ВІКІСТОРІНКА
Навигация:
Інформатика
Історія
Автоматизація
Адміністрування
Антропологія
Архітектура
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Військова наука
Виробництво
Географія
Геологія
Господарство
Демографія
Екологія
Економіка
Електроніка
Енергетика
Журналістика
Кінематографія
Комп'ютеризація
Креслення
Кулінарія
Культура
Культура
Лінгвістика
Література
Лексикологія
Логіка
Маркетинг
Математика
Медицина
Менеджмент
Металургія
Метрологія
Мистецтво
Музика
Наукознавство
Освіта
Охорона Праці
Підприємництво
Педагогіка
Поліграфія
Право
Приладобудування
Програмування
Психологія
Радіозв'язок
Релігія
Риторика
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Статистика
Технології
Торгівля
Транспорт
Фізіологія
Фізика
Філософія
Фінанси
Фармакологія


Вправа 3. Для кожного із поданих наукових досягнень або цитати, знайдіть прізвище їхнього автора.

1. Перше застосування у економічному аналізі методу діалектики.

2. Політекономія − це наука про удосконалення соціального механізму в інтересах людського щастя.

3. Перше застосування у економічному аналізі методів прямої та оберненої дедукції.

4. „Ціна предмета слугує лише правильним показником корисності, яку люди визнають у предметі…Виробляти предмети, що мають яку-небудь корисність, значить виробляти багатство, оскільки корисність предметів становить першооснову їх цінності, а цінність це багатство.”

5. Товари „природним і постійним чином обмінюються один на інший відповідно до порівняльної кількості заробітної плати, що має бути виплачена за їхнє виробництво, і до порівняльної кількості прибутку, який має отримати капіталіст, що виплачує цю заробітну плату”.

6. Ефективний попит такий рівень попиту, який викликає довготривалу пропозицію з достатнім прибутком.

7. “Загальний попит на продукти завжди дорівнює сумі наявних продуктів… Неможливо уявити, щоб продукти праці всієї нації стали коли-небудь надлишковими, якщо один товар дає засоби для придбання іншого”.

8. Суспільство являє собою “сукупність послуг, які люди добровільно або примусово надають одна одній”.

9. Конституйована вартість.

10. “Усякий продукт з моменту свого створення відкриває ринок збуту для інших продуктів на всю величину своєї вартості, а раз так, то попит і пропозиція в економіці завжди рівні.”

 

Автори:

 

1. Дж. С. Мілль.

2. С. Сісмонді.

3. П. Прудон.

4. Т. Мальтус.

5. Ж. Б. Сей.

6. Ф. Бастіа.

 

 


Розділ 3. Марксистський напрям економічної думки

Тема 7. ВИНИКНЕННЯ І РОЗВИТОК МАРКСИСТСЬКОЇ ЕКОНОМІЧНОЇ ТЕОРІЇ

Економічна теорія марксизму – це напрям економічної думки, в якому повною мірою реалізується методологічна традиція класичної політичної економії за рахунок застосування теоретичного аналізу з’ясовувати сутність економічних явищ і процесів. Дана тема розкриває історичну зумовленість виникнення марксистської економічної теорії, показує особливості діалектичного методу дослідження, ознайомлює з основними ідеями фундаментальної праці марксизму «Капітал» та демонструє їх еволюційний розвиток в економічній науці XIX та ХХ сто­літ­ь.

Економічні ідеї марксизму починають формуватися у 40-х роках ХІХ століття, тобто в період завершення промислового перевороту.

Історичні умови

1. Функціонування фабрично-заводської індустрії на власній основі, економічний прогрес суспільства.

2. Загострення соціально-економічних протиріч, серед яких – масове розорення дрібних товаровиробників, зростання експлуатації пролетаріату, періодичні кризи надвиробництва, масове безробіття.

3. Розвиток філософії, політекономії, статистики як наук, що формують основу економічного аналізу.

 
 

 


Німецька Англійська Французький

класична фі- класична утопічний

лософія політекономія соціалізм

(Г. Гегель, (А. Сміт, Д. Рі- (Ш. Фур’є, Р.Оу-

Л. Фейербах) кардо) ен, А. Сен-Сімон

           
     


− Ідея діалек- −Трудова теорія − Соціалістична

тичного розвитку вартості ідея

− Матеріалізм −Методологія тео-

ретичного аналізу

 

Рис. 7.1. Ідейні джерела марксизму

 

4. Остаточне оформлення класової структури суспільства і загострення політичних протиріч, бурхливе зростання революційних виступів пролетаріату, серед яких потрібно назвати:

1819 − мітинг робітників у Манчестері;

1830 − революція у Франції;

1834 − повстання ткачів у Ліоні;

1836 − чартизм;

1839 − повстання пролетаріату в Уельсі;

1844 − повстання ткачів Сілезії.

5. Антифеодальні буржуазні революції епохи промислового перевороту в Європі стають наочним прикладом переходу до нового устрою шляхом революції.

7.1. Економічні ідеї “Капіталу”

 

Карл Маркс

(1818 − 1883)

Німецький юрист, активний учасник

революційного руху.

Основний твір− „Капітал”, І том (1867),

ІІ том (1885), ІІІ том (1894) −

оформлення і видання Ф. Енгельса.

 

Методологія досліджень. К. Маркс використовує розроблений ним же метод матеріалістичної діалектики і відкриває той факт, що в основі суспільного життя лежить матеріальне виробництво. На основі цього із всі­єї си­с­те­ми су­с­пі­ль­них від­но­син виділяє еко­но­мі­ч­ні, ви­ро­б­ни­чі від­но­си­ни лю­дей як ос­но­в­ні та ви­зна­ча­ль­ні в еко­но­мі­ч­ній си­с­те­мі. Під остан­ні­ми ро­зу­мі­лись від­но­си­ни, які ви­ни­ка­ють між лю­дь­ми у про­це­сі ви­ро­б­ни­ц­т­ва, роз­по­ді­лу, об­мі­ну й спо­жи­ван­ня ма­те­рі­а­ль­них благ.

“Е­ко­но­мі­с­ти, − пи­сав К. Маркс, − по­яс­ню­ють нам те, як здій­с­ню­єть­ся ви­ро­б­ни­ц­т­во при економічних від­но­си­нах; але у них за­ли­ша­єть­ся не з’я­со­ва­ним, яким чи­ном про­ду­ку­ють­ся са­мі ці від­но­си­ни, тоб­то той іс­то­ри­ч­ний рух, який їх по­ро­джу­є”. У про­це­сі роз­в’я­зан­ня да­ної про­бле­ми вче­ним бу­ло до­ве­де­но, що гли­бин­ною ос­но­вою су­с­пі­ль­с­т­ва є прак­ти­ч­на ді­я­ль­ність лю­дей, по­в’я­за­на з ма­те­рі­а­ль­ним ви­ро­б­ни­ц­т­вом і пе­в­ним рі­в­нем роз­ви­т­ку про­ду­к­ти­в­них сил. Саме продуктивні сили ви­зна­чають ха­ра­к­тер еко­но­мі­ч­них від­но­син, які, в свою чер­гу, здій­с­ню­ють ак­ти­в­ний зворотний вплив на роз­ви­ток ви­ро­б­ни­ц­т­ва. Ці відносини або га­ль­му­ють йо­го, або спри­я­ють при­ско­ре­но­му роз­ви­т­ку. Ви­ро­б­ни­чі від­но­си­ни за­ле­жать від рі­в­ня роз­ви­т­ку про­ду­к­ти­в­них сил, із змі­ною яко­го змі­ню­єть­ся і са­ма си­с­те­ма ви­ро­б­ни­чих від­но­син. А раз так, то й по­лі­тич­на еко­но­мія по­ви­нна бу­ти на­у­кою про ви­ро­б­ни­чі від­но­си­ни лю­дей і за­ко­ни їх роз­ви­т­ку.

Крім цього, К. Маркс доводить об’єктивність економічних законів, запроваджує ме­тод єдності ло­гі­ч­но­го й іс­то­ри­ч­но­го. За до­по­мо­гою цього методу, а та­кож при за­сто­су­ван­ні ма­те­рі­а­лі­с­ти­ч­ної ді­а­ле­к­ти­ки й ос­но­в­них фі­ло­соф­сь­ких прин­ци­пів ана­лі­зу вчений виділяє і формує ці­лий ряд ка­те­го­рій, що ви­ра­жа­ють пе­в­ні ви­ро­б­ни­чі від­но­си­ни і стан про­ду­к­ти­в­них сил, показують протиріччя, що виникають між ними. Таким чином, ви­су­ва­єть­ся як основний і відстоюється ме­то­до­ло­гі­ч­ний під­хід, за яким пі­знан­ня протиріч дає мо­ж­ли­вість зро­зу­мі­ти те­н­де­н­ції роз­ви­т­ку досліджуваного об’­єк­та.

Теорія вартості.Аналізуючи то­ва­р­не ви­ро­б­ни­ц­т­во, К. Маркс робить виснов­ок, що пра­ця то­ва­ро­ви­ро­б­ни­ка має двоїсту при­ро­ду, ви­сту­па­ю­чи, з одного бо­ку в про­фе­сій­ній фо­р­мі, як пра­ця ко­ри­с­на, кон­к­ре­т­на, а з іншого – як ви­тра­та фі­зи­ч­ної та ро­зу­мо­вої ене­р­гії лю­ди­ни без­від­но­с­но до конкрет­ної фо­р­ми ці­єї ви­тра­ти, тобто як пра­ця аб­с­т­ра­к­т­на. Двоїста при­ро­да пра­ці по­ро­джує також дві сторо­ни то­ва­ру: кон­к­ре­т­на пра­ця ство­рює йо­го спо­жи­в­чу вартість, аб­с­т­ра­к­т­на – вар­тість (див. рис. 7.2).

 

­Праця

­ ­ К­о­нкретна ­ ­ ­ А­б­с­трактна

­ ­ ­

 

Споживча вартість
Споживча ­ ­

вартість ­ ­ Вартість

­ ­

­ форма прояву

­ Мінова варті­ст­ь

Рис. 7.2. Двоїстий характер праці, втіленої в товарі

­

Ва­р­тість то­ва­ру ви­зна­ча­єть­ся як ви­ро­б­ни­чі від­но­сини то­ва­ро­ви­ро­б­ни­ків, що ре­гу­лю­ють­ся се­ре­д­ні­ми, ти­по­ви­ми для да­но­го рі­в­ня про­ду­к­ти­в­них сил суспіль­но-­не­о­б­хі­д­ни­ми ви­тра­та­ми аб­с­т­ра­к­т­ної пра­ці, ви­ко­нує фу­н­к­цію мі­ри цих від­но­син в об­мі­ні. Вартість має мі­с­це тільки в умо­вах то­ва­р­но­го ви­ро­б­ни­ц­т­ва.

Аналізуючи далі ці явища К. Ма­р­к­с вста­но­в­лю­є, що в од­но­му й то­му самому про­це­сі пра­ці ство­рю­єть­ся но­ва ва­р­тість через ви­тра­ти аб­с­т­ра­к­т­ної пра­ці, а переносить­ся ва­р­тість за­со­бів ви­ро­б­ни­ц­т­ва на но­вий то­вар за до­по­мо­гою кон­к­ре­т­ної пра­ці, ко­ри­с­ний ха­ра­к­тер яко­ї збе­рі­гає ста­ру ва­р­тість у щойно ство­ре­ній спожи­в­чій ва­р­то­с­ті. От­же, стру­к­ту­ра ва­р­то­с­ті скла­да­єть­ся із двох ча­с­тин: щойно ство­ре­ної спо­жи­в­чої ва­р­то­с­ті та ва­р­то­с­ті пе­ре­не­се­но­ї.

Да­лі вче­ний до­во­дить, що під­ви­щен­ня про­ду­к­ти­в­но­с­ті пра­ці зумовлює збі­ль­шен­ня про­тя­гом пе­в­но­го ча­су ма­си спо­жи­в­чих ва­р­то­с­тей при не­змін­ній ве­ли­чи­ні за­га­ль­ної ва­р­то­с­ті і по­ни­жен­ня ва­р­то­с­ті оди­ни­ці то­ва­ру. Що сто­су­єтся ін­те­н­си­в­но­с­ті, яка ха­ра­к­те­ри­зує ве­ли­чи­ну ви­трат аб­с­т­ра­к­т­ної пра­ці на одиницю ча­су, то ра­зом із її зро­с­тан­ням про­по­р­цій­но зро­с­тає і кі­ль­кість ви­ро­б­ле­них спо­жи­в­чих ва­р­то­с­тей, а та­кож за­га­ль­на су­ма ство­ре­ної ва­р­то­с­ті без змі­ни ва­р­то­с­ті оди­ни­ці то­ва­ру.

На ду­м­ку вче­но­го, ва­р­тість то­ва­ру ви­мі­рю­єть­ся, але не мо­же бу­ти вираже­ною без­по­се­ре­д­ньо у го­ди­нах ро­бо­чо­го ча­су, що бу­ли за­тра­че­ні на йо­го ви­гото­в­лен­ня. Ва­р­тість то­ва­ру в ре­а­ль­но­сті дорівнює пе­в­ній кі­ль­ко­с­ті спо­жи­в­чої ва­р­то­с­ті ін­шо­го то­ва­ру, який при­рі­в­ню­єть­ся до пер­шо­го у мі­но­вій про­по­р­ці­ї. Тоб­то, мі­но­ва ва­р­тість, пе­в­на про­по­р­ція об­мі­ну є фо­р­мою ви­ра­жен­ня ва­р­то­с­ті.

Далі К. ­Маркс д­ос­лі­д­жує іст­орични­й ­п­роц­ес виник­не­н­ня і розви­т­ку­ ­форм варто­с­ті від ­пр­о­ст­ої, випа­дк­о­вої, один­ичної до пов­н­ої­ і розг­орнутої,­ а потім до зага­ль­н­ої і, наре­шт­і, до гр­ошо­во­ї­, розкрив­аючи тим­ ­сам­им вини­кнення, су­т­н­ість і ­функції гр­ошей.­ Ос­та­нні­ він визнача­є як загал­ьний екв­ів­ал­е­нт­, ­матері­а­л­із­а­ц­ію абст­рактн­ої­ п­р­аці­ (“опредметнення за­га­ль­ного ­ро­б­о­ч­о­г­о часу”).

­ ­Гроші ­ в­иступають н­ай­бі­льш ро­з­винено­ю ­фор­мою в­и­ра­ж­ення ва­рто­ст­і товару, що кваліфікується в­ченим ­як цін­а. От­ж­е,­ ці­на форму­єт­ься н­а­ о­с­нові вартості­,­ а­л­е в дійсності ціни мо­жуть не збігатись із ва­р­ті­с­тю, а від­хи­ля­тись від неї вгору або вниз під впли­вом по­пи­ту й пропозиції. Од­нак за­кон ва­р­то­с­ті пе­ре­роз­по­ді­ляє су­с­пі­ль­ну пра­цю між окре­ми­ми га­лу­зя­ми ви­ро­б­ни­ц­т­ва, змі­нює ті про­по­р­ції, в яких пра­ця бу­ла роз­по­ді­ле­на ра­ні­ше. То­му в кінці кінців ці­ни із сти­хій­ною не­об­хід­ні­с­тю тя­жі­ють до сво­їх ва­р­то­с­тей; від­хи­лен­ня їх від ва­р­то­с­ті ви­кли­кає пе­ре­роз­по­діл ро­бо­чих рук. Та­ким чи­ном, ко­ли­ван­ня по­пи­ту й пропозиції впли­ва­ють ли­ше на від­хи­лен­ня ри­н­ко­вих цін від ва­р­то­с­ті, але не на сам її рі­вень. Ко­ли ри­н­ко­ва ці­на до­рі­в­нює ва­р­то­с­ті, то це свідчить про те, що по­пит до­рі­в­нює про­по­зи­ції і тим са­мим ці фа­к­то­ри пе­ре­ста­ють ді­я­ти.

З роз­ви­т­ком ка­пі­та­лі­с­ти­ч­но­го ви­ро­б­ни­ц­т­ва, між­га­лу­зе­вої кон­ку­ре­н­ції, за­со­бів транс­по­р­ту і кре­ди­т­ної си­с­те­ми ри­н­ко­ві ці­ни на то­ва­ри по­чи­на­ють ре­гу­лю­ва­ти­ся ці­ною ви­ро­б­ни­ц­т­ва, яка дорівнює ви­тра­там ви­ро­б­ни­ц­т­ва плюс се­ре­д­ній при­бу­ток. В ос­но­ві ці­ни ви­ро­б­ни­ц­т­ва ле­жить ва­р­тість то­ва­рів, су­ма яких до­рі­в­нює су­мі цін ви­ро­б­ни­ц­т­ва.

Те­о­рія до­да­т­ко­вої ва­р­то­с­ті.К. Маркс до­во­дить, щоро­бі­т­ник про­дає на ри­н­ку не пра­цю, а ро­бо­чу си­лу − су­ку­п­ність фі­зи­ч­них та ін­те­ле­к­ту­а­ль­них сил, що ви­ко­ри­с­то­ву­ють­ся у ви­ро­б­ни­ц­т­ві то­ва­ру. Ро­бо­ча си­ла – це спе­ци­фі­ч­ний то­ва­р, який має спо­жи­в­чу ва­р­тість (зда­т­ність до про­ду­к­ти­в­ної пра­ці) та мі­но­ву вар­тість (су­ма жит­тє­вих за­со­бів, не­об­хід­них для утри­ман­ня ро­бі­т­ни­ка та йо­го сі­м’ї).

Під­при­ємець ку­пує ро­бо­чу си­лу за­ра­ди спо­жи­в­чої ва­р­то­с­ті й по­вні­с­тю опла­чує її ва­р­тість. Але ро­бі­т­ник пра­цює зна­ч­но бі­ль­ше ча­су, ніж не­об­хід­но для ство­рен­ня ва­р­то­с­ті йо­го ро­бо­чої си­ли. Весь ре­зуль­тат пра­ці за ра­м­ка­ми не­об­хід­но­го ро­бо­чо­го ча­су для ство­рен­ня ва­р­то­с­ті ро­бо­чої си­ли ста­но­вить до­да­т­ко­ву ва­р­тість, яка бе­з­о­пла­т­но при­своюється вла­с­ни­ком за­со­бів ви­ро­б­ни­ц­т­ва і ста­но­вить дій­с­не дже­ре­ло ка­пі­та­лі­с­ти­ч­но­го ба­гат­с­т­ва.

Да­лі К. Маркс від­кри­ває і до­слі­джує дві ос­но­в­ні фо­р­ми до­да­т­ко­вої ва­р­то­с­ті (аб­со­лю­т­ну й від­но­с­ну) та від­по­ві­д­но два ос­но­в­них спо­со­би її зро­с­тан­ня (збі­ль­шен­ня ін­те­н­си­в­но­с­ті пра­ці й тривалості ро­бо­чо­го дня, з од­но­го бо­ку, під­ви­щен­ня про­ду­к­ти­в­но­с­ті пра­ці – з ін­шо­го).

Те­о­рія ка­пі­та­лу.Роз­гля­да­ю­чи ка­пі­тал, Маркс ви­хо­дить із по­ло­жен­ня, що остан­ній відображає ви­ро­б­ни­чі від­но­сини пе­в­ної ста­дії роз­ви­т­ку су­с­пі­ль­с­т­ва (ка­пі­та­лі­з­му), що характеризується екс­плу­а­та­цією на­й­ма­них пра­ців­ни­ків, при­вла­с­нен­ням до­да­т­ко­вої ва­р­то­с­ті. От­же, ка­пі­тал − це ва­р­тість, що ство­рює до­да­т­ко­ву ва­р­тість, са­мо­зро­с­та­ю­ча ва­р­тість, яка виступає у фу­н­к­ці­о­на­ль­них фо­р­мах про­ми­с­ло­во­го, то­р­го­во­го і по­зи­ч­ко­во­го ка­пі­та­лу.

Маркс роз­кри­ває стру­к­ту­ру ка­пі­та­лу, ви­ді­ля­ю­чи в ньо­му :

а) ос­но­в­ний − та ча­с­ти­на ка­пі­та­лу, яка по­стій­но перебуває у ви­ро­б­ни­ц­т­ві й пе­ре­но­сить свою ва­р­тість на ство­ре­ний про­дукт поступово;

б) обі­го­вий − та ча­с­ти­на ка­пі­та­лу, яка ви­ко­ри­с­то­ву­єть­ся у ви­ро­б­ни­ц­т­ві один раз і по­вні­с­тю пе­ре­но­сить свою ва­р­тість на ство­ре­ний про­дукт;

в) по­стій­ний с − та ча­с­ти­на ка­пі­та­лу, що ви­тра­ча­єть­ся на придбання за­со­бів ви­ро­б­ни­ц­т­ва;

г) змін­ний v − та ча­с­ти­на ка­пі­та­лу, яка ви­тра­ча­єть­ся на ро­бо­чу си­лу.

Отже, за сво­ї­ми ма­те­рі­а­ль­ни­ми еле­ме­н­та­ми ка­пі­тал, вкла­де­ний у виробниц­т­во, скла­да­єть­ся із за­со­бів ви­ро­б­ни­ц­т­ва і ро­бо­чої си­ли. То­му відношен­ня ма­си за­со­бів ви­ро­б­ни­ц­т­ва до кі­ль­ко­с­ті жи­вої пра­ці, що при­во­дить їх у дію, Маркс на­зи­ває тех­ні­ч­ною бу­до­вою ка­пі­та­лу. Од­нак, тіль­ки ро­бо­ча сила (змін­ний ка­пі­тал), на ду­м­ку вче­но­го, – це єди­не дже­ре­ло до­да­т­ко­вої варто­с­ті. Цю ча­с­ти­ну ка­пі­та­лу він то­му і на­зи­ває змін­ною, що во­на ство­рює вар­тість, яка пе­ре­ви­щує ва­р­тість ро­бо­чої си­ли. Ва­р­тість же по­стій­ної ча­с­ти­ни ка­пі­та­лу пе­ре­но­сить­ся пра­цею на то­вар, який ви­го­то­в­ля­є­ть­ся. От­же, від­но­шен­ня по­стій­но­го ка­пі­та­лу до змін­но­го є ва­р­ті­с­ною бу­до­вою ка­пі­та­лу.

Да­лі вче­ний ви­во­дить­ за­ле­ж­ність між ва­р­ті­с­ною і тех­ні­ч­ною бу­до­вою ка­пі­та­лу, що ви­ра­жа­єть­ся осо­б­ли­вою ка­те­го­рі­єю – ор­га­ні­ч­ною бу­до­вою ка­пі­та­лу (c/v), котру він визначає як “ва­р­ті­с­ну бу­до­ву ка­пі­та­лу, оскі­ль­ки во­на ви­зна­ча­єть­ся йо­го тех­ні­ч­ною бу­до­вою і ві­до­бра­жає в со­бі змі­ни цієї бу­до­ви”.

Те­о­рія до­хо­дів.Маркс вважає, що всі доходи, окрім за­ро­бі­т­ної пла­ти як гро­шо­во­го ви­ра­ження ва­р­то­с­ті ро­бо­чої си­ли, є пе­ре­тво­ре­ни­ми фо­р­ма­ми додаткової ва­р­то­с­ті. Екс­плу­а­ту­ю­чи на­й­ма­ну пра­цю, ка­пі­та­ліст отри­мує при­бу­ток − фо­р­му до­да­ткової ва­р­то­с­ті, яка ви­сту­пає у трьох фу­н­к­ці­о­на­ль­них ви­дах: про­ми­с­ло­вий при­бу­ток; то­р­го­вий при­бу­ток; по­зи­ч­ко­вий від­со­ток.

Про­ми­с­ло­вий при­бу­ток фо­р­му­єть­ся у сфе­рі ма­те­рі­а­ль­но­го ви­ро­б­ни­ц­т­ва як до­даткова ва­р­ті­с­ть, яка вті­ле­на у фо­р­мі до­да­но­го про­ду­к­ту, тоб­то, ви­ро­б­ле­них то­ва­рів. Ре­а­лі­за­ція ва­р­то­с­ті цього продукту в гро­шо­вій фо­р­мі і пе­ре­тво­рює до­даткову ва­р­тість на при­бу­ток. Фа­к­ти­ч­на ве­ли­чи­на при­бу­т­ку − це рі­з­ни­ця між ці­ною про­да­жу то­ва­рів і ви­тра­та­ми на їх ви­ро­б­ни­ц­т­во. То­му, як­що ці­на до­рі­в­нює ва­р­то­с­ті, то при­бу­ток за сво­єю ве­ли­чи­ною до­рі­в­нює до­да­тковій ва­р­то­с­ті; як­що ці­на від­хи­ля­єть­ся від ва­р­то­с­ті, то ве­ли­чи­на при­бу­т­ку від­по­ві­д­но від­хи­ля­єть­ся від ве­ли­чи­ни до­да­ткової ва­р­то­с­ті.

Ко­ли фу­н­к­ції обі­гу ви­ко­нує сам про­ми­с­ло­вець, то він повинен за­йма­ти­ся по­бі­ч­ни­ми спра­ва­ми: ор­га­ні­зо­ву­ва­ти то­р­гі­в­лю то­ва­ра­ми, ви­вча­ти ри­нок, зна­хо­ди­ти спо­со­би сти­му­лю­ван­ня збу­ту, що, бе­з­у­мо­в­но, за­три­мує по­ве­р­нен­ня ка­пі­та­лу в гро­шо­вій фо­р­мі для по­да­ль­шо­го ви­ро­б­ни­ц­т­ва. То­му з ме­тою при­ско­рен­ня цього про­це­су і, від­по­ві­д­но, зро­с­тан­ня при­бу­т­ку про­ми­с­ло­в­ці ре­а­лі­зу­ють про­ду­к­цію за більш ни­зь­ки­ми оп­то­ви­ми ці­на­ми осо­б­ли­вій ка­те­го­рії ка­пі­та­лі­с­тів – то­р­го­вим під­при­єм­цям, які, в свою чер­гу, до­во­дять то­ва­ри до без­по­се­ре­д­ньо­го спо­жи­ва­ча за більш ви­со­ки­ми роз­дрі­б­ни­ми ці­на­ми, що від­по­ві­да­ють ри­н­ко­вій ці­ні. То­му то­р­го­вий при­бу­ток є рі­з­ни­цею між ри­н­ко­вою і роз­дрі­б­ною ці­но­ю.

Кре­ди­т­ні капіталісти надають у ко­ри­с­ту­ван­ня тим­ча­со­во ві­ль­ні кошти за пе­в­ну пла­ту – по­зи­ч­ко­вий від­со­ток, який на по­ве­р­х­ні еко­но­мі­ч­них від­но­син є ці­ною ка­пі­та­лу, що бе­реть­ся у по­зи­ку. По­зи­ч­ко­вий від­со­ток – та ча­с­ти­на при­бут­ко­вої ва­р­то­с­ті, яку фу­н­к­ці­о­ну­ю­чі ка­пі­та­лі­с­ти зму­ше­ні від­да­ва­ти кре­ди­т­ним ка­пі­та­лі­с­там. При­бу­ток, який утво­рю­єть­ся від по­зи­ч­ко­во­го ка­пі­та­лу, роз­па­да­єть­ся на дві ча­с­ти­ни: 1) від­со­ток, при­своєний ка­пі­та­лі­с­том-­кре­ди­то­ром як про­с­тим вла­с­ни­ком ка­пі­та­лу і 2) під­при­єм­ни­ць­кий до­хід, що при­вла­с­ню­єть­ся фу­н­к­ці­о­ну­ю­чим ка­пі­та­лі­с­том-­по­зи­ча­ль­ни­ком (про­ми­с­ло­в­цем чи то­р­го­в­цем).

Ре­н­тою Маркс на­зи­ває фо­р­му до­да­ткової ва­р­то­с­ті, яка ство­рю­єть­ся у сільському господарстві і є ре­зуль­та­том еко­но­мі­ч­них від­но­син між зе­м­ле­вла­с­ни­ка­ми, фе­р­ме­ра­ми і на­й­ма­ни­ми пра­ців­ни­ка­ми. Остан­ню поділяють на такі види:

а) ди­фе­ре­н­цій­на ре­н­та (по­в’я­за­на з рі­з­ною які­с­тю і про­ду­к­ти­в­ні­с­тю зе­ме­льних ді­ля­нок);

б) аб­со­лю­т­на ре­н­та (по­в’я­за­на з на­яв­ні­с­тю мо­но­по­лії при­ва­т­ної вла­с­но­с­ті на зе­м­лю).

Об­ме­же­ність зе­м­лі як еко­но­мі­ч­но­го ре­сур­су і по­в’я­за­на з нею мо­но­по­лія ка­пі­та­лі­с­ти­ч­но­го го­с­по­дар­с­т­ва на зе­м­лі, стве­р­джує К. Маркс, зу­мо­в­лює той факт, що су­с­пі­ль­на ці­на ви­ро­б­ни­ц­т­ва сіль­сь­ко­го­с­по­дар­сь­ких про­ду­к­тів ре­гу­лю­єть­ся ви­тра­та­ми ви­ро­б­ни­ц­т­ва на гі­р­ших зе­м­лях. Ін­ди­ві­ду­а­ль­ні ж ви­тра­ти ви­ро­б­ни­ц­т­ва вна­слі­док цьо­го на се­ре­д­ніх і кра­щих зе­м­лях ме­н­ші, ніж на гі­р­ших, і то­му ін­ди­ві­ду­а­ль­ні ці­ни ви­ро­б­ни­ц­т­ва та­кож ме­н­ші від його су­с­пі­ль­ної ці­ни. Унаслідок цьо­го на да­них зе­м­лях, окрім се­ре­д­ньо­го при­бу­т­ку, бу­де отри­ма­ний до­да­т­ко­вий при­бу­ток у роз­мі­рі рі­з­ни­ці між су­с­пі­ль­ною та ін­ди­ві­ду­а­ль­ною ці­ною ви­ро­б­ни­ц­т­ва сіль­сь­ко­го­с­по­дар­сь­ких про­ду­к­тів. Цей до­да­т­ко­вий при­бу­ток фе­р­ме­ри пе­ре­да­ють зе­м­ле­вла­с­ни­кам, які й при­вла­с­ню­ють йо­го у ви­гля­ді ди­фе­ре­н­цій­ної ре­н­ти. Остан­ня по­ді­ля­єть­ся К. Ма­р­к­сом на дві ос­но­в­ні фо­р­ми: ди­фе­ре­н­цій­ну ре­н­ту пе­р­шу (рі­з­но­ви­да­ми якої є ре­н­та за ро­дю­чі­с­тю і ре­н­та за мі­с­це­зна­хо­джен­ням зе­ме­ль­них ді­ля­нок) і ди­фе­ре­н­цій­ну ре­н­ту дру­гу, що ви­ни­кає при по­слі­до­в­них вкла­ден­нях ка­пі­та­лу на од­ній і тій самій зе­м­лі.

Мо­но­по­лія при­ва­т­ної вла­с­но­с­ті на зе­м­лю по­ро­джує осо­б­ли­вий вид ре­н­ти, яку К. Маркс на­зи­ває аб­со­лю­т­но­ю. Ме­ха­нізм її утво­рен­ня вче­ний по­в’я­зує з тим, що у сіль­сь­ко­му го­с­по­дар­с­т­ві не від­бу­ва­єть­ся пе­ре­ли­вання ка­пі­та­лу, і зе­м­ле­вла­с­ник ні­ко­ли не по­го­дить­ся на­да­ти мо­ж­ли­вість фе­р­ме­ру при­кла­с­ти свій ка­пі­тал на­віть на гі­р­ших зе­м­лях без ви­пла­ти ре­н­ти. А це об­ме­жує і са­ме ви­ро­б­ни­ц­т­во сіль­сь­ко­го­с­по­дар­сь­кої про­ду­к­ці­ї. Да­ний про­цес за на­яв­но­с­ті ви­со­ко­го по­пи­ту на сіль­сь­ко­го­с­по­дар­сь­ку про­ду­к­цію при­во­дить до то­го, що і її ці­ни на ри­н­ку пі­дніма­ють­ся ви­ще рі­в­ня су­с­пі­ль­ної ці­ни ви­ро­б­ни­ц­т­ва. У ре­зуль­та­ті цьо­го рі­з­ни­ця між ри­н­ко­вою ці­ною і ви­тра­та­ми ви­ро­б­ни­ц­т­ва на гі­р­ших зе­м­лях з додаванням се­ре­д­нього при­бу­тку (су­с­пі­ль­ної ці­ни ви­ро­б­ни­ц­т­ва) фо­р­мує до­да­т­ко­вий при­бу­ток. Остан­ній присвоюється вла­с­ни­ка­ми зе­м­лі не­за­ле­ж­но від її яко­с­ті у фо­р­мі аб­со­лю­т­ної ре­н­ти.

Те­о­рія на­громадження ка­пі­та­лу і про­цес від­тво­рен­ня.Весь об­сяг створеної у суспільному ма­те­рі­а­ль­но­му ви­ро­б­ни­ц­т­ві про­ду­к­ції К. Маркс на­зи­ває су­ку­п­ним су­с­пі­ль­ним про­ду­к­том і вва­жає, що йо­го фо­р­му­ють два під­роз­ді­ли − ви­ро­б­ни­ц­т­во за­со­бів ви­ро­б­ни­ц­т­ва (І) і ви­ро­б­ни­ц­т­во пред­ме­тів спо­жи­ван­ня (ІІ). Для без­пе­ре­р­в­но­го про­це­су від­тво­рен­ня, вва­жає вче­ний по­ви­нні до­три­му­ва­тись такі умо­ви:

а)для про­с­то­го ви­ро­б­ни­ц­т­ва:

І (v + m) = IIc

I (v + m) + II (v + m) = II (c + v + m)

I (c + v + m) = Ic + IIc;

 

б)для роз­ши­ре­но­го ви­ро­б­ни­ц­т­ва:

I (v + m) > IIc

I (v + m) + II (v + m) > II (c + v + m)

I (c + v + m) > Ic + Ic.

 

Але в ре­а­ль­но­му жит­ті ці про­по­р­ції мо­жуть сут­тє­во по­ру­шу­ва­тись. Ба­жан­ня під­при­єм­ців оде­р­жу­ва­ти все бі­ль­ші при­бу­т­ки при­во­дить до ма­со­во­го оно­в­лен­ня ос­но­в­но­го ка­пі­та­лу, до роз­ши­рен­ня ви­ро­б­ни­ц­т­ва. За ра­ху­нок вве­ден­ня в дію но­вих ма­шин і об­ла­д­нан­ня (що є за­по­ру­кою зни­жен­ня ін­ди­ві­ду­а­ль­ної ва­р­то­с­ті то­ва­рів на окре­мих під­при­єм­с­т­вах порівняно з їх су­с­пі­ль­ною ва­р­ті­с­тю) зро­с­тає ор­га­ні­ч­на бу­до­ва ка­пі­та­лу, тобто співвідношення (c/v).

Да­но­му про­це­су спри­яє і кон­це­н­т­ра­ція, оскільки все бі­ль­ша ча­с­ти­на ка­пі­та­лі­зо­ва­ної до­да­ної ва­р­то­с­ті вкла­да­єть­ся у по­стій­ний ка­пі­тал і все ме­н­ша – у змін­ний. Унаслідок пе­ре­тво­рен­ня ча­с­ти­ни ка­пі­та­лі­зо­ва­ної до­да­ної ва­р­то­с­ті у до­да­т­ко­вий змін­ний ка­пі­тал його аб­со­лю­т­на ве­ли­чи­на зро­с­тає, але при цьо­му по­стій­ний ка­пі­тал зро­с­тає шви­д­ше, ніж змін­ний. Центра­лі­за­ція ка­пі­та­лу, в свою чер­гу, спри­яє та­кож зро­с­тан­ню ор­га­ні­ч­ної бу­до­ви ка­пі­та­лу, оскі­ль­ки на великих під­при­єм­с­т­вах частка по­стій­но­го ка­пі­та­лу ви­ща, ніж на дрі­б­них ви­ро­б­ниц­т­вах. От­же, внаслідок зростання ор­га­ні­ч­ної бу­до­ви ка­пі­та­лу частка змін­но­го ка­пі­та­лу у всьо­му ка­пі­та­лі зме­н­шу­є­ть­ся.

Оскі­ль­ки по­пит на ро­бо­чу си­лу за­ле­жить са­ме від ве­ли­чи­ни змін­но­го ка­пі­та­лу, то його від­но­с­не ско­ро­чен­ня тягне за со­бою і від­но­с­не ско­ро­чен­ня по­пи­ту на ро­бо­чу си­лу, ви­ті­с­нен­ня із ви­ро­б­ни­ц­т­ва ра­ні­ше за­йня­тих ро­бі­т­ни­ків. “…Ро­бітниче на­се­лен­ня, − зазначає Маркс, − здій­с­ню­ю­чи на­громадження ка­пі-та­лу, тим са­мим у зро­с­та­ю­чих роз­мі­рах створює за­со­би, які ро­б­лять йо­го від-нос­но над­ли­ш­ко­вим”, тобто формується ре­зе­р­в­на ар­мі­я пра­ці. Та­кий, на ду­м­ку К. Ма­р­к­са, “аб­со­лю­т­ний, за­га­ль­ний за­кон ка­пі­та­лі­с­ти­ч­но­го на­громадження”.

Те­о­рія криз. В ана­р­хії ка­пі­та­лі­с­ти­ч­но­го ви­ро­б­ни­ц­т­ва не іс­нує ні­яко­го ме­ха­ні­з­му, який би за­без­пе­чу­вав під­три­ман­ня не­об­хід­ної про­по­р­цій­но­с­ті між рі­з­ни­ми сфе­ра­ми і га­лу­зя­ми ви­ро­б­ни­ц­т­ва. То­му ре­а­ль­ною мо­ж­ли­ві­с­тю є по­ру­шен­ня умов ре­а­лі­за­ції су­ку­п­но­го су­с­пі­ль­но­го про­ду­к­ту і, як наслідок, кри­за.

Оскі­ль­ки ру­шій­ним мо­ти­вом ка­пі­та­лі­с­ти­ч­но­го ви­ро­б­ни­ц­т­ва є до­да­т­ко­ва ва­р­тість, то з ме­тою її ма­к­си­мі­за­ції під­при­єм­ці вкла­да­ють у ви­ро­б­ни­ц­т­во все но­ві й но­ві ка­пі­та­ли. У зв’язку з тим, що їхнє прагнення до зро­с­тан­ня при­бу­т­ків не має об­ме­жень, то ка­пі­та­лі­с­ти­ч­но­му го­с­по­дар­с­т­ву вла­с­ти­ва те­н­де­н­ція до без­ме­ж­но­го роз­ши­рен­ня ви­ро­б­ни­ц­т­ва, яке не су­про­во­джу­єть­ся від­по­ві­д­ним зро­с­тан­ням спо­жи­ван­ня. Роз­мі­ри спо­жи­ван­ня ро­бітничого кла­су об­ме­же­ні су­мою отри­му­ва­ної за­ро­бі­т­ної пла­ти і хо­ча з роз­ви­т­ком про­ду­к­ти­в­них сил зро­с­тає і роз­мір за­ро­бі­т­ної пла­ти, про­те не та­ки­ми те­м­па­ми як ви­ро­б­ни­ц­т­во.

Ме­ха­ні­з­мом від­но­с­но­го ско­ро­чен­ня пла­то­спро­мо­ж­но­го по­пи­ту ро­бі­т­ни­ків є під­ви­щен­ня ор­га­ні­ч­ної бу­до­ви ка­пі­та­лу. Таке підвищення су­про­во­джу­єть­ся зро­с­тан­ням ре­зе­р­в­ної ар­мії пра­ці, що, в свою чер­гу, упо­ві­ль­нює збільшення ре­а­ль­ної за­ро­бі­т­ної пла­ти за­йня­тих ро­бі­т­ни­ків і по­си­лює від­ста­ван­ня пла­то­спро­мо­ж­но­го по­пи­ту ро­бі­т­ни­чо­го кла­су від зро­с­тан­ня ви­ро­б­ни­ц­т­ва.

Що сто­су­єть­ся під­при­єм­ців, то во­ни, хо­ча і збі­ль­шу­ють свій по­пит на пред­ме­ти спо­жи­ван­ня, все ж не в змо­зі по­гли­ну­ти весь при­ріст про­ду­к­ції дру­го­го під­роз­ді­лу, який в умо­вах ін­ду­с­т­рі­а­ль­ної еко­но­мі­ки скла­да­єть­ся, в ос­но­в­но­му, з пред­ме­тів ма­со­во­го спо­жи­ван­ня. На­згромаджуючи ка­пі­тал, під­при­єм­ці підвищують більшою мірою по­пит на за­со­би ви­ро­б­ни­ц­т­ва, ніж на пред­ме­ти спо­жи­ван­ня. У пе­рі­од про­ми­с­ло­во­го під­йо­му ка­пі­та­лі­с­ти­ч­не ви­ро­б­ни­ц­т­во швид­ко роз­ши­рю­єть­ся, про­те пла­то­спро­мо­ж­ний по­пит від­но­с­но ско­ро­чу­єть­ся, тоб­то він зме­н­шу­єть­ся по­рі­в­ня­но із все зро­с­та­ю­чим об­ся­гом ви­ро­б­ни­ц­т­ва.

Та­ким чи­ном, ро­бить ви­сно­вок К. Маркс, ос­та­то­ч­ною при­чи­ною усіх наявних криз зав­жди за­ли­ша­ють­ся бі­д­ність та об­ме­же­ність спо­жи­ван­ня в масах, що про­ти­ді­ють пра­г­нен­ню ка­пі­та­лі­с­ти­ч­но­го ви­ро­б­ни­ц­т­ва роз­ви­ва­ти про­ду­к­ти­в­ні си­ли та­ким чи­ном, ні­би ме­жею їх роз­ви­т­ку мо­г­ла бу­ти тільки аб­со­лю­т­на спо­жи­в­ча зда­т­ність су­с­пі­ль­с­т­ва. ­

Теорія соціально-економічного устрою суспільства.Ана­то­мію су­с­пі­ль­ст­ва, з точки зору Маркса, скла­да­ють ре­а­ль­ний ба­зис (ви­ро­б­ни­чі від­но­си­ни, які ві­до­бра­жа­ють той чи ін­ший стан про­ду­к­ти­в­них сил) і над­бу­до­ва (по­лі­ти­ка, пра­во, куль­ту­ра, ре­лі­гія), су­ку­п­ність яких учений на­зи­ває су­с­пі­ль­но-­еко­но­мі­ч­ною фо­р­ма­ці­є­ю. Іс­то­рія роз­ви­т­ку су­с­пі­ль­с­т­ва, на його думку, − це про­це­с по­слі­до­в­ної змі­ни су­с­пі­ль­но-­еко­но­мі­ч­них фо­р­ма­цій, яка від­бу­ва­єть­ся вна­слі­док то­го, що “на пе­в­ній ста­дії сво­го роз­ви­т­ку ма­те­рі­а­ль­ні про­ду­к­ти­в­ні си­ли су­с­пі­ль­с­т­ва вступають у протиріччя з іс­ну­ю­чи­ми ви­ро­б­ни­чи­ми від­но­си­на­ми або – що є ли­ше юри­ди­ч­ним ви­ра­женням остан­ніх – з від­но­си­на­ми вла­с­но­с­ті, всередині яких во­ни роз­ви­ва­лись. Тоді із форм роз­ви­т­ку про­ду­к­ти­в­них сил ці від­но­си­ни пе­ре­тво­рю­ють­ся на їх пута, внаслідок чого на­стає епо­ха со­ці­а­ль­ної ре­во­лю­ції.” Та­ких іс­то­ри­ч­них ета­пів роз­ви­т­ку К. Маркс ви­ді­ляє чо­ти­ри – “а­зі­ат­сь­кий, ан­ти­чний, фе­о­да­ль­ний і су­час­ний бу­р­жу­а­з­ний спо­со­би ви­ро­б­ни­ц­т­ва”. Зокрема, вчений до­во­дить, що ка­пі­та­лізм є остан­нім, осно­ва­ним на екс­плу­а­та­ції спо­собом ви­ро­б­ни­ц­т­ва.

Ни­зь­кий рі­вень роз­ви­т­ку про­ду­к­ти­в­них сил зу­мо­вив іс­ну­ван­ня при­ва­т­ної вла­с­но­с­ті, екс­плу­а­та­цію людей, по­діл су­с­пі­ль­с­т­ва на во­ро­жі кла­си, їхню бороть­бу між со­бо­ю. Стрі­м­кий роз­ви­ток про­ду­к­ти­в­них сил ка­пі­та­лі­з­му, що на­бу­ва­ють де­да­лі бі­ль­шо­го су­с­пі­ль­но­го ха­ра­к­те­ру, роз­ви­ток великої ма­шин­ної ін­ду­с­т­рії усу­ва­ють ті об’єктивні при­чи­ни, що по­ро­джу­ють при­ва­т­ну вла­с­ність на за­со­би ви­ро­б­ни­ц­т­ва. На цій ос­но­ві впе­р­ше з’являється об’єктивна мо­ж­ли­вість по­бу­до­ви но­во­го су­с­пі­ль­с­т­ва без при­ва­т­ної вла­с­но­с­ті та екс­плу­а­та­ці­ї. Та­ке су­с­пі­ль­с­т­во К. Маркс на­зи­ває ко­му­ні­з­мом і вва­жає, що во­но бу­де роз­ви­ва­тись на ос­но­ві су­с­пі­ль­ної вла­с­но­с­ті на за­со­би ви­ро­б­ни­ц­т­ва, за якої стає мо­ж­ли­вою пла­но­ва ор­га­ні­за­ція всьо­го су­с­пі­ль­но­го ви­ро­б­ни­ц­т­ва в ін­те­ре­сах на­ро­ду, бу­дуть лі­к­ві­до­ва­ні ана­р­хія й еко­но­мі­ч­ні кри­зи, а ра­зом з ни­ми па­ну­ван­ня сти­хії еко­но­мі­ч­них від­но­син над лю­дь­ми. В та­ких умо­вах повністю усу­ва­єть­ся екс­плу­а­та­ція, жебрацтво тру­до­вих мас, яким на ос­но­ві роз­ви­т­ку про­ду­к­ти­в­них сил і під­ви­щен­ня про­ду­к­ти­в­но­с­ті пра­ці бу­де за­без­пе­че­но до­бробут.

 

7.2. Роз­ви­ток ідей ма­р­к­си­з­му в ­кі­н­ці XIX на по­ча­т­ку ХХ сто­літ­тя

Остан­ня тре­ти­на ХІХ сто­літ­тя в еко­но­мі­ці від­значається ка­р­ди­на­ль­ними зру­шен­нями в роз­ви­т­ку про­ду­к­ти­в­них сил. Це, перш за все, стосується економіки розвинутих країн. Про­гре­си­в­ні пе­ре­тво­рен­ня у тех­ні­чному оснащенні й тех­но­ло­гії ви­ро­б­ни­ц­т­ва, перш за все, змі­на йо­го ене­р­ге­ти­ч­ної ба­зи, ство­рю­ють умо­ви для шви­д­кої кон­це­н­т­ра­ції та центра­лі­за­ції ка­пі­та­лу, ви ­ник­нен­ня мо­но­по­лі­с­ти­ч­них об’єднань. Під­ко­рен­ня ри­н­ку не­зна­ч­ною кі­ль­кі­с­тю мо­но­по­лі­с­тів-­ви­ро­б­ни­ків га­лу­зе­вої про­ду­к­ції, по­сту­по­ве вза­є­м­не проникнення про­ми­с­ло­во­го і ба­н­ків­сь­ко­го ка­пі­та­лу, пе­р­ші спро­би його втру­чан­ня в про­цес на­громадження при­ва­т­но­го ба­гат­с­т­ва дер­жа­ви, по­гли­б­лен­ня й ви­до­змі­на ци­к­лі­ч­них криз, зро­с­та­ю­ча міць про­ле­та­рі­а­ту, об’­єд­на­но­го у про­фе­сій­ні спілки ­то­що, все більше по­тре­бу­ва­ли на­у­ко­во­го осми­с­лен­ня. До­слі­джен­ня но­вих су­с­пі­ль­них явищ у цей пе­рі­од від­бу­ва­єть­ся до­сить рі­з­ни­ми шля­ха­ми: від мо­де­р­ні­за­ції ор­то­до­к­са­ль­них те­о­рій до ство­рен­ня прин­ци­по­во но­вих, о­сно­ва­них на ін­шій ме­то­до­ло­гі­ч­ній ос­но­ві вчень. Пе­рі­од, що роз­гля­да­єть­ся на­ми, є ча­сом на­ро­джен­ня трьох самостійних складових економічної науки, зокрема, но­вої іс­то-ри­ч­ної шко­ли, ма­р­жи­на­лі­з­му в трьох йо­го ос­но­в­них те­чі­ях – ав­с­т­рій­сь­кій, ма­те­ма­ти­ч­ній та ке­м­б­ридж­сь­кій школах, а також со­ці­а­ль­но­го на­пря­м­у еко­но­мі­ч­ної ду­м­ки. Ма­р­к­сизм як до­мі­ну­ю­чий се­ред всіх ін­ших еко­но­мі­ч­них учень 90-х ро­ків ХІХ сто­літ­тя пе­ре­жи­ває скла­д­ний про­цес ево­лю­ції, що від­бу­ва­єть­ся, при­най­м­ні, за трьома ос­но­в­ним на­пря­м­ами:

1. Поширення ідей ма­р­к­си­з­му, про­па­га­н­да йо­го те­о­ре­ти­ч­них кон­це­п­цій, до­не­сен­ня най­ва­ж­ли­ві­ших по­ло­жень до на­род­них мас, які ра­ні­ше не бу­ли озна­йо­млені з на­у­ко­вою те­о­рі­є­ю. По­пу­ля­ри­за­ція вклю­ча­ла не ли­ше “пе­ре­каз” те­о­рії, а й за­сто­су­ван­ня її ви­сно­в­ків до іс­то­ри­ч­них умов кон­к­ре­т­ної кра­ї­ни.

2. Те­о­ре­ти­ч­ний за­хист ос­но­в­них по­ло­жень ма­р­к­си­з­му як від від­кри­тої крити­ки з бо­ку аль­те­р­на­ти­в­них те­о­рій, так і від но­вих ідей ре­ві­зі­о­ні­з­му й реформі­зму, що ви­ни­к­ли у са­мій ма­р­к­си­ст­сь­кій те­чі­ї. Та­ка ідей­на бо­ро­ть­ба спону­ка­ла вче­них до по­шу­ку но­вих да­них, но­вих ар­гу­ме­н­тів до­да­т­ко­во до тих, котрі у свій час бу­ли ви­сло­в­ле­ні К. Ма­р­к­сом і Ф. Е­н­ге­ль­сом.

3. Тво­р­чий роз­ви­ток са­мої те­о­рії, її зба­га­чен­ня но­ви­ми по­ло­жен­ня­ми, засто­су­ван­ня ме­то­до­ло­гії ма­р­к­си­з­му до ви­рі­шен­ня які­с­но но­вих про­блем.

У про­це­сі та­кої ево­лю­ції при­мх­ли­во пе­ре­плі­та­ють­ся ідеї та до­лі ви­да­т­них уче­них-­ма­р­к­си­с­тів: в од­ні пе­рі­оди сво­го жит­тя і тво­р­чо­с­ті во­ни від­сто­ю­ють одні по­гля­ди, в ін­ші –дотримуються зо­всім ін­шо­го на­пря­м­у роз­ви­т­ку ма­р­к­си­з­му або ек­ле­к­ти­ч­но­го по­єд­нан­ня рі­з­них за ме­то­до­ло­гі­ч­ною ос­но­вою те­о­рій. За­зви­чай, до­сить скла­д­но кла­си­фі­кувати за ви­ді­ле­ни­ми на­пря­м­а­ми всіх тих, хто від­сто­ю­вав ідеї ма­р­к­сизму. То­му в да­ній ро­бо­ті ми подаємо у вигляді пунктів ко­ро­т­кі ві­до­мо­с­ті про концепції окре­мих, най­більш відомих ма­р­к­си­с­тів цього пе­рі­оду, більш де­та­ль­но зу­пи­ни­мо­ся на роз­гля­ді економічної теорії на­шо­го спів­ві­т­чи­з­ни­ка, що здо­був сві­то­ву сла­ву, – М. І. Ту­га­на-­Ба­ра­нов­сь­ко­го.

Микола І­ванович Зі­бер

(18441888)

До­цент Ки­їв­сь­ко­го уні­вер­си­те­ту.

Ос­но­в­ний твір – “Да­вид Рі­ка­р­до та Карл Маркс в їх су­с­пі­ль­но-­еко­но­мі­ч­них по­гля­дах ”(1885).

1. Ана­лі­зує ос­но­в­ні про­бле­ми “Ка­пі­та­лу”, до­во­дить зв’я­зок між ан­г­лій­сь­кою кла­си­ч­ною по­літ­еко­но­мі­єю та ма­р­к­си­з­мом, кри­ти­кує те­о­рії гра­ни­ч­ної ко­ри­с­но­с­ті.

2. Здій­с­нює спро­бу за­сто­су­ван­ня ідей „Ка­пі­та­лу” до ана­лі­зу умов ро­сій­сь­кої дій­с­но­с­ті, ви­ді­ляє та аналізує ка­пі­та­лі­с­ти­ч­ні від­но­сини в сіль­сь­ко­му го­с­по­дар­с­т­ві Ро­сі­ї.

3. Пропагує ос­но­ви те­о­ре­ти­ч­ної си­с­те­ми ма­р­к­си­з­му, не ви­зна­ю­чи її ре­во­лю­цій­ного аспекту.

 

Едуард ­Бе­р­н­ш­тейн

(1850 − 1932)

Ви­да­т­ний ді­яч Ні­ме­ць­кої со­ці­ал-­де­мо­к­ра­ти­ч­ної пар­ті­ї.

Ос­но­в­ний твір –“Пе­ре­ду­мо­ви со­ці­а­лі­з­му і завдання со­ці­ал-­де­мо­к­ра­ті­ї” (1889).

1. Фо­р­мує свою те­о­рію в умо­вах ста­но­в­лен­ня і роз­ви­т­ку мо­но­по­лі­с­ти­ч­них те­н­де­н­цій, ак­ці­о­не­р­них то­ва­риств і зро­с­тан­ня рі­в­ня до­б­ро­бу­ту ро­бо­чо­го кла­су. Вва­жає, що еко­но­мі­ч­на те­о­рія К. Ма­р­к­са потребує ре­ві­зії, що від­по­ві­да­ти­ме но­вим умо­вам еко­но­мі­ч­но­го роз­ви­т­ку. За­по­ча­т­ко­вує та­кий на­пря­м еко­но­мі­ч­ної те­о­рії ма­р­к­си­з­му як ре­ві­зі­о­нізм.

2. Вва­жає, що те­о­рія ва­р­то­с­ті К. Ма­р­к­са не за­ве­р­ше­на, її по­трі­б­но п

© 2013 wikipage.com.ua - Дякуємо за посилання на wikipage.com.ua | Контакти