ВІКІСТОРІНКА
Навигация:
Інформатика
Історія
Автоматизація
Адміністрування
Антропологія
Архітектура
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Військова наука
Виробництво
Географія
Геологія
Господарство
Демографія
Екологія
Економіка
Електроніка
Енергетика
Журналістика
Кінематографія
Комп'ютеризація
Креслення
Кулінарія
Культура
Культура
Лінгвістика
Література
Лексикологія
Логіка
Маркетинг
Математика
Медицина
Менеджмент
Металургія
Метрологія
Мистецтво
Музика
Наукознавство
Освіта
Охорона Праці
Підприємництво
Педагогіка
Поліграфія
Право
Приладобудування
Програмування
Психологія
Радіозв'язок
Релігія
Риторика
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Статистика
Технології
Торгівля
Транспорт
Фізіологія
Фізика
Філософія
Фінанси
Фармакологія


Елементи порівняльного аналізу перекладів.

У ч и т е л ь. Чи відчувається ця мелодійність вірша Верлена в перекладах? І яким чином це досягається?

Учні відповідають на запитання, користуючись роздатковим матеріалом.

 

Осіння пісня Довгі ридання Скрипок Осінніх Ранять моє серце Томлінням Одноманітним... Аж задихаюсь І блідну, коли Дзвонить годинник: Я згадую Колишні дні І плачу. І я виходжу На вітер лихий, Що носить мене Туди-сюди, Неначе Пожовклий лист. Підрядковий переклад (майже дослівно)   Осіння пісня Неголосні Млосні пісні Струн осінніх Серце тобі Топлять в журбі, В голосіннях. Блідну, коли Чую з імли Б'є годинник: Линуть думки В давні роки Мрій дитинних. Вийду надвір — Вихровий вир В полі млистім Крутить, жене, Носить мене З жовклим листям. Переклад Г. Кочура Осіння пісня Ячатьхлипкі хрипкі скрипки листопада... Їх тужний хлип У серця глиб Просто пада. В ід їх плачу Я весь тремчу І ридаю, Як дні ясні, Немов у сні, Пригадаю. К\дись іду Удаль бліду, З гір в долину, Мов жовклий лист Під вітру свист— В безвість лину. Переклад М. Рильського  

Хто з перекладачів, на ваш погляд, краще відтворив звукову, словесну, образну, поетичну, емоційну структуру вірша?

У ч и т е л ь. Саме у Верлена будуть вчитися символісти музичності, яка для нього була природною.

Чимало вніс Верлен у поетичну техніку. Вигадливість у побудові строфи, незвичність у римуванні, розмовна природність, невимушеність, сміливість — усе це надає вишуканості його віршам і створює значні труднощі для перекладу.

Усі свої відкриття в поезії Поль Верлен відобразив у вірші «Поетичне мистецтво», що був написаний 1874 року, а надрукований у 1882 році.

 

Читання вірша учнем з творчої групи.

 

У ч е н ь. Найперше — музика у слові!
Бери ж із розмірів такий,
Що плине,млистий і легкий,
А не тяжить, немов закови.
Не клопочись добором слів,
Які б в рядку без вад бриніли,
Бо наймиліший спів — сп'янілий,
Він невиразне й точне сплів.
В нім —любий погляд з-під вуалю,
В нім — золоте тремті ння дня
Й зірок осіння метушня
На небі, скутому печаллю.
Люби відтінок і півтон.
Не барву — барви нам ворожі:

Відтінок лиш єднати може
Сурму і флейту, мрію й сон.
Винищуй дотепи гризькі ті,
Той ум жорстокий, ниций сміх,
Часник із кухонь тих брудних —
Від нього плач в очах блакиті.
Хребет риториці скрути
Та ще як слід приборкай рими:

Коли не стежити за ними,
Далеко зможуть завести.
Хто риму вигадав зрадливу?
Дикун або глухий хлопчак
Скував за шаг цей скарб, що так
Під терпугом бряжчить фальшиво?
Так музики всякчас і знов!
Щоб вірш твій завше був крилатий,
Щоб душу поривав — шукати
Нову блакить, нову любов.
Щоб мчав, де далеч не похмура,
Де чари діє вітерець,
Де пахне м'ята і чебрець...

А решта все—література.
Переклад Г. Кочура

Вимоги автора давати в поезії голос найтоншим, найневиразнішим враженням та емоціям збіглися з пошуками молодих поетів, які, підхопивши вірш, перетворюють його на своєрідний літературний маніфест імпресіоністів та символістів.

«Геть логічну зрозумілість вірша, нехай живе загадковий зміст звуків», — проголосять символісти, йдучи за Верленом і називаючи його своїм попередником, хоча він сам ніколи не вважав себе символістом.

У ч и т е л ь. Постійним персонажем лірики символістів стає образ «чарівної феї» — «прекрасної дами», створений Верленом.


Учень (з творчої групи) читає вірш «Мій звичайний сон».

 

У ч е н ь. Буває часто це в чуднім, звабливім сні:

Неначе жінку я незнану зустрічаю,
І одне одному ми любі до одчаю,
І кожен раз вона немов та сама й ні
Для неї загадок і в серця глибині
Нема — нічого й там від неї не сховаю.
І вміє лиш вона, коли стомлюсь без краю.
Сльозою освіжить бліде чоло мені.
Якого кольору м'яке її волосся?
Як звуть її? Ім'я мені дзвінким здалося.
Мов ніжні ймення тих, що вже пішли з життя.
А погляд? В неї він, неначе погляд статуй
А голос тихий? В нім — далеке відбиття
Коханих голосів, що більш їм не звучати

Переклад Г. Качура

У 1870 році поет видає нову збірку з назвою «Добра пісня». Один із віршів цієї збірки «Вже пройшла зима» читається учнем із творчої групи.

У ч е н ь. Вже пройшла зима—широко й розлого

Розлились навкруг світло і тепло

Веселіє серце в доброго і злого,

Лагідніє страдника похмурне чоло

Все цвіте, буяє, все дзвенить, співає.

Навіть хмурий наш, хворий наш Париж

Молодим сонцям радо розкриває

Тисячні обійми червінькових криш.

В мене жна душі цілий рік весніє.

Квітне флореаль ласки і тепла,

Мрія коло мрії райдужне ясніє,

Пломінь коло пломеню радісно пала.

Це блакитне небо — лиш вінець лазурі,

Що в душі сміється світло-молодій,

Це моя весна, це кінець зажурі,

Це велике свято здійснених надій

Хай цвіте весна, стигне літа сила,

Хай за ними йде осінь і зима!

Всі чотири пори, мила, ти скрасила,

Ти сама краса, ти любов сама!

Переклад М. Лукаша

Учитель звертає увагу учнів на метафору: «в мене на душі цілий рік весніє», що свідчить про характерне для Верлена ототожнення стану душі і природи, співвідношення душевного стану з порами року (осінь, зима, весна). «Весніє» на душі в поета — і ллється «добра» пісня.

У ч и т е л ь. Книжка була присвячена Матільді Моте — нареченій поета. У віршах знайшли відображення надії автора на земне щастя, земний рай.

Проте життя зруйнувало надії

І в наступній збірці його віршів з парадоксальною назвою «Романси без слів» (1874) знову відчуваємо сум, тугу, плач серця. Знову осінь повертається до його душі. Один із віршів цієї збірки починається рядками, які стали епіграфом до сьогоднішнього уроку.

 

Домашнє завдання.

1. Прочитати вірші: «Нічний ефект». «Сонце на спаді», «Містичні вечорові зблиски», «Вечірня зоря» (зі збірки «Сатурнічні пісні»); «Це закохане томління», «Так тихо серце плаче». «Одкид дерев у озернім затоні...», «Брюссель» (зі збірки «Романси без слів»): «Вечірня душа» («Любов»).

2. На прикладі декількох віршів із різних збірок проілюструйте особливості поезії Верлена.

 

Підсумки уроку.

Ми лише наблизилися до великої таємниці всесвіту — поетичної душі, яка завжди була загадкою як для сучасників будь-якого поета, так і для нащадків; наблизилися до розуміння душі, яка так прагнула земної гармонії, і, не знаходячи її в навколишньому світі, страждала й плакала від болю, нагадуючи плач скрипки, смичком якої була доля поета, що зривала зі струн сумні осінні пісні...

 

III. План-конспект уроку-літературної екскурсії за творчістю
В. Некрасова,11 клас.

 

Тема: Київ Віктора Некрасова.

Освітньо-виховна мета: розповісти учням про незвичайну людину, зацікавити її творчістю, допомогти замислитися над проблемами честі, обов'язків, патріотизму, дружби, любові...; дати можливість підліткам по-новому відкрити для себе Київ.

Обладнання: фотографії письменника різних років, виставка його книжок.

Завдання для творчої групи учнів: під керівництвом учителя підготувати доповіді, використовуючи твори В. Некрасова.

Тип уроку: Літературна екскурсія (очна або заочна).

Епіграф:

Він, росіянин усілі єством своїм,
дуже любив Київ і Україну...

В. Коротич

 

Я-то о Києве буду думать
изо дня в день. А буду ли он
обо мне помнить?

В. Некрасов

 

Частина І.В. Некрасов у спогадах, документах, коментарях...

 

У ч и т е л ь . Першого червня 1975 року в паризькому шпиталі від перитоніту помирав відомий усьому світові письменник — Віктор Платонович Некрасов. Біля палати зібралися його друзі — письменники-емігранти. На обличчях стурбованість, туга, біль. Час від часу хтось із них заглядав у палату. Там, на незвичайно високому ліжку, як на катафалку, лежав розрізаний навпіл, почорнілий Некрасов, обмотаний сіткою якихось трубочок та дротинок. Він був непритомний. Хірург сказав, що становище безнадійне й треба негайно повідомити родину.

І тоді письменник Андрій Синявський зробив неможливе — біля палати товариша за одну ніч написав некролог йому — некротог за життя. Це була спроба врятувати Словом.

Учень з творчої групи читає «Прижиттєвий некротог».

У ч е н ь. Некрасов... Світськість, як визначальне, позитивне єство. Усі ми ченці в душі, а Некрасов —мирська людина. Ми — закриті, ми —застиглі, ми —засушені в своїх думках і комплексах. Некрасов —відкритий. Для всіх дядечок і тіточок, для всіх клошарів, для всіх прогулянок Парижем... Мирська людина серед клерикалів. Йому бракувало лише люльки її палиці.

І з-посеред феодальної соціалістичної літератури перша світська повість — "В окопах Сталінграда".

Дивно, що серед наших письменників, від народження зак тятих, пригнічених цією нудотною,огидною церковністю, походжала, проте, світська людина.

Солдат, мушкетер, гульвіса... Некрасов.

Божа милість, пушкінський подих відчувалися в цьому незалежному роззяві й веселому богохульникові.

Член Спілки письменників, учорашній член КПРС, скалічений, викреслений з "Большой знциклопедии", він носив у собі і з собою цей подих волі. Людське в ньому предивно поєднувалось із письменницьким, і він був людиною пар екселянс? (раr ехсеllепсе (фр.) — переважно). А це так рідко трапляється у великому письменникові в наш час.

Дядечко в Лозанні...Як це пасує — в Лозанні...

Передчасний некролог? Розумію. Недобре, що передчасний. Проте як же віддати належне?! Якщо не передчасно? Якщо ми всі минаємо й минаємо, і ніхто позад нас не стоїть з піднесеними факелами в руках!

Тому й поспішаю. Сподіваюсь. Не помре...

А його Хемінгуей? Наш російський, наш радянський, наш безглуздий Хемінгуей! Наскільки потрібним, необхідним він для нас був — цей дядечко Хем. Майже як "Дядя Ваня", як "Хатина дядечка Тома". У наше змалечку релігійне життя Хем, дядечко Хем, вносив майже заборонену, підпільну тему людини.

Нічого особливого: людина? Людина.

Людина? —Людині.Але це було вже так вагомо, так виважено посеред юрби, що набула або звірячої подоби, або — найстрашніше — ореолу удаваної святості. Спасибі тобі, дядечку Хеме...

Некрасов вище, Некрасов чистіше за будь-кого з усіх нас любив Хемінгуея. Треба ще сказати — він був старшим за нас, і старшим і живішим. Як я сказав — був більше за всіх людиною серед письменників, а людина — не з великої, а з маленької літери —це значно вартісніше.

Чому я все це зараз пишу?

Коли Некрасов ще не помер?

Щоб, якщо він виживе, подарувати йому ці сторінки, як чергову медаль — за відвагу.

А зрештою, порадьте, що мені робити зараз, якщо про нього не писати? Чим зарадити йому, окрім такого ось прижиттєвого некролога?

Товпитися в лікарні? Обдзвонювати лікарів? Та всіх лікарів уже обдзвонили, і вони затуляють вуха й не хочуть більше чути цих настирливих, невідомо чому збентежених росіян.

"В окопах Сталінграда..." І треба ж було народитися й скінчити свій шлях у Парижі, щоб десь посередині написати —в окопах Ста-лін-града... Так! Треба. Треба ж було виїхати з Києва, з Росії, шоб, приїхавши до Парижа, бути розрізаним навпіл, щоб з тебе відкачували гній з очеревини, з нирок і з легенів?

Чи не краще було б там, чи не простіше було б у Києві й скінчити дні, відзначені "Литературной газетой"?

Куди лізеш? Нащо летиш?

Ковток повітря. Останній ковток волі...

1 червня 1975 року
А.Синявський, М.Розанова

 

У ч и т е л ь. Всупереч усім медичним прогнозам та висновкам уранці Некрасов прийшов до тями й почав повільно одужувати. Що його тоді врятувало: міцний організм, ліки чи непере-можна любов друзів, яка захистила душу й перешкодила їй відлетіти в інші світи!.. Некрасов одужав і прожив ще 12 років. За цей час він написав книжки: «Нотатки роззяви», «Погляд і дещо», «По обидва боки стіни», «З далеких мандрів повернувшись», «Саперліпопет», «Маленька сумна повість».

Але ім'я письменника стало відоме світові набагато раніше. У 1946 році в журналі "Знамя" (Москва.— № 8, 9, 10) було надруковано його повість "В окопах Сталінграда". У 1947 році її було відзначено Сталінською премією і перекладено 36 мовами. У ті часи це була найвища нагорода.

До речі, всю премію, в розмірі 50 тисяч карбованців. Віктор Платонович Некрасов передав на виготовлення мотоколясок для інвалідів.

Основні твори наступних років: «В рідному містім і «Кіра Георгіївна», збірка воєнних оповідань «Вася Конаков» (усі три б\ли видані у Франції). Окрім того, подорожні нариси — «Перше знайомство». «Місяць у Франції», «По обидва боки океану».

На жаль, немає живописного портрета В.Некрасова. але існує безліч фотографій, які можна знайти у книгах, журналах, газетах. Саме вони і створюють достовірний образ цієї незвичайної людини, з щасливою і трагічною долею. Доповнюють фотопортрет відгуки друзів-письменників, журналістів, політичних діячів, сучасників.

 

Учні з творчої групи читають спогади сучасників про В Некрасова.

 

У ч е н ь. Письменник С.Журахович:

"Перед від'їздом його з СРСР у 1974 році зустрів Некрасова біля Шевченківського саду. Боляче було дивитись на його змарніле обличчя, глибокі зморшки, посивілі скроні. У погляді та сама твердість ("на том стою!"), незмінна іронія, однак і те, що з'явилося останнім часом: біль і німе запитання: "За що?"

У ч е н и ц я: Журналіст Лада Федоровська:

"Він стоїть уже понад часом і ... зовсім поруч, — навскіс, як пташине крило, зріз волосся, зухвала непоступливість погляду, чи то виклик, іронія в кутиках рота... Яке, власне, незахищене, добре обличчя!"

"Як казали в давнину, він мав неабиякий розум. Чесний. Совісний. Безкорисливий. Слова в нього ніколи не різнилися з ділом. З себе був невисокий і худорлявий. Говорив неквапом, життя вже добре пом'яло його. І хоч він не став жорстоким, не набув звички втягати голову в плечі, однак час від часу сміявся вже якимось прив'ялим, змученим сміхом. І в обличчі з'явилося щось старече, хоч за віком він ще був порівняно молодим".

У ч е н ь. У1964 році В.Некрасов відвідав в Агудаері (в Абхазії) К. Симонова. Там і побачив його абхазький письменник Г.Гуліа. Ось що він згадує про цю зустріч:

"...Я радів спілкуванню з Некрасовим. Після недовгої розмови Симонов запропонував покупатися.Він швидко роздягнувся, потім і Віктор Платонович роздягнувся, сидів на піску в трусах, а я уважно дивився на нього, на його ноги, руки, спину. Переді мною була людина, з голови до ніг спотворена грубими рубцями, слідами від ран, то рваних, то глибоких, наскрізних.
Я дивився на нього зачудовано, довго. А потім запитав:

— Вікторе, скажіть, будь ласка, як ви себе почуваєте?
Він відповів:

— Нічого, живий-здоровий, як то кажуть.
Я запитав:

— Це все на Волзі?

—Так.

Зрозуміло. Я довго дивився, не міг відірвати погляду від людини, на якій, відверто кажучи, живого місця не було. Жодного м'яза, що був би схожий на нормальний людський. Його тіло мимоволі наводило на думку, що цю людину з чудовою душею було відроджено з такого собі місива, котре завдяки чаклунству набуло вигляду тіла...

Він узяв у руки камінець, кинув у воду. Симонов уже встиг відплисти метрів на п'ятдесят. Увійшли у воду й ми з Некрасовим. Я трошки затримався, шоб роздивитися його спину.

Запитав:

— Це що, міна?
Він відповів:

—І не одна. Коли йде мінометний обстріл, на животі лежиш, прикриваючи голову, а спина, ноги залишаються погано захищеними, тому осколки і рвуть тебе як попало.

Обличчя в нього було симпатичне, з м'яким виразом, говорив він мало, в очах виблискувала цікавість..."

У ч е н ь. К.Привалов, кореспондент "Литературной газетьі" про зустріч з В.Некрасовим у Парижі:

"Віктор Платонович Некрасов сидів на другому поверсі кафе "Монпарнас"...

Матове зморшкувате обличчя, всіяне росою родимок. Пишні сиві вуса. Він застиг на плетеному стільці в самому кутку прибраного дзеркалами залу...

Тут він постійний відвідувач. Йому подобається, коли друзі називають це кафе "некрасовським"... Калачиком згорнутий плащ на сусідньому стільці. Береться піною пиво в келиху... Однак не зникає враження, що цей самотній добродій чужий тут, що він лише екзотичний відвідувач царства дзеркал та офіціантів у смокінгах...

Некрасов дивиться на мене поверх окулярів, старих, ще київських...

Постарів Некрасов. Що й казати, сімдесят п'ять? Картата ковбойка з широким коміром, зморшкувата, тонка шия. зворушливі, сухі, невеликі ключиці, як у хлопчаків та старих.

Джинси. Зелені спортивні туфлі... Незвичайне вбрання як для людини його віку. Але Некрасов носить його легко й вільно, з мушкетерською вишуканістю...

...Ми спускались на нічний, змитий березневим дощем бульвар Монпарнас... Некрасов не мав шапки, був у коричневому, поношеному плащику. На мою пропозицію підвезти його додому відповів

— Ми, месьє, на вуатюрах кататися не звичні.

Він поїхав до себе додому — у паризьке передмістя Ванв на метро..."

Учитель. До Франції В. Некрасов змушений був емігрувати в 1974 році, але на все життя зберіг щиру любов до міста, де народився, виріс, здобув освіту, звідки пішов на війну і куди повернувся, де написав першу книжку, яка принесла йому світове визнання; до останньої хвилини життя мріяв повернутися в в місто, яке оспівував у своїх творах, де залишив на Байко-
вому кладовищі три милі серцю могили — бабусі, матері і тітки.

 

Частина II.Київ Віктора Некрасова

 

У ч и т е л ь. Погляньмо на наше місто очима ціп незвичайної людини.
Ми у Києві біля будинку № 4 по вулиці Володимирській
Учень. "Народився я в самому центрі давнього Київського князівства. І якщо не на місці самого терема Володимира Красне Сонечко, то, в усякому разі, зовсім поруч. Можливо, навіть там, де мешкали, а потім замучені були язичниками й віддані в жертву Перунові двоє варяг-християн — Іоанн і Феодор. На честь них спорудили церкву. Називалась вона Десятинною, оскільки на її побудову відійшла десята частина княжої казни. За Батия церква завалилася — хори не витримали натовпу людей, які рятувались від татар. Збудували на тому ж місці іншу, в XIX столітті, незграбну й негарну, однак і вона не дожила до наших днів. З мого балкона її було добре видно. А якби я
народився тисячею років раніше, з мого спостережного пункту (якби-то він піднісся так високо) видно було б Перунів пагорб, де стояв Гігантський ідол, що його скинуто під час хрещення Русі Володимиром у Дніпро. А ще раніше, за переказом, тут же встановив свій хрест Андрій Первозваний. Згодом, уже не за переказами, а за наказом Єлизавети Петрівни, Растреллі на цьому місці підніс у блакить одну з найвишуканіших у нашій країні церков —Андріївську, легку, прозористу, рококошну, понад крутим, порослим кущами урвищем, по якому котили в Дніпро статуї богів — "Перуна деревянна, а глова его серебряна, а ус золот, й Хорса, й Дажбога, й Семаргала, й Мокошь".

Десь тут же, у трикутнику між Перуновим пагорбом, княжим теремом і моєю СП, містився "Бабин торжок" — ринок і водночас форум — Володимир вивіз із Херсонеса і поставив тут античні скульптури — "діви". Звідси й давня назва Десятинної церкви— "Богородиці у дівів", звідси ж, очевидно, і "Бабин торжок".

Чи знали мої батьки, знімаючи квартиру у великому будинку № 4 на розі Володимирської вулиці, наскільки "історичне" місце ними обране? Не замислювались. А от Костомаров і Врубель, котрі мешкали в будинку навпроти, але дещо раніше, очевидно, все-таки знали, але обрали це місце не тому, що колись у великокняжих золотоверхих теремах лився рікою мед, а просто через те, що тут гарно, і поруч Андріївська церква, і краєвид Подолу, що розкинувся внизу, і Дніпро, і задніпровська далечінь..."

У ч и т е л ь. Можна підійти і до того місця, воно зовсім поруч, де була Десятинна церква. Зараз її немає, тільки зберігся підмурівок.

У ч е н ь. "Ось у такому місці я й народився. І хрестився. І почав рости, хоч піп із сусідньої Десятинної церкви напідпитку трохи не втопив мене в купелі. Мати розповідала, що довелось застосовувати штучне дихання".

У ч и т е л ь. Спустимося узвозом до будиночка М.Булгакова. (В цей час учитель розповідає про дитячі роки В. Некрасова).

"Це було в далекому 1911 році. Батько маленького Віки (так звали його все життя близькі йому люди) був банківським службовцем, мати — лікарем. Дитинство він провів у Лозанні (мати — Зінаїда Миколаївна закінчила медичний факультет Лозанського університету) і в Парижі (мати працювала у воєнному шпиталі).

Зупиняємося біля будиночка М.Булгакова.

У ч е н ь."! ось ми стоїмо біля цього самого будинку № ІЗ на Андріївському узвозі. Звичайнісінький двоповерховий будинок. З балконом, парканом, двориком "тем самим", зі щілиною між двома будинками, в якій Турбін ховав свої скарби. Було й дерево — велике, гіллясте, нащось зрубане, бо комусь заважало, затемняло. Меморіальної дошки немає. Хоча на будинку,
де мешкали Л.М.Толстой і К.Г.Паустовський, також немає.

Андріївський узвіз — найкраща вулиця Києва. На мою думку. Крута, кривуляста, мощена каменем. І нових будинків немає. Тільки один. А загалом — одноповерхові. Цей район міста, кажуть, не чіпатимуть. Таким він і збережеться, зі своїми порослими ярами, садками, байраками, дерев'яними сходами, які ховаються в них. з приліпленими по схилах ярів будиночками, голубни-ками, верандами, з в'юночками, що звуться тут "крученими паничами", з розвішаними простирадлами й ковдрами, з собаками, півнями. Над колишніми крамничками, перетвореними тепер на нормальні "комуналки", подекуди з-під облізлої фарби проглядають ще старі написи. Це Гончарні, Кожум'яцькі, Дігтярні, колишній район ремісників...

Це і є Київ минулого, на жаль, забутий альбомами, листівками, маршрутами туристичних бюро, — даремно, ох, даремно..."

У ч и т е л ь. Двох відомих письменників — Михайла Булгакова і Віктора Некрасова поєднує не лише те, що обидва були уродженцями Києва, а й те, що написали про нього більше і цікавіше за будь-кого з письменниківземляків. І любили його, Місто з великої літери, незважаючи на біль образ і звинувачень, яких зазнали саме тут...

Чи знаєте ви, що будинок М. Булгакова був знайдений саме В. Некрасовим?

У ч е н ь. "Я пишаюся (дивуюсь лише, що до мене ніхто ще цього не зробив) своїм відкриттям "будинку Турбіних..."

У ч и т е л ь. Тепер у музеї М. Булгакова є куточок, присвячений В.П.Некрасову.

 

Учні відвідують музей М. Булгакова. Вчитель пропонує проїхати до наступного пункту екскурсії — вулиці Горького.

 

У ч и т е л ь. З 1915 року Некрасови знову оселяються в Києві. Ми на вулиці Горького, де був колись будинок № 24, а в ньому— квартира № 17.

У ч е н ь. "...Вулиця моя — Горького, а до цього Пролетарська, а ще раніше Кузнечна—була мощеною з цегляними або плитковими (такі плити збереглися ще у Львові) тротуарами, й було на ній у нашому кварталі лише три ліхтарі. Зараз асфальт і ліхтарів з півсотні... Прожив я в цьому будинку двадцять п'ять років—з 1915 до 1940року.Як-токажуть. найкращих. Двадцять п'ять років я виходив з цих дубових, з дзеркальним склом у вигляді якогось візерунка дверей (зараз вони соснові, і жодного візерунка) і кудись вирушав. Спочатку з лопаткою в Миколаївський парк, згодом з зошитами, а взимку і з трьома полінами в інститут, іноді з плавками на пляж або в кіно увечері".

У ч й т е л ь. Зі світлим сумом письменник згадує про свої запізнення до школи, пояснюючи, "... що до школи було далеко, і шлях туди був небезпечним і майже щоранку ворог підстерігав мене, щоб побити, іноді, правда, зрідка, йому це вдавалося. Я вперто пручався, але Надія Петрівна, класна керівниця, оглядаючи черговий синець, чомусь не дуже вірила, що я "випадково вдарявся об шафу".

У ч е н ь. "...завернемо за ріг будинку на мою рідну Кузнечну. Метрів сто вниз — і ми біля тридцять восьмого номера. Сюди перейшли мати з тіткою після того, як німці спалили двадцять четвертий. Сьома квартира... Леле, що це була за квартира! Шість особових рахунків. І шість лічильників у квартирі. І на кухні теж шість, і у вбиральні шість. Хтось із моїх друзів, розглядаючи це сузір'я з лампочок, дав йому влучне визначення — "грона гніву". Електропроводка в коридорі теж була гідною уваги. Не лише пожежників, але, напевне, й художників. Загадкове плетиво дротів, якби стояв під ним відповідний напис ("Композиція 101") і якби представлено його було на
якійсь венеціанській "Бієннале", безперечно, отримало б відгуки художньої критики. Вважаю навіть, що позитивні".

У ч и т е л ь. Сюди приходили листи з фронту.

У ч е н ь." 1 березня 1944 р.

Урра! Сьогодні повернувся після 5-денного відрядження і знайшов на вікні одразу 6 листів — з них 3 від тебе, люба матінко. Ти не можеш собі уявити, як я зрадів!.. Бісова війна, як вона обридла!..

...І все одно я вірю в свою щасливу зорю — все-таки 2,5 роки я провоював, у самому пеклі побував (позаторішній наступ, потім відступ, Сталінград, Донецьк цього року) — і таки залишився живий...

Цілую.Ваш Віка."

 

У ч и т е л ь. Некрасов тужить за близькими йому людьми — матір'ю, бабусею, тіткою, друзями, і за рідним містом — як за близькою людиною.

У ч е н ь. "Любий, любий Києве! Як скучив я за твоїми широкими вулицями, за твоїми каштанами, за жовтою цеглою твоїх будинків, темно-червоними колонами університету... Як я люблю твої схили дніпровські! Взимку ми каталися там на лижах, улітку лежали на траві, рахуючи зірки й прислухаючись до лінивих гудків нічних пароплавів... А потім повертались притихлим,
з погаслими вже вогнями Хрещатиком і лякали в підворітнях поснулих сторожів, закутаних навіть улітку в кудлаті кожухи..."

Хай вибачить мені читач, що я цитую самого себе. Точніше, думки киянина — лейнтенанта Керженцева, героя повісті "В окопах Сталінграда". Дозволив собі цю маленьку нескромність тому, що всі ми, кияни, де б ми не були на фронті — у Петсамо, під Москвою чи захищали Сталінград, — ми всі думали приблизно так само.

Фашисти топтали тоді своїми чобітьми київські тротуари, а ми, кияни, були далеко, і жоден з нас не знав тоді, чи зустрінемось ми колись із київськими каштанами, чи будемо лічити зорі, лежачи на дніпровських схилах і повертатися притихлим нічним Хрещатиком...

Мені пощастило. Я повернувся".

У ч и т е л ь. "З цим будинком, тобто з однією з його квартир, багато пов'язано. І довоєнного, і воєнного,! повоєнного. І веселого, юного, і трагічного, і гіркого, і затишного, любого, а загалом — дуже важливого, на все життя. Але про це — іншим разом. Зазначу лише, що повість «В окопах Сталінграда», головним чином, писалася саме тут, у великому старовинному фотелі
біля вікна, крізь яке було видно столітній в'яз на протилежному боці вулиці, всипаний гніздами...

Того останнього воєнного й першого повоєнного року ми всі заново захопились Хемінгуеєм, багато сперечалися про нього, і, певно, саме тому маленька донечка господині Ірка, коли я сідав до свого фотеля, суворо виголошувала: "А тепер цитьте, дядечко Віка сів за свого Хемінгуея..."

 

Долі екскурсанти, вирушивши в бік Хрещатика, зупиняються біля Пасажу.


У ч и т е л ь. З 1950 по 1974 рік Некрасов мешкає у центрі Києва, в Пасажі.

У ч е н ь. "Зараз мешкаю, як уже зазначав, у Пасажі. Про нього окрема розмова, оскільки величезний будинок цей — один з найяскравіших прикладів нелегкої, я б навіть сказав, трагічної, долі "фасадницької архітектури". Пасаж — це, так би мовити, внутрішньоквартальна, зовсім неширока вулиця з великими магазинами на першому поверсі й незліченною кількістю квартир на решті чотирьох. Думаю, шо населення Пасажу (вся ця вулиця — один будинок № 15) не поступається за кількістю мешканців будь-якому сучасному районному центрові чи то дореволюційному повітовому містечку. Будував його архітектор Андрєєв. Втілити в життя свій проект йому вдалося не до кінця (будівництву хрещатицької частини стала на перешкоді
світова війна), але й те, що зроблене, свідчить про неабияку майстерність автора. Так, про майстерність і водночас, повторюю, про трагічність його майстерності.

Присягаюся, що жоден з багатьох тисяч мешканців цього будинку не знає, що зображено на його фасадах. Навіть більше, запевняю, що цього не знає жоден киянин, навіть жоден житель'земної куті. окрім хіба що авторів проекту (якщо вони ще живі) та ... мене. Суджу з того. що. проживши в Пасажі двадцять років, я лише зараз помітив на його фасаді, точніше, фасадах, безліч чудернацьких речей. Помітив, наприклад, окрім чоловічих і жіночих голів, молодих і старих, величезну кількість гербів, гірлянд, які підтримують крилаті генії, ангелочків, орлів, черепів биків, нічних птахів — сов з розгорнутими крилами, смолоскипів, патериць Меркурія, гранячих голів з підвішеними до рогів ананасами, і різноманітні барельєфи — дітей, що бавляться з левом чи левицею, оголених чоловіків і жінок, з яких я точно впізнав лише Нептуна за тризубом у руках, якісь пари в обіймах... І все це я, киянин, людина, що полюбляє розглядати фасади, відкрив для себе нещодавно, почавши писати ці нотатки".

У ч и т е л ь. Некрасов продовжує писати.Він часто гуляє вулицями міста і щодня — Хрещатиком.

У ч е н ь. "А яким був він, Хрещатик... Хлопчаки прозвали його ще в двадцяті роки Бродвеєм. Але що то був за Бродвей? Пам'ятаю Хрещатик, коли на розі Думської площі існував іще продуктовий магазин Торліна, де сам власник, масний, солідний, як наче з п'єси Островського, поважно керував сонмом своїх прикажчиків, і книгарня Ідзиковського. й оптика Унгера (з
величезним пенсне над дверима). І дзеленчав трамвай — гордість киян, перший у Росії трамвай: довгі, з трьома приступками бетьгійські чотиривісні пульмани, з роликом замість дуги й відкритими площадками — стрибай на ходу скільки завгодно.

Усього цього зараз не було... Цегла, балки, кучугури, стежинки... Хрещатик підірвали у вересні сорок першого року. Ми самі й підірвали. Під його уламками поховано сотні, тисячі німців. Він ще довго палав, курився димом. Водогін не працював, гасити було нічим...

Потім його відновили, відбудували. З'явився новий Хрещатик...
Найкращий час для прогулянок ним — це, звичайно ж, ранній ранок...
Так, саме таким тихим, безлюдним ранком ти все побачиш і помітиш.

Зупинишся посеред порожнього тротуару й почнеш розглядати фасади. Ти ніколи цим не цікавився? Тоді — раджу!"

 

Учитель і учні, за порадою В. Некрасова, розглядають будинки неї Хрещатику. Далі вулицею Горооеиького прямують до вулиці Банкової.

 

У ч и т е л ь. Про цей будинок В. Некрасов писав:

"У Києві є будинок, відомий усім, навіть не киянам.

"Чули, що у вас у Києві є такий будинок, — кажуть вони, — на якому багато..." Так, є, — відповідаємо. — будинок Городецького, будинок з русалками". Тут ми й зупинимося.

У ч е н ь. "В. Городецькии. свого часу відомий у Києві архітектор, аж ніяк не був новатором. Він нас-іідував Давню Грецію (в Музеї українського мистецтва, "з левами", як його називають кияни), готику (в новому костьолі), щось східне (в караїмській кенасі на Великій Підвальній, зараз там кіно "Заря"). Зроблено все вмпо. сумлінно, із знанням справи, але загалом це копії з чогось. Зате в житловому будинку на Банковій (нині Орджонікідзе) Городецький перевершив самого себе. В цьому будинку він наближається, правда, не на дуже близька відстань, до натхненного поета архітектури "модерну" — Антоніо Гауді. автора славетного собору Саграда Фамілія (Святе Сімейство) у Барселоні. Нестримна фантазія, бажання і вміння з каменю й цементу звивати мотузки, ліани, сіті, знищувати власне камінь, перетворювати його на квіти, рослини, тварин —коротше кажучи, створювати архітектуру, знищувати й усталені принципи, — ось що єднає ЦИХ Двох архітекторів, російського та іспанського. "Будинок Городецького" — це, звичайно ж, не лише дім. це казка, пригодницька повість, дитяча ілюстрована книжка... Там виростають із стін слони, носороги, антилопи й велетенські жаби на даху, і наяди верхи на вусатих дельфінах, і в канелюрах колон звиваються маленькі ящірки та змії, а на ґратах будинку дикий барс (чи: щось на нього схоже) б'ється з могутнім орлом..."

У ч и т е л ь. У 1954 році письменник друкує другу велику книжку —повість «Рідне місто». В ній розповідається про тяжку долю солдата, який повертається після війни в рідне місто. Пізніше письменник видає нотатки про Італію та США. Некрасов, мабуть, першим відмовився від образу ворога-іноземця й розповів про успіхи й досягнення країн, де йому довелося побувати. До цих творів негативно поставився М.С.Хрущов: Некрасову було запропоновано виступити на зборах письменників у Києві і покаятися. Він виступив, але сказав, що писав і буде писати правду, нічого крім правди, саму лише правду, за яку воював в окопах Сталінграда.

Коли М.С.Хрущова заступив Л.І.Брежнєв, ставлення до Некрасова на деякий час змінилося на краще, але не на довго. Це був час "навішування ярликів". 29 вересня 1966 року Некрасов виступив на мітингу, присвяченому 25-й річниці трагедії в Бабиному Яру — його звинуватили в сіонізмі. Потім він заступився за українських правозахисників Івана Дзюбу і Вячеслава Чорновола, сказав своє слово проти русифікації освіти в Україні — його звинуватили в українському націоналізмі. Після підписання листа 137-ох (звернення до Л.І.Брежнєва з приводу переслідування дисидентів), його було виключено з партії з формулюванням: "У зв'язку з тим, що Некрасов дозволив собі
мати власну думку, яка суперечить генеральній лінії партії". Так він відзначив тридцятиліття свого перебування в партії, в яку вступив у Сталінграді, на Мамаєвому кургані, у розпалі боїв. А пізніше, в 1974 р . ного було виключено й зі Спілки письменників України.

У цьому ж році Некрасов змушений був назавжди покинути Київ і землю, яку щиро любив, за яку воював, був двічі поранений. Наступна, третя рана виявилася смертельною. Про трилогію Л. Брежнєва він написав фейлетон, де відзначив: "До літератури це ніякого відношення не має." За ці слова Некрасова було позбавлено радянського громадянства, його ім'я було піддано анафемі, а твори — знищено. З того часу йому заборонили в'їзд на батьківщину.

У ч е н ь. Режисер-документаліст, друг Некрасова. згадає:

"Якось вночі мене розбудив дзвінок. Це був звичайний дзвінок, а не міжміський, тому я здивувався, почувши голос Віктора Некрасова:

— Ти повернувся? Де ти?

— У Борисполі, в залі для іноземців, транзитом до Японії. Але ж це безглуздя! Я майже в Києві й не можу бачити рідне місто. Не можу відвідати могилу матері... Я в залі для іноземців, і на дверях вартовий.

І Віктор заплакав. Це було страшно: як можна було уявити його в сльозах?.."

У ч и т е л ь. Людина трагічної долі, письменник... Він повернувся до нас у творах, наш земляк, наш співвітчизник! У творах, в яких він розповів багато цікавого й потрібного нам, бо це розповіді про Україну. про Київ. Про особливий світ Києва — Поділ, про таємниці Андріївського \звозу; про "Замок Річарда Левине Серце"; про будинок Турбіних; про існування чоловічого
монастиря; про архітектуру Хрещатика... Про все це й багато чого іншого ви дізнаєтесь, звернувшись до його творів.

© 2013 wikipage.com.ua - Дякуємо за посилання на wikipage.com.ua | Контакти