ВІКІСТОРІНКА
Навигация:
Інформатика
Історія
Автоматизація
Адміністрування
Антропологія
Архітектура
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Військова наука
Виробництво
Географія
Геологія
Господарство
Демографія
Екологія
Економіка
Електроніка
Енергетика
Журналістика
Кінематографія
Комп'ютеризація
Креслення
Кулінарія
Культура
Культура
Лінгвістика
Література
Лексикологія
Логіка
Маркетинг
Математика
Медицина
Менеджмент
Металургія
Метрологія
Мистецтво
Музика
Наукознавство
Освіта
Охорона Праці
Підприємництво
Педагогіка
Поліграфія
Право
Приладобудування
Програмування
Психологія
Радіозв'язок
Релігія
Риторика
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Статистика
Технології
Торгівля
Транспорт
Фізіологія
Фізика
Філософія
Фінанси
Фармакологія


Розділ 2. ЗНАЧЕННЯ ЗАГАЛЬНОКУЛЬТУРНОГО КОНТЕКСТУ В ПИТАННІ ОБҐРУНТУВАННЯ НАУКОВОГО ЗНАННЯ

Повернення онтологічної проблематики до лона філософії науки не було справою одного дня. Тільки на початку 60-х років ХХ століття неопозитивістська програма вочевидь вичерпала свій потенціал і була піддана суттєвій модернізації. Однак уже в 30-і роки в роботах засновників цього філософського напрямку спостерігалося пом’якшення, можливо неявне, антиметафізичних позицій, не в останню чергу викликане станом подій у науці того часу[10]. Власне, уже «мовні каркаси» Р. Карнапа припускали наявність онтологічних висловлень (щоправда, лише відносних – у рамках «каркаса»). І саме неясність і проблематичність «зовнішніх» онтологічних питань викликали переконливу критику його концепції.

З критикою карнапівських положень виступив В. Куайн. У своїй статті «Онтологічна відносність» він порівняв «мовні каркаси» Р. Карнапа зі своєрідним музеєм, у якому експонати – значення слів, а написи до них – самі слова. Адже в Карнапа вийшло так, що онтологія теорії – це сукупність тих об’єктів, що дана теорія вважає існуючими. За Куайном же, кожна концептуальна мова (якою, зрештою, є будь-яка теорія) виокремлює різні об’єкти, і не існує «абсолютної точки зору», з якої можна позатеоретично подивитися на денотати теоретичних понять. Тому «нема рації говорити про те, що репрезентують об’єкти теорії самі по собі за межами обговорення питання про те, у який спосіб інтерпретувати або переінтерпретувати одну теорію в іншу» [108, с. 55]. Куайн прямо переходить до метапозиції, що приховано вимагалася філософією Карнапа: «…осмислення онтологічного базису теорії, порівняння й переінтерпретація теорій можливі тільки в лоні більш загальної теорії, стосовно якої порівнювані теорії виступають як субординовані. У свою чергу онтологія метатеорії не може стати об’єктом раціонального аналізу: «…розмова про субординовані теорії та їхні онтології осмислена, але лише щодо передумовної теорії з її власною примітивно обраною та, у кінцевому рахунку, непрозорою онтологією» [108, с. 55]. Таким чином, учений працює всередині сформованої системи онтологічних постулатів, прийнятих зараз, і не може покинути її меж без того, щоб не опинитись у рамках іншої системи.

Важливо підкреслити, що до середини ХХ століття стала очевидною безплідність спроб виявлення наукової раціональності, яка б відрізняла науку від будь-якого виду людського пізнання й була б присутня в кожному науковому реченні. Підсумком розвитку чвертьвікової традиції стала відома теза, що отримала назву тези Дюгема – Куайна («наші речення про зовнішній світ постають перед трибуналом почуттєвого досвіду не індивідуально, а тільки як єдине ціле» [108, с. 34]), а також нове укрупнення одиниці методологічного аналізу – від теорії до групи теорій як того мінімального цілого, у якому може бути виявлена наукова раціональність. Метафізичний методологізм у філософії науки слідом за метафізичним реалізмом переступив критичну смугу: у науці був відсутній не тільки незмінний об’єкт дослідження, але і єдиний раціональний і в цій раціональності непогрішний метод.

Понад те, не виявивши абсолютного раціонального шару ні в природі, що підлягає дослідженню, ні в науковому методі, неопозитивізм виявився нездатним побудувати теорію, що як мінімум відповідала б реальному стану справ в експериментальній науці. Якщо в останній була наявна спадковість теорій, що змінюють одна одну, і принаймні самі вчені не сумнівалися в тому, що їхні дисципліни прогресують, неопозитивістська філософія науки плуталася в протиріччях, обґрунтовуючи механізм зміни теорій (намагаючись виявити достатні підстави для відмови від теорії на користь її спадкоємиці), – процедура верифікації виявилася недіючою та з усе меншою впевненістю вказувала на особливості науки як раціонального заходу.

Той «дрейф» від протокольного речення до мовного каркаса, що ненавмисно здійснила філософія в пошуку продуктивної одиниці аналізу наукового знання, спочатку був теоретично закріплений уже згадуваною тезою Дюгема – Куайна, а потім отримав закономірний розвиток. Ключові принципи науки, що вислизали від дослідників, втрачали свою позитивістську жорсткість і розумілися швидше як тенденції. Одна з найбільш вражаючих спроб «порятунку» наукової раціональності була зроблена у фальсифікаціонізмі (фаллібілізмі) К. Поппера, згідно з яким наукова теорія з’являється на світ саме для того, щоб бути спростованою новою, більш вдалою теорією. Незважаючи на те, що принцип фальсифікації виявився не менш спірним, ніж культивований з часів Віденського гуртка принцип верифікації, попперівська доктрина виявилася безсумнівним досягненням, що внесло до реконструкції науки властивий їй динамізм. Розвиток фальсифікаціонізму вимагав нового укрупнення одиниці аналізу – І. Лакатос, один з найталановитіших послідовників К. Поппера, був змушений увести поняття «дослідницької програми», що охоплює вже сімейство теорій як єдине концептуальне поле: «Відповідно до моєї концепції, фундаментальною одиницею оцінки повинна бути не ізольована теорія або сукупність теорій, а «дослідницька програма». Остання містить у собі конвенціонально прийняте (і тому «незаперечне» відповідно до заздалегідь обраного рішення) «жорстке ядро» та «позитивну евристику», що визначає проблеми для дослідження, виділяє захисний пояс допоміжних гіпотез, передбачає аномалії й переможно перетворює їх на підтверджувальні приклади – усе це відповідно до заздалегідь розробленого плану. Учений бачить аномалії, але, оскільки його дослідницька програма витримує їхній натиск, він може вільно ігнорувати їх. Не аномалії, а позитивна евристика його програми – от що в першу чергу диктує йому вибір проблем»[114, с. 217].

Не менш широку ділянку наукової дисципліни охоплює «парадигма» Т. Куна. Настільки ж широких рамок потребують для виявлення наукової раціональності Хукер, Шейпір, Тулмін і Лаудан. «Теми» Холтона вже прямо стосуються світоглядних категорій, що транслюються в культурі протягом сторіч[11], а «саморух системних історичних ансамблів» К. Хюбнера описує епохальні світоглядні трансформації[12]. Проте й «теми» Холтона, й «історичні системні ансамблі» Хюбнера залучаються авторами до адекватного аналізу саме наукової раціональності.

Таким чином, можна сказати, що тенденція до розширення вихідної одиниці аналізу у філософії науки, що накреслилася вже у представників Віденського гуртка, набула подальшого розвитку, причому процес укрупнення був обумовлений логікою розвитку цієї галузі філософії.

 

До кінця 50-х років ХХ ст., коли неопозитивізм вочевидь вичерпав свій потенціал, перед філософією науки стояли декілька проблем, вирішення яких вимагало кардинальних змін у використовуваних філософами методах і засобах. Не витримала іспиту часом і неопозитивістська історична реконструкція науки: після історичних досліджень з’ясувалося, що метафізичні переконання супроводжували творців науки протягом усієї її історії та відіграли в процесі формування наукового знання першорядну роль. Вигнана з науки метафізика насправді й не думала залишати царину наукових теорій – багаторічні спроби побудови цілком аналітичної моделі розвитку теоретичного знання зазнали краху; атомарні факти, протокольні речення й навіть вирішальні експерименти виявилися теоретично навантаженими та втратили свій непорушний авторитет. Виявилось, що, хоч наука розвивалася відповідно до певних ідеалів і норм, вказати ці орієнтири раціональності філософія науки була неспроможна. Загальна концепція розвитку наукового знання, якої споконвічно дотримувався неопозитивізм, виявилась непереконливою, а побудовані на її основі теорії потонули в протиріччях. Фактично тут можна говорити про те, що дослідницька програма неопозитивізму вичерпала себе. Саме цим пояснюється ситуація, що склалася у філософії науки 60 – 70-х років і що без перебільшення можна назвати науковою революцією.

Нове покоління вчених, не зв’язаних «клятвою вірності» позитивістській програмі, взялося за вирішення проблем, що накопичилися, назважаючи на ментальні установки початку століття. Модель розвитку наукового знання, запропонована Т. Куном, більш адекватно описувала характерну для історії науки зміну «нормальних» і революційних періодів її буття, ніж ті, що існували раніше. При цьому, щоправда, введене Куном поняття «парадигми» наділяло метафізику законним статусом у науці, а зміна «парадигм» (тобто власне розвиток знання) ставала до певної міри ірраціональним процесом. Крім того, відомий релятивізм торкнувся й питання акумуляції наукового знання, тому що парадигмальна модель розвитку науки не давала чітких критеріїв простежування наукового прогресу. Практично всі значні концепції в західній філософії науки 70-х позначені релятивізмом. Але в даному випадку релятивізм був дуже продуктивним. Адже, незважаючи на відносну замкнутість виявлених одиниць аналізу (наприклад, «парадигм» і «дослідницьких програм»), а також на важкість раціонального пояснення переходу до нового концептуального погляду (нової «парадигми»), наука зберігала спадковість знання. Пошук більш високих ієрархічних шарів наукового знання, на яких можна було б «врятувати» наукову раціональність, став характерною рисою постнеопозитивістської філософії науки. Як відзначає В. Стьопін, «у філософській і методологічній літературі останніх десятиліть усе частіше предметом дослідження стають фундаментальні ідеї, поняття й уявлення, що утворюють відносно стійкі засади, на яких розвиваються конкретні емпіричні знання й теорії, що їх пояснюють» [210, с. 185].

У СРСР такі проблеми розроблялися в рамках питання про засади наукового знання. З трьохчастинної структури основ науки – ідеали й норми наукового знання, наукова картина світу та філософські засади науки – найбільшу розробку отримав саме другий компонент. Як відзначають автори одного з перших досліджень з радянської філософії науки О. Мамчур, Н. Овчинніков і А. Огурцов, «до розробки питання картини світу зробили свій внесок представники всіх філософських шкіл: московської, мінської, ленінградської, київської, саратовської, новосибірської й ін.» [142, с. 296]. Це не дивно, тому що останнім часом все більш виразно усвідомлюється залежність від картини світу як філософських основ наукового знання, так і ідеалів та норм науки. З виокремленням різних етапів розвитку, наприклад, фізичної картини світу (механічної, електродинамічної та квантово-релятивістської) стала наочною синхронність зміни з нею інших компонентів основ науки.

Сучасний стан поглядів на наукову картину світу став результатом праці декількох поколінь радянських філософів науки. У пізніших роботах пріоритет картини світу стає все більш очевидним, а власне дисциплінарні картини світу ототожнюються з дисциплінарними онтологіями, що обумовлюють мову теорій, їхній зміст, методологію тощо. Наприклад, Б. Пахомов підкреслює неможливість теоретичної діяльності поза конкретною картиною світу [172, с. 99], зближуючи поняття дисциплінарної онтології з кунівською парадигмою. Подібні погляди поділяють В. Стьопін і Л. Кузнецова [211, с. 45].

Згодом усе більш очевидними ставали й соціальні функції наукової онтології, по-перше, як комунікативного поля розвитку науки [72], а по-друге, як синтезатора наукового знання. Сама ж наукова онтологія все частіше співвідносилась із широким культурним контекстом, «духовною атмосферою епохи» (Л. Косарєва), «універсальними духовними передумовами» (M. Козлова [90, с. 40-46]). О. Мамчур відзначає співвіднесеність форми наукового знання з культурними пріоритетами, при цьому підкреслюється первинність соціального середовища, у якому трансформації наукового знання відбуваються паралельно трансформаціям в інших сферах життєдіяльності: «Жодна з... культурних паралелей не є причиною чи основою для інших. Усі вони виникають приблизно в той самий час і детермінують одна одну, не вступаючи у відносини породження. Що ж стосується їхньої загальної засади, її варто шукати в особливостях життєдіяльності людей того часу» [141, с. 74]. В. Лекторський підкреслює, що розвиток наукового знання відбувається на тлі сталості «певних шарів знання, втілених принаймні в структурах сприйняття й у положеннях «здорового глузду», виражених за допомогою повсякденної мови», що йдуть від переднаукового знання [121, с. 95], а канони пізнання носять історичний і відносний характер [122, с. 31].

Ціннісно-нормативні характеристики онтології виявляються невіддільними від цінностей і норм культури (O. Огурцов [162, с. 177]), будучи відображенням фундаментальних «архетипів культури», що виступають як «системотвірні елементи у структурі наукового знання» (С. Жаров [75, с. 44]). В. Швирьов указує на «детермінацію смислоутворення в науці соціокультурними факторами» [252, с. 175], В. Кизима підкреслює значення для наукової картини світу загальнокультурного контексту [87, с. 79]. На думку В. Храмової, уже сам категоріальний лад мислення епохи обумовлює особливості онтологічного фундаменту наукового знання [241]. Подібні, але більш узагальнюючі міркування належать Є. Бистрицькому[13].

В. Стьопін і Л. Кузнецова в такий спосіб підсумували багаторічні пошуки радянських учених: «Основні компоненти картини світу (уявлення про фундаментальні об’єкти, про типологію об’єктів, про їхні взаємодію та характер причинності, про простір і час) формуються відповідно до домінуючої категоріальної матриці, представленої філософськими та світоглядними засадами науки» [211, с. 26]. Самі ж «філолофсько-світоглядні» категорії формуються відповідно до «загальної значеннєвої матриці», що лежить в основі того чи іншого типу культури. «Ця ж матриця (система смислів універсалій культури) складає категоріальний лад свідомості даної епохи. Його зміна означає зміну культурної традиції та неминуче приводить до конкретних трансформацій власне характеру соціального життя» [211, с. 18].

С. Кримський вбачає різницю між «світом» і значеннєвим полем функціонування науки – «ціннісно-смисловим Універсумом», що поєднує ціннісні, прагматичні та значеннєві аспекти культурної діяльності людини з «природою в ракурсі її інформаційних можливостей» [105, с. 109]. Виокремлення в системі теоретичного знання трьох підсистем, тільки одна з яких не залежить цілком від соціального контексту, стало закономірним розвитком ідей, висунутих українським філософом раніше [106].

 

Подібні тенденції характерні й для західної філософії науки. Фактично саме про тісний зв’язок наукового знання із соціальним контекстом говорив ще Ортега-і-Гассет у своїй концепції історичного розуму: «…потрібно строго усвідомити значення висловлення «історичний розум». Воно означає не позаісторичний розум, який виявляє себе в Історії, а буквально те, що сталося з людиною, складаючи субстантивний розум, виявлення трансцендентної всім теоріям людини реальності, того, що є власне людина, яка стоїть за всіма своїми творіннями» [165, с. 102]. Л. Лаудан говорить про можливість вирішення фактуальних розбіжностей усередині теорії на методологічному рівні, а методологічних розбіжностей – на рівні аксіологічному. Аксіологічний рівень охоплює базові цілі й цінності науки. Причому запропонована Лауданом схема функціонування наукового знання припускає системну організацію трьох рівнів знання та їхній взаємний вплив один на одного. Він назвав свою модель «мережною моделлю наукової раціональності». Особливістю «мережної моделі» стала рухливість аксіологічного рівня, відсутність у нього привілейованого становища. Аксіологія так само зазнає змін, як і, наприклад, методологія. Недивно, що релятивізація не тільки наукових методів, але й цілей представляла науку як ірраціональний процес. Сам Лаудан, говорячи про науковий прогрес, цілком це визнавав: «Немає жодної можливості оминути факт, що визначення прогресу повинно бути релятивізованим до певного набору цілей і що не існує однозначно визначеного набору цих цілей» [115, с. 341].

Але оскільки наука все ж таки розвивалася, представники західної філософії науки були змушені шукати шлях подолання ірраціонального релятивізму. І порятунок наукової раціональності прийшов до науки ззовні: уже Кун, відповідаючи на критику, якій була піддана його основна праця «Структура наукових революцій», указував на, якщо так можна висловитися, ненаукові регулятори розвитку наукового знання. Пояснюючи, у який спосіб прихильники однієї парадигми впливають на своїх опонентів, які працюють в іншому концептуальному полі (під егідою конкуруючої парадигми), він писав: «Незважаючи на неповноту своєї комунікації, прихильники різних теорій, проте, можуть демонструвати один перед одним, не завжди, щоправда, легко, конкретні технічні результати, що можна досягти в рамках кожної теорії. Щоб застосувати до цих результатів, принаймні деяких, ціннісні критерії, потрібно зовсім небагато перекладу або взагалі не потрібно перекладу. (Точність і плідність найбільш безпосередньо застосовані, за ними, мабуть, іде сфера застосування. Несуперечність і простота значно більш проблематичні.)» [111, с. 81].

С. Тулмін указував на роль соціальних чинників у розвитку науки у зв’язку з відносинами всередині наукового співтовариства. Холтон для пояснення парадигмальної онтології (що всередині парадигми або дослідницької програми відіграє роль своєрідного метафізичного ядра) залучає свої «теми» – суб’єктивну прихильність творця нової концепції в науці до тих або інших раціональних схем. Подібні думки висловлюють навіть філософи, яких не можна поставити поряд з тими, хто без застережень визнає соціальну детермінованість наукового знання. Так Х. Патнем, відомий своєю критикою поглядів Куна та Феєрабенда[14], також апелює до «тих образів знання й норм розумності, що зберігаються в культурі, пропагують і зміцнюють ці образи та норми» [171, с. 222].

Неважко дійти висновку, що всі зазначені (утім, це стосується й інших концепцій) теорії неявно апелюють до певної сукупності цінностей, що спирається на глибинні уявлення про об’єкт наукового пізнання. Наука все більше оцінюється саме як соціальний феномен, хоч і з власною специфікою, один із видів культурної діяльності. При цьому не «об’єктивність» об’єкта наукового вивчення й не методологія «нормальної» наукової діяльності є запорукою розвитку науки. Вони тільки дозволяють зберегти її внутрішню цілісність. Розвиток науки забезпечується її включеністю до культурного контексту, що, втім, санкціонує й усю іншу соціальну діяльність. Саме соціальні детермінанти замінили внутрішньонаукові регулятори неопозитивізму. Рівень парадигмальної онтології набуває узаконеного метафізичного статусу та входить до структури наукового знання як обов’язковий евристичний шар[15]. Що ж стосується широкого культурного контексту, у якому наука існує й розвивається як ціле, то він виявляється при аналізі динаміки розвитку не теорії, але (як мінімум) дисциплінарної онтології. У рамках конкретної парадигми природа організована в певну картину світу, елементи якої набувають онтологічного статусу, і саме зміни парадигмальної онтології (що, як було показано вище, виступає як метафізичний регулятор, тобто обумовлює внутрішньопарадигмальний досвід і не може стати його об’єктом) вимагають певних критеріїв. І коли йдеться про трансформацію великих «блоків» наукового знання, а тим більше науки як єдиного цілого, доводиться звертатися до «універсалій культури» (у термінології А. Гуревича, використаній стосовно наукознавчого контексту В. Стьопіним). Необхідно досить чітко усвідомлювати порядок буття, що наділяє науку тими соціальними функціями, дозволяє їй посідати те місце в сучасній культурі, що вона виконує та посідає.

Цікаво в цьому зв’язку звернутися до вчення про картину світу Дж. Холтона, коротко викладеного ним у статті «Що таке антинаука?». З його точки зору, хоч наука і є обов’язковою складовою західної наукової картини світу, однак можливі альтернативні картини світу, що науку до свого складу не включають. Така можливість з’являється через те, що, на думку Холтона, призначення картини світу не просто в наданні світоглядних основ для функціонування науки – цей момент займає приватне становище. «Найголовніша функція [виділено нами. – О.Б.] картини світу полягає в тому, що вона виконує роль об’єднавчої сили, спрямованої на консолідацію людського суспільства, на керівництво його життєдіяльністю» [240, с. 39-40]. Поділяючи загальні переконання, норми й цінності, суспільство набуває необхідної монолітності та життєздатності. Самі ж культурні норми й цінності сходять до того самого онтологічного фундаменту[16], що й наукова діяльність, закріплюють онтологічний обрій культури та, за висловом Л. Вітгенштайна, набувають ритуального характеру[17] (за аналогією до норм примітивного суспільства, невіддільних від міфу).

Уже М. Полані підкреслював значення соціальних функцій науки як своєрідного інваріанта сучасної культури: «...наука постане перед нами як велика система переконань, глибоко вкорінених у нашій історії й таких, що культивуються сьогодні спеціально організованою частиною нашого суспільства...» [177, с. 246]. Схожі міркування були висловлені радянськими вченими, в українській філософії подібні думки належать Бистрицькому [30, с. 177].

Вище вже було показано, що парадигмальна, або дисциплінарна, онтологія, яка є «верхнім рівнем» вирішення протиріч у науці, забезпечення «нормальної» наукової діяльності, може зберігатися й розвиватися в часі завдяки наявності онтологічного фундаменту, що підтримується всім ладом культури та задіяний у будь-якій людській діяльності, а не тільки науковій. Цей світоглядний рівень став очевидним тільки після осмислення науки як хоч і мінливого, але монолітного культурного феномену на противагу позитивістській концепції науки як абсолютного методу пізнання. Саме цей рівень, не досяжний обумовленими ним засобами науки, можна назвати за суттю метафізичним і слідом за Лакатосом повторити, що в загальному плані вся наука постає як величезна дослідницька програма, яка базується на «метафізичних принципах» [210, с. 258].

Засади наукової онтології (з погляду науки) – метафізичні, тому що лежать в основі будь-якого досвіду. Наука запозичає їх із самих широких культурних контекстів.

© 2013 wikipage.com.ua - Дякуємо за посилання на wikipage.com.ua | Контакти