існує будь-яке наукове твердження й емпірична перевірка, вони – система відліку, у якій усе дійсне осягається, витлумачується й опрацьовується; вони визначають питання, що ставляться реальності, і ці питання тому в певному сенсі також визначають відповіді, що даються реальністю; цими рамками ми, так би мовити, організовуємо науковий досвід» [242, с. 230][8]. Важливість онтологічних засад не викликає сумніву: досить зняти частину цих граничних умов, припустити існування магічної або «життєвої» сили, «духовних субстанцій» тощо – і побудова наукового знання стане неможливою. Це так же очевидно, як і те, що онтологічний базис не формується за допомогою теоретичного апарату науки, а є його передумовою.

Залежність теоретичних положень від онтологічної аксіоматики була послідовно доведена ще Л. Флеком, який указував на залежність пояснення певного явища від пануючого стилю мислення даної епохи. Наприклад, панівні наприкінці XV століття астрологія й релігійні уявлення про покарання за аморальні вчинки сприяли тому, що венеричне походження сифілісу стало науковим визначенням останнього. «Релігійні вчення, згідно з якими хвороба розглядалася як кара за гріховну хтивість, а статеві зв’язки розглядались під кутом зору моральних норм, лягли наріжним каменем сифіліології, додали їй особливого етичного змісту» [227, с. 28-29]. Наводячи далі приклад зараження сифілісом і подальше лікування молодого студента (що відбувалося згідно з певними теоретичними положеннями), Флек показує тісний зв’язок фактичного змісту теорії з її онтологічним фундаментом, який включає релігійні й астрологічні компоненти. Концептуальна мова історії хвороби в даному випадку відштовхується від онтологічної аксіоматики та стає практично неперекладною мовою сучасної науки: «Уся історія хвороби малює схематичну й неясну картину містичної хвороби гріховної насолоди (цнотливість, зваблення, покарання на статеві органи, загальне захворювання, одужання). Перекласти цю історію мовою сучасної медицини неможливо...» [227, с. 32].

Подібних висновків про роль «метафізики» в побудові наукових теорій доходять інші дослідники історії науки. Так, у роботах О. Койре, Т. Куна, К. Хюбнера простежується залежність наукових пошуків Коперніка, Кеплера, Галілея від релігійно-міфічних переконань. До 60-х років ХХ століття стало ясно, що навіть подібне звучання наукових термінів не гарантує тотожності їхнього змісту в різних концептуальних системах. У такий спосіб було доведено, що відносність і умовність наукових понять, виключених з науки в процесі її розвитку (флогістон, ефір, теплород, гумори тощо), поширюються й на поняття панівні в сучасній науці, що, у свою чергу, йдуть від онтологічного базису сучасного наукового знання.

Що ж до науки, то онтологічна аксіоматика виступає як метафізичний базис, який не може обговорюватись у власне наукових рамках. Тому зазначена аксіоматика є предметом не науки чи навіть філософії науки, а тієї царини людського знання, що Аристотель назвав «першою філософією» чи онтологією.

Солідаризуючись із К. Хюбнером [242], можна визначити онтологію науки як сукупність апріорних інтерсуб’єктивних уявлень про характер сутностей і об’єктів світу, «порядок речей», їхні взаємодії, що лежать в основі наукового досвіду. Окресливши межі існуючого, онтологія науки тим самим визначає відносини людини та світу, вказує на роль суб’єкта, а також його задачі й можливості. На відміну від загальнонаукової картини світу, онтологія науки є не результатом теоретичної інтерпретації реальності, а передумовою теоретичного пошуку.

На відміну від відносного онтологічного статусу теоретичних конструктів чи навіть елементів дисциплінарних онтологій, онтологія науки виступає як інваріантна засада наукового підходу до світу взагалі й не може бути переглянута в рамках сучасної науки.

Далеко не кожна «сукупність інтерсуб’єктивних уявлень про природу сутностей і об’єктів світу» може лягти в основу науки. Необхідні дуже специфічні погляди на людину, її місце у світі та їхню взаємодію, на зміст простору, часу, сутність Природи тощо, аби наукове пізнання могло зародитися та здобути легітимний статус. Зрештою, доводиться знов повернутися до світоглядної парадигми, що пов’язується з «проектом модерну» й обумовлює науку, а не обумовлена нею.

Реальність сама-по-собі не є прямим об’єктом вивчення науки, відповідальним за структуру тієї або іншої наукової теорії. Ця реальність завжди опосередкована сукупністю передумов, частина яких – а саме онтологічний базис (до якого певною мірою зводиться весь аксіоматичний апарат науки) – є умовою раціональної діяльності, а тому не може бути раціонально обґрунтована. За вірним зауваженням К. Хюбнера, при обґрунтуванні теоретичних поглядів на дійсність «ми постійно стикаємося з посиланням на сумнівні висновки від базисних речень до загальних положень» [242, с. 232]. При цьому під сумнів підпадає й сам дедуктивний висновок, абсолютизований позитивістами, як виявилося, даремно[9].

Таким чином, концепти наукових теорій є історичними та штучними конструктами, що не мають «прямого» доступу до ноуменального ані в теорії, ані в експерименті. Фактично об’єкти науки – конструкції, що обумовлені історично. Саме наявність певної реальності, тобто актуалізованої в досвіді онтології, забезпечує функціонування науки. При цьому фундаментальні онтологічні засади, без яких існування й розвиток наукового знання неможливі, не можуть бути доведені наукою, а отже, вони ніби з’явилися в історії невідомо звідки.

 

© 2013 wikipage.com.ua - Дякуємо за посилання на wikipage.com.ua | Контакти