ВІКІСТОРІНКА
Навигация:
Інформатика
Історія
Автоматизація
Адміністрування
Антропологія
Архітектура
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Військова наука
Виробництво
Географія
Геологія
Господарство
Демографія
Екологія
Економіка
Електроніка
Енергетика
Журналістика
Кінематографія
Комп'ютеризація
Креслення
Кулінарія
Культура
Культура
Лінгвістика
Література
Лексикологія
Логіка
Маркетинг
Математика
Медицина
Менеджмент
Металургія
Метрологія
Мистецтво
Музика
Наукознавство
Освіта
Охорона Праці
Підприємництво
Педагогіка
Поліграфія
Право
Приладобудування
Програмування
Психологія
Радіозв'язок
Релігія
Риторика
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Статистика
Технології
Торгівля
Транспорт
Фізіологія
Фізика
Філософія
Фінанси
Фармакологія


Основні етапи і тенденції розвитку соціологічної думки

Основні етапи і тенденції розвитку соціологічної думки

 

План:

1) Протосоціологічний період;

2) Класичний період у розвитку світової соціології;

3) Соціологічна думка та соціологія в України;

4) Основні школи та напрямки сучасної західної соціології.

 

Протосоціологічний період

Охоплює проміжок часу від античної доби до початку XIX ст. Джерела історії соціологічних знань сягають сивої давнини, коли з'являються перші уявлення про світ і людину в ньому, суспільство, виникають ідеї і формуються теорії про суспільне життя, соціальні про­цеси, розвиток людської культури. З розвитком суспільства, еволюцією процесів самопізнання та осмис­лення людиною соціальних явищ і процесів зростає потреба у соціологічних знаннях. Поступово, збагачуючись історичним досвідом, стають складнішими і досконалішими погляди вчених, так само як ускладнюється і вдосконалюється сам процес пізнання та його об'єкт.

У межах протосоціологічного періоду виділяють кілька етапів формування поглядів на суспільство, за­кони його розвитку: античний, середньовічний, епох Відродження і Просвітництва. Важливими є передісторія емпіричної соціології, особливості розвитку державознавства та політичної арифметики.

Одним з найвідоміших античних суспільствознавців є Платон, справжнє ім'я — Арістокл (427— 347 до н. є.), соціальну філософію якого можна вважа­ти як реформістською, так і утопічною. Роздумуючи над тим, якою має бути ідеальна держава, стверджував, що більшість людей завдяки лише власним зусиллям не можуть наблизитися до досконалості, що спри­чиняє необхідність у державі й законах.

Ідеальна держава, на думку Платона, створюється не в інтересах індивіда або окремого прошарку, а заради цілого, тобто самої держави, поза якою індивід існувати не може. Основне зло сучасного йому суспільства Платон бачив у людському егоїзмі, закоріненому в комерціалізації людських відносин.

Людина для держави, а не держава для людини — кредо його політичної філософії. Найповніше ці питання він обґрунтовує в діалогах «Політика», «Держава», «Закони». Використовуючи принцип соціального зооморфізму, Платон стверджує, що «людина — соціальна тварина», акцентує увагу на обох частинах висловлювання. Платон досліджує типологію особистості: тимократичну, олігархічну, демократичну та тиранічну. Ідеальним типом вважає аристократичний тип особистості, а решта можуть діалектично переходити один водний.

Поняття «суспільство» ототожнюється спочатку у Платона з поняттям держави, потім суспільство, на його думку, розпадається, зовнішнім проявом чого є поляризація справедливості й несправедливості.

Держава Платона — це ідеократія. Вихован­ня і просвіта займають важливе місце у системі соціальних поглядів Платона, проте розглядає він їх з позицій кожної верстви окремо. Задля соціальної справедливості Платон пропонував скасувати сім'ю як соціальний інститут і підпорядковував сімейні стосунки людей державі. Він вважав, що індивідуального щастя його держава не передбачає — члени ідеальної держави щасливі гуртом.

Утопія Платона має амбівалентний (подвійний) характер: його ідеальна держава, незважаючи на похибки, заперечує існуючі рабовласницькі держави, а та­кож несправедливість у цілому. Обидві тенденції були достатньо прогресивними і для того часу, і для науки в цілому. Наукові погляди Платона, здобувши послідовників і супротивників, сприяли новим науковим пошукам.

Значний внесок у розвиток соціологічної думки, вчення про державу і суспільство вніс інший відомий давньогрецький філософ, учень Платона, Арістотель (384—322 до н. є.). Він започаткував логіку, психологію, політику, інші галузі знання, залишивши спадщину вчення про суспільство, державу і владу. Його основними творами у протосоціологічному контексті мож­на вважати «Політику», «Етику», «Риторику».

 

 

 

 

За Арістотелем, першим елементом будь-якої історичної одиниці є родова община. Держава є об'єднан­ням родових громад. Інший основний елемент будь-якої історичної держави — рабство. Жодна держава, за Арістотелем, не­мислима без панів і рабів.

Як і Платон, вважає, що людина за природою — істота державна. Поза державою залишаються або нерозвинуті морально істо­ти, або надлюдина. Держава — це сформована певна сукупність громадян. Громадянин — той, хто може брати участь у законодавчій і судовій владі держави.

Арістотелівська ідеальна держава відображає на­самперед давньогрецький ідеал помірності й гармонії, тобто найоптимальнішу комбінацію елементів суспіль­но-політичних форм і «людського матеріалу».

Платон твердив, що сила — на боці тиранії, отже, необхідно знайти (виховати) такого ти­рана, який, погоджуючись узяти на себе місію освіче­ного монарха, царя-філософа, філософа-законодавця, здійснив би ідеал платонівської держави.

Керівник держави повинен маніпулювати суспіль­ною свідомістю за допомогою софістики, демагогії, по­літичного акторства. Сенс життя людини — досягнення вищого блага діяльністю, творчою, продуктивною працею, яка робить людину красивою.

Одним з перших спробував кристалізувати ідеї буржуазії італійський політичний діяч, історик Нікколо Макіавеллі (1469—1527). Найвідомішим з його творів є «Государ». Природа людини однакова в усіх держа­вах і в усіх народів: інтерес є універсальним чинником людських дій, з яких складаються їх відносини, уста­нови, історія. Отже, щоб управляти людьми, треба знати причини їх вчинків, їх прагнення та інтереси. Н. Макіавеллі відтворює античні ідеї про виникнення держави та кругообіг форм правління. Перевагу від­дає, як і Арістотель, змішаній формі державного укла­ду (з монархії, аристократії та демократії). Обов'язки держави — захищати майнові й особисті права громадян, виражати інтереси громадянського суспільства. Хоча правлять за допомогою страху і насильства, та щоб не збуджувати ненависть, держава не повинна по­рушувати майнових та особистих прав громадян. Найгірший гніт, що накладається державою: її прагнення знесилити і підірвати будь-яку діяльність суспільства задля свого піднесення. Вже у цих міркуваннях про­стежується розмежування суспільства і держави, ци­вільної і політичної сфер. Особливо яскраво воно виявилося у висловлюваннях про співвідношення по­літики і моральності. Відповідно до концепції Макіавеллі політична діяльність і політична влада в особі держави — синоніми аморальності.

Заслугою Макіавеллі є подолання теологічних ідей і дослідження держави як суспільного явища. Він роз­робив чотири принципи, які мали неабиякий вплив на розвиток теорії сучасного соціального менеджменту. Стверджував, що правитель, який бажає досягти успіху, повинен звіряти свої дії з законами необхідності (долі), а також зі способами поведінки підлеглих.

У книзі «Про громадянина», де вперше системати­зовано витрактувано походження і сутність держави, Т. Гоббс (1588-1679) пише: «Правий не Арістотель, а Макіавеллі, який проголосив у своїй «Державі», що людина не є за природою здатною до громадського життя». Помил­кове положення про те, що людина є суспільна твари­на, породжене, на думку Гоббса, поверховим розгля­дом людської природи. Коли громадянське суспільст­во вже встановлено, коли держава давно існує, може здаватися, що людина не спроможна жити поза су­спільством, що нею керує природжена схильність до громадського життя. Насправді до виникнення держа­ви люди перебували у стані загальної війни, постійно­го суперництва, жорстокої конкуренції. Цей стан вій­ни всіх проти всіх Гоббс назвав природним станом людського роду. Він є таким, тому що відповідає егої­стичній природі людини, її тваринній суті. Але люди володіють не тільки «тваринними пристрастями». їм властиві відчуття, що схиляють до миру: страх смер­ті, почуття самозбереження. Та найголовніше, що в людей є «природний розум», який велить вступити в договір один з одним для забезпечення власної безпе­ки. Гарантією такої безпеки може бути тільки загаль­на влада, що об'єднує безліч людей, володіє реальною силою щодо захисту їх від зовнішніх ворогів і несправедливостей, скоєних один одному. Тобто, щоб люди жили в мирі, займалися мирною працею, необхідна абсолютна влада держави: «того великого Левіафана... якому ми... зобов'язані своїм миром і своїм захис­том...» Держава є єдиною особою, наділеною владою шляхом взаємного договору між собою великої кіль­кості людей з метою використання всіх їх сил і засо­бів для їх миру і загального захисту.

 

 

Ø Політика як соціальне явище та методи її дослідження.

Ø Основні напрями розвитку соціології економіки.

Ø Сутність освіти як соціального інституту .

Ø Освіта як інститут соціалізації та самореалізації людини .

Ø Релігія як соціальне явище: структура, функції, класифікація.

Ø Соціологія управління: предмет, об'єкт, сутність та зміст основних категорій.

Ø Соціологія культури ( предмет, основні проблеми, методи, категорії).

Ø Становлення соціологічної науки в Росії XIX ст..

Ø Поняття, структура і основні типи соціальної дії.

Ø Статистичні та демографічні дослідження XVII- XIX ст.: їх значення для розвитку соціології.

Ø Психологічний напрямок у соціології XIX ст. ( психологія народів, психологія натовпу, концепція наслідування, інтеракціонізм та інстинктивізм ). Соціологічна концепція Е. Дюркгейма.

Ø Якість соціологічної інформації : поняття та засоби досягнення.

Ø Проблема « розуміння» у соціологічній концепції М.Вебера.

Ø Надійність соціологічної інформації : поняття та показники.

Ø Соціологічна система О.Конта.

Ø Теорії соціального конфлікту(Р.Дарендорф, Л.Козер та інші).

Ø Марксистська теорія суспільства.

Ø Теорія соціальних систем Т.Парсонса.

Ø Метод контент - аналізу текстів.

Ø Генетична соціологія М. Грушевського.

Ø І.Франко про предмет соціології та соціальні проблеми суспільства.

Ø Метод спостереження в соціології.

Ø Соціальна нерівність та соціальні конфлікти як предмет соціологічного пізнання.

Ø Чиказька школа соціології ( дослідницька проблематика та значення для сучасної соціології).

Ø Метод інтерв'ю в соціологічних дослідженнях.

Ø Теорія структурації Е.Гідденса.

Ø Функціоналізм в теорії соціальної структури Р.Мертона.

Ø Порівняльний аналіз методів опитування.

Ø Поштові та пресові опитування в емпіричній соціології.

Ø Вивчення соціальної структури у вітчизняній соціології.

Ø Соціальні потреби, Інтереси та ідеали як спонукальні мотиви соціальної дії.

Ø Емпіричні соціальні дослідження XIX - поч.ХХ ст..

 

 

  1. Теми рефератів:

Ø Соціологія в системі суспільних наук.

Ø Предметна сфера соціологічної науки.

Ø Система соціологічного знання: сутність структурних елементів та їх взаємозв'язок.

Ø Спеціальні та галузеві соціологічні теорії в структурі соціологічного знання.

Ø 3агальна характеристика методів збирання соціологічної інформації.

Ø Теоретична та емпірична інтерпретація понять у соціології.

Ø Проблема вимірювання в соціологічних дослідженнях.

Ø Розвиток соціології в Україні.

Ø Сутність і зміст, класифікація соціологічних законів .

Ø Поняття, специфіка , типологія і зміст соціологічних категорій.

Ø Людина як жива біопсихосоціальна багаторівнева система.

Ø Структура особистості.

Ø Основні соціологічні теорії поведінки людини.

Ø Соціальні регулятори поведінки людини.

Ø Само менеджмент людини своєю життєдіяльністю.

Ø Сучасні теорії соціалізації людини.

Ø Сутність та етапи процесу соціалізації,

Ø Адаптивно - розвиваючий механізм соціалізації людини .

Ø Характеристика суспільства як системи.

Ø Сутність структури соціальної системи.

Ø Зміст основних елементів суспільної системи.

Ø Основні форми, види і рівні, елементи культури.

Ø Цінності і норми як елементи культури.

Ø Місце і роль культури в суспільному житті.

Ø Класифікація, структура і закономірності перебігу соціальних конфліктів.

Ø Форми і способи вирішення соціальних конфліктів .

Ø Поняття ї структура соціальних організацій.

Ø Основні типи , функції та структурні елементи соціального інституту.

Ø Поняття соціального розвитку. Співучасть держави у соціальному розвитку.

Ø Глобалізація : наслідки для людини і суспільства .

Ø Стан і тенденції розвитку сучасної сім'ї в Україні.

Ø Соціологія політики як галузева соціологічна теорія: її об'єкт, предмет, структура та функції.

Ø Основні проблеми досліджень сучасної соціології політики.

 

 

Ефективною формою держави Гоббс вважав абсо­лютну монархію, але й не відкидав прогресивні форми правління, зокрема у сфері приватноправових відно­син; допускав можливість широкої правової ініціати­ви, систему прав та свобод.

Т. Гоббс розумів свободу як право робити все, що не заборонено законом, а закон може дати лише пра­вильний напрям діям людей.

Договірна теорія виникнення і сутності держави, розвинута Гоббсом, виключала принцип народного су­веренітету, що проголошував народ джерелом і оста­точним власником влади.

 

Теми рефератів

1. Параметри культурних структур.

2. Проблеми відродження національної культури в Україні.

3. Відмінності «міської» та «сільської» культури.

4. Характеристика масової культури та форми її прояву.

5. Соціально-культурне середовище як фактор розвитку особистості.

 

 

 

Культура к система понять, цінностей та оцінок великою мірою визначає те, як бачить світ людина, яка є її носієм. Для більш предметно уявлення цієї ідеї було введено поняття культурної картини світу, що відрізняється від його наукової картини. Культурна картина світу, таким чином, містить у собі всю сукупність соціального досвіду, набутого певним народом упродовж всієї історії свого існування. Культура картина світу може вважатися сьогодні поняттям, що узагальнює всі наукові підходи, які застосовуються при вивченні сутності та змісту категорії „культура”.

Виходячи із викладеного, можна визначити основні функції культури(тобто сукупність її ролей), які вона відіграє у функціонуванні та розвитку сучасного суспільства. Основними серед них є такі:

1) людино творча, або гуманістична функція культури полягає у розвитку творчого потенціалу людини в усіх формах її життєдіяльності;

2) гносеологічна, або пізнавальна функція культури полягає у тому, що культура є основним засобом пізнання і самопізнання суспільства, соціальної спільноти , групи й окремої людини;

3) кумулятивна функція культури спрямована на накопичення і збереження соціального досвіду, отриманого культурою в результаті взаємодії індивідів усередині культури і взаємодії;

4) інформаційна функція культури полягає у трансляції соціального досвіду, що забезпечує зв’язок часів – минулого, теперішнього і майбутнього;

5) комунікативна функція культури пов’язана із переданням повідомлень під час спільної людської діяльності , яка також припускає трансляцію соціального досвіду( в тому числі і між поколіннями ) ; це функція соціального спілкування, завдяки якій забезпечується адекватність взаєморозуміння між людьми;

6) нормативно-регулююча або управлінська функція культури полягає у тому, що культура є важливим інструментом соціального управління поведінкою людини у суспільстві. Адже суспільство за допомогою культури створює орієнтири для людських дій і систему контролю за цими діями;

7) ціннісно – орієнтаційна функція культури полягає у тому, що вона задає певну систему координат або своєрідну „карту життєвих цінностей”, у яких існує і на які орієнтується людина у процесі суспільної життєдіяльності;

8) інтегруюча функція культури забезпечує цілісність самої культури, усвідомлення цієї цілісності індивідами, що належить до неї. Ця функція здійснюється за рахунок створення системи значень цінностей і норм, що є гарантом стабільності функціонування соціальних систем.

 

Усі переліченні функції дають можливість визначити культуру як механізм ціннісної – нормативної інтеграції соціальних систем.

 

Соціологія освіти – галузь соціологічного знання, яка вивчає закономірність розвитку та функціонування освіти як соціального інституту та його взаємодії із суспільством. Інститут освіти, як зазначається у колективній парці „Соціологія”, має відносну самостійність за своїми соціальними функціями, володіє спадкоємністю історичних систем освіти, здатністю активно впливати на функціонування й розвиток суспільства. Стан цієї системи визначається пануючим в цьому суспільстві способом виробництва та економічними відносинами, породженими ним, структурою соціальних зв’язків і відносин, а отже , і соціальною (насамперед соціально-класовою ) структурною, особливостями політичних та ідеологічних відносин.

 

Реалізація завдань соціології освіти здійснюється через її функції.

7. Теоретико –пізнавальна функція соціології освіти вивчає глибинні риси освітянського життя, саму систему освіти як соціального інституту, її тенденції та закономірності.

 

Питання для самоконтролю:

 

1. У чому полягала специфіка первісних уявлень людей про су­спільство?

2. Які особливості теорії соціальної стратифікації Платона, теорії

«середнього класу» Арістотеля?

3. Наскільки доцільне застосування принципів соціального ме­неджменту Н. Макіавеллі за сучасних умов?

4. Що нового вніс у соціологічну думку Т. Гоббс своїм вченням про суспільний договір?

5. З якими засадами справедливого суспільства, сформульовани­ми Т. Мором і Т. Кампанеллою Ви згодні? Щодо яких проблем подиску­тували б?

6. Яка роль 0. Конта і Г. Спенсера у становленні соціології?

7. Чим відрізняються між собою соціологічні погляди К. Маркса і М. Вебера?

8. Охарактеризуйте етапи зародження і розвитку соціологічної ду­мки в Україні.

9. Чим зумовлене неоднакове ставлення до соціології у демокра­тичних і тоталітарних державах?

10. У чому полягають особливості розвитку вітчизняної соціології XX ст.?

11. Охарактеризуйте основні сучасні соціологічні теорії.

Теми рефератів

 

1. 0. Конт — родоначальник соціологічної науки.

2. Теорія суспільства Г. Спенсера.

3. Психологія юрби Г. Лебона.

4. Соціологічні аспекти психоаналізу 3. Фрейда.

5. Е. Дюркгейм про цінності та ідеали.

6. Праця М. Вебера «Протестантська етика і дух капіталізму».

7. Основні напрями розвитку західної соціології XX ст.

8. Становлення і розвиток соціологічної думки в Україні.

 

 

Самостійна робота № 2

 

Питання для самоконтролю

 

1. Яке значення мають соціологічні дослідження в житті сучасно­го українського соціуму?

2. Назвіть етапи проведення соціологічного дослідження та про­аналізуйте їх щодо послідовності, призначення, змісту, особливостей здійснення.

3. Яке місце посідає програма соціологічного дослідження у його підготовці, організації та проведенні?

4. Охарактеризуйте основні компоненти програми соціологічного дослідження.

5. Поясніть, що таке вибірковий метод, які поняття його характе­ризують.

6. У чому полягають особливості основних підходів до побудови вибірки?

7. Охарактеризуйте основні типи вибірок.

8. Обґрунтуйте доцільність використання певного виду вибірки у соціологічному дослідженні

 

 

 

Залежно від місця здійснення визначають такі рівні насильства:

1. Фізичне, сексуальне, психологічне насильство в сім'ї: нанесення побоїв, сексуальний примус щодо дівчат, зґвалтування жінки чоловіком, експлуатація (примус до непосильної праці), постійні образи та знущання.

2. Фізичне, сексуальне, психологічне насильство в суспільстві: зґвалтування, сексуальні домагання й залякування на роботі, в навчальних закладах та інших місцях, торгівля жінками, примушення до заняття проституцією.

 

Гендерна соціологія

План

1) Сутність, основні категорії гендерної соціології

2) Основні положення тендерної соціології

 

Соціологія права

План:

1 .Предмет, об'єкт і функції соціології права.

2.Соціальна природа правомірної і протиправної поведінки

1. Предмет, проблематика; структура та функції соціології права

Соціологія права - галузь соціології , що вивчає закономірності функціонування права в системі соціальних інститутів: генезис, динаміку, структуру правових норм та їх роль у суспільстві , механізми їх реалізації поведінці та діяльності особистості, групи, організації, інститутів, суспільства.

Предметом соціології права є суспільні відносини, за яких формувалися правові норми та акти, соціальна зумовленість права, а також вплив права на соціальні процеси, формування і розвиток суспільних відносин. Це означає, що предмет соціології права охоплює всі суспільні явища, які містять правовий елемент , соціальні чинники, які взаємодіють з правовими явищами, а також механізми та закономірності такої взаємодії. Об'єктом соціології права є соціально-правові відносини.

Актуальність соціологи права полягає в науково-пізнавальному та практичному аспектах, оскільки без всебічного знання соціальних аспектів формування і дії права неможливі реалізації концепції правової держави, прогнозування перспектив упровадження конкретного правового акта.

Соціологія права як самостійна галузь знань реалізує всі властиві науці функції, сукупність яких утворює дві групи :

1. Теоретико - пізнавальна функція . Реалізується в обґрунтуванні причинно - наслідкових зв'язків взаємодії права та соціуму, у критичному оцінюванні чинних норм права, у з'ясуванні особливостей права , які заважають його визнанню в осмисленні різноманітних практичних ситуації, повсякденній реалізації права.

2. Практична функція. Стрижнем її є прогнозування правової ситуації в країні, вивчення громадської думки щодо певного правового акта, рівня правової культури громадян та засобів її підвищення . Містить елемента прогнозування, критики, оцінки, опису.

 

2. Соціальна природа правомірної та протиправної поведінки

Правова поведінка - соціальнозначуща поведінка суб'єктів , передбачена нормами права, підконтрольна свідомості та волі й мас юридичні наслідки.

Вона може бути як правомірною, так і протиправною. Головна ознака правової поведінки - її соціальна значущість. Вона перебуває під актуальним або потенційним контролем свідомості та волі індивіда, читко регламентована, підконтрольна державі. Правомірна і протиправна поведінка суттєво відрізняються. Передусім вони мають протилежне соціальне значення ( правомірна поведінка зміцнює правомірні відносини, протиправна - ослаблює та руйнує їх).

 

Виокремлюють кілька видів правомірної поведінки особистості,

Ø Матеріальна. Спрямована на досягнення соціоекономічних, інтелектуальних та інших результатів, реалізації політичних, економічних, побутових прав та обов'язків.

Ø Інструментальна. Постає у вчинках, що мають певні юридичні наслідки ( вступ до шлюбу, отримання паспорта, оформлення купівлі - продажу), коли виникнення , зміна і захист матеріальних правових відносин потребують правового закріплення.

Ø Правова без дія. Виявляється у дотриманні законів, ухиленні від заборонених правовими нормами вчинків, невикористанні своїх прав.

Ø Соціально - правова активність . Будучи протилежною правовій бездії , постає як добровільна ініціативна діяльність, що сприяє зміцненню правопорядку, повага, інтерес до права , визнання престижу правових норм, виконання громадських обов'язків у правовій сфері. Вона є позитивною діяльністю, спрямованою на реалізацію загально - значущих цілей права, перебільшує звичайні вимоги закону, тому що вона ініціативніша , активніша та результативніша (затримання злочинця, захист потерпілого). Генезис правомірної поведінки відбувається у такій послідовності:

Ø формування особистості з певною соціальною орієнтацією; формування в особистості конкретної мотивації;

Ø планування вчинку та прийняття рішення про його здійснення;

Ø реалізація прийнятого рішення.

 

цього су­спільства є розумовий капітал, концентрація теоре­тичного знання, обробка інформації, освіта, кваліфі­кація і перекваліфікація. Виникає нова інфраструкту­ра — інформаційні мережі, банки, бази даних, масове виробництво інформації. Принципом управління ви­ступає погодження, а ідеологією — гуманізмі

Проте нові технології, що визначають особливості інформаційного суспільства, мають і негативні наслід­ки, позначені в соціології категорією «дуалістичне су­спільство», яке поділяється на тих, хто програв, і тих, хто виграв: одні його сфери процвітають, інші потер­пають від труднощів; житлові райони забезпечених ме­шканців різко контрастують з районами незаможних; соціальна диференціація виявляється у багатьох фор­мах.

Перехід від однієї якості суспільства до іншої отри­мав назву модернізації, яку пов'язують передусім із за­родженням і розвитком капіталізму, поширенням цін­ностей і досягнень саме цієї формації. Водночас побутує широке тлумачення її. Вона може трактуватися і як наукова теорія, і як процес вдосконалення суспільства.

Модернізація (франц. modernisation оновлення) система науково-методичних засобів дослідження особливостей і на­прямів соціальних змін; механізм забезпечення здатності со­ціальних систем до вдосконалення.

Поширеним є лінійне тлумачення модернізації як процесу трансформації суспільства від доіндустріального до індустріального, а потім до постіндустріального стану, який супроводжується кардинальними, змінами в економічній, політичній, соціальній сферах.

У соціології розрізняють два види модернізації: ор­ганічну та неорганічну. Органічна модернізація відбу­вається завдяки ресурсам власного розвитку, підгото­влена внутрішньою еволюцією суспільства (перехід Англії від феодалізму до капіталізму в результаті промислової революції XVIII ст.). Вона починається не з економіки, а з культури та зміни суспільної свідомос­ті. Капіталізм у даному разі постає природним наслід­ком змін у традиціях, орієнтаціях, думках людей.

Неорганічна модернізація є реакцією на досягнення розвинутіших країн, формою «наздоганяючого розвит­ку» з метою подолання історичної відсталост. Наприк­лад, Росія неодноразово намагалася наздогнати розви­нуті країни (петровські реформи XVIII ст., сталінська індустріалізація 30-х років XX ст., перебудова 1985 p.). Така модернізація здійснюється завдяки заохоченню іноземних спеціалістів, навчанню за кордоном, залу­ченню інвестицій, імпорту обладнання і патентів, від­повідним змінам у соціальній та політичній сферах. Однак, в Японії за короткий час вона трансформувала­ся в органічну.

Неорганічна модернізація починається з економіки та політики, а не з культури. її принципи не встига­ють охопити більшість населення, тому не мають до­статньої підтримки. Саме такий вид модернізації вла­стивий пострадянським країнам."

Теорія «модернізації» містить такі стрижневі ідеї:

а) розвинутою може вважатися тільки та країна, яка має значний рівень індустріалізації, стабільний економічний розвиток, віру суспільства у силу раціо­нального наукового знання як основу прогресу, високий рівень та якість життя, розвинуті політичні структури, вагому частку середнього класу в структурі населення;

б) суспільства, які не відповідають цим критеріям, належать або до «традиційних», або до «перехідних»;

в) зразком розвинутості є західні країни (саме тому

теорію модернізації інколи називають теорією «вестернізації»);

г) модернізованість, розвинутість — комплексний феномен, який має технологічні, політичні, економіч­ні, соціальні, психологічні аспекти; основою модерні­зації є науково-технічний і технологічний прогрес.

Пізніше виникла теорія «запізнілої модернізації». її автори виходять з того, що існує лінійний прогрес і поступовість стадій розвитку суспільства. Відповідно доіндустріальна фаза змінюється індустріальною, а по­тім — постіндустріальною. А запозичення «раціональ­них» соціально-економічних моделей найрозвинуті­ших країн, не підкріплене відповідними соціальними інститутами, структурами, соціальними якостями лю­дини, призводить до «ірраціонально-індустріального» суспільства, яке поглинає більше соціальних ресурсів, ніж приносить соціальної віддачі.

 

 

Усі ці аспекти важливі при аналізі трансформацій­них процесів в українському суспільстві. Слід брати до уваги й те, що:

— «запізніла модернізація» може поставити су­спільство у зовнішню залежність;

— модернізація може бути успішною за різкого зростання чисельності середнього класу, його високої соціальної мобільності;

— успіх модернізації залежить від організаційних зусиль центральної влади, її вміння локалізувати, блокувати соціальні конфлікти;

— успішна модернізація потребує широкої соціаль­ної опори, мобілізації соціального потенціалу, здатнос­ті населення спрогнозувати користь від неї, авторите­ту лідера.

В Україні набуття державної незалежності відбува­лося одночасно із соціальним трансформуванням, перетворенням суспільних структур з авторитарно-бю­рократичних на демократичні, плюралістичні. Незале­жність часто сприймалася однобічно — як відокремле­ність від тодішньої спільності, а не як самостійність власного суспільного врядування, спрямованого на ра­дикальне оновлення глибинних засад суспільного жит­тя. Комплекс об'єктивних чинників, а також грубі по­милки у суспільному врядуванні зумовили глибоку економічну кризу, зниження рівня життя людей, заго­стрення соціальних проблем, занепад моральності. Не­гативно позначилися і відсутність концепції трансфор­мації суспільства, недооцінка складності системної трансформації. Усе це спричинило соціальну аномію (розпад системи цінностей в українському суспільст­ві). Український соціум перебиває у стані так званого посттоталітарного синдрому. Його особливість полягає у гіпертрофовано запобігливому, підневільному, влас­тивому авторитарно-тоталітарному суспільству, став­ленні мас до влади і у владній інерції еліти розпо­ряджатися, контролювати та регулювати розвиток су-спільства. На думку К. Фрідріха та 3. Бжезинського, посттоталітарний синдром характеризують:

— переважання ролі окремих інтересів над загаль­ним (раніше було навпаки);

— встановлення ідеологічного вакууму;

— протести населення проти насильства та ігнору­вання натиску згори (як наслідок масового терору);

— демілітаризація суспільства (противага міліта­ризації економіки, політики, свідомості за радянських часів);

— інформаційний плюралізм.

Серед вітчизняних вчених відсутня єдина думка щодо сутності сучасного українського суспільства і на­пряму його трансформації. За словами А. Гальчинсь­кого, Україна поступово просувається до так званого соціалізованого капіталізму (Японія, Швеція). За ін­шими оцінками, сутністю українського суспільства є феодалізований капіталізм, який «поєднав у собі моде­рнізовані відносини позаекономічного примусу, не-ринкові зв'язки як ознаки-атрибути феодальної систе­ми з економічною міжіндивідуальною і міжкорпорати-вною конкуренцією та вільним ринком як ознаками класичного, ліберального капіталізму» (Є. Суїменко).

Попри різнобій оцінок, майбутнє України — в осяг­ненні загальноцивілізованих засад суспільного буття.

 

Відмінності між доіндустріальним, індустріальним та постіндустріальним суспільствами
Індикатор Доіндустріальна фаза Індустріальна фаза Постіндустріальна фаза
Принцип, що управляє розвитком Традиціоналізм Економічний ріст Освіта
Головний сектор виробництва Заготівля сировини Обробка Послуги

 

 

 

М.Вебер

Поняття „політика” багатогранне. Воно, по-перше ,охоплює політичну систему суспільства, роль організацій, зміст політичної влади, способи розроблення і впровадження в життя державної політики. По –друге, характеризує участь різних соціальних верств у політичному житті , політичну культуру та її виховання, регулювання суспільно –політичних відносин, становище особистості, питання демократії. По-третє, охоплює зовнішньополітичну активність держав, діяльність різних міжнародних рухів і об’єднань, міжнародні відносини.

Розрізняють політику внутрішню і зовнішню, які тісно пов’язані між собою. Так, зовнішньополітичний курс тієї чи іншої держави загалом визначається характером її внутрішньої політики. Разом з тим зовнішньополітична ситуація істотно впливає на політику внутрішню.

Політика як складова надбудови містить у собі такі елементи:

- політичні відносини між державами, націями, класами і соціальними групами (політичні форми боротьби, форми класового і національного насильства, мир і війна, компроміс, консенсус тощо)

- діяльність суб’єктів політики (політична діяльність особистості, малих груп населення, політичних партій, громадських рухів і організацій, державу цілому, діяльність законодавчих і виконавчих органів влади, а також міждержавних співтовариств і організацій )

- політична свідомість ( це передусім погляди концепції і теорії якими керуються люди в суспільно – політичній діяльності).

Отже, роль соціології політики в суспільному житті визначається тим, що вона:

1. взаємодіє з наймасовішими суспільними явищами, зокрема з політикою, що є надзвичайно складною сферою діяльності, пов’язаною з відносинами між класами, націями та іншими соціальними спільнотами і групами з приводу державної влади, її завоювання, утримання та використання у своїх цілях;

2. досліджує політиці особливу сферу життя суспільства - соціально - політичну – в якій найбільш гостро концентруються невідповідність інтересів і потреб індивідів, спільнот та суспільства загалом;

3. поєднуючи різні рівні соціологічного знання, дає змогу створити цілісне уявлення про соціальні проблеми політичного життя всіх рівнів і верств суспільства, а науковий, точний характер соціологічних методів дослідження надає цьому уявленню науково обґрунтовано, адекватного характеру.

 

 

Запитання для самоперевірки:

 

1. Що вивчає соціологія політики, які її завдання?

2. Як визначається об’єкт і предмет соціології?

3. З яких елементів складається структура соціології ?

4. Які основні функції соціології політики?

5. Як Ви розумієте політику з точки зору соціологічної уяви?

6. За якими критеріями здійснюється типологія політики?

 

 

Самостійна робота №7

 

Думки.

План :

 

1. Науковий статус, предмет і об’єкт соціології політики.

2. Політична система суспільства, її структура функції.

3. Електоральні теорії в соціології політики.

4. Функції і канали висловлення громадської думки.

 

Соціологія політики займається вивченням взаємозв’язку політичних сфер та існування з розвитком політичної структури суспільства; форм суспільно –політичної діяльності й активності; гром

© 2013 wikipage.com.ua - Дякуємо за посилання на wikipage.com.ua | Контакти