Словник термінів і визначень

Критерій - мірило для визначення, оцінки предмета або явища, озна­ка, взята за основу класифікації.

Апріорі - наявне у свідомості людини знання, яке передує досвіду.

Ілоти - напіввільне Спарти.

Суб'єктивний ідеалізм - філософська течія, прибічники якої увесь ма­теріальний світ розглядають як сферу прояву свободи людського духу. Для них поза людською свідомістю не існує об'єктивної реальності.

Етатизація - одержавлення тієї чи іншої сфери суспільного буття.

Курсові завдання

1. Скласти опорний конспект вивченого модуля і термінологічний
словник

Питання підготовки до заліку.

2.1. Особливості становлення політичної та правової думки в Німеччині. 2.2.Вчення І.Канта про право, його філософсько-методологічні основи. 2.3.Визначення 1.Кантом права та його класифікація. 2.4.1.Кант про походження держави і форми правління. 2.5.Ідеї міжнародного права втворчості І.Канта. 2.6.Вчення про державу і право Гегеля. 2.7.Характеристика Гегелем філософії права. 2.8.Погляди Гегеля на громадянське суспільство і державу. 2.9.Теоретична концепція права Фіхте. 2.10. Теорія "замкнутої торгової держави" Фіхте.

3. Питання для самоконтролю (відповіді можна перевірити за до­датком).

Додаток

ВІДПОВІДІ НА ЗАПИТАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ

3.1.За тлумаченням Канта, право є сукупність умов, за допомогою
яких свавілля однієї особи збігається із свавіллям іншої під кутом зору за­
гального закону свободи і запобігає юридичним конфліктам у суспільстві.

3.2. І.Кант вважав, що право призначене регулювати зовнішню сферу
поведінки людини, її вчинки. А мораль охоплює сферу суб'єктивних моти­
вів поведінки людини, її думки, внутрішній світ, переживання та емоції.

3.3.Істинне завдання права І.Кант вбачав у гарантуванні моралі такого
соціального простору, в якому мала б змогу вільно реалізовуватися свобода
індивіда. Досягти цієї мети право зможе за умови, коли воно буде загаль­
нообов'язковим і впроваджуватиметься силою примусу.

3.4. Походження держави І.Кант розглядав як акт договору між людь­
ми, що укладався з метою взаємної вигоди.

3.5. В основу характеристики права Кант поклав три категорії: природ­
не право; позитивне право; справедливість.

3.6. І.Кант вважав, що приватне право регулює відносини людей сто­
совно власності, а публічне - відносини між громадянами, об'єднаними в
державу.

3.7.1. Кант вважав демократичною ту форму правління, де влада побу­дована за принципом поділу її на законодавчу і виконавчу.

3.8. Не заперечуючи державного громадянства, Кант обгрунтував ідею
"всесвітнього громадянства", захищаючи право вибору людиною місця
перебування чи проживання в будь-якій державі світу.

3.9. Державно-правова концепція Гегеля являла собою поєднання пла-
тонівсько-арістотелівських поглядів на державу як субстанцію і цілісний
організм з християнським вченням щодо визнання індивідуальних прав і
свобод, рівності всіх перед законом.

3.10.У своїх філософських поглядах на державу Гегель визначив три
фази в історії розвитку людської цивілізації: східну, античну та германо-
християнську.

3.11.Гегель відстоював конституційну монархію, засновану на прин­
ципі поділу властей.

3.12.В уяві Гегеля, громадянське суспільство являло собою опосеред­
ковану через працю систему потреб, яка грунтувалась на принципі пану­
вання приватної власності і на загальній формальній рівності людей.

3.13.За ученням Гегеля, дійсна свобода особи полягає в усвідомленні
індивідумом того, що він є часткою субстанційної держави, а його призна­
чення - підпорядкувати свої особисті інтереси та вчинки державно-
організованому народу (нації).

3.14.Фіхте вважав, що для запобігання зловживанням з боку держави
слід створити вищу контрольну інстанцію-ефорат, який повинен признача­
тися народом, стояти над державою і володіти правом забороняти незакон­
ні дії влади.

3.15.На думку Фіхте, правопорушень у державі буде значно менше,
коли закони, які ухвалюються державою, міститимуть такі гарантії свобо­
ди, що їх кожна особа сприйматиме як особисті.

3.16.Фіхте відводив приватній власності панівне місце у своїй ідеаль­
ній державі, розуміючи під нею не всяку власність, а таку, яка створена
особистою працею людини. Приватну власність на землю він заперечував.

МОДУЛЬ 6. ІСТОРИЧНА ШКОЛА ПРАВА. ПОЛІТИЧНО-ПРАВОВІ ВЧЕННЯ МИСЛИТЕЛІВ ФРАНЦІЇ ТА АНГЛІЇ XVIII - ПОЧАТКУ XIX СТ.

Зміст дидактичної одиниці

Історична школа права як особливий напрям правової думки. Держав­но-правові погляди Гуго. Вчення Ф.-К. фон Савіньї та Г.Пухта. Аналіз по-літико-правової ідеології представників французького та англійського бур­жуазного лібералізму. Роль учень представників лібералізму в подальшому розвитку буржуазного світогляду.

Література

Кочекьян С. Социологические взгляды Огюста Конта // Советское го­сударство и право. - 1957, №12.

Мірошниченко М., Мірошниченко В. Історія вчень про державу і пра­во.-К., 2001.

Нерсесянц B.C. Право и закон. - М., 1983.

Шульженко Ф., Наум М. Історія вчень про державу і право. Курс лек­цій. - К., 1997.

2002.

МАТЕРІАЛ ДЛЯ ВИВЧЕННЯ

Як особливий напрям у державно-правовій думці мислителів Європи нового часу історична школа права виникла наприкінці XVIIIct. в Німеч­чині. Головна увага її представників була прикута до проблем виникнення та історичного розвитку права.

Засновником її був Густав Гуго(1764-1841) - професор Геттінгенсь-кого університету. Його соратниками і послідовниками були Фрідріх-Карл фон Савіньї(1779-1861) та Георг-Фрідріх Пухта( 1798-1846).

В центрі історичної школи права, яка виникла і розвивалась як своє­рідна реакція на Велику французьку буржуазну революцію, перебували про­блеми історії народу, поняття народного духу. В розумінні вчених, народ є єдністю окремих осіб, яка базується на органічних зв'язках між станами і групами суспільства. Дух народу виростає із традицій і формується віками, через те він і є визначальним у правотворчих процесах.

Послідовники історичної школи права вважали, що для правильного розуміння процесів розвитку державно-правових явищ визначальне зна­чення має вивчення і осмислення їх історичного розвитку. В основі кон­цепції представників історичної школи права було твердження про обумо­вленість позитивного права цілим рядом об'єктивних факторів. Позитивне право являє собою не лише сукупність приписів держави, її законодавчих органів, а й норми, які складаються самі по собі, у ході розвитку суспільст­ва і його вдосконалення.

Гуго порівнював право з мовою, а його творення - з формуванням правил фи. Як і мова, право не встановлюється договором, не запроваджу­ється за чиєюсь вказівкою, не дане Богом; а як правила гри - складається незалежно від волі людей.

Право утворюється стихійно, з плином часу, з необхідності невідклад­ного вирішення спірних питань. А тоді поступово, завдяки практиці, вста­новлюються тверді правила. Спочатку виникає позитивне право, яке похо­дить від звичаєвого права. В ньому відображаються народний дух, народна свідомість. Право твориться не стільки завдяки законодавству, скільки че­рез самостійний розвиток, через стихійне утворення відповідних норм спіл­кування, що їх приймає народ. А закони лише доповнюють, конкретизують позитивне право, а не творять його.

Таким чином, на думку Гуго, юридичні норми та інститути форму­ються і розвиваються в процесі розвитку суспільства. Те, що приписує закон, не завжди відображає те, що відбувається на практиці. Такий стан суспільства мислитель вважав нормальним, оскільки багато хто з громадян держави не знає змісту законів. Зате фактичний стан речей добре знайомий кожному, а тому, зауважував Гуго, необхідно схвалювати будь-який наяв­ний стан речей.

Представник історичної школи права Ф.-К. фон Савіньї вважав право витвором народного духу, складовим елементом цілісної народної культу­ри. Виходячи з такого порівняння, мислитель зауважував, що право, як і культуру, не можна встановлювати довільними бажаннями окремих індиві­дуумів чи групи осіб. Право формується в процесі співжиття народу. Об'єднальним началом, яке творить народ з окремих індивідуумів, є спіль­на правосвідомість і громадська діяльність.

Норми права еволюціонізують разом з розвитком національного духу. Цей органічний процес подібний до розвитку людського організму від за­родку до мислячої істоти. Водночас Савіньї не заперечував ролі і значення юристів у розробці права. Він поділяв розвиток права на два етапи (стадії):

а) стадія природного права. Тут право формується безпосередньо у
свідомості народу і проявляється як звичаєве право;

б) стадія вченого права. Тут воно формується вченими-юристами, які
виступають як представники народу, виразники народної правосвідомості.

На цій стадії право існує, з одного боку, як складова частина життя народу, а з іншого - як особлива наука, юриспруденція.

Ще один представник історичної школи права - Г.Пухта вважав, що призначення діючих у суспільсті юридичних інститутів є закріплення без змін реально існуючого порядку. Позитивні закони безсилі протистояти злу, яке супроводжує суспільство. Найбільше, на що вони здатні, це - впоряд­кувати звичаєве право і політичну структуру, які формуються історично під впливом змін самого народного духу. Тому законодавець повинен макси­мально враховувати стан народного духу, максимально точно виразити "загальне переконання нації", закріпити його у нормах права.

На думку мислителя, специфічні особливості того чи іншого права зу­мовлені особливостями народу, віддзеркалюють народний дух. Відобра­жаючи погляди антиіндивідуалістів, Пухта вважав, що воля окремої людини не відіграє у праві жодної ролі. Право складається волею історичної необ­хідності, воно є результатом тих обставин, які історично склалися у сус­пільстві. "Право, - писав він, - це вираз загальної волі всіх учасників пра­вового спілкування". Основним поняттям права є свобода.

Визнаючи, що право є продуктом національного духу певного народу, Г. Пухта не заперечував існування загальних засад і принципів права, які мають міжнародний характер, стоять вище нації. Вони дають змогу одному народу запозичувати правові норми інших народів, застосовувати їх для регулювання відносин у власній країні. Тим самим пояснювалась широка рецепція римського права в країнах Західної Європи.

Держава, вважав Пухта, створюється тією ж силою, що й право. її ос­новою є також народний дух. "Дух народу творить державу", - писав мис­литель. Розвиток держави відбувається так само органічно, як і права.

Містика народного духу, проголошена представниками історичної школи права, не знайшла свого розвитку у філософсько-юридичних погля­дах сучасників.

В першій чверті XIX ст. набув розвитку інший напрям політико-правової ідеології, де переважали спочатку інтереси особистості, а потім держави. Він набув подальшого розвитку в творчих представників французь­кого та англійського буржуазного лібералізму - Бенжамена Констана, Алек-сіса де Торквіля та Ієремії Бентама. Якщо спробувати зробити узагальнення їхніх державно-правових поглядів, то їх можна звести до наступного :

- на відміну від Німеччини, тут прогрес усвідомлювався з прагматич­
но-утилітарного боку матеріального перетворення світу. Тобто, прогрес
людського розуму, досягнення науки і техніки та пов'язане з ним зростання
добробуту і комфортності життя мислились як закономірний рух людства

до кращого майбутнього;

- в основу своїх політичних, економічних і правових поглядів ліберальні
мислителі поклали принцип найбільшого щастя для найбільшого числа людей;

- вони започаткували формування у суспільній свідомості буржуазно­
го індивідуалізму та протиставлення держави і громадянского суспільст­
ва як самостійних сфер суспільного буття;

- ставили вимогу вилучити із життя людей будь-які обмеження і пе­
решкоди, що стоять на заваді реалізації їхніх прав, вільної діяльності і са-
мореалізації;

- заперечували втручання держави у вільне підприємництво. Держава
повинна лише забезпечувати функціонування і захист громадянського сус­
пільства, регулювати сферу правопорядку.

В цілому, в основу державно-правових вчень ліберальних мислителів був покладений утилітаризм. Ідея особистої свободи, свободи приватної власності, обмеження впливу держави на економічне життя суспільства, відстоювання ідеї поділу влади, що пропагувалися цими мислителями, ма­ли непересічне значення для формування теоретичних засад громадянсько­го суспільства і правової держави.

Означені ідеї виклав у своїй державно-правовій концепції Бенжамен Констан (1767-1830), відомим твором якого є "Курс конституційної полі­тики". Головним аспектом його вчення є співвідношення особи і держави, у якому наріжним каменем була проблема індивідуальної свободи. Під нею мислитель розумів перш за все свободу приватної власності, яка досягаєть­ся шляхом обмеження впливу держави на економічне життя суспільства і поділом влади на гілки.

Констан підкреслював, що свобода індивіда є необхідною умовою формування правової держави і громадянського суспільства. Політична свобода виступає у ролі підсобного, у порівнянні з особистою свободою, інституту. її значення полягає у гарантуванні особистої свободи. В той же час ігнорування політичних прав становить безпосередню загрозу для осо­бистої свободи. Мислитель не ставив знак рівності між свободою і народо­владдям. Необмежена влада народу небезпечна для особистої свободи, що переконливо довела якобінська диктатура у Франції.

Значну увагу приділяв Констан функціям держави, які повинні бути підпорядковані інтересам індивіда. Права людини мають служити критері­єм обмеження державної влади незалежно від того, кому вона належить. Держава сприймалась мислителем як своєрідний управитель на службі у суспільства. Вона повинна отримати від суспільства чіткий обсяг повнова­жень, який встановлюється з точки зору суспільної доцільності. Завданням держави є перш за все забезпечення безпеки індивідуума. Що стосується особистої економічної сфери, то вона повинна бути захищена від втручання держави, оскільки таке втручання і зайва регламентація ніякої користі не принесуть.

Форма держави і система її органів. Мислитель засуджував будь-яку форму держави, де існує "перевищення влади" і відсутні гарантії особистої

свободи, до яких Констан відносив: а) суспільну думку; б) право; в) поділ влад; г) чітко встановлена межа дії інститутів державної влади.

Політичним ідеалом Констана була конституційна монархія. її пере­вага вбачалась мислителем у тому, що в особі конституційного монарха суспільство набуває "нейтральної влади", яка базується на історичних і ре­лігійних традиціях. Вона перебуває поза трьома владами (законодавчою, виконавчою, судовою), попереджує можливі їх конфлікти, забезпечує їх взаємодію.

Констан визнавав необхідність народного представництва. Політична свобода полягає саме в тому, що громадяни беруть участь у виборах до представницької установи, яка входить до системи найвищих органів влади і являє собою владу законодавчу. Влада виконавча здійснюється міністрами, відповідальними перед парламентом. Міністри, як і виборна палата парла­менту, мають право законодавчої ініціативи. Особливо наполегливим був мислитель у наданні міністрам депутатського мандату. Це, на його думку, стане запобіжним засобом щодо конфронтації законодавчої і виконавчої влади. Констан називає самостійною судову владу. Вона повинна бути не­залежною внаслідок незмінності суддів, призначуваних королем. До особ­ливої гілки мислитель відносить муніципальну владу або владу місцевого самоуправління.

Досить оригінальною є конструкція правового вчення Констана. Як уже зазначалось, у розумінні вченого особиста свобода полягає у підлег­лості одним тільки законам. Але тут виникає дилема: яких саме законів стосується це правило?

- Якщо підпорядковуватися тільки тим законам, які ми вважаємо
справедливими, то тоді неминуче наступить анархія, оскільки у кожного
своє уявлення про справедливість.

- Якщо ж беззаперечно підпорядковуватися всім законам, то тоді ми
будемо приречені підкорятися найжорстокішим установкам і найнезакон-

нішим властям.

Який же вихід? Констан виробив свого роду лакмусовий папірець для несправедливих законів. На його думку, до них слід віднести:

а) закони, які обмежують легітимні свободи;

б) закони, що стають на перешкоді тим діям, які вони не повинні забо­
роняти;

в) закони, які приписують здійснювати аморальні дії.

З точки зору Констана, закон перестає бути законом, якщо: 1) він має зворотну силу; 2) встановлює нерівність між особами; 3) передбачає відпо­відальність за діяння близьких і рідних.

Зрозуміло, що визначення критерію закону важливо з теоретичної точ­ки зору, але воно мало що давало для орієнтації індивіда у практичному житті. Тому мислитель чітко формулює загальний позитивний обов'язок

для всіх випадків, коли закон здається несправедливим: не бути його вико­навцем. Це стосується як посадових осіб, так і рядових громадян країни.

Одним з перших представників французького лібералізму, який осяг­нув значення і важливість демократії, був Алексіс де Токвіль(1805-1859). Якщо не рахувати декількох статей, Токвіль написав всього дві роботи -"Демократія в Америці" та "Старий порядок і революція" (вона не була завершена). Але обидві вони мали величезний успіх і до сьогодні вважа­ються класикою ліберальної політичної думки.

1. Демократія, рівність, свобода в трактуванні Токвіля.

Головна ідея концепції Токвіля полягає у визнанні неминучості зане­паду аристократії і приходу до влади середніх верств населення. Час, в якому він жив, мислитель назвав "великим демократичним переворотом". Тому утвердження демократії в Європі є неминучим, оскільки єдина аль­тернатива демократії - "тиранія цезарів".

Серцевиною демократії є рівність. Токвіль вказує на християнські ви­токи формально-правової рівності. Вивчивши демократію на практиці, ми­слитель дійшов висновку, що демократична рівність у владі зовсім не озна­чає політичної свободи. Доказом цього є якобінська диктатура у Франції, яка проголосила принципи рівності, але стала душителем свободи.

Небезпека рівності полягає у втраті індивідуальності людини, яка при­зводить до утвердження уявлення про те, що інтерес суспільства - все, а інтереси особи - ніщо.

На думку Токвіля, свобода - це необхідність постійно робити вибір у чомусь і нести відповідальність за його наслідки. Ось чому "немає нічого важчого, ніж вчитися жити вільно". Лише завдяки свободі людина може са-мореалізуватися. А чекати від свободи див і матеріального задоволення мар­но. Сама по собі демократія ще не є гарантом свободи особи. " Якщо хто-небудь з Вас вірить в те, що людина, наділена необмеженою владою, може застосувати цю владу на шкоду своїх противником, - пише Токвіль, - то чо­му Ви не хочете допустити, що так само може чинити і більшість?" На про­тивагу уявленням (наприклад, Руссо) про природне поєднання інтересів осо­би з інтересами більшості вчений вказує про можливу "тиранію більшості".

Токвіль робить висновок, який є досить актуальним і сьогодні, що де­мократичні вибори не завжди приводять до влади достойних людей. "При­рода демократії така, - продовжує Токвіль, - що вона змушує народні маси не допускати видатних людей до влади."

2. Гарантії свободи особи в демократичній державі.

Вивчивши наявний на той час блискучий зразок поєднання свободи і рівності - США, Токвіль намагається спрямувати європейські держави в бік свободи і демократії.

По-перше, до числа гарантій свободи особи мислитель відносить фе­деральну Конституцію СІЛА. Особливим досягненням американської де-

мократії, те, що Основний Закон держави був розроблений найвидатніши-ми людьми Америки - "аристократами духу і знань".

По-друге, гарантією збереження свободи особи є децентралізація вла­ди. Якщо урядова централізація в США є досить високою, особливо на рів­ні штатів, то адміністративна - практично відсутня. Багато питань місцево­го значення перебувають в руках общини. Коріння общинної демократії Токвіль вбачав у історичних традиціях американського народу.

По-третє, особливо відмічає Токвіль незалежне становище суду. Ав­торитет суду в США досить високий. Причину цього мислитель вбачає у тому, що американці визнали за своїми суддями право обґрунтовувати свої рішення, виходячи в першу чергу із Конституції, а потім уже - із законів.

По-четверте, вчений відмічає демократичні якості самих американ­ців: індивідуалізм, здоровий консерватизм, повага до закону, відсутність соціальних конфліктів у суспільстві, оскільки перед усіма прошарками сус­пільства відкриваються рівні можливості у самоутвердженні і досягненні

власної мети.

По-п'яте, юридизація суспільно-політичного життя США. Майже кожне політичне питання набуває юридичного змісту, а його обговорення стає засобом поширення юридичних знань. Цьому сприяють і суди присяж­них, які є своєрідною безплатною школою народної просвіти в галузі права, виховуючи громадян у дусі законності.

Разом з тим Токвіль бачить "темні плями" на обличчі американської демократії. Серед них - панування суспільної думки, яке нерідко приводить до відсутності незалежного мислення і свободи дискусії. Це і є елемент "тиранії більшості".

Ідеї демократизації політичних і правових інститутів держави пропа­гував у своєму політико-правовому вченні англійський філософ і юрист Ієремія Бентам(1748-1832).

1. На його погляд, головною метою держави є створення умов для до­
сягнення користі і щастя кожною людиною. Для досягнення цієї мети дер­
жава зобов'язана сприяти розвитку приватної власності, яка дозволить по­
долати бідність, а відтак - збільшити загальну користь. Важливим важелем
у створенні умов для розвитку приватної власності є ефективна боротьба зі
злочинністю.

2. Бентам послідовно проводить думку, що обов'язковою умовою в до­
сягненні суспільного ідеалу є демократизація політичних інститутів. З
цією метою демократизувати слід не лише організацію державної влади, а й
всю політичну систему суспільства. Для досягнення цього він закликав до
розширення виборчих прав, надаючи їх жінкам. На переконання мислителя,
з допомогою демократичних інститутів (таких, як вільна преса, громадські
дискусії, публічні зібрання) можна буде контролювати діяльність законо­
давчої і виконавчої влад.

З.Критикуючи договірну теорія походження держави, Бентам відсто­ював думку, що всі держави утворені шляхом насилля і утверджені всвіті завдяки звичкам людей підкорятися урядам.

Він також заперечував ідею природного права, яке історично і логічно передає державі. Ніяких природних прав, які б передували державі і уря­дам, не існує. Природними у людини є лише почуття, нахили та здібності.

Бентам дає визначення права, вказуючи, що право - це сукупність зна­ків (символів), виданих і затверджених сувереном для забезпечення належ­ної поведінки підданих.

Закон має бути ясним, простим і доступним для розуміння всяким пе­ресічним індивідуумом. Важливим засобом для досягнення законів є коди­фікація права.

Всі закони мислитель-юрист поділяв на:

а) досконалі - ті, які містять санкції;

б) недосконалі - які не містять санкції;

в) ординарні - які містять приписи громадянам;

г) трансцендентні - які містять приписи суверену.

Праці Бентама справили значний вплив на розвиток сучасної політико-правової ідеології. Ставлячи йому у заслугу розробку юридичної техніки, зокрема - принципів кодифікації права, його навіть іменували "Ньютоном законодавства".

Основні категорії і поняття

Рецепція римського права, утилітаризм, лакмусовий папірець.