ВІКІСТОРІНКА
Навигация:
Інформатика
Історія
Автоматизація
Адміністрування
Антропологія
Архітектура
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Військова наука
Виробництво
Географія
Геологія
Господарство
Демографія
Екологія
Економіка
Електроніка
Енергетика
Журналістика
Кінематографія
Комп'ютеризація
Креслення
Кулінарія
Культура
Культура
Лінгвістика
Література
Лексикологія
Логіка
Маркетинг
Математика
Медицина
Менеджмент
Металургія
Метрологія
Мистецтво
Музика
Наукознавство
Освіта
Охорона Праці
Підприємництво
Педагогіка
Поліграфія
Право
Приладобудування
Програмування
Психологія
Радіозв'язок
Релігія
Риторика
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Статистика
Технології
Торгівля
Транспорт
Фізіологія
Фізика
Філософія
Фінанси
Фармакологія


Загальна характеристика процесу пізнання.

ГНОСЕОЛОГІЯ. ЛЕКЦІЯ ПЕРША

План

Загальна характеристика процесу пізнання.

Суб’єкт та об’єкт пізнання, їхній взаємозв’язок.

Чуттєве та раціональне пізнання, їхні форми.

Поняття істини та її критеріїв. Діалектика абсолютного та відносного в об’єктивній істині.

 

Загальна характеристика процесу пізнання

 

У системі різноманітних відношень людини до світу і до самої себе особливе місце посідає пізнавальне відношення. Питання про те, як людина пізнає світ і себе, про те, чи здатна вона взагалі до цього, а якщо здатна, то де пролягають межі її пізнавальних можливостей та інші подібні питання хвилювали філософів, починаючи з глибокої давнини. Пізнання можна визначити як процес цілеспрямованого, активного відображення дійсності в свідомості людини, обумовлений суспільно-історичною практикою людства, а також природною допитливістю людей. У суспільства з’являються все нові та нові потреби, розвиваються та вдосконалюються форми та способи діяльності, і все це спонукає людину до всебічного пізнання. Пізнання – це духовна діяльність, спрямована на здобуття нового знання, яке є подальшим розвитком вже існуючих знань. При цьому процес пізнання є конкретно-історичним (як в цілому, так і будь-який його елемент, чи компонент), на його розвиток в кожний даний момент впливають соціокультурні умови (економічні, соціальні, політичні і духовні чинники), а також індивідуальні особливості того, хто пізнає.

Логіка (спрямованість) процесу пізнання така: від пізнання явищ до пізнання сутності.

Загальна теорія пізнання називається гносеологією(від грец. слів «пізнання», «знання», «пізнавання», «вчення»).Це розділ філософії, що вивчає природу та сутність процесу пізнання, передумови, межі, засоби, форми пізнання, відношення знання до дійсності, тощо.Це питання, що витікають із так зв. «другої сторони» основного питання філософії у формулюванні Ф. Енгельса, яка полягає в питанні про пізнаванність світу.

Гносеологія вивчає пізнавальну діяльність людини взагалі, як таку, незалежно від того, яке це пізнання: буденне, або житейське, художнє, релігійне, наукове, філософське, міфологічне – ці види пізнавальної діяльності мають специфічні риси.

Теорія пізнання розвивається разом з розвитком філософського знання взагалі (тобто з розвитком онтології, етики, естетики, антропології, аксіології, антропології, тощо), духовної творчості в цілому. Вивчення філософією питань пізнання сприяє розвитку окремих наук, оскільки зрозуміти, як відбувається приріст нового знання важливо і для фізики, і для хімії, і для біології, і для технічних наук, і для соціальних... Сьогоднішній стан гносеології є результатом філософського осмислення, аналізу, узагальнення всієї світової історії розвитку пізнання.

Пізнання – процес складний і суперечливий. Серед спроб відповісти на питання про пізнаванність світу можна (дещо спрощено) виділити:

- пізнавальний оптимізм (точка зору, згідно з якою речі, явища, процеси в природі та людському житті (насамперед, їхня сутність) є пізнаванними),

- агностицизм (точка зору, згідно з якою сутність речей, явищ, процесів в природі та людському житті є непізнаванною).

На чому заснований пізнавальний оптимізм? Перш за все, на досягненнях і успіхах суспільного розвитку в цілому, а також, як вважають матеріалісти, на розумінні свідомості як закономірного результату розвитку матерії (соціальна форма руху матерії включає як матеріальні, так і духовні процеси).Розглянемо останнє докладніше. Індивід, який займається пізнавальною діяльністю – з матеріалістичної точки зору є носієм соціальної форми руху матерії, яка, у свою чергу, є закономірним результатом розвитку матерії взагалі. Пізнавальна ж діяльність якраз і спрямована на пізнання різних речей, процесів, аспектів, подій тощо, які відносяться до різних форм руху матерії. Соціальна форма руху матерії «знімає» (гегелівський термін) в собі всі інші форми руху. Ось і виходить, що той, хто пізнає, генетично, в сенсі закономірного походження, завдяки своїй біосоціальній сутності зв'язаний з тим, що він пізнає. Зародження такої точки зору можна угледіти в давньогрецькій філософії, наприклад, в Емпедокла. Він стверджував, що пізнання є можливим, оскільки і той, хто пізнає, і те, що він пізнає (тобто світ) складаються в принципі з одних і тих само стихій, поєднаних в різних відношеннях. Подібне пізнається подібним. На більш складному та глибокому рівні розкрито цю тезу у відомого філософа ХІХ – ХХ ст. М. О. Бердяєва. Він писав про те, що пізнання взагалі можливе тому, що людина є мікрокосмом та образом і подобою Божою, у ній діють ті само сили та той само розум, що й у Всесвіті.

Про агностицизм ми вже говорили в темі «Філософія як світогляд, її предмет і роль у суспільстві». Сам термін «агностицизм» увів англійський природодослідник Т. Гекслі в 1859 р. Цим поняттям він позначив невіру вченого, що спирається на досвідне знання, в існування тих «сутностей», які не дані нам у досвіді, – Бога, безсмертя душі, об'єктивної реальності в цілому. Сьогодні це поняття має інший сенс – вказаний вище, в усякому разі, для матеріалістичної діалектики.

У такої позиції як агностицизм існують: 1) гносеологічні корені (тобто абсолютизація, або перебільшення, відносності, недосконалості й мінливості наших знань, складності і суперечності процесу пізнання та нескінченності, невичерпності, мінливості світу і людини як об'єктів пізнання); 2) соціальні корені (вважається, що агностицизм особливо «розквітає» в періоди економічних, політичних, духовних криз, суспільної нестабільності, зміни систем духовних цінностей, наукових картин світу тощо).

Сьогоднішні агностики вже не стверджують, що світ і людина взагалі не є пізнаваними, маючи на увазі, що наші органи чуття здатні пізнавати різні явища, зовнішній, поверхневий бік речей, процесів, але не їх сутність, не глибинне, не основне. Агностики не бачать діалектичного зв'язку між сутністю і явищем. Іноді до агностиків відносіть І. Канта. У нього в роботах зустрічаються поняття про «речі-самі-по-собі» і «речі-для-нас». У своємувченні про пізнання під «речами-самими-по-собі» І. Кант мав на увазі закономірні природні (об'єктивні) зв'язки, процеси і взаємодії (наприклад, фізичні, хімічні, біологічні), що існують самі по собі, тобто об'єктивно. Світ «речей-самих-по-собі» – це світ речей, які існують самі по собі, незалежно від вченого, який їх пізнає. Вони, за І. Кантом, непізнавані, недосяжні для теоретичного розуму (для науки). Їх можна мислити, але не пізнати. Світ «речей-для-нас» – це чуттєво пізнаваний світ явищ (феноменів). Речі виявляють себе нам в наших відчуттях, стають речами «для нас»,відкриваються нам у досвіді. Річ ніколи не може з'явитися нам інакше як через явище. Ми пізнаємо лише явища, або то, чим річ є для нас, а це відрізняється від того, що вона є сама по собі. На мій погляд, І. Кант агностиком не був. Він вважав, що рамки досвіду можна розширити, процес наукового пізнання природи розвиватиметься і далі, і невідомо, до чого ще дійде, до яких висот, глибин, таємниць... Але у наукового пізнання є межі. Вчений писав про те, що не можна охопити досвідом (а отже, пізнати науково) все, відразу весь космос, всі тіла Всесвіту, всю природу в цілому; світ в цілому в досвіді не даний, в усякому разі, поки що. І зовсім невідомо, коли таке могло б відбутися. Крім того, теоретичний доказ або спростування буття Бога, свободи волі й безсмертя душі неможливий, бо ці духовні та умоосяжні сутності в досвіді нам не надані. Обґрунтувати віру в існування таких «речей-самих-по-собі» повинна мораль, а не наука.

Різновидом агностицизму є скептицизм (від грец. «скептикос» – «той, хто розмірковує», «той, хто досліджує»), сутність якого полягає в сумніві щодо істинності навіть загальноприйнятих положень, у тому числі аксіом.Скептицизм сходить до софістів Протагора, Горгія та ін. Протагор був вигнаний з Афін через те, що в своїй книзі (пізніше публічно спаленої) стверджував, що про богів «я не можу знати, чи є вони, чи немає їх, тому що дуже багато що перешкоджає такому знанню, – і питання темне, і людське життя коротке». Атеїстом він, звичайно, не був. Просто можна знайти аргумент і на користь першого, і на користь другого. Все, що кому здається, так воно і є; скільки людей, стільки й оцінок. Все відносно. Коли віє вітер, то одному холодно, а іншому – ні. Тому ми не можемо висловитися про цей вітер безумовно: холодний він сам по собі чи ні. В цьому сенсі людина є мірою всіх речей. Оскільки світ речей є таким, яким він представляється в наших відчуттях, внаслідок переживань, уявлень, то об'єктивна істина неможлива. Є тільки думки, кожна з яких водночас істинна і хибна. Про кожну річ можна одночасно висловити різні, ба навіть протилежні думки, які будуть однаково переконливі. Протагор пропонував використовувати в якості критерію «істинності» думки ту думку, яку в даний момент поділяє більшість (в даній обстановці, в даних умовах). Однак засновником течії «скептицизм» є Піррон з Еліди, що жив в ІV - ІІІ ст. до н.е. Скептики заперечували можливість об'єктивної істини. Будь-яке знання недостовірно, світ не є пізнаваним ні за допомогою відчуттів, ні розуму. Будь-яка річ є ось така не більшою мірою, чим не така. Все й існує, й не існує у рівній мірі. Все відносно. Ні про що не можна сказати безумовно, що воно існує, як і про способи пізнання не можна сказати, істинний це спосіб або помилковий, оскільки для всякого твердження можна знайти протилежне. Нічого не можна називати ні прекрасним, ні потворним, ні справедливим, ні несправедливим. Не можна віддати перевагу ніякій думці. Ні про що не можна висловитися безумовно (ну, хіба що так: «цей предмет здається мені білим»). Тому слід утримуватися від тверджень, від думок (це називається «епохе», тобто «зупинка», «затримка»). Нічого не стверджувати! (хоча сама ця фраза вже є твердженням...). Нічого не вибирати і сумніватися у всьому. Коли Піррона питали: «А чи не помер ти, Піррон?», він відповідав: «Не знаю». Така стриманість від думок – не слабкість розуму. Навпаки, розум для будь-якої думки або положення може знайти протилежне. Загальних понять не існує. Одні і ті ж речі викликають різні відчуття при їх пізнанні за допомогою різних органів чуття. На це також впливають різні стани суб'єкта. Отже, скептики в цілому вважають, що пізнання все-таки можливе, однак виражають сумніви в істинності його результатів.

Одним з різновидів агностицизму в науці є конвенціоналізм (від лат. «договір», «угода»), що з’явився на межі XIX-XX ст. Згідно такої позиції наукові теорії і поняття є не відображенням об'єктивного світу, а є довільними угодами між вченими (саме довільними, без урахування і аналізу об'єктивної основи угод, їх меж, що витікають з самої об'єктивної реальності).Щось схоже пропонували софісти.

Мислення – процес пізнавальної діяльності, для якої є характерним створення узагальнених, опосередкованих образів дійсності. Якщо чуттєве пізнання є безпосереднім, то мислення – опосередковано чуттєвим пізнанням, спирається на досвід, у тому числі й осмислений раніше, здійснюється в найтіснішому зв'язку з мовою, що виконує функцію інструменту мислення. Завдяки мисленню людина відволікається від конкретного різноманіття речей, явищ, процесів і виявляє властиві їм загальні та істотні ознаки.

Судження та умовивід – це форми руху понять. Поняття служать початковим матеріалом для утворення суджень та умовиводів; результатом же суджень та умовиводів також є поняття, тільки вже конкретизовані, уточнені, наповнені новим змістом, більш змістовні. Таким чином знання конкретизується, розвивається.

Обидві сторони (здібності) пізнання взаємозв'язані, доповнюють одна іншу. Іноді говорять не сторони, а «ступені». Так, відчуття поставляють первинний матеріал для логічного мислення, є джерелом наших знань про дійсність, але, приступаючи до чуттєвого пізнання, ми вже маємо певну раціональну позицію. Будь-який чуттєвий образ є раціонально «навантаженим»: ми бачимо, чуємо тощо крізь призму наших спогадів, знань, понять. В чистому вигляді в нашому пізнанні чуттєвість не присутня. Чуттєве пізнанняє так чи інакше осмисленим і не може бути відособленим від раціонального. Це було ясно, наприклад, І. Канту. Він стверджував, що нам ніколи не дана відособлена чуттєвість, вона завжди поєднана з раціональними формами – з апріорними формами простору і часу. Крім здібності до відчуттів наша чуттєвість має так звані «чисті» – апріорні, тобто абсолютно незалежні від будь-якого досвіду форми, за допомогою яких наші відчуття немов би упорядковуються. Ці форми – простір і час. Всі речі орієнтовані в просторі і в часі. Простір і час у І. Канта (на відміну від розуміння їх в діалектичному матеріалізмі) це форми нашої чуттєвості («суб'єктивні», людські простір і час), хоча частково, все ж таки, це також властивості «речей-самих-по-собі», що знаходяться ззовні нас. Тому І. Кант писав про чуттєво-розсудливу здатність людини. Будь-яке знання з досвіду починається, але не обмежується ним. Частина знань породжується самою пізнавальною здатністю людини і носить апріорний (додосвідний) характер. Природні предмети в ході людської діяльності погоджуються з людським пізнанням і його результатами (а до І. Канта вважали, що наші пізнання повинні погоджуватися з предметами).

Здібність до абстрактного мислення з’явилася у найдавніших людей не відразу (вона із розвитком досвіду виростала з наочно-образного та наочно-дієвого мислення первісних людей), а будь-яка психічно здорова дитина повторює шлях людського роду.

Чуттєве пізнання створює необхідні передумови отримання знання. Однак не слід абсолютизувати його ролі. В історії філософії можна знайти вчених, що розділяли позицію, звану «сенсуалізм». Сенсуалізм (від лат. «відчуття», «почуття») полягає в абсолютизації ролі чуттєвого пізнання, в прагненні вивести весь зміст знання з свідчень органів чуття; тобто чуттєве пізнання розглядається як єдине джерело і засіб досягнення істини.До сенсуалістів можна віднести Епікура, Т. Гоббса, Дж. Локка (останні два філософа творили, в основному, в XVII ст.), Д. Юма (XVIII ст.), французьких матеріалістів XVIII ст., Л. Фойербаха (XIX ст.). Класична формула сенсуалізму: немає нічого в розумі, чого раніше не було б у почуттях. Ж.О. де Ламетрі (французький просвітитель-матеріаліст XVIII ст.) писав: «Почуття – мої філософи».

Раціональне дозволяє з’ясувати сутність речей, процесів тощо. Однак як не можна абсолютизувати чуттєве пізнання, так не можна абсолютизувати пізнання раціональне. В теорії пізнання існує такий напрям як раціоналізм, сутність якого – в тому, що розум оголошується основою пізнання. Розум може розглядатися як єдине й достовірне джерело людських знань. Приклади – Р. Декарт, Г. Гегель. Р. Декарт, хоча сам займався експериментами, вважав, що тільки досвіду для пізнання недостатньо. Джерелом достовірного знання може бути тільки розум, або інтелект, хоча він може і повинен звертатися за допомогою до почуттів. Як достовірна опора пізнання Р. Декарт вибрав мисляче «я», самосвідомість, думку «я мислю, отже, існую» (ego cogito, ergo, sum). Вибір цей багато в чому пояснювався і життєвим досвідом вченого, і активним розвитком математики, і впливом християнства, і впливом платонізму. Вихідний пункт процесу пізнання – інтелектуальні інтуїції (інтуїції розуму). Це існуючі в людській думці абсолютні, загальні вроджені (від Бога) істини (ідеї), аксіоми-думки, від яких бере початок нескінченна безліч відносних істин. Вища інтелектуальна інтуїція – ego cogito (як вроджена здатність мислити). Інтуїції достовірні, адже розум сприймає їх чітко і ясно. До вроджених ідей Р. Декарт відносив ідею Бога, чисел, фігур, кольорів, субстанції, матеріального буття, сумніву, тривалості, тілесності... До аксіом-суджень він відносив судження типу «дві величини, рівні третій, рівні між собою», «у ніщо не буває властивостей», аксіоми математики. Від достовірності інтуїції Р. Декарт відштовхувався, але нею не обмежувався, а пропонував свій метод пізнання, підсумком якого є ланцюг слідств з цих істин і аксіом, кожна ланка якого теж достовірна.

 

ГНОСЕОЛОГІЯ. ЛЕКЦІЯ ПЕРША

План

Загальна характеристика процесу пізнання.

© 2013 wikipage.com.ua - Дякуємо за посилання на wikipage.com.ua | Контакти