30-ті роки були найтрагічнішими в новітній історії української літератури й мистецтва. Це десятиліття пройшло під знаком жорстокого переслідування діячів національної культури. Їх незмінно зараховували до складу сфабрикованих органами ДПУ«контрреволюційних націоналістичних організацій».

Весною 1933р., у розпал голоду, розпочалася хвиля переслідувань українських письменників. Був заарештований талановитий поет, прозаїк і драматург, член більшовицької партії М. Яловий. М. Хвильовий, його особистий друг, покінчив життя самогубством, залишивши передсмертного листа, в якому писав: «Арешт Ялового переконав мене, що починається переслідування українських письменників. Кров’ю своєю можу засвідчити, що Яловий ні в чому не винен…»

За абсурдними звинуваченнями 1933 року були репресовані Остап Вишня, О. Слісаренко, О. Досвітній. Наступного року розстріляли Г. Косинку, Д. Фальківського, О. Влизька, К. Буревого.

1935 року потрапив за грати й загинув у таборах ГУЛАГу М. Зеров – один з найяскравіших письменників України післяжовтневого періоду. У 1937 р. розстріляли М. Семенка. З 259 письменників, що друкувалися в 1930 р., після 1938 р. залишилося лише 36. Загалом жертвами сталінських репресій стали близько 500 письменників , які жили і працювали в Україні. Це – четверта частина всіх репресованих літераторів СРСР у 20–50-ті роки. «Розстріляним українським відродженням» назвали дослідники 1922-1933 рр.

У 1933 р. у розпад голодомору, П. Тичина написав вірш «Партія веде», головна думка якого втілювалась в словах :«О прекрасний час! Неповторний час!». У присвяченій Сталіну збірці «Сталь і ніжність»(1940) П.Тичина писав «Корабель пливе річкою, що йому вир, любимо тебе, Сталін, дужий богатир».[71.93]

В умовах репресій українським письменникам нав’язувалось принизливе почуття «меншовартості », а літературний процес в Україні зображувався як «вторинний», «похідний» від літературного процесу в Росії. За цих надзвичайно складних соціально – політичних умов письменники республіки зберегли українське художнє слово, а отже, і можливості для відродження української літератури в майбутньому.

Ім’я письменника української діаспори Василя Барки мало відоме в Україні, незважаючи на те, що саме він першим написав вражаючий прозовий твір про голодомор 1932 – 1933 рр. «Жовтий князь». Згадуючи, як працювалося над твором, автор зауважував: «Там у мене було більше плачів, ніж писанини.

Я дотримувався правил нічого не вигадувати». І справді, вигадувати Барці не дозволила б власна совість і пам'ять про страшне минуле, адже письменник сам пережив лихоліття голоду.

Багато листів було адресовано Сталіну з різними проханнями, ось одне з них:

Письменник Бернард Шоу і колишній прем’єр Франції Едуард Ерріо, які на той час подорожували по Радянському Союзу, заявили на цілий світ, що ніякого голоду в країні немає. Аж до 1987 р. жодної згадки про голод 1933 р. у радянській історіографії і пресі не було.

Спогади жителів

Полтавська область

Кофтун Леонід Сергійович , 1926 р. н.

«Я Леонід Сергійович Кофтун , народився у 1926 р. у с. Градизьк (суч. Глобинського р-ну Полтавської обл. ) .У нашому селі було дві церкви. Одну потім зруйнували німці, а друга стоїть і дотепер, хоч і не така, як колись…Коли почалась колективізація, то люди добровільно не йшли в колгосп. Балачки були страшні про колгоспи. Я не пам”ятаю такого, щоб хто добровільно хотів вступити, хоча хто його знає. Але змушували. Землю забирали. А людині треба було прохарчуватися, тому йшли до колгоспів, там хоч хліб давали. Ховали худобу, щоб не забрали в колгосп. У 5 км від Градизька біля Дніпра було таке місце, де, коли спадала вода, пасли худобу. Також біля Пивихої гори, Казенна Дубина. Туди заганяли бичка, і він там пасся ціле літо, а вже батько чи син час від часу ходили туди навідуватись. Восени різали бичка на м”ясо .Зараз на цьому місці море.[43.75]

Причина голоду – неврожай. Але винна влада. Це тільки в Україні такий неврожай, бо в інших районах СРСР хліб був. Приходили у двір люди з палицями десь завбільшки 2 метри з гострим залізним ковпаком на кінці. Потім ходили двором і встромляли у землю, бо врожай ховали у землю. Якщо знаходили зерно, то, звичайно, розкопували й забирали. пам”ятаю . як до нас приходили вранці. Моя бабуся сплеснула долонями, вигукнула: «Ой, прийшли!» й почали плакати. А в нас нічого не було. В хаті все поперекидали, влаштували справжній гармидер, потім пішли на город, 20 соток , все перетикали, нічого не знайшли та й пішли собі. Приходили разів зо два, може, до когось іншого й більше. Жінки, пам”ятаю, дуже сильно кричали, але в бійку не лізли. До нас приходило чоловік чотири, а може, й більше, уповноважені, самі чоловіки, а звідки вони – не знаю. Вони заходили до хати й нишпорили у скринях, звідти все викидали, дивилися все у печі, забирали худобу.

У нашій сім”ї батько робив, а з ним ще 2-3 чоловіки, столярували, ремонтували та виготовляли меблі, але важко було їх продавати, везли в місто, так і перебивалися. Ми не сито жили: хліб і до хліба щось. Так і вижили. Люди ділилися продуктами тільки з родичами, а взагалі ніхто ні з ким нічим не ділився.

Люди ходили по полю після збору врожаю, збирали залишки, а їх за це схоплювали й карали. Категорично не дозволяли збирати у полі колоски, залишки городини, але люди все одно збирали. Вночі навпомацки збирали, щоб ніхто не бачив. Поля охороня- лись чоловіком з членів колгоспу, які жили нормально.

Про те, як виживали, можна цілу книжку писати. Їли собак, голубів, всіх, мабуть, повиїдали. Птахів ловили, горобців, ворон. Їли кукурудзу, збирали качани кукурудзи , перемелювали та їли. Шукали всілякі відходи. Як тільки сходили жито й пшениця, випускали перші колоски, то ходили й зривали їх, брали зерно, хоч воно було м’яке , та все одно його перетирали й так хліб пекли. Їли різне коріння квітів. Змішували молоде колосся з листям, потім перетирали й вживали в їжу. З кори вишень зривали застиглий сік, ми називали його «клеєм», і їли.

Це була страшна картина, коли люди їли все, що тільки можна було знайти.»

Олійник Антоніна Йосипівна, 1919 р. н.

« Я Олійник Антоніна Йосипівна, народилася у 1919 р. в с. Міські Млини (суч. Опішнянського р-ну Полтавської обл. ), там же й жила під час голодомору.

В роки голодомору мені було 12-13 років. У сім’ї було четверо дітей. Батько – Олійник Йосип Іванович – був дрібним службовцем. Мама, Варвара Микитівна, працювала в колгоспі. Біля нас не було городу, взагалі не було землі біля хати, а на тій, що була, де не копнеш, були биті черепки, бо там здавна жили гончарі. Мій батько теж гончар.

Наша сім’я вижила завдяки тому, що в нас була корова, хоч і мало молочна. Годували її сіном, скошеним на луках. Коли люди просили у нас молока, мама не брала в людей грошей за нього. Коли весною зовсім не було що їсти, рвали бур’ян, терли на жорнах голі качани з кукурудзи, робили млинці, але не всі діти могли таке їсти.[34.56]

Молодшому брату Івану на той час було 7 років. Одного разу, коли мама поділила хліб між усіма за столом, Ваня несподівано свій шматок переклав до тата зі словами: «Тато, їжте, будь ласка, бо як помрете, то ми всі помремо». Цей сердечний порив брата пам’ятаю досі. Голод він пережив тоді, але все ж помер від хвороби в дитячому віці.»

Гулий Михайло Никифорович, 1923 р. н.

«Я народився 21.11.1923 р. в с. Рашівка Гадяцького р-ну Полтавської обл. Мій батько – Гулий Никифор Якович, мати – Гула Ганна Юхимівна. Нас було у них четверо: я, Павло , Галя, Марія.

Під час голоду в нашій сім’ї ніхто не помер , але смерті випадки на селі були. Наш батько жив біля сільради, його постійно брали до складу різних комісій. Від нього я знаю про випадки канібалізму. Одного разу батько пішов з комісією до Квашихи виясняти, де поділися в неї п’ятеро дітей. Вона сказала, що померли.«А де поховала?» - «Та я їх укинула в туалет». Вичистили туалет. А там їх нема. Тоді вона сказала:«Вони померли, а я жарила і годувала живих»… У нашої сусідки, Ганни Квашихи, було 7 дітей, а вижили тільки двоє.

Ми рятувались від голоду тим, що батьки працювали у колгоспі й отримували пайок. Навесні 1933 р. була створена комісія, яка видавала на кожного живого чоловіка чи дитину 5 кг. борошна.» [76.53]

Багнич Степан Федорович.

«…Я звертаюсь до усіх Вас зі своєю рукописсю про усе те, що нашим людям довелося переживати і мені також у 1932-1933 рр. Переживати і бачити, як наших людей обкладали налогами, забирали у них усе, навіть землю, якою вони користувались, і як ця земля заростала бур’янами скрізь, а люди з голоду вимотали по селах.

***

Пусті були наші поля

З бур’янами стоя.

Всі плакали в селах люди –

Загинула воля.

Загинула наша воля –

Ніхто не знав за що.

До тебе йдуть, усе беруть

Ще й кажуть:«Ледащо!

Іди, в колгосп запишися:

Там ти знайдеш волю,

Там получиш собі їжу,

Буряки та сою.

Про це ж ніде не розказуй –

Тебе арештують,

Засудять і вишлють туди,

Де раки зимують».

Все це мені у цім році

З боллю вспом’янулось.

Я інколи молюсь Богу.

Щоб це не вернулось.

Тоді ж згадували людей

Тих, що повмирали.

Усіх їх звали куркулями

За те, що жили і працювали.

Тяжкі роки страшні муки

Люди в нас переживали,

Багато їх скрізь невинних

З голоду вмирали…

Написав це пенсіонер, ветеран війни і труда…»

(надрукований лист – вірш згазети «Зоря » від 2.07. 1993 р)

1 2 34