ВІКІСТОРІНКА
Навигация:
Інформатика
Історія
Автоматизація
Адміністрування
Антропологія
Архітектура
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Військова наука
Виробництво
Географія
Геологія
Господарство
Демографія
Екологія
Економіка
Електроніка
Енергетика
Журналістика
Кінематографія
Комп'ютеризація
Креслення
Кулінарія
Культура
Культура
Лінгвістика
Література
Лексикологія
Логіка
Маркетинг
Математика
Медицина
Менеджмент
Металургія
Метрологія
Мистецтво
Музика
Наукознавство
Освіта
Охорона Праці
Підприємництво
Педагогіка
Поліграфія
Право
Приладобудування
Програмування
Психологія
Радіозв'язок
Релігія
Риторика
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Статистика
Технології
Торгівля
Транспорт
Фізіологія
Фізика
Філософія
Фінанси
Фармакологія


ІНФОРМАЦІЙНА, АУДІОВІЗУАЛЬНА ТА КУЛЬТУРНА ПОЛІТИКИ

Основним висновком, який можна зробити з попереднього розділу, є 'той, що громадяни — це мовчазні, але неодмінні дійові особи в про­цесі європейського будівництва. І справді, неможливо побудувати нічого тривалого, якщо європейці не висловлять свого бажання до мирного співіснування. Дослідження громадської думки, відомі під назвою "Євробарометр", що видається двічі на рік, навесні й восени, під егідою Європейської Комісії, свідчать про те, що станом на весну 2001 року позитивне ставлення громадян ЄС до членства їхньої країни вчетверо переважала нега­тивне (48% проти 13%). Дев'ять із десяти європейців вважають, що основни­ми завданнями ЄС є підтримування миру та безпеки в європейському регіоні, боротьба з бідністю й безробіттям, організованою злочинністю, а також захист довкілля. Громадськість навіть загалом підтримує заходи, які спричинили чима­ло складних проблем для функціонування ЄС, такі як введення єдиної валюти (59% проти 28%), створення спільної оборонної політики (73% проти 14%), а також зовнішньої політики (65% проти 16%).

Однак навесні 2001 року тільки 45% європейців вважали, що їхня держа­ва виграла від членства в ЄС, тоді як інші 45% проявили байдужість до цих питань. Такі суперечності в поглядах засвідчують, що громадяни не зовсім ро­зуміють, для чого було створено Європейський Союз [див. підрозділ 10.1. та частину про європейські перспективи у висновках]. Попри те, що при Європейській Комісії акредитовано 900 журналістів з понад 60 країн, європейська громадськість досі залишається погано поінформованою, чи навіть зовсім непоінформованою, про процеси європейської інтеграції. Першочергова увага на сторінках газет і в програмах телерадіомовлення зосе­реджена аж ніяк не на важливих для ЄС питаннях. Ситуація погіршується ще й тим, що європейська тематика висвітлюється ЗМІ передусім тоді, коли вона стосується тимчасових проблемних періодів, адже така інформація є, як прави­ло, сенсаційнішою, ніж успіхи й досягнення. За даними "Євробарометра", три чверті громадян скаржаться на погану поінформованість про діяльність європейських інституцій і зміст політики ЄС. Варто наголосити, що 82% європейців вважають, що ці питання слід викладати в школах. Громадяни, оче­видно, усвідомлюють, що в Європі відбувається щось важливе, в чому вони не можуть брати участі через свою недостатню поінформованість.

10.1. Інформування громадян

У ЄС не сформовано спільної політики в сфері інформації щодо про­цесів, які відбуваються в контексті європейської інтеграції. І цей факт досить дивний з огляду на те, що держави-члени, розробивши велику кількість

 

151.

спільних політик у багатьох галузях, знехтували співпрацею для надання своїм громадянам повної інформації про цілі й засоби реалізації зазначених політик. Можливо, це свідома політика держав-членів, а може, й наслідок досвіду ранніх етапів європейської інтеграції, коли спільні політики носили настільки технічний характер, що майже не цікавили громадян. У будь-якому разі сьо­годні, коли інтеграційні процеси охопили майже всі сфери економічного, соціального та політичного життя держав-членів, останні не прагнуть змінити підходи до інформаційної політики стосовно громадян.

Аніж говорити про дефіцит демократії, який, як зазначено в попередньому розділі, є скоріш перебільшенням, ніж реалією [див. підрозділ 9.4.], слід радше вести мову про існування дефіциту інформації в європейських справах. Відповідальними за такий дефіцит є як уряди держав-членів, так і засоби масо­вої інформації (ЗМІ). Аби постати в очах політичної громадськості джерелом модернізації, уряди, пропонуючи парламентам інноваційні закони або приводя-чи адміністративну практику у відповідність до права Спільноти, дуже рідко пояснюють пересічним громадянам, що таким чином вони просто імплементують загальноєвропейські нормативно-правові акти в національне законодавство або в національну адміністративну практику. Своєю чергою, ЗМІ дуже рідко доводять зазначені досягнення до відома громадськості, адже навіть для досвідчених журналістів вони є надто специфічними, деталізованими й складними для сприйняття. Натомість вони широко освітлюють легші для сприйняття й аналізу, а також об'єктивної та суб'єктивної критики питання стосовно недоліків і непорозумінь у Союзі.

Візьмімо для прикладу ситуацію презентації Комісією будь-якої пропозиції щодо соціального захисту, охорони довкілля чи захисту прав споживачів - сфери, що можуть викликати велику зацікавленість громадськості. Замість того, щоб поінформувати про потрібність чи загальну важливість запропонованого заходу, ЗМІ (насамперед популярні) зосереджуватимуть увагу на звичайних і зрозумілих розбіжностях у Європейській Раді, що виникають через різнобічність представ­лених у ній соціальних структур, інтересів і культур. Мало того, інформаційне джерело певної держави наголошуватиме на справедливості лише думки її пред­ставників і в жодному разі — представників інших держав-членів. Коли після тривалих дискусій і доповнень, внесених Радою чи Парламентом до вихідної про­позиції Комісії, знаходиться компромісне рішення (а так відбувається в 95% ви­падків) і ухвалюється певний нормативно-правовий акт Спільноти (регламент, директива чи рішення), те саме інформаційне джерело або ігнорує цей факт, або доводить його до громадськості в телеграфному і, як правило, складному для ро­зуміння стилі. Якщо цей нормативно-правовий акт популярний, то уряди держав-членів подаватимуть його громадськості як свою законодавчу ініціативу, хоча во­на насправді є тільки застосуванням директиви чи виконанням регламенту Спільноти. Якщо ж рішення непопулярне, вони звинувачуватимуть у всьому "Брюссель", забувши про те, що самі його приймали (в Раді міністрів) чи навіть ініціювали (в Європейській Раді).

Насправді ЗМІ можуть відігравати важливу роль у процесі багато­національної інтеграції, формуючи громадську думку та тиснучи таким чином на тих, хто приймає політичні рішення стосовно запровадження тієї чи іншої спільної політики. Вони також можуть ігнорувати або некоректно висвітлювати

 

152.

важливі питання інтеграційного процесу, і, відповідно, громадяни або не зна­тимуть узагалі, або матимуть хибні уявлення про переваги чи вади тієї чи тієї спільної політики. Якщо позиції більшості ЗМІ щодо інтеграційного процесу або конкретного його аспекту відрізняються від позицій національних політичних еліт, це може призвести до відчуження від останніх більшої частини населення тієї чи тієї країни. Отож ЗМІ можуть парадоксально спровокувати трансформацію політичного консенсусу стосовно позицій демократично обра­них лідерів [див. підрозділ 9.4.] на підтримку громадськістю поглядів не­офіційних політичних діячів або партій меншості. З іншого боку, недостатня зацікавленість ЗМІ більшості держав-членів європейськими справами свідчить, що в них майже немає суттєвих розбіжностей у поглядах на подаль­ший розвиток інтеграційного процесу. Безпосередню участь у формуванні про­позицій щодо подальших кроків у зазначеному процесі беруть ЗМІ країн зі стійкими євроінтеграційними настроями, тоді як в інших країнах інформаційні джерела просто констатують факт здійснення таких кроків.

Результатом такої інформаційної неефективності або, ще гірше, дезінформації є байдужість або навіть розчарування громадян, які відверто вірять тому, що, ніж бути інструментом прогресу в сфері загальноєвропейського об'єднання, Європейський Союз став радше ареною внутрішньої політичної бо­ротьби; що він не може розв'язати їхні проблеми і, мало того, що він є причиною деяких їхніх проблем — наприклад, безробіття. Звичайно, політичні лідери Європи та європейські інституції почали відчувати вплив інформаційного дефіциту, переважно підчас референдумів щодо ратифікації договорів або підчас прийняття суттєвих рішень (наприклад, введення єдиної валюти), коли виникає потреба підтримки громадськості. Проте замість того, щоб розпочати розроблен­ня ефективної спільної інформаційної політики, вони продовжують вживати не­обхідних інформаційних заходів тільки в разі потреби й залишають всю інформаційну роботу у віданні Комісії.

Звичайно, Європейська Комісія не є закритою організацією. Двері її інформаційних офісів, розташованих по всій території ЄС, відкриті для всіх охочих. Офіс офіційних публікацій Європейської Комісії щороку видає сотні документів з питань, що стосуються спільних політик. Інтернет-сервер "Європа" також містить безліч різноманітної інформації з усіх аспектів функціонування ЄС. Інформація, що міститься в цій книзі, запозичена пере­важно з джерел Єврокомісії, а всі відповідні посилання доступні для будь-кого на зазначеному інтернет-сервері Єврокомісії. Нижче наведено адреси найцікавіших та вільних для доступу веб-сторінок серверу "Європа":

■ (довідка про веб-сторінки) http://europa.eu.int/index_en.htm

■ (загальна інформація) http://europa.eu.int/geninfo/query_en.htm

■ (європейське законодавство)

http://europa.eu.int/eur-lex/en/index.htm

■ (спільні політики) http://europa.eu.int/scadplus/scad_en.htm

■ (публікації) http://publications.eu.int/general/en/index_en.htm

■ (бюлетень ЄС) http://europa.eu.int/abc/doc/off/bull/en/welcome.htm

■ (хто є хто) http://europa.eu.int/idea/en/index.htm

 

153.

Мало того, Комісія не приховує також і своєї законотворчої діяльності. Всі її пропозиції поширюються в пресі в день їх прийняття, а також публікуються в щомісячнику "Бюлетень Європейського Союзу", що виходить вдрукованому й електронному виглядах. Задля висвітлення нових напрямків своєї політики або змін у вже наявній Комісія публікує так звані "зелені книги" (позиційні документи, що виносять на розгляд громадськості можливі напрями розвитку спільних політик перед підготуванням відповідних пропозицій), а також "білі книги" (загальні документи, що висвітлюють програму дій).' Публікація таких документів супроводжується презентацією позицій зацікавлених політичних партій (організацій, асоціацій, установ тощо) на національному та загаль­ноєвропейському рівнях. "Білу книгу", як правило, видає Комісія після опра­цювання різних позицій, висловлених із питань, висвітлених у "зеленій книзі". Органи, що ухвалюють рішення, дістають таким чином повну інформацію про той вплив, який здійснить та чи та пропозиція на загальну політику на національному або регіональному рівнях. Звичайно, можна було б говорити радше про "зливу документації", що виходить із джерел Комісії, ніж про "інформаційну засуху". Проте не слід забувати, що для непідготовленого грунту злива може бути шкідливішою, ніж засуха.

Інформаційна діяльність Європейської Комісії справді корисна для спеціалістів і зацікавлених груп. Проте потреби пересічних громадян у цій сфері залишаються незадоволеними. Справді, характер інформації, що вихо­дить із джерел Комісії, має два недоліки. Перший полягає в тому, що вона ад­ресована обмеженому колу зацікавлених осіб. А другий — що ця інформація більше висвітлює пропозиції Комісії щодо спільних політик, ніж остаточні рішення щодо цих політик, ухвалені національними урядами та Європейським Парламентом. Причини такої інформаційної неефективності полягають не в хибній діяльності Комісії, яка робить все можливе для того, щоб донести до громадськості через посередництво журналістів основні цілі й досягнення спільних політик, а скоріш у неправильному підході до цих питань з боку урядів держав-членів, які досі не приділяють цьому питанню належної уваги. В будь-якому разі, внаслідок такого інформаційного лідерства Комісії в журналістів, а відповідно, й громадськості, формується враження, що ця інституція опікується більше своєю діяльністю, ніж спільними політиками держав-членів ЄС.

Сьогодні справді потрібна спільна інформаційна політика всіх членів Сою­зу зі скоординованими цілями й механізмами діяльності. Такої координації інформаційних служб урядів держав-членів можна ефективніше досягти на рівні Секретаріату Ради Європейського Союзу. Це було б цілком природним, коли, приймаючи будь-яку спільну політику або здійснюючи захід у її рамках, відповідні міністри держав-членів давали б ЗМІ повний звіт про причини прий­няття зазначеної політики або заходу, їхню мету, а також їхній вплив на про­фесійне й повсякденне життя пересічних громадян.

' The index provides references to several Green and White Papers.

 

154.

10.2. Аудіовізуальна політика

Аудіовізуальний сектор, який охоплює виробництво та поширення про­грамного забезпечення ("програмні продукти") та виробництво відповідного обладнання ("оргтехніка"), має великий потенціал для розвитку Європи та створення робочих місць у регіоні. Європейська кіно- та телеіндустрія, відіграючи стратегічно важливу роль у розвитку аудіовізуального сектору, є основним вектором європейської культури і наочним прикладом традицій та ідентичності кожної країни. Тому вона повинна демонструвати креативний геній та індивідуальність народів Європи. Але для того щоб зробити це, вона має бути конкурентною на загальносвітовому ринку.2

На відміну від інформаційної політики, держави-члени ЄС відчували потребу у формуванні спільної аудіовізуальної політики. Долучений до ДЄСп Додатковий протокол, підписаний в Амстердамі, зазначав, що громадське теле-радіомовлення в державах-членах безпосередньо пов'язане з демократичними, соціальними та культурними потребами суспільства, а також з необхідністю збе-режешя плюралізму 3NV1 \щ&. також підрозділ 6.6.4.\. В цьому сенсі держави-члени мусять забезпечити відповідне фінансування громадського теле-

радіомовлення. Таке фінансування потрібне телерадіокомпаніям ДЛЯ заповнення громадського ефіру в межах, визначених у кожній державі-члені. Однак при цьо­му воно має не шкодити ринковим умовам і конкуренції, що склалися в межах Спільноти.

Аудіовізуальний сектор у Європі набув нових форм наприкінці 1980-х pp., коли швидко розвинулись кабельне та супутникове телебачення, а також були створені перші європейські ретрансляційні супутники. Водночас національні ринки держав-членів були надто вузькими, щоб пропонувати на конкурентних умовах продукцію, яка відповідала б вимогам нових технологій і збільшення кількості каналів мовлення. Це було стимулом для розвитку європейського аудіовізуального сектора, за яким було майбутнє. Обмежені рамками своїх менших національних ринків європейські виробники, зважаючи на ціновий фактор, потрапили в умови нечесної конкуренції. Перед Спільнотою постала дилема: переводити внутрішньоєвропейську торгівлю на новий рівень так, щоб виробники могли вигідно брати участь у цій технологічній революції; або по­кладатися на могутні американські та японські аудіовізуальні індустрії, спро­можні з невеликими затратами задовольнити потреби як національних, так і міжнародних ринків. Американські серіали та японські мультфільми справді є дешевшими, з огляду на те, що затрати на їх виробництво амортизуються в за­гальносвітовому вимірі.

Водночас технологічна революція створила телебачення високої чіткості (ТВЧ), яке давало зображення майже ідеальної якості та дозволяло супровод­жувати його чотирма звуковими каналами для забезпечення стереозвуку або передання діалогів двома мовами одночасно. Для запровадження зазначеного досягнення науки й техніки в Європі було прийнято стратегію Спільноти щодо нових технологій в аудіовізуальному секторі, спрямовану на розвиток

2 COM (94) 96, 6 April 1994.

 

155.

співпраці між державами-членами в напрямку вироблення європейських стан­дартів для ТВЧ.'1 Стратегія охоплювала три взаємопов'язані сфери: встанов­лення стандартів для супутникового телебачення; допомогу в технологічному розвитку, яка мала б дати європейським промисловцям можливість виробляти обладнання, що відповідало б новим стандартам; допомогу телерадіокомпаніям у виробництві програм з використанням нових технологій. У Меморандумі про взаєморозуміння, підписаному 15 червня 1992 року, представники зацікавлених установ (телерадіокомпаній, операторів кабельних мереж, вироб­ників телевізійного обладнання та продюсерських центрів) погодились сприяти реалізації стратегії Спільноти щодо синхронізованого забезпечення споживачів високоякісними телерадіопослугами.

Задля розвитку внутрішнього ринку та продовження технологічного про­гресу було ухвалено Директиву про використання стандартів щодо передання телевізійних сигналів. Ця Директива запровадила в Спільноті регулятивні рамки для надання телевізійних послуг підвищеної якості, зокрема й цифрове телебачення.4 Вона стосувалася також і питань переходу від мовлення в системі PAL та SECAM до вищих стандартів, таких як D2-MAC та HD-MAC, для за­безпечення супутникового й кабельного передання телевізійного сигналу. Для стимулювання розвитку телевізійних послуг підвищеної якості директивою бу­ло встановлено відповідні обов'язкові до виконання технічні вимоги, а також правила функціонування платного телебачення. Таким чином було запровад­жено правила роботи на ринках платного телебачення ЄС, які поступово набу­ли аксіомного характеру.'

Ці регулятивні рамки були також потрібні для забезпечення вільного надан­ня аудіовізуальних послуг у європейському просторі. Щодо цього Комісія прий­няла ще одну директиву стосовно порядку надання телеретранслювальних послуг ("телебачення без кордонів"). Цей документ мав на меті організацію вільного переміщення телевізійних програм у межах Спільноти шляхом встановлення свободи ретрансляції програм інших держав-членів відповідно до гармонізованих Директивою положень національних законодавств. Така практика, як наслідок, започаткувала іншу: транслюючи, держава повинна встановлювати правила по­водження з її продуктом без втручання інших держав-членів, навіть якщо останні мають на меті ретранслювати зазначений продукт. Директивою було також здійснено мінімальну гармонізацію діяльності компаній у таких сферах, як рекла­ма (тривалість, різновиди рекламної продукції, етичні норми), спонсорство, за­хист меншин, право на відповідь; ця гармонізація стосується дільності компаній з поширення європейських аудіовізуальних продуктів. Крім того, вона вимагала від транслювальних компаній резервування, за можливості та для певних різновидів продукції, переважної більшості ефірного часу саме для європейських програм. Зазначеним документом також передбачалося, що при формуванні бюджету те-лекомпанії 10% ефірного часу має бути відведено для програм незалежних ви­робників. Ця Директива, ухвалена 1989 року, була в 1997 році доповнена поло-

Decision 89/337, OJ L 142. 25.05.1989 and Decision 89/630, OJ L 363, 13.12.1989.

1 Directive 95/47, OJ L 281, 23.11.1995. COM (1999) 540, 10 November 1999.

 

156.

женнями, які містили чіткі означення таких понять, як "телевізійна реклама" та "європейська продукція". Це було зроблено задля запровадження правил те­левізійної комерції й мовлення з метою власної реклами, а також для захисту прав меншин шляхом забезпечення відповідного інформування перед початком незакодованої програми, яка може їх не влаштовувати.6

10.3. Культурні заходи

Культурні питання потрапили в центр узаги Спільноти завдяки Договору про заснування Європейського Союзу [див. підрозділ 2.2.]. Спільна культурна політика не має на меті гармонізувати культурні особливості держав-членів, а радше сприяє забезпеченню їх різнобічності. В статті 151 ДЄСп зазначено, що Спільнота має сприяти розвитку культур держав-членів, поважати національну й регіональну специфіку, але водночас опікуватися й спільною культурною спадщиною. Діяльність Спільноти має бути направлена на сприян­ня розвиткові співпраці держав-членів, а також, за потреби, на підтримку їхньої діяльності в сферах: вдосконалення та поширення знань про культуру й історію європейських народів, збереження культурної спадщини загаль­ноєвропейського значення, некомерційних культурних обмінів, розвитку мис­тецтва та літератури, зокрема й аудіовізуального сектору.

Задля досягнення цих цілей використовують чотири засоби: співпраця між державами-членами; зважання на культурні питання, насамперед питання допомоги в розвитку культури та збереженні культурної спадщини, у контексті інших політик Спільноти, зокрема політики щодо конкуренції (Стаття 87 ДЄСп); співпраця між Спільнотою, її членами та третім країнами, а також ком­петентними міжнародними організаціями; конкретні заходи, спрямовані на підтримку відповідної діяльності держав-членів. Остання може здійснюватися в двох формах: заохочувальні заходи без гармонізації нормативно-правових актів держав-членів [див. підрозділ 6.2.1.], одностайно прийняті Радою в межах про­цедури спільного ухвлення рішень після консультацій з Комітетом регіонів; та рекомендації, також одностайно прийняті Радою. Відхилення від звичайної процедури спільного ухвалення рішень [див. підрозділ 4.2.] означає, що держа-ву-члена неможливо кваліфікованою більшістю в Раді примусити до дій, які, на її думку, є шкідливими для власної культурної ідентичності.

З метою раціоналізації та підвищення ефективності діяльності у сфері культур­ної співпраці було розроблено єдиний фінансовий і програмний документ - про­граму "Культура 2000".7 Зазначений документ мав на меті створення, шляхом за­охочення співпраці діячів культури та мистецтв з іншими відповідними особами та організаціями держав-членів, спільного європейського культурного простору.

Європейський Союз має збалансувати свою діяльність щодо, з одного бо­ку, завершення формування спільного ринку та, з другого - щодо збереження національної спадщини. В прийнятій Радою відповідній Директиві сказано про

6 Directive 89/552, OJ L 298, 17.10.1989 and Directive 97/36, OJ L 202, 30.07.1997.

7 Decision 508/2000, OJ L 63, 10.03.2000.

 

157.

те, що експорт культурних витворів, які мають художню, історичну або архео­логічну цінність, за межі Спільноти підлягає обов'язковому ліцензуванню в тій державі-члені, на території якої цей предмет законно перебуває.8 Водночас Ди­ректива встановлює механізм повернення власнику культурних витворів, неза­конно вивезених з території держави-члена ЄС після 1 січня 1993 року включ­но." Для цього встановлюється окрема судова процедура, яка регулює також і відповідну співпрацю компетентних органів держав-членів.

Жорстка ефективна система захисту авторських і пов'язаних з ними прав — це один з головних засобів, який дасть змогу захистити гідність і неза­лежність митців та виконавців та гарантувати, що європейська культурна творчість і продукція отримають необхідні ресурси. Тому авторське право за­хищене на рівні Європейського Союзу. Відповідна Директива гармонізує термін валідності авторського права в національних законодавствах держав-членів і встановлює його на рівні 70 років після смерті автора літературного, художнього, кінематографічного чи аудіовізуального твору.10 Для останніх двох категорій відрахування зазначеного терміну починається з моменту смерті ос­танньої безпосередньо причетної до її створення особи (режисер, автор сце­нарію, автор текстів, композитор). Окрім цього, цей документ регламентує за­хист основних суміжних прав (прав акторів, виробників фонограм, продю-серських агенцій тощо) протягом 50 років.

10.4. Висновки

Треба відзначити, що європейські політики, які розглядаються в цій книзі, є складними для розуміння пересічними громадянами. В цьому сенсі ЄС та уряди держав-членів мусять вжити відповідних заходів задля роз'яснення основних ас­пектів діяльності європейських інституцій. Як ми побачили раніше, три чверті громадян ЄС погано поінформовані про європейські справи. Такий брак інформації ставить під загрозу процес європейської інтеграції. Чим байдужішими е громадяни до діяльності європейських інституцій, цілей і механізмів Інтеграційного процесу, тим легше ввести громадськість в оману як стосовно окремих питань, так і щодо процесу загалом. Цікаво, як люди можуть проявляти :нтерес до європейських виборів, якщо вони постійно читають і чують про те, що депутати Європарламенту отримують велику платню ні за що? Скільки громадян може вірити тому, що різноманітні спільні політики мають на меті поліпшення їхніх життєвих умов та праці, коли їх підштовхують до висновку, що ці політики розробляють безвідповідальні й корумповані технократи?

Держави-учасниці цього процесу мають, отже, спільний інтерес у тому, щоб навчати людей європейської інтеграції від самого шкільного віку, а також _об ЗМІ правильно їх інформувало про сучасні події. Ці освітню й

Regulation 3911/92, OJ L 395, 31.12.1992 and Regulation 974/2001, OJ L 137,19.05.2001. -'

Directive 93/7, OJL 74, 27.03.1993 and Directive 2001/38, OJL 187, 10.07.2001.

Directive 93/98, OJ L 290, 24.11.1993.

 

158.

інформаційну функції знехтували як у Європейській Спільноті, так і в Європейському Союзі, що призвело до дедалі більшого відчуження європейської громадськості від європейських політик. І чим більше ускладню­ються зазначені політики, тим гіршою стає ситуація.

Брак узагальненої інформації в поєднанні з гострою дезінформацією з боку частини "євроскептичних" ЗМІ є вибухонебезпечною сумішшю, закладеною в підвалини європейського об'єднання, тому що розділяє громадян на дві категорії: апатичних і догматичних. Більшість населення вважає цілком природним, що порівняно з рештою світу ситуація в Європі поліпшується, але при цьому не усвідомлює, що це відбувається значною мірою завдяки діяльності Союзу, яка, своєю чергою, потребує підтримки громадськості. З іншого боку, меншість, розд­ратована так званою бездіяльністю європейських інституцій, готова відмовитись від усіх переваг, наданих спільними європейськими політиками. Така ситуація завдає шкоди не тільки розвиткові процесу європейської інтеграції, а й ефектив­ному функціонуванню демократичних інституцій [див. підрозділ 4.2.], які поступо­во дискредитуються в очах громадян.

Аби виправити цю ситуацію, держави-члени та європейські інституції, на чолі з Європейською Радою, мають розробити спільну політику щодо інформування й навчання громадськості про європейські справи. Це означає, що потрібно створити систему поширення доступної інформації про причини формування тієї чи тієї спільної політики, наслідки бездіяльності, переваги, що їх надають спільні дії всім учасникам. Цю інформацію в жодному разі не мають надавати у формі пропаганди. її характер має відповідати потребам будь-якої демократичної спільноти в заохоченні її членів до активнішої участі в громадсь­кому житті. Така практика потрібна для наближення громадян до інституцій ЄС та заповнення інформаційних і демократичних прогалин. Європейська комісія, Рада міністрів та Європейський Парламент, як загальноєвропейські інституції, мають наполягати на тому, щоб держави-члени запровадили в школах практи­ку викладання історії, інституційної основи та цілей європейської інтеграції. І знову ж таки, цей виклад має бути не догматичним, що містив би загрозу для демократії, а радше має полягати в роз'ясненні молоді головних питань інтеграції, в обсягах, потрібних для нормального функціонування демократич­них інституцій — національних і загальноєвропейських — у взаємодії з суспільством. Адже для належного функціонування демократичних інституцій громадськість має бути добре поінформованою й освіченою.

Культурна діяльність ЄС слушно акцентує увагу на культурному розмаїтті націй, що складають Союз, радше ніж на зусиллях з розвитку спільної культури. Водночас національна культурна ідентичність має не відтінювати спільну культурну спадщину європейських народів. Формування спільної культурної спадщини є час­тиною процесу розбудови дедалі тіснішого союзу між народами Європи. Слушний історичний вимір насамперед може сприяти поліпшенню взаєморозуміння культур європейських народів. Уроки історії свідчать, що протягом тривалого часу основні акценти робилися на розбіжностях і ворожості між народами Європи, а не на їхній спільній культурній спадщині. В цьому сенсі міністри освіти мають колись затверди­ти такий підручник з історії та культури Європи, який давав би молоді змогу зро­зуміти, що культурні особливості кожної нації є частинами однієї й тієї ж європейської цивілізації греко-римського походження.

 

159.

З огляду на це, ефективна європейська аудіовізуальна політика, яка все ще формується, може поглибити не тільки загальноєвропейську, а й різні національні культурні ідентичності. Певні заходи Спільноти мають також поліпшити виробничу компетентність у цій сфері. Йдеться насамперед про сис­тему поширення європейської продукції, виробленої поза межами Союзу, за­охочення приватних інвестицій у європейський аудіовізуальний сектор на іноземних ринках, організацію всеєвропейської премії в аудіовізуальній сфері й стимулювання роботи цифрового телебачення в конкурентних умовах. Цифро­вий кінематограф, полегшуючи поширення європейських аудіовізуальних ви­робів, може, між іншим, сприяти розвиткові європейського кінематографу. Для цього потрібно адаптувати право Спільноти до сучасних умов існування цифро­вих технологій та розвитку інтернету.

Інформаційна, аудіовізуальна та культурна політики є дуже важливими для процесу європейської інтеграції, тому що сприяють формуванню в пересічних гро­мадян розуміння важливості цього процесу для підтримки їхнього добробуту та не­залежності. Вони поступово приводять дедалі більше осіб до лав тих, хто підтримує об'єднання Європи. Це, своєю чергою, сприятиме тому, що пересічні громадяни охочіше братимуть участь у загальноєвропейських виборах, а на національних голо­суватимуть проти екстремістських антиєвропейських політичних партій. Громадяни можуть почати уважніше ставитись до питання відповідності будь-якої пропозиції загальноєвропейських інституцій вимогам національного законодавства їхньої дер­жави [див. підрозділ 9.3.], пропонуючи в такий спосіб свій внесок до загаль­ноєвропейської конструкції.

 

Список літератури

• ANDERSON James, O'DOWD Liam, WILSON Thomas. Culture and cooperation in Europe's borderlands. Amsterdam, New York: Rodopi, 2003.

• BELLANGER Patrice (sous la dir. de). Enjeux et rouages de VEurope actuelle: Culture et citoyennete europeennes. Paris: Foucher; Federation europeenne des ecoles, 2003.

• BRUNETTI B. G., JOHANSSON Anna Maria. Science and technology for the conservation of the European cultural heritage: improving the human research potential and the socio-economic knowledge base. Luxembourg: EUR-OP*, 2003.

■ CHOMSKY Noam, HERMAN Edward. La fabrique de I'opinion publique: la politique economique des medias americains. Paris: Le Serpent a Plumes, 2003.

■ DONDERS Yvonne. "The protection of cultural rights in Europe: none of the EU's business?", Maastricht Journal of European and Comparative Law, v. 10, n. 2, 2003, p. 117-147.

■ EUROPEAN COMMISSION. Towards an International Instrument on Cultural Diversity. COM 2003/520. Luxembourg: EUR-OP*, 2003.

" Towards an information society for all. Luxembourg: EUR-OP*, 2003.

■ EUROPEAN OPINION RESEARCH GROUP. Eurobarometer 59: Public Opinion in the European Union, Spring 2003. Brussels: European Commission, 2003.

 

160.

■ FERRY Jean -Marc, DE PROOST Severine. L'ecole au defi de VEurope: Medias, education et citoyennete postnationale. Bruxelles: Editions de l'Universite de Bruxelles, 2003.

■ GUEDJ Alexis. Liberte et responsabilite du journaliste dans I'ordre juridique europeen et international. Bruxelles: Bruylant - Nemesis, 2003.

■ KATSIREA Irini. "Why the European broadcasting quota should be abolished", European Law Review, v. 28, n. 2, April 2003, p. 190-209.

■ KOZLOWSKI Roman (ed.). Cultural heritage research: a Pan-European Challenge. Luxembourg: EUR-OP*, 2003.

■ KRAUS Peter. "Cultural pluralism and European polity-building: neither Westphalia nor Cosmopolis", Journal of Common Market Studies, v. 41, n. 4, September 2003, p. 665-686.

■ LEEUW Magdalena Elisabeth de. "The Regulation on public access to European Parliament, Council and Commission documents in the European Union: are citizens better off?", European Law Review, v. 28, n. 3, June 2003, p. 324-348.

■ MONTROSSET Luisa. Culture et elargissement. Geneve: Institut europeen de l'Universite de Geneve, 2003.

■ OVERY Patrick. European Union Information: an Introduction. Manchester: European Information Association, 2002.

■ RICALENS Jean-Philippe. "La defense culturelle", Defense Nationale, n. 6, juin2003,p. 139-152.

■ TIGCHELAAR Nynke. "State aid to public broadcasting - Revisited: An overview of the Commission's practise", European State Aid Law Quarterly, n. 2, 2003, p. 169-181.

■ TODOSIJEVIC Bojan, ENVEDI Zsolt. "Structure versus culture again: corporatism and the 'new politics' in 16 western European countries", European Journal of political Research, v. 42, n. 5, August 2003, p. 629-642.

■ WHALEY L. "The Future of Native Languages", Futures, v. 35, n. 9. November 2003, p. 961-973.

* Публікації Офісу офіційних публікацій Європейських Спільнот (EUR-OP) видаються, як правило, всіма офіційними мовами ЄС.

 

ПИТАННЯ ДО ОБГОВОРЕННЯ

1. Як впливає нероблення спільної інформаційної політики на адекватне усві­домлення громадськістю процесу європейської інтеграції?

2. Порівняйте важливість дефіциту демократії та інформаційного дефіциту в процесі європейської інтеграції.

3. Чи дають відомі вам ЗМІ відповідне висвітлення заходів у рамках процесу євроінтеграції?

4. Чи існує в ЄС потреба в спільній аудіовізуальній політиці?

5. Що має бути метою європейської культурної політики - культурна однорід­ність чи культурне розмаїття націй, що беруть участь в інтеграційному процесі

 

161.

Розділ

© 2013 wikipage.com.ua - Дякуємо за посилання на wikipage.com.ua | Контакти