ВІКІСТОРІНКА
Навигация:
Інформатика
Історія
Автоматизація
Адміністрування
Антропологія
Архітектура
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Військова наука
Виробництво
Географія
Геологія
Господарство
Демографія
Екологія
Економіка
Електроніка
Енергетика
Журналістика
Кінематографія
Комп'ютеризація
Креслення
Кулінарія
Культура
Культура
Лінгвістика
Література
Лексикологія
Логіка
Маркетинг
Математика
Медицина
Менеджмент
Металургія
Метрологія
Мистецтво
Музика
Наукознавство
Освіта
Охорона Праці
Підприємництво
Педагогіка
Поліграфія
Право
Приладобудування
Програмування
Психологія
Радіозв'язок
Релігія
Риторика
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Статистика
Технології
Торгівля
Транспорт
Фізіологія
Фізика
Філософія
Фінанси
Фармакологія


Класичний період у розвитку соціології

На початку XIX ст. конкретизується проблематика традиційної соціальної філософії, набувають розвитку емпіричні соціальні дослідження.

Родоначальником позитивізму вважають Огюста Конта. Спочатку він був домашнім учителем матема­тики, потім працював секретарем у Сен-Сімона, напи­сав з ним кілька наукових праць. Однак розбіжності з принципових теоретичних і політичних питань (Конт не визнавав сен-сімонівського соціалізму) призвели до розриву їх творчих взаємин.

Основна наукова розробка О. Конта «Курс позитив­ної філософії» у 6 томах була опублікована у 1830— 1842 pp. Створюючи свою позитивістську концепцію, Конт спочатку наводить визначення суспільної науки як «соціальної фізики», а відтак — як «соціології». Цей термін у наукових колах було зустрінуто скептич­но, але згодом він прижився. Розвиток суспільства, за Контом, підлягає тим самим законам, що й природа, тому соціологія є частиною природознавства.

Контівська соціологія ґрунтувалася на законах біо­логії, але й передбачала ймовірність змін впливу цих законів внаслідок взаємодії індивідів, яка дедалі уск­ладнювалася через вплив кожного покоління на на­ступне.

Істотними у контівській соціології є методи дослі­дження суспільства. Виступаючи проти умоглядності, крайнощів емпіризму, Конт обґрунтував застосування в соціології методу спостереження, а також експери­ментального й історичного методів. Основним методом дослідження в соціології вважав спостереження, а найбільш адекватним природі соціальних явищ — іс­торичний метод, тобто історичне порівняння різних послідовних станів людства.

О. Конт поділяв соціологію на дві частини: соціаль­ну статику, яка розглядає суспільство як єдине органі­чне ціле, вивчає умови його існування, закони функці­онування, і соціальну динаміку, що вивчає процеси суспільних змін, закони розвитку соціальних систем. Соціальна статика — це теорія суспільного порядку, організації, гармонії. Така концепція спрямована про­ти індивідуалістичних теорій, спроб розглядати суспільство як продукт договору між індивідами. У розумінні закономірностей розвитку природи і суспільства О. Конт виходив із закону трьох стадій розвитку пізнавальної діяльності, суспільної свідомос­ті людей:

1. Теологічна — домінує релігійна міфологія, яви­ща природи і життя людей пояснюються впливом над­природних сил. Відбувається перехід від політеїзму до монотеїзму.

2. Метафізична — місце релігійного уявлення займає дослідне знання про явища світу і життя лю­дей, але за слабкого розвитку науки поняття, що ві­дображають ці явища, досить абстрактні.

3. Позитивна — на зміну теологічним і метафізич­ним підходам приходять наукові дослідження законів довкілля і життя людей.

Окремий напрям у соціологічній науці представляв німецький філософ, економіст Карл Маркс (1818— 1883). Його соціологічна теорія стала наслідком засто­сування філософського матеріалізму і матеріалістич­ної діалектики до вивчення суспільства, розуміння іс­торії людства. Монізм (філософське вчення, яке осно­вою всього сущого визначає одне начало — матерію або дух) матеріалістичного розуміння історії полягає у тому, що Маркс розглядав її як живий організм, де взаємодіють не випадкові чинники, а функціонально залежні елементи єдиного цілого, підвладного дії пев­них об'єктивних закономірностей соціального розвит­ку. Визначальними серед них вважав економічні зако­номірності, відокремивши із сукупності суспільних явищ матеріальні відносини. Саме їх сукупність поряд з виробничими відносинами, на його думку, становить економічну структуру (базис) суспільства, на який опи­рається юридична, політична, ідеологічна надбудова.

 

 

 

Одним з творців соціології як науки, професії та навчального предмета є французький філософ, соціо­лог Еміль Дюркгеим (1858—1917). Найважливіші про­блеми теоретичної соціології, які він розробляв, — природа суспільства, інтегративна основа, «здоровий» і «паталогічний» його стани, методи соціологічного дослідження, статус соціології як науки. У 1896 р. в університеті міста Бордо він очолив першу у Франції кафедру соціології. З 1898 по 1913 рік редагував жур­нал «Соціологічний щорічник» (12 томів). Співробіт­ники журналу, прихильники дюркгеймівських ідей, створили наукову школу, яка отримала назву фран­цузької соціологічної школи.

Е. Дюркгеим продовжував традиції позитивізму, вважаючи соціологію близькою до природничих наук з характерним для них індуктивним методом і прин­ципом об'єктивного спостереження. У своїй книзі «Метод соціології» він формулює правила соціологіч­ного пізнання, які мали гарантувати об'єктивність та ефективність наукового пошуку. Основне з них: соці­альні факти потрібно розглядати як предмети. Згідно з ним суспільство як реальність слід вивчати ззовні, об'єктивними методами. Досліджувати потрібно не по­няття про соціальну реальність, а її безпосередньо. Звідси ще одне правило: соціальні факти слід поясню­вати іншими соціальними факторами.

Основними ознаками соціальних фактів є:

— об'єктивне існування щодо окремих індивідів;

— примусовий вплив на індивідів.

Соціологія, за Дюркгеймом, є наукою про соціаль­ні факти — ідеї, норми, цінності, вироблені колектив­ною свідомістю людей. їх вплив на людей здійснюєть­ся через соціальні інститути (правові, релігійні та ін.).

У суспільстві стає дедалі більше людей, які живуть без усвідомлення мети, сенсу, відчувають свою непотрібність і незатребуваність. З цим проце­сом Дюркгеим пов'язував виникнення та існування явища «аномії».

Аномія — стан соціальної системи, за якого значна частина громадян, знаючи про існування обов'язкових норм, ставиться до них негативно або байдуже.

Велику увагу приділяв проблемам самогубства, розглядаючи його як дію людини, невдоволеної жит­тям (нещастям), як соціальний факт, породжений со­ціальним середовищем, — теж своєрідна аномія.

Значний внесок у соціологію кінця XIX — початку XX ст. зробив німецький вчений Макс Вебер (1864— 1920), автор праць з економіки, права, філософії, істо­рії та соціології. Найвагоміша його заслуга полягає у розвитку методологічних аспектів соціології. Він є ос­новоположником так званої «розуміючої соціології», теорії соціальної дії. Відкидаючи натуралізм позити­вістської соціології, Вебер запозичив з позитивізму ідею емпіричного дослідження соціальних явищ. Сус­пільство та його індивіди трактувались Вебером як та­кі, що виявляються в процесі інтеракції, а не як пев­ні «готові факти». Вебер віддавав пріоритет індивіду, фактором розвитку суспільства називав культурні цін­ності, вірив в інтелігенцію. Вважав, що тільки індивід володіє мотивами, цілями, інтересами і свідомістю. Колективна свідомість — скоріше метафора, ніж точ­не поняття. «Клас», «капіталізм», «християнство» — такі самі узагальнені поняття. Поняття «підприє­мець», «робітник», «король» позначають середньоти-пового представника конкретної соціальної верстви. Але ці поняття — абстракція, створена для того, щоб одним іменем позначити сукупності людей, фактів, явищ. Вебер називає їх «ідеальними типами». Отже, ідеальний тип, за Вебером, — не мета, а засіб, методо­логічний інструмент дослідника, застосовуваний для впорядкування хаотичної соціальної дійсності та її ро­зуміння. Його створюють з метою зіставлення з конк­ретною емпірією, визначення ступеня відхилень емпі­ричних фактів від своїх еталонів — ідеальних типів.

М. Вебер вважав, що соціологія повинна брати за вихідний пункт своїх досліджень поведінку індивіда. Соціологію він визначав як науку, яка прагне зрозумі­ти «соціальну дію і таким чином казуально пояснити її процес і дію».

1. Традиційне — базується на звичаях, традиціях певної поведінки, певного типу підкорення. Найбільш чистим його типом є панування патріархальне: батька

родини, царя.

2. Харизматичне — опирається на безперечну дові­ру до лідера. Харизматичний лідер — не просто стар­ша за посадою людина, а обов'язково вождь, за яким ідуть послідовники. Харизмою (Божим даром) наділе­ні великі полководці, видатні політики, пророки, за­сновники держав.

 

 

при підготовці реферативної роботи).

Основна частина реферативної роботи складається з відповідних розділів. Обсяг окремих розділів основної частини, звичайно, повинен бути значно більшим, ніж обсяг вступу чи висновків.

Назва будь-якого розділу основної частини роботи не повинна повторювати назву теми роботи. Передбачається, що обрана тема роботи логічно структурується (поділяється) на кілька окремих частин, назви яких дають змогу скласти чітке уявлення про основні аспекти теми, опрацьованої автором реферативної роботи. Обсяг кожного розділу цієї частини становить десь дві-чотири сторінки (залежно від кількості розділів), тобто обсяг основної частини в цілому становить 8-10 сторінок тексту.

Висновки (обсяг не більше однієї сторінки) робляться щодо кожного з розділів основної частини, а також узагальнення і можливі шляхи розв'язання проблем, розглянутих в основній частиш дослідження.

Список використаних джерел включає бібліографічний опис усіх опрацьованих і використаних автором у цій роботі джерел інформації.

Загальний обсяг реферативної роботи становить 12-15 рукописних або друкованих сторінок (формат А4-210мм х 297мм).

 

 

 

  1. Основні вимоги до написання реферату:

У процесі засвоєння знань з курсу «Соціологія»студент повинен уміти готувати реферати й реферативні роботи. їх підготовка і виконання закладає первинні навички самостійної дослідницької діяльності, набуття навичок пошуку, опрацювання відповідних джерел інформації.

Реферат-це скорочений виклад змісту первинного документа або його частини, з основними фактичними даними й висновками. Він починається з викладу сутності роботи і складається за таким планом; тема, предмет(об’єкт), характер і тема роботи. У рефераті слід показати ті особливості теми, предмета(об'єкта), які необхідні для розкриття мсти і змісту роботи, методи проведення роботи. Виклад матеріалу в рефераті має бути коротким і точним. Середній обсяг реферату для документів великого обсягу відповідно до нормативних документів становить до 2500 друкованих знаків.

Тему рефератної роботи студент обирає із запропонованого викладачем переліку тем. Виконана рефератна робота повинна продемонструвати наявність навичок у студента щодо самостійного пошуку та опрацювання державної бази з обраної теми. Опрацювання джерел інформації передбачає підготовку рефератів на кожен з них і написання на їх основи оригінального тексту-рефератної роботи. І з цією метою студент має знайти, ознайомитись і використати декілька наукових, навчальних і науково-методичних публікацій, в яких висвітлюються ті чи інші аспекти обраної теми.

До таких джерел належать, по-перше, наукові публікації(монографії, брошури, статті у фахових часописах тощо); по-друге, навчальна література(підручники, навчальні посібники, курси, лекцій тощо); по-третє, методично-довідкова література(методичні розробки, статті в енциклопедіях, довідниках, словниках тощо) із соціології.

Обсяг та оформлення реферативної роботи мають відповідати таким вимогам.

Перша сторінка (не нумерується, але враховується)- титульна, вона має такий вигляд: наводиться назва навчального закладу, назва факультету та кафедри, яка відповідає за читання відповідного соціологічного курсу. У центральній частині титульної сторінки міститься такий текст: «Реферативна робота з курсу «Соціологія» з теми (назва обраної студентом теми роботи). Праворуч унизу наводяться дані про студента, який є автором роботи (курсу навчання, група, його прізвище та ініціали).Унизу посередині вказується місто і рік виконання роботи (без слова «рік»).

На другій сторінці подається ЗМІСТ роботи. Реферативна робота має складатись із ВСТУПУ, ОСНОВНОЇ ЧАСТИНИ, яка включає не менше двох розділів, а також ВИСНОВКІВ та СПИСКУ ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ.

У вступі (обсягом не більше однієї сторінки) автор аргументує вибір теми, вказує на її важливість, актуальність тощо, а також готує читача до сприйняття проблем, розглянутих в основній частині роботи. Слід зауважити, що вступну частину в наукових роботах пишуть, як правило, тільки після того, як уже підготовлено всі розділи основної частини роботи, тобто останньої (це доцільно й

 

 

 

3. Легальне — ґрунтується на довірі до права, за­кону, згідно з яким підкоряються не особистості, а чинним законам.

 

© 2013 wikipage.com.ua - Дякуємо за посилання на wikipage.com.ua | Контакти