ВІКІСТОРІНКА
Навигация:
Інформатика
Історія
Автоматизація
Адміністрування
Антропологія
Архітектура
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Військова наука
Виробництво
Географія
Геологія
Господарство
Демографія
Екологія
Економіка
Електроніка
Енергетика
Журналістика
Кінематографія
Комп'ютеризація
Креслення
Кулінарія
Культура
Культура
Лінгвістика
Література
Лексикологія
Логіка
Маркетинг
Математика
Медицина
Менеджмент
Металургія
Метрологія
Мистецтво
Музика
Наукознавство
Освіта
Охорона Праці
Підприємництво
Педагогіка
Поліграфія
Право
Приладобудування
Програмування
Психологія
Радіозв'язок
Релігія
Риторика
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Статистика
Технології
Торгівля
Транспорт
Фізіологія
Фізика
Філософія
Фінанси
Фармакологія


Соціологічна думка та соціологія в Україні

Прийнято вважати, що українська соціологія за­явила про себе у 80-х роках XIX ст. дослідженнями Женевського гуртка українських учених, праці яких друкувалися найчастіше в тамтешньому журналі «Громада».

Так, у соціологічних студіях публіциста, економіс­та, соціолога Сергія Подолинського (1850—1891) сусі­дили марксистські і соціал-дарвіністські, «громадівські» погляди. Вважаючи, що суспільне життя відбу­вається згідно з законом боротьби за існування, він і положення про додаткову вартість розглядав як одну з форм цієї боротьби.

С. Подолииський значну увагу приділяв аналізу со­ціального становища різних груп, причин соціальної диференціації (їх він убачав у привласненні панівним класом додаткової вартості), соціальної мобільності (залежить від національності особи). Ці думки ви­словлював у праці «Ремесла і фабрики на Україні».

Серед учених-дослідників українського суспільства кінця XIX ст. насамперед вирізняється постать Ми­хайла Драгоманова (1841—1895), який чимало уваги приділяв перспективам історичного поступу України, можливості її самостійного існування на європейсько­му терені. Національне питання він вважав одним з найважливіших. Основу для його вирішення вбачав передусім у демократизації суспільства, запроваджен­ні політичних свобод (всенародного земського предста­вництва з контролем за діями виконавчої влади, недо­торканності свободи особи, слова, товариств). На його думку, політичні та національні інтереси російського населення можуть бути забезпечені тільки за повної децентралізації управління економічним і культурним життям.

Один з найвідоміших тодішніх вітчизняних соціо­логів Максим Ковалевський (1851—1916) сповідував плюралістичний підхід до суспільства, намагався при вирішенні складних соціологічних проблем брати до уваги сукупність соціальних чинників та елементів. У двотомній праці «Соціологія» (1910) писав, що соціологія, на відміну, наприклад, від історії, відволікається від маси конкретних фактів і вказує лише на загальну їх тенденцію, не втрачаючи при цьому свого основного завдання — розкриття причин спокою чи руху людсь­ких суспільств у різні епохи. Тільки соціологія, ствер­джував він, може ставити собі за мету розкриття еле­ментів, необхідних для блага суспільства, тобто для його порядку і прогресу, а також усіх різноманітних біосоціальних причин, від яких вони залежать.

Відомий історик, етнограф, археолог Володимир Антонович (1834—1908) використовував свої знання для вивчення соціальної структури, психосоціальних типів, поведінки натовпу, чинників соціального розви­тку. Він одним з перших вітчизняних дослідників пов'язував назву «Русь» зі слов'янським племенем по­лян і, всупереч польським націоналістичним істори­кам, а також російській великодержавно-шовіністич­ній історіографії, вказував на її генетичний зв'язок з історією Київської Русі. Саме Антонович запропонував для практичного вжитку термін «Україна-Русь», який, на його думку, мав не лише стверджувати на­ступність історичного минулого й сьогодення, а й пев­ною мірою, самою згадкою про старі часи сприяти консолідації українського народу, територіально поді­леного між Австро-Угорщиною та Росією.

Учень Антоновича, видатний історик, політичний діяч Михайло Грушевський (1866—1934) вважав, що соціальний прогрес однаковою мірою визначається біо­логічними, економічними та психологічними чинника­ми. Значне місце в його дослідженнях відведено вивченню історії України, історичного процесу взагалі, генезису східнослов'янських народів. На особливу ува­гу заслуговують погляди Грушевського щодо виник­нення і розвитку української та російської народнос­тей, становлення державності в Україні та Росії.

М. Грушевський довів, що Київська держава, пра­во, культура були утворені українсько-руською народ­ністю. Володимиро-московська держава — то витвір іншої, великоруської народності.

Під час вимушеної еміграції (1919—1924) Грушевський створив у Відні Український соціологічний інститут. Крім видання наукових праць, його співро­бітники проводили лекційну діяльність. Були видані соціологічні дослідження М. Грушевського, В. Липинського, В. Старосольського, П. Христюка, М. Шрага, М. Лозинського. Загалом під егідою Українського со­

 

 

 

ціологічного інституту побачили світ 13 праць, при­свячених різним аспектам минулого та сучасного жит­тя України. Для українських емігрантів були органі­зовані безплатні загальнодоступні курси із суспільних наук.

Помітно збагатив українську соціологічну думку кінця XIX — початку XX ст. Іван Франко (1856— 1916), який, аналізуючи «генезу творення людської спільності» і держави, роздумував над проблемами справедливості, нового соціального порядку, за якого торжествуватиме самоуправління народу, його праця задля власного розвитку. У громадсько-федеративному суспільному устрої він вбачав основу свободи особи і громади, об'єднання громад та народів, обстоюючи свободу та автономію громад як одиниць суспільного життя. Згодом його федералістичні погляди еволюціонували до визнання федеративних зв'язків між неза­лежними державами.

Видатний вчений-економіст Михайло Туган-Барановський (1865—1919) вважав соціологію однією з стрижневих суспільних наук. У більшості своїх праць він зосереджувався на обґрунтуванні ролі господарст­ва у соціальному житті. Господарство розглядав як су­купність людських дій щодо зовнішнього світу задля створення матеріальних обставин, які задовольняли б людські потреби.

Значний вплив на суспільну думку на початку XX ст. мали ідеї державності та історичного поступу України. Один з провідних тогочасних вчених, історик, політолог, соціолог В'ячеслав Липинський (1882— 1931), зосередившись на проблемах держави і права, стверджував, що життєвість кожної держави зумовле­на особливістю взаємовідносин між провідними верст­вами суспільства і народом. Ці особливості реалізу­ються через різні типи державного устрою — класократію, демократію, охлократію. Найраціональнішою він вважав класократію, розуміючи під поняттям «клас» осіб, наділених однією суспільною функцією. На цій підставі до «промислового класу» він зарахову­вав робітників/ технічний персонал, лідерів індустрії, аргументуючи це тим, що об'єднуючі їх чинники зна­чно сильніші за суперечності між ними.

Історик, громадський і політичний діяч Дмитро Дорошенко (1882—1951), будучи під значним впливом ідей В. Липинського, вважав, що українську державу може збудувати провідна верства суспільства — арис­тократія. Розмірковуючи над процесом і наслідками демократичної революції в Україні, він дійшов ви­сновку про доцільність творення не народної, а демок­ратичної буржуазної республіки, аналоги якої існува­ли в Європі.

Отже, у другій половині XIX — на початку XX ст. соціологічні проблеми хвилювали більшість провідних українських вчених. Але вони досліджували окремі соціологічні аспекти. Відчутним був дефіцит новітньої соціологічної методології, системного бачення соціоло­гічних проблем. І все ж таки у цей період сформувала­ся українська соціологічна традиція.

У перші десятиліття XX ст. на українських тере­нах відбувався активний процес інституціалізації со­ціологічної науки: створювалися соціологічні навчаль­ні та наукові заклади, здійснювалися теоретичні й прикладні дослідження, видавалися наукові праці. Своєрідним центром цієї роботи у 20-ті роки була ка­федра соціології, створена в соціально-економічному відділі Всеукраїнської Академії Наук (ВУАН). Очолю­вав її у 1918—1920 pp. Б. Кістяківський, пізніше — марксист С. Семківський.

Значних зусиль до розвитку вітчизняної соціології у цей період доклав М. Грушевський, який повернувся у 1924 р. в Україну з наміром створити тут систему соціо­логічних інституцій. Перед цим він заснував у Швейца­рії Український соціологічний інститут (1919 p.), який згодом переїхав до Праги, а в 1921 р. — до Відня. Але його намір не був підтриманий, і М. Грушевський очо­лив науково-дослідну кафедру з історії України, при якій і було відкрито секцію соціології.

Це був період поширення більшовицької ідеології в науці й практиці, що зумовило придушення, а згодом і ліквідацію немарксистської соціології. Певний час ще видавалися праці М. Ковалевського, П. Сорокіна та інших, але згодом домінуюче місце посіли теоретич­ні розробки марксистського напряму: «Теорія історич­ного матеріалізму: Популярний підручник марксистсь­кої соціології» М. Бухаріна (1921), «Соціальне життя людей: Вступ у марксистську соціологію» Л. Садинсь-кого (1923), «Марксизм і соціологія» С. Каценбогена (1926), «Соціологія шлюбу і сім'ї: досвід вступу у марксистську генеономію» С. Вольфсона (1929), «Ос­новні питання марксистської соціології» С. Оранського (1929) та ін.

 

 

 

20. Радугин А. А., Радугин К. А. Социология. - М.: «Влада», 1995. - 192 с.

21. Современая западная социология: Словарь. - М., 1990.

22. Социология / Г. В. Осипов, Ю. П. Коваленко, Н. Й. Щипанов, Р. Г.Яновский.-М., 1990.

23. Социологический справочник / Под общ. ред. В. Й. Воловича. - К., 1990.

24. Социология. Наука об общеетве. П/р. В. П. Андрущенко. - Харьков, 1996. - 688 с.

25. Соціологія за ред. Городяненка В. Г. - К.: Видавничий центр "Академія", 1999. -384с.

26. Соціологія: Конспект лекцій для студентів гуманітарних вузів / В. І. Астахов, Г. Ю. Васильєв, В. Д. Водник та ін. - К., 1992.

27. Шаповал М. Загальна соціологія. - Український центр духовної культури. - К., 1996. -368с.

28. Якуба О. О. Соціологія. Навч. посіб. для студентів. - Харків: Константа,1996.- 192с.

 

Додатки:

  1. Список рекомендованої літератури:

1. Герасимчук А.А. та ін. Соціологія: Конспект лекцій для сільськогосподарськи вузів. - К., 1992.

2. Городяненко В. Г. й др. Зкономическая социология. Словарь-справочник понятий й терминов. - Днепропетровск: ДГУ, 1996. - 90 с. .

3. Економічна соціологія: Навч. посібник (В. М. Ворона та ін.) - К.: Інститут соціології НАН України, 1997. - 273 с.

4. Захарченко М. В., Погорілий О. І. Історія соціології (від античності до початку XX ст.). - К.: Либідь, 1993. - 336 с.

5. Здравомыслов А. Г. Социология конфликта. Учебн. Пособие. - М.: Аспект Пресе, 1 995. -317с.

6. Комаров М. С. Социальная стратификация й социальная структура //Социолог. исследования. — 1992. ~ №7.

7. Кон И. С. Социология личности. - М.: Политиздат, 1967. - 383 с.

8. Конецкая В. П. Социология коммуникаций. - М.: Межд. ун.-т бизнеса и управлення, 1997. - 304 с.

9. Кравченко А. И. Основны социологии: Учеб. пособ.для студентов средних специальных учеб. завед. - М.: Академия, 1997. - 368 с.

10. Краткий словарь по социологии / Под общ. ред. Д. М. Гвишиани, Н.ИЛапина. - М., 1989.

11. Кушерець В. Г., Полторак В. А. Вибори до Рад і громадська думка. - К., 1990.

12. Лукашевич М.Й. Соціологія: загальний курс. – К., 2004. – 456с.

13. Маркевич Д. Социология труда. - М.: Прогрес, 1988. - 632 с.

14. Мацковский М. С. Социология семьи. - М.: Наука, 1989. -116с.

15. Паніна Н. В. Технологія соціологічного дослідження. Курс лекцій. - К.: Наукова думка, 1996. -232 с.

16. Погорілий О. І. Соціологічна думка XX століття: Навч. посібник. — К.: Либідь, 1996. -224с.

17. Полтарак В. А. Соціологія: Основи соціології праці та управління. - К., 1992.

18. Попова И. М. Социология. Введение в специальность. - К.: Тандем, 1998. - 288 с.

19. Радаев В. В. Зкономическая социология. Курс лекций: Учебн. пособ. - М.: Аспект Пресе, 1997. - 368 с.

 

Науковий плюралізм довше зберігався у прикладній соціології. Так, у 20-ті роки в Україні певні пози­ції займало фрейдистське вчення. Відомий фізіолог, професор А. Зелений, досліджуючи біологічні, фізіо­логічні, рефлексологічні аспекти суспільного життя, твердив про майбутню «соціофізіологію». Соціальні проблеми управління розробляв Всеукраїнський інсти­тут праці (Харків). Тут були започатковані дослідження організації виробництва, підготовки кадрів, стиму­лювання і нормування праці.

3 кінця 20-х років на теорію та практику соціологічної (практично «марксистсько-ленінської») науки починають впливати сталінські «теоретичні» положен­ня. До «вторгнення» Сталіна у філософію та соціологію вчені інколи дозволяли собі різні трактування предмета, теорії, структури, методології соціології, хоча виходити за межі марксистського напряму не ризи­кували. У цей час, правда, інколи висловлювалися су­мніви щодо існування соціології як науки. Згодом Сталін вольовим рішенням «скасував» її, як і інші неугодні йому науки — генетику, психологію, кібернети­ку та ін. Теоретичне обґрунтування цього містить роз­діл «Про діалектичний та історичний матеріалізм» короткого курсу «Історія Всесоюзної Комуністичної партії (більшовиків)» (1938).

«Скасування» соціології як науки було зумовлено тим, що її принципи, теорія і методи пізнання та осво­єння соціальної дійсності не вписувалися у сталінське волюнтаристське управління суспільством.

Соціологічна думка в СРСР (у тому числі й в Україні) приглушувалася до початку 60-х років. А праці з історичного матеріалізму аналізували соціальні яви­ща, процеси на загальному, абстрактно-теоретичному, рівні, відірвано від реального життя. Філософський детермінізм, заперечення соціологічного мислення відкривали дорогу безмежному пануванню консерватиз­му в науці про суспільство. Відродження соціологіч­них досліджень почалося з настанням «хрущовської відлиги». Але якщо ці дослідження визнавалися, то соціологія як наука — ні. У науковому обігу побутувало визначення соціології як науки, що займається тільки конкретними дослідженнями.

У 1958 р. виникла Радянська Соціологічна Асоці­ація. Через два роки в Інституті філософії AH CPCP був створений перший соціологічний підрозділ — сектор дослідження нових форм праці й побуту, пізніше перетворений на відділ конкретних соціологічних до­сліджень. У 1968 р. почав працювати Інститут конк­ретних соціальних досліджень. У 1974 р. побачив світ перший і до середини 80-х років єдиний у СРСР фаховий журнал «Социологические исследования».

В Україні перший науковий підрозділ соціологіч­ного профілю — відділ конкретних соціологічних досліджень Інституту філософії АН України — почав функціонувати у 1969 р. Вплив хрущовських лібе­ральних реформ на розвиток соціології було посилено імпортом соціологічної фразеології. З 1957 по 1961 рік тільки Інститут філософії у Москві відвідали 217 зарубіжних філософів і соціологів.

У 60-ті роки започатковуються соціологічні дослідження різної тематичної спрямованості. Зокрема на металургійних, текстильних, машинобудівних підприємствах Дніпропетровська, Запоріжжя, Одеси соціологи вивчали умови життя, залежність способу життя від соціально-побутових і соціально-демографічних чинників. Досвід соціологічної служби Дніпропетров­ського металургійного заводу ім. Петровського в 70-х роках поширювався через періодичні видання, знайшов своє відображення у повісті письменника Олександра Билінова «Вибір» (Дніпропетровськ: Про­мінь, 1980).

Соціологічний підрозділ Львівського відділення Інституту економіки АН УРСР розробив методики соціального планування на промислових підприємствах республіки. Ці методики і пов'язані з ними концепції, як і розробки Донецького відділення Інституту економіки АН України, помітно збагатили промислову со­ціологію та соціологію праці в Україні.

Широкий спектр соціальних проблем шлюбу і сім'ї був типізований у праці Л. Харчева «Шлюб і сім'я в СРСР» (1965). У 1966 р. випущено двотомник «Соціологія в СРСР», в якому узагальнювався досвід емпі­ричних досліджень різних сфер суспільства, а також досліджень із загальної соціологічної теорії, різнома­нітних проблем функціонування і розвитку соціальної сфери (праці, побуту тощо). Водночас у Великобрита­нії були опубліковані два томи вибраних праць радян­ських соціологів під назвами «Індустрія і праця в СРСР», «Місто, регіон і народонаселення». У деяких університетах були запроваджені спецкурси з прикладної соціології.

 

 

 

Для аспірантів і студентів підгото­влені перші навчальні посібники («Робоча книга соці­олога», 1976; «Теорія і практика соціологічних до­сліджень в СРСР», 1979 та ін.).

Але марксистська ідеологія не збиралася відводити соціології належне їй місце. За розквіту адміністра­тивно-командної системи (кінець 60-х — середина 80-х років) відбувся ще один наступ на неї. ЦК КПРС були піддані різкій критиці книги Ю. Левади. Колек­тив Інституту соціологічних досліджень звинувачено у «насадженні буржуазних теоретичних концепцій і по­глядів». Було перекроєно кадровий склад інституту, проти деяких соціологів робилися спроби порушити кримінальні справи.

Сприятливішими для розвитку соціології стали 80-ті роки, коли вона нарешті відновила статус самостійної науки. У червні 1988 р. ЦК КПРС видав постанову «Про підвищення ролі марксистсько-ленінської соціо­логії у вирішенні вузлових проблем радянського суспільства». Наприкінці 80-х років виникла принци­пово нова для радянської системи інституція — Всесо­юзний центр вивчення громадської думки (директор Т. І. Заславська), що став безперечним лідером у масо­вих опитуваннях. Почали відкриватися нові дослідни­цькі центри. Восени 1990 р. створено Інститут соціоло­гії Академії наук України. Згодом засновано Українсь­ку соціологічну асоціацію, в університетах відкрито факультети і відділення з підготовки професійних со­ціологів, утворено спеціалізовані ради із захисту ди­сертацій, виходить журнал «Соціологія: теорія, мето­ди, маркетинг». Тож соціологія стала універсальною академічною дисципліною, основи якої тепер вивча­ють у всіх вузах.

Нині вітчизняна соціологія, намагаючись викристалізувати свою теоретичну базу, предмет і методи до­сліджень, активно інтегрується у світову соціологічну науку. Основні напрями сучасних соціологічних дослі­джень стосуються особливостей соціально-статусної стратифікації в умовах перехідної економіки, соціаль­них умов і механізмів формування сучасної ринкової економіки, факторів виникнення і механізмів подо­лання соціальних конфліктів у процесі трансформації суспільства, національних аспектів. Активно викорис­товуються прикладні дослідження щодо різних сфер соціально-економічного, політичного і духовного жит­тя. Значні результати сучасних українських соціоло­гів напрацьовані у сферах вивчення соціальних проб­лем, соціальної структури та професійної орієнтації молоді (С. Макеєв, В. Чорноволенко), впливу засобів масової інформації на самовизначення молоді (Є. Головаха, В. Осовський), застосування математичних ме­тодів у соціологічних дослідженнях (А. Горбачик, В. Максименко), вивчення історії соціології (А. Руч­ка, В. Танчер), соціології освіти, проблем вищої шко­ли (В. Бакіров, В. Волович, О. Якуба), етносоціології (Т. Рудницька, М. Шульга), соціології підприємницт­ва (В. Ворона, В. Пилипенко, Є. Суїменко) тощо.

Все активніше включається в методичне керівниц­тво науково-дослідною діяльністю Соціологічна Асо­ціація України (САУ). З 1993 р. вона є колективним членом Міжнародної соціологічної асоціації.

В Україні протягом останнього десятиліття XX ст. сформувалися нові соціальні групи, верстви, нові со­ціальні відносини. Процес соціальної диференціації супроводжувався соціальними протистояннями, суттє­во вплинув на соціальне самопочуття суспільства, особливості взаємодії суб'єктів вітчизняного соціуму. Це суттєво позначилося на зростанні ролі соціології в дослідженні та управлінні суспільними процесами.

Однак, щоб соціологія посіла відповідне місце у науковому та практичному житті, потрібні час і подолання соціально-економічних труднощів, які на по­чатку XXI ст. переживає українська держава. Низку різноманітних теоретичних, методологічних, організа­ційних проблем висуває гуманізація освіти. Необхідне справді наукове застосування соціології у різних галу­зях суспільного життя, очищене від намагань маніпу­лювати громадською думкою під прикриттям так зва­них «соціологічних досліджень». Цьому мала б сприя­ти реалізація Указу Президента України від 25 квітня 2001 р. «Про розвиток соціологічної науки в Україні», з яким передбачено започаткування державних науко­вих програм у галузі соціології, створення банку со­ціологічних даних, розвиток соціологічних і соціаль­но-психологічних служб на підприємствах, установах, навчальних закладах, поширення соціологічних знань серед населення.

 

 

1. Методологічна функція пов’язана з розробкою засобів пізнання суспільних процесів, які стосуються освіти.

2. Прогностична функція пов’язана спрямована на передбачення наслідків відповідних освітніх концепцій, рішень ,ідей, теорій, задумів.

3. Прикладна функція пов’язана з практикою освіти, використання досягнень педагогіки, психології в освітянському житті суспільства , з розробкою критеріїв соціальної ефективності діяльності шкіл, технікумів, ліцеїв, вищих навчальних закладів тощо.

4. Гуманістична функція досліджує процеси гуманізації освіти, виділяє як приоритетні такі напрями соціологічних досліджень, що пов’язані з гуманітарними проблемами освіти :

5. Інноваційна функція зобов’язує соціологію освіти крокувати попереду практики, постійно випереджувати її , збагачувати новаціями, науковими ідеями .Інновації можуть бути радикальними , вдосконалюючи ми , комбінаторними або сукупними.

6. Світоглядна функція відображає формування освітянської свідомості, поведінки особистості. Її позиції, оцінки щодо певних освітніх концепцій .

Виходячи з предметної специфіки соціології освіти, на часі є виділення як інтегруючої соціалізаційної функції, пов’язаної з соціологічним забезпеченням і супроводом процесу соціалізації.

 

Запитання для самоконтролю:

1. У чому полягають особливості поняття «культура» з точки зору соціологічного аналізу?

2. Охарактеризуйте основні функції культури.

3. Які структурні елементи складають культуру як соціальну систему?

4. У чому виявляється нормативний аспект культури?

5. Охарактеризуйте особливості розвитку національної культури на рубежі XX—XXI ст.

6. Визначте основні критерії класифікації і форми вияву культури ужитті людини і суспільства.

7. У чому полягають особливості розвитку і формування організаційної культури за сучасних умов?

 

 

Теми рефератів

1. Параметри культурних структур.

2. Проблеми відродження національної культури в Україні.

3. Відмінності «міської» та «сільської» культури.

4. Характеристика масової культури та форми її прояву.

5. Соціально-культурне середовище як фактор розвитку особистості.

 

 

 

Культура к система понять, цінностей та оцінок великою мірою визначає те, як бачить світ людина, яка є її носієм. Для більш предметно уявлення цієї ідеї було введено поняття культурної картини світу, що відрізняється від його наукової картини. Культурна картина світу, таким чином, містить у собі всю сукупність соціального досвіду, набутого певним народом упродовж всієї історії свого існування. Культура картина світу може вважатися сьогодні поняттям, що узагальнює всі наукові підходи, які застосовуються при вивченні сутності та змісту категорії „культура”.

Виходячи із викладеного, можна визначити основні функції культури(тобто сукупність її ролей), які вона відіграє у функціонуванні та розвитку сучасного суспільства. Основними серед них є такі:

1) людино творча, або гуманістична функція культури полягає у розвитку творчого потенціалу людини в усіх формах її життєдіяльності;

2) гносеологічна, або пізнавальна функція культури полягає у тому, що культура є основним засобом пізнання і самопізнання суспільства, соціальної спільноти , групи й окремої людини;

3) кумулятивна функція культури спрямована на накопичення і збереження соціального досвіду, отриманого культурою в результаті взаємодії індивідів усередині культури і взаємодії;

4) інформаційна функція культури полягає у трансляції соціального досвіду, що забезпечує зв’язок часів – минулого, теперішнього і майбутнього;

5) комунікативна функція культури пов’язана із переданням повідомлень під час спільної людської діяльності , яка також припускає трансляцію соціального досвіду( в тому числі і між поколіннями ) ; це функція соціального спілкування, завдяки якій забезпечується адекватність взаєморозуміння між людьми;

6) нормативно-регулююча або управлінська функція культури полягає у тому, що культура є важливим інструментом соціального управління поведінкою людини у суспільстві. Адже суспільство за допомогою культури створює орієнтири для людських дій і систему контролю за цими діями;

7) ціннісно – орієнтаційна функція культури полягає у тому, що вона задає певну систему координат або своєрідну „карту життєвих цінностей”, у яких існує і на які орієнтується людина у процесі суспільної життєдіяльності;

8) інтегруюча функція культури забезпечує цілісність самої культури, усвідомлення цієї цілісності індивідами, що належить до неї. Ця функція здійснюється за рахунок створення системи значень цінностей і норм, що є гарантом стабільності функціонування соціальних систем.

 

Усі переліченні функції дають можливість визначити культуру як механізм ціннісної – нормативної інтеграції соціальних систем.

 

Соціологія освіти – галузь соціологічного знання, яка вивчає закономірність розвитку та функціонування освіти як соціального інституту та його взаємодії із суспільством. Інститут освіти, як зазначається у колективній парці „Соціологія”, має відносну самостійність за своїми соціальними функціями, володіє спадкоємністю історичних систем освіти, здатністю активно впливати на функціонування й розвиток суспільства. Стан цієї системи визначається пануючим в цьому суспільстві способом виробництва та економічними відносинами, породженими ним, структурою соціальних зв’язків і відносин, а отже , і соціальною (насамперед соціально-класовою ) структурною, особливостями політичних та ідеологічних відносин.

 

Реалізація завдань соціології освіти здійснюється через її функції.

7. Теоретико –пізнавальна функція соціології освіти вивчає глибинні риси освітянського життя, саму систему освіти як соціального інституту, її тенденції та закономірності.

 

Питання для самоконтролю:

 

1. У чому полягала специфіка первісних уявлень людей про су­спільство?

2. Які особливості теорії соціальної стратифікації Платона, теорії

«середнього класу» Арістотеля?

3. Наскільки доцільне застосування принципів соціального ме­неджменту Н. Макіавеллі за сучасних умов?

4. Що нового вніс у соціологічну думку Т. Гоббс своїм вченням про суспільний договір?

5. З якими засадами справедливого суспільства, сформульовани­ми Т. Мором і Т. Кампанеллою Ви згодні? Щодо яких проблем подиску­тували б?

6. Яка роль 0. Конта і Г. Спенсера у становленні соціології?

7. Чим відрізняються між собою соціологічні погляди К. Маркса і М. Вебера?

8. Охарактеризуйте етапи зародження і розвитку соціологічної ду­мки в Україні.

9. Чим зумовлене неоднакове ставлення до соціології у демокра­тичних і тоталітарних державах?

10. У чому полягають особливості розвитку вітчизняної соціології XX ст.?

11. Охарактеризуйте основні сучасні соціологічні теорії.

Теми рефератів

 

1. 0. Конт — родоначальник соціологічної науки.

2. Теорія суспільства Г. Спенсера.

3. Психологія юрби Г. Лебона.

4. Соціологічні аспекти психоаналізу 3. Фрейда.

5. Е. Дюркгейм про цінності та ідеали.

6. Праця М. Вебера «Протестантська етика і дух капіталізму».

7. Основні напрями розвитку західної соціології XX ст.

8. Становлення і розвиток соціологічної думки в Україні.

 

 

Самостійна робота № 2

 

© 2013 wikipage.com.ua - Дякуємо за посилання на wikipage.com.ua | Контакти