УКРАЇНСЬКЕ ВІЙСЬКО ПЕРІОДУ КОЗАЧЧИНИ

Могутність війська за княжих часів була зумовлена в першу чергу його зв'язком з державою. Татарська навала у ХIII-ХIV ст. призвела до занепаду української держа­ви і її війська. Землі України потрапляли під литовські, польські, угорські, молдавські прапори.

ХV-ХVIII ст. в історії України — це період козаччи­ни. Основною причиною зародження козацтва була небез­пека з боку орд кочівників, які грабували, нищили, брали у полон український люд. У цей час визріває національ­на свідомість народу, міцніє його бажання здобути сво­боду і незалежність.

Слово «козак» тлумачать по-різному. За однією з вер­сій, це слово — турецького походження, означає: «віль­на, відважна, войовнича людина».

Козаками ставали вихідці з прикордонних замків і містечок, які йшли в степи, ловили звірів, билися з та­тарами. Спочатку вони не мали ніякої військової органі­зації, а збирались у ватаги по кілька десятків чоловік, обирали отаманів з числа тих, хто мав воєнний досвід. Зброя їх була простою: луки, списи, сокири, шаблі, примі­тивні рушниці. Такі козацькі ватаги діяли в степах неза­лежно одна від одної, зрідка об'єднуючись для спільної бо­ротьби. Їхньою тактикою була локальна війна, а метою — здобич. Лише у першій половині XVI ст. козаки освоїли простори нижче Дніпрових порогів — так званий Низ,

або Запоріжжя, і почали будувати козацькі укріплення — січі (від слова «сікти»). У 1553 р. волинський князь Д. Вишневецький (?-1563) зібрав першу ватагу козаків (понад 300 чоловік), озброїв їх і пішов за Дніпрові по­роги. На островах козаки знаходили для себе захист від татар, полювали, ловили рибу. Завзята боротьба козаків з татарами принесла Україні славу.

У 1568 р. польський король Сигізмунд Август (1520-1572) найняв козаків на організовану військову службу для захисту земель Польщі від кочівників. Утворилося реєстрове козацьке військо; козаки отримували платню, мали однаковий одяг, зброю, вправлялись у військовій майстерності. За реєстровими козаками залишалися пра­ва на волю.

На зразок організації реєстрових козаків почала пе­ретворюватися решта козацького війська. Козаки поді­лялися на «зимівників», які зимували і постійно прожи­вали в Січі, та козаків, які мешкали у поселеннях поза межами Січі, а для бойових походів чи боїв приходили до війська. Порівняно з простим людом козаки мали декілька привілеїв: вибори військової старшини (коман­дирів), звільнення від податків, власний незалежний суд, безкоштовне утримання під час походів, право полювати і ловити рибу на Низу та ін.

Козацьке військо мало демократичний устрій. Усі важливі політичні й організаційні питання (вибори стар­шини, гетьманів, згода на військові походи, судові спра­ви, поділ угідь, укладання угод з іншими державами) ви­рішувалися на раді (мал. 6). Залежно від її учасників рада поділялася на повну, військову, генеральну, стар­шинську, чорну.

Командування військом здійснювала військова старшина різних ступенів. На чолі війська стояв геть­ман. Він був головою козацької держави, мав повну ад­міністративну владу, брав активну участь у законодавчій діяльності, судовій справі. Приймаючи рішення з основ­них питань, гетьман враховував думку генеральної та старшинської рад.

До генеральної старшини входили: обозний, судді, писар, осавули, хорунжий і бунчужний. Генеральний обозний займався військовим обозом, організовував обо­рону табору в походах, заправляв військовою артиле­рією. Йому підпорядковувалися полкові обозні. Генера­льні судді розглядали справи у генеральному суді. Гене-

рольний підскарбій (скарбник) відав державною казною. Генеральний писар очолював генеральну військову кан­целярію козацької держави, вів найважливіші внутрішні та закордонні справи. Генеральні осавули керували окре­мими частинами козацької армії, проводили огляд військ. Генеральний хорунжий (хоружий) відповідав за військові прапори, керував «придворним» гетьманським військом. Бунчужний носив перед гетьманом бунчук (відзнаку гетьмана), допомагав гетьманові у походах.

Аналогічну структуру управління мав і полк. Адміністративна і військова влада у полку належала полковникові. Кожний полк (500-1000 чоловік) поді­лявся на сотні (роти) і курені (батальйони). До сотенного уряду входили: сотник, сотенний осавул, хорунжий і писар. У курені командував курінний отаман, або десят­ник (міський, сільський).

Усім військом керував кошовий отаман із суддями, осавулами, писарем; паланками (полковими укріплення­ми) — полковник з осавулом і писарем.

Козаки офіційно титулували один одного товари­шем, а гурт козаків — товариством.

У першій половині XVII ст. запорізьке козацтво піднеслося до рівня кращих європейських армій. Особ­ливо відзначалася військовою майстерністю піхота, яка була головним видом козацького війська і вважалася

Мал. 6. Військова рада запорожців

найдосконалішою в Європі. Козацька піхота героїчно билася з ворогом, використовуючи особливу тактику: шикувалась у три шеренги (перша стріляла, друга подавала рушниці, а третя їх заряджала). Піхота козаків уміло штурмувала ворожі фортеці, а також сміливо вою­вала на морі на вітрильно-веслувальних дерев'яних човнах (мал. 7, 8). Козацькі човни (чайки) мали довжину 20 м, ширину — 3-4 м, глибину — 2,5 м. На основу з липового і вербового пня набивали дошки, робили вітри­ла. На одному човні було 20-30 веслярів, 50-70 воїнів, 4-5 легких гармат. Швидкість чайки — 15 км/год. Коза­цькі чайки охороняли береги, ходили в походи проти Туреччини. Є відомості про те, що й підводний човен за­порожці стали використовувати в бойових діях набагато раніше, ніж у Західній Європі. За не зовсім точними даними, він являв собою два накладені один на одного, скріплені і просмолені звичайні човни з пристосуванням для руху та системою забезпечення повітрям через очере­тяні трубки.

Кіннота козацького війська у першій половині XVII ст. була менш численною, ніж піхота, й відзначалася висо­кою військовою майстерністю. Вона вела наступ так зва­ною лавою: шикувалася півколом, атакуючи таким чи­ном противника з флангів, з фронту і з тилу одночасно.

Найвищим зразком військового мистецтва козаків був бій у так званому таборі — рухомій фортеці. Це було чотирикутне рухоме укріплення з возів, усередині якого знаходилося військо. Піхота виходила для бойових дій із-за возів, а в разі небезпеки замикалась у щільну фор­тецю. Інколи під час тривалої оборони засипали вози зе­млею, утворюючи вали, копали засідки, влаштовували «вовчі ями» із загостреними палями.

На високому рівні у запорожців була розвідувальна та сторожова служба. Створювалася ціла система вишок із відповідною сигналізацією (вогнем, рухами) — про­образ світлового телеграфу. Сигнал про небезпеку від са­мого кордону послідовно передавався до козацького вій­ська. Козаки вміло вели розвідку, навіть у стані ворога.

Чисельність козацького війська значно змінювалася протягом століть. Наприкінці XVI ст. козацьке військо налічувало 10-12 тисяч чоловік. У 1621 р. у війську було понад 40 тисяч козаків. У Богдана Хмельницького (1595-1657) в різні часи військо мало від 100 до 300 тисяч козаків. Вони були озброєні шаблями, рідше -Мал. 7. Козацький човен: а - вид у перерізі; б - вид згори; в - вид збоку

Мал. 8. Козацьке судно

короткими списами, стрілами, а також вогнепальною зброєю: мушкетами, пістолями, самопалами, рушниця­ми. Запорожців називали «рушничним військом», бо ру­шниця була найважливішою козацькою зброєю. У коза­ків були також бойові молотки (келепи), якірці, ро­гульки, що застосовувались у боротьбі проти ворожої кінноти. Порох, кулі, зброю запорожці виготовляли самі або ж діставали в бою. Крім того, кожний козак повинен був мати сокиру, косу, лопату, шнури та інші матеріали для будівництва укріплень і перешкод. Козаки першими використали метод окопування в землі, який виявився надійнішим засобом захисту під час перестрілки в степовій місцевості, ніж важкі панцир і кольчуга.

У козацькому війську була тверда військова дис­ципліна. Найбільше козак боявся осуду своїх товаришів.

Суворо каралися такі злочини, як убивство, бійки між козаками, крадіжка приватного та громадського майна, невиконання обов'язків, засуджувались аморальні вчин­ки: неповернення позичених грошей і речей, дезертир­ство. За пияцтво під час походу козаків карали на смерть. Зрада козацтва, батьківщини вважалася найтяж­чим злочином.

Козаки суворо дотримувалися розпорядку дня. За сигналом (церковним дзвоном) вони вставали до сходу сонця, молилися і йшли, незважаючи на пору року, на річку купатися. Потім снідали в куренях. Після снідан­ку — спільна молитва у церкві, прання білизни, лагод­ження одягу, зброї, човнів, укріплень, інші роботи. Щодня проводилася бойова підготовка: змагання на ко­нях, стрільба з вогнепальної зброї, долання ровів і загорож, бій на шаблях «до першої крові» та ін. За сигна­лом (постріл фортечної гармати) козаки йшли обідати. Після обіду співали, слухали розповіді старших, пісні та думи кобзарів. Частина козаків готувалася до служ­би у наряді (охорона фортеці, шляхів, переправ). Військовий осавул разом із курінним отаманом прово­див огляд підрозділів, що заступали на чергування, відправляв на виконання бойового завдання. Надвечір дзвони скликали козаків на молитву. Після вечері хто грав на скрипці, сопілці, бандурі, хто співав пісень, хто брав участь у козацьких танцях. Згодом уся Січ, крім вартових, поринала у сон.

Козаки відзначалися розумом, хитрістю, умінням виграти бій, раптово напасти на ворога, заманити його в пастку. Українські козаки вражали ворогів відвагою, ви­тривалістю, здатністю зносити нестатки, терпіти муки, не боятися смерті. Французький інженер Гійом Левассер де Боплан (бл. 1600-1673) в опублікованому в. 1650 р. «Описі України» зазначав, що козаки «дуже міцні тілом, легко зносять спеку і холод, голод і спрагу. На війні ви­тривалі, хоробрі, а навіть легкодушні, бо не цінять сво­го життя. На зріст гарні, повороткі, сильні, люблять гар­но вбиратися... Від природи мають добре здоров'я... Від хвороби вмирають дуже рідко, і хіба в глибокій старості. Здебільшого кінчають життя на ложі слави, вбиті на війні».

Особлива роль у формуванні таких людей належала Січі. Саме Січ дала Україні видатних полководців, муд­рих державних діячів, організаторів народного війська, таких, як Северин Наливайко, Петро Сагайдачний, Бог­дан Хмельницький, Іван Сірко, Максим Залізняк, Семен Палій, Петро Калнишевський та ін.

За часів козацької держави ХVI-ХVII ст. в Україні не було власних нагородних знаків. Натомість роль наго­род виконували речі бойового призначення — холодна та вогнепальна зброя, обладунки, одяг, кінська збруя. Їх ви­давали козакам за виявлену особисту хоробрість, сприт­ність, відвагу.

Стати козаком у ті часи мріяв кожний юнак. Батьки самі хотіли віддати своїх дітей у навчання до козаків. Крім бідних хлопців, ішли до козаків, щоб «вишко­литись у порядку і чуйності лицарській», і сини з бага­тих родин України, Росії, Польщі.

Спочатку поповнення козацького війська відбувало­ся стихійно, неорганізовано. Буваючи в походах, козаки прагнули залучити до війська молодь. Крім того, щовес­ни у Січ зараховували тих, хто прийшов сам, щоб стати козаком. Кошовий отаман влаштовував відбір і ви­пробування добровольців. Приймали навіть десятилітніх хлопчиків, але до війська, до товариства записували тільки тих, кому сповнилося 20 років. Молодші ж мали пройти серйозні випробування — показати своє вміння володіти зброєю, орієнтуватися на місцевості, виявляти дотепність. Однак для прийому не було спеціальних при­писів, чітких нормативів. Є свідчення істориків, що до навчання і до війська у Січ брали тільки тих, хто міг пе­реплисти Дніпрові пороги, і то проти течії. Кожний досвідчений козак навчав до десяти новобранців — джур. Після тривалого навчання та першого бою юнаки ставали справжніми козаками.

На початку XVII ст. для підлітків і юнаків при церк­вах почали створюватися січові та козацькі школи. Вони стали осередками військового, фізичного вдосконалення, сприяли духовному і культурному розвитку. Чіткого тер­міну навчання у цих школах не було встановлено. Май­бутніх козаків навчали веслувати і кермувати човном, плавати на воді і під водою, їздити верхи, орудувати шаблею, стріляти з вогнепальної зброї, долати перешко­ди. Молодь на свята брала активну участь у різних зма­ганнях на силу, спритність, точність, витривалість, швидкість.

У XVIII ст. настав період» занепаду козацької дер­жави. Україна потрапила у залежність від Росії. Після того як цариця Катерина II у 1764 р. скасувала геть­манство, козацьке військо проіснувало ще двадцять ро­ків. На початку літа 1775 р. була ліквідована Запорізька Січ. У 1783 р. залишки козацьких полків були приєд­нані до регулярного війська Росії, а частина козаків пе­реселилася на Кубань та організувала Задунайську Січ.