ВІКІСТОРІНКА
Навигация:
Інформатика
Історія
Автоматизація
Адміністрування
Антропологія
Архітектура
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Військова наука
Виробництво
Географія
Геологія
Господарство
Демографія
Екологія
Економіка
Електроніка
Енергетика
Журналістика
Кінематографія
Комп'ютеризація
Креслення
Кулінарія
Культура
Культура
Лінгвістика
Література
Лексикологія
Логіка
Маркетинг
Математика
Медицина
Менеджмент
Металургія
Метрологія
Мистецтво
Музика
Наукознавство
Освіта
Охорона Праці
Підприємництво
Педагогіка
Поліграфія
Право
Приладобудування
Програмування
Психологія
Радіозв'язок
Релігія
Риторика
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Статистика
Технології
Торгівля
Транспорт
Фізіологія
Фізика
Філософія
Фінанси
Фармакологія


Синтагма. Енклітики та проклітики.

Синтагма — інтонаціонно-смислова єдність, що виражає в певному контексті і в певній ситуації одне поняття і може складатися з одного слова, групи слів і цілого речення. Вона вичленовується із фрази відповідно до змісту висловлювання. Наприклад, вислів «Допомогти не можна відмовити», якщо його не поділити на синтагми, буде позбавлений змісту. Синтагма виконує дві функції: фонетичну й семантичну.

Синтагма вичленовується синтагматичним наголосом, синтагматичною мелодикою й короткими синтагматичними паузами. Те саме речення на синтагми можна ділити по-різному, але не довільно. Наприклад, речення Та коли вже надто тяжко туга серце обгортала, то співці співали пісню, пісня тугу розбивала (Леся Українка) можна розбити на три синтагми (паузами після слів обгортала та пісню), на чотири (пауза ще після слова тяжко), на шість (паузи також після слів співці їй пісня). Від цього речення набуває кожного разу інших змістових відтінків. Але в поданому реченні не можна робити синтагматичних пауз, скажімо, після слів надто, серце, співали, тугу, від цього зруйнується зміст висловлювання.

Засобом об'єднання складів у один такт (фонетичне слово) і відмежування його від інших тактів є наголос. Наголос — виділення складу чи слова посиленням голосу, підвищенням тону, тривалістю звучання. правило, такт збігається зі словом. Він може також включати: проклітики — короткі ненаголошені, переважно службові слова перед основним наголошеним словом (зі мною, як стріла); енклітики — ненаголошені службові слова, які стоять після наголошеного слова (ходив би, хотів же).

Такт — це частина синтагми, об'єднана одним наголосом. Такт може збігатися зі словом і може включати в себе кілька слів. Короткі, неповнозначні слова не мають свого наголосу й приєднуються до наголошеного слова.

Ненаголошене слово в такті, яке стоїть перед наголошеним, називається проклітикою (зі мною, як стріла).

Ненаголошене слово в такті, яке стоїть після наголошеного, називається енклітикою (ходив би, хотів же).

Слово як центральна одиниця мови. Слово та інші мовні одиниці.

Слово є найважливішою одиницею мови. Всі інші її компоненти існують або в слові і для нього (фонеми і морфеми), або завдяки слову (речення і тексти). У кожній мові слів значно більше, ніж інших її одиниць. Хоч практичне виокремлення слів не викликає, як правило, труднощів, наукове визначення слова виявилось складною проблемою.

ознаки слова 1)самостійність: слово може змінювати своє місце в межах речення, бути ізольованим, виокремленим з висловлювання, легко відтворюватись;

2)формальна цілісність: виявляється як фонетична оформленість (слова розділені паузами і об'єднані наголосом, фонетичною і структурною організацією), граматична оформленість (слова мають морфологічну форму і виконують синтаксичну функцію) і непроникність слова (всередину слова не можна вставити інше слово);

3)ідіоматичність полягає у довільності зв'язку звучання зі значенням. У похідному слові ідіоматичність виявляється і в тому, що з морфемного складу не можна однозначно вивести його значення. Наприклад, у слові жовток корінь жовт- і суфікс -ок не вказують на те, що їх поєднання означає «частина яйця».В актах мовлення більшість слів певним чином варіюється, змінює свою граматичну форму: вода, води, воді, воду. Такі граматичні видозміни слова є словоформами. Кожне слово має мінімум одну словоформу,але, як правило, їх буває більше. Деяким словоформам притаманні фонетичні варіації.Вони виконують однакову граматичну функцію, але розмежовуються стилістично. Варіюється не тільки форма, а й зміст слів: голова — «людина» і голова — «частина тіла». Це лексико-семантичні варіанти слова голова.Лексема— абстрактна ОДИНИЦЯ МОВИ, яка реалізується в мовленні у сукупності словоформ, фонетичних, стилістичних і семантичних варіантів слова.За своєю природою лексема близька до фонеми: фонема виявляється в мовленні у ряді алофонів, а лексема — в сукупності варіантів, тобто алолексів, або лексів . Поняття «алолекс» ширше за поняття «словоформа», воно охоплює всі видозміни слова. Лексема значно складніша за фонему, оскільки є семантичною одиницею.Зіставлення фонеми та лексеми свідчить, що фонологічний і лексичний рівні мовної системи організовані подібно. Обидва вони мають одиниці, кожна з яких існує як сукупність різновидів — алофонів чи алолексів.

Функції слова та його типи.

Слово є найважливішою одиницею мови. Всі інші її компоненти існують або в слові і для нього (фонеми і морфеми), або завдяки слову (речення і тексти).

Основною функцією слова є його позначальна (референтна функція). Слово позначає предмет, дію, якість чи відношення. У психології таку функцію прийнято називати «предметною віднесеністю».

Слово подвоює світ і дозволяє людині подумки оперувати з предметами. Людина може довільно викликати різні образи незалежно від їх реальної наявності і, таким чином, може довільно керувати цим другим світом. Народжується «вольова дія» — регулювальна функція мовлення людини.

За своєю роллю в реченні слова поділяються на частини мови. Частини мови поділяють на повнозначні, тобто такі, що мають значення, та службові, тобто ті, за допомогою яких повнозначні слова об'єднуються в речення.

Слова можуть бути простими (однокореневими) та складними (утвореними з кількох коренів).

Є багатозначні слова (голова на плечах, голова колони, голова зборів). є слова, зокрема займенники (він, такий, стільки), які не мають самостійного лексичного значення набувають його тільки в контексті. Отже, значення не є означальним для слова, хоч і обов'язковим.

Не можна вважати визначальною рисою слова і його цільноформленість (непроникність). Наприклад, дієслово читати в складеній формі майбутнього часу (буду читати, читати (буду) виступає в розчленованому вигляді. Складена форма ви щого ступеня порівняння прикметників може виражатися дво­ма частинами: більш поміркований, менш придатний.

Основна відмінна риса слова, якою воно відрізняється і від морфеми, і від словосполучення, — це наявність у ньо­му певного граматичного значення. Наприклад, наведена вище форма буду читати — дійсний спосіб, майбутній час, перша особа однини. Граматичне значення має і прислівник швидко (належить до певної частини мови), і прийменник над (крім того, шо належить до певної частини мови, ще й вимагає після себе орудного або знахідного відмінка). А в нерозкладному фразеологічному словосполученні гнути кирпу, що передає одне значення «зазнаватися», граматичні значен­ня має кожне слово (гнути — дієслово, неозначена форма і т. д.; кирпу — іменник, жіночий рід і т. д.). Поза контек­стом займенник він не має лексичного значення, а грама­тичні значення має: займенник, чоловічий рід, називний відмінок, однина.

Отже, слово — це самостійна, наділена одним або кількома граматичними значеннями одиниця мови, яка передає одне чи більше лексичних значень, легко відтворюється і є бу­дівельним матеріалом для речення.

 

Структура змісту слова.

Слово є найважливішою одиницею мови. Всі інші її компоненти існують або в слові і для нього (фонеми і морфеми), або завдяки слову (речення і тексти).

Слово, як правило, має одне чи більше лексичних значень, змістів, тобто має свою семантику. Семантика — це смислова сторона мовних одиниць: слів, словосполучень, фразеологізмів, морфем. Під семантикою слова розуміють історично закріплену у свідомості народу (колективу) співвіднесеність слова з певним явищем.

Наприклад, коли француз чує слово baton, у його уяві постає палка, а коли ми чуємо слово батон, то уявляємо білий хліб довгастої форми.

У нашій свідомості існує ідеальне (не дзеркальне) відображення світу. Ми можемо уявити будь-який предмет або явище, тобто вичленувати його із суцільної картини, зосередити на ньому увагу (наприклад, яблуко). І коли з цим образом рефлекторно з'єднується звуковий комплекс (набір звуків — Ійаблуко]) і цей зв'язок закріплюється в нашій свідомості, виникає слово з певним лексичним значенням. У пам'яті утворюється стійкий образ певного звукового комплексу (образ слова), який щоразу, коли його чуємо, викликає в уяві образ того самого предмета реальної дійсності.

Реальний предмет (чи явище) як об'єкт найменування називається денотатом (позначуваним). Його узагальнений, абстрактний образ у нашій уяві — це сигніфікат (позначка, об раз). Сигніфікат, пов'язуючись з образом слова, стає лексичним значенням слова. Коли ми бачимо реальний предмет (чи явише), завдяки сигніфікатові пригадуємо його назву. 1 навпаки, коли чуємо назву, через образ слова активізуємо сигніфікат і, зіставляючи його з довкіллям, упізнаємо названий словом предмет (чи явище).

Таким чином, значення, тобто зміст і звукова форма слова виступають як нерозривна єдність, у якій лексичне значення — ідеальний зміст, а звукова форма — матеріальна оболонка.

На образ реального предмета (сигніфікат) можуть накладатися додаткові враження, оцінки (мовби дивимося на предмет-денотат через кольорові окуляри). Такий додаток до денотата називається конотатом (супроводом), а додаткове емоційне чи стилістичне значення слова — конотативним, тобто супровідним (на відміну від основного — денотативного). Наприклад, у слові яблучко денотативне значення — «плід яблуні» (як і в слові яблуко), конотативне — пестливе ставлення мовця до названого предмета (такого значення в слові яблуко немає).Межі змісту слова окреслюються в його відношеннях до інших слів, близьких за значенням. Наприклад, значення слова вечір, з одного боку, обмежується значенням слова день.

Щодо граматичного значення слова, то цим займаєть морфологія та синтаксис. Морфологія – розділ граматики, який вивчає структуру слова, способи вираження його граматичних значень і систему словозміни. Основною одиницею морфології є слово, але в аспекті граматичної будови, особливостей змінювання і творення, вираження властивих слову граматичних значень. Синтаксис – розділ граматики, що вивчає способи поєднання слів у словосполучення і речення, а також властивості цих одиниць.

 

Внутрішня форма слова.

Внутрішня форма слова — певні особливості зв'язку звукової будови слова з його первісним значенням; спосіб структурної та семантичної мотивованості слова іншими словами. Інакше кажучи, В.ф.с. — це первісне (етимологічне) значення, що виникає з опорою на якусь названу словом ознаку (не обов'язково суттєву) предмета або явища. Наприклад, назва лободи "мучинець" є похідною від слова "мука" і зумовлена тим, що стебло та листки рослини вкриті борошнистим нальотом. За О. Потебнею, В.ф.с. засвідчує, як людині уявляється її власна думка. У похідних словах, які в мові структурно та семантично мотивуються іншими словами, В.ф.с. є прозорою. Іноді подібний зв'язок із різних причин затемнюється, втрачається, а отже, втрачається і В.ф.с. Так, наприклад, сьогодні уже досить важко сприймається те, що за походженням лексеми "кінець" і "початок" є спільнокореневими. Це виявляє етимологічний аналіз. На поняття "В.ф.с." спираються і при розкритті природи поетичного (образного) слова. На погляд Г.Винокура, образними є слова, які мають В.ф. При цьому В.ф.с. трактується як здатність загальномовного словесного значення ставати своєрідним виразником іншого поетичного (образного) змісту, що виникає в художньому творі. Це пов'язано з тим, що узвичаєні назви одних предметів починають уживатися як назви інших об'єктів. У даному випадку не йдеться тільки про традиційне метафоричне перенесення, яке лежить в основі тропів і є яскравим виявом В.ф.с. Суть полягає в тому, що в художньому мовленні поетичний (віддалений) зміст (не лише при метафоричному перенесенні, а й поза ним) ніколи не обмежується буквальним (словниковим, ближчим) змістом слів. Цей поетичний зміст ґрунтується на загальномовних словесних значеннях, виражається за їх допомогою, тобто внаслідок естетичних перетворень семантики один зміст стає формою іншого (образного) змісту.

В актах мовлення більшість слів певним чином варіюється, змінює свою граматичну форму: вода, води, воді, воду. Такі граматичні видозміни слова є словоформами. Кожне слово має мінімум одну словоформу,але, як правило, їх буває більше. Деяким словоформам притаманні фонетичні варіації.Вони виконують однакову граматичну функцію, але розмежовуються стилістично. Варіюється не тільки форма, а й зміст слів: голова — «людина» і голова — «частина тіла». Це лексико-семантичні варіанти слова голова. Лексема— абстрактна ОДИНИЦЯ МОВИ, яка реалізується в мовленні у сукупності словоформ, фонетичних, стилістичних і семантичних варіантів слова.За своєю природою лексема близька до фонеми: фонема виявляється в мовленні у ряді алофонів, а лексема — в сукупності варіантів, тобто алолексів, або лексів.

 

Типи лексичних речень.

Лексичне значення слова – це реальний предметно-речовий зміст, який оформлений за законами граматики рідної мови і є елементом загальної семантичної системи словника.

Є 2 лексичні значення слова: Денотативне, сигніфікативне, конотативне значення. Значення слова — відображення в слові певного явища об'єктивної дійсності.Формується значення слова, або лексичне значення, під дією трьох чинників: об'єктивної дійсності, історичних обставин і ментальності народу, відношень між словами.

1.Об'єктивна дійсність представлена предметами, процесами, ознаками, відношеннями, явищами, які потребують словесного вираження. Як об'єкти семантики лексеми вони є денотатами. Значення слова, обмежене відображенням певного денотата, є дєнотативним , напр.: будинок — «споруда, призначена для житла». Результати пізнання людиною дійсності закріплюються в словах, втілюються в їх значенні.

2.Історичні обставини, ментальність народу сприяють закріпленню лексичного значення, спричинюють його зміну й уточнення в процесі розвитку мови. Вони обумовлюють конотативне значення слова , тобто додаткове його значення, відтінки, які накладаються на основне значення, і оцінку денотата. Відповідно додаткове, відтінкове або стилістичне значення лексеми є конотативним, наприклад, значення слів халупа (невелика убога житлова будівля).

3. Відношення слова до інших слів окреслюють обсяг семантики і її межі. Кожне слово, як і інші мовні одиниці, має два типи відношень: синтагматичні (змінні, несталі поєднання слів у мовленні) і парадигматичні (стійкі, стабільні поєднання слів у мові), які впливають на значення слова. Взагалі, відтінкові значення, своєрідні коливання семантики лексеми створюються синтагматичними відношеннями в потоці мовлення, в контексті. Такі відтінки значення слів є контекстуальними значеннями.Синтагматичні зв'язки впливають на межі, периферію лексичного значення слова. Семантична основа лексеми зумовлена парадигматичними відношеннями. парадигматичні відношення слів обумовлюють їх семантичний обсяг.Отже, об'єктивна дійсність є основою денотативного значення слова, історичні обставини впливають на конотативне значення, а синтагматичні відношення між словами — на контекстуальне значення. Парадигматичні відношення визначають семантичний обсяг і семантичне наповнення цієї одиниці мови

© 2013 wikipage.com.ua - Дякуємо за посилання на wikipage.com.ua | Контакти