Незважаючи на зусилля світового співтовариства, війни та збройні конфлікти залишаються невід’ємною частиною зовнішньої політики багатьох країн світу. Саме тому національна безпека без надійного військового забезпечення не може бути повноцінною.

Під військовою безпекою слід розуміти такий стан країни і світу, при якому можливість військового тиску чи агресії або відсутні, або є гарантії протидії цим загрозам. Здатність держави захищати свої інтереси, реалізовувати цілі, попереджати, нейтралізовувати, або відбивати збройний напад базуються на її військовій могутності.

На внутрішньому рівні військова безпека визначається можливістю забезпечення інтересів безпеки збройними силами держави (ЗС можуть виконувати внутрішню функцію – залучатися до військових операцій у середині країни). Зовнішній рівень передбачає здатність стримувати або протидіяти збройному нападу ззовні. Військова безпека залежить від рівня та стану збройних сил, ефективності дій систем безпеки регіонального та глобального рівня, членства держави у воєнно-політичних союзах.

Внутрішній та зовнішній аспекти безпеки

Системний підхід був першим важливим кроком у науковому дослідженні суттєвих рис безпеки як складного соціального явища. Другим важливим кроком у розробці теоретичних питань безпеки стало виділення двох взаємопов’язаних аспектів безпеки – внутрішнього та зовнішнього, кожен з яких має свої специфічні риси.

Національна безпека, з одного боку, націлена на збереження внутрішньої стабільності держави, попередження анархії в політичній, економічній та соціальній сферах. Досвід свідчить про те, що деградація економіки, соціальна нестабільність, втрата державного управління, неконституційне захоплення влади, конфлікти на релігійному та етнічному грунті, техногенні або екологічні катастрофи можуть призвести до саморозпаду держави без зовнішнього втручання. Так само, як і механізми запобігання цим негативним явищам не мають нічого спільного з механізмами протидії зовнішнім загрозам. З другого боку, необхідність захисту територіальної цілісності, економічного суверенітету, існуючого політичного устрою, національних інтересів підштовхують політичне керівництво країни до участі у міжнародних системах безпеки, воєнних союзах, альянсах тощо.

Розмежування внутрішніх та зовнішніх аспектів безпеки пов’язано з тим, що засоби та механізми, які забезпечують зовнішню безпеку, кардинально відрізняються від засобів та механізмів забезпечення внутрішньої безпеки.

Зовнішня складова безпеки передбачає створення сприятливих умов розвитку держави у сучасному світі, захист територіальної цілісності країни, її політичного та соціального устрою від зовнішніх загроз. Для цього використовуються зовнішньоекономічні, дипломатичні та військові засоби. Міжнародна безпека у політичній практиці виступила своєрідною похідною безпеки національної. Егоїстичні цілі національних держав на міжнародному рівні стримувалися за допомогою силового балансу. Перша спроба поставити міжнародну безпеку вище за національну була зроблена після Першої світової війни. Тоді гуманістичні принципи Вудро Вільсона були закладені в основу системи європейської безпеки і Ліги Націй. У подальшому міжнародні режими та міжнародні структури безпеки розпочинають нову сторінку в історії безпеки людства.

Внутрішня складова безпеки спрямована на стабілізацію ситуації у самій державі і застосовує для досягнення цих цілей специфічні механізми внутрішнього регулювання, створює систему упередження та ліквідації наслідків економічних і техногенних катастроф, здійснює заходи зі зменшення соціального напруження на політичному, етнічному чи релігійному грунті.

У певних випадках забезпечення внутрішньої безпеки також вимагає застосування силових заходів ( наприклад, боротьба із збройними формуваннями, що за допомогою сили намагаються змінити конституційний устрій країни або нав’язують її громадянам громадянську війну), але внутрішня функція силових структур і в такому випадку має суттєві відмінності від зовнішньої на рівні завдань та засобів застосування сили.

Різноякісна природа внутрішньої та зовнішньої складової безпеки, а також можлива розбіжність головних викликів безпеці ззовні та всередині країни дає змогу реальній політиці за умов глибокого аналізу внутрішнього та зовнішньополітичного стану країни робити вибір, перерозподіляти ресурси та концентрувати зусилля на подоланні головних загроз у тій чи іншій сфері безпеки.

Саме тому система забезпечення безпеки (в тому числі й воєнної безпеки) має досліджуватись з урахуванням двох чітко окреслених складових: системи забезпечення внутрішньої безпеки та системи забезпечення зовнішньої безпеки.

Якщо перша створюється в рамках конкретної держави, використовує її можливості й має за мету збереження внутрішньої стабільності суспільства, то друга виконує інші завдання – вона націлена на упередження зовнішніх, насамперед, воєнних загроз, спирається на спроможність військової організації протидіяти збройному нападу ззовні та може існувати як на національному рівні, так й у вигляді міжнародних союзів, альянсів та блоків. На стан міжнародної безпеки суттєво впливають геополітичні зміни та зміни у характері міжнародних відносин.

Динаміка взаємозв’язків між зовнішньою та внутрішньою складовою залежить від визначення пріоритетів національної безпеки, що, в свою чергу, є наслідком реального стану внутрішньої стабільності (чи нестабільності) держави та розвитку зовнішнього середовища безпеки.

Проте і внутрішня, і зовнішня безпеки демонструють тісний взаємозв’язок між собою. В умовах взаємопов’язаного сучасного світу внутрішні конфлікти на етнічному, релігійному або політичному підгрунті створюють загрозу для інших країн регіону, так само, як і широкомасштабна війна впливає на всі складові безпеки держав, що навіть не беруть участі у конфлікті (наприклад, припинення судноплавства по Дунаю внаслідок збройного конфлікту на Балканах спричинило значні матеріальні збитки для України, значно збільшило імміграційні навантаження на всі європейські країни, сприяло нелегальній торгівлі зброєю, змусило ЄС виділити протягом 3-х років 1,5 млрд євро на відновлення Косово після проведення військової операції НАТО).

Взаємозв’язок внутрішньої та зовнішньої складових безпеки у всіх випадках виступає важливим принципом загальної концепції національної безпеки.

Системи забезпечення безпеки (інституційний вимір)

Завданням суб’єктів безпеки є мінімізація рівня загроз. Виконання цього завдання забезпечує функціонування економічних, політичних, соціокультурних та інших механізмів, що створюють систему забезпечення безпеки, тобто дієву систему захисту суспільства.

Система забезпечення безпеки є інституційним регулятивним механізмом, за допомогою якого підтримується стабільність суспільства, створюється необхідна сукупність умов реалізації життєво важливих інтересів та мінімізуються існуючі загрози.

Відповідальність за функціонування цього механізму на національному рівні, як правило, бере на себе держава (або колегіальний орган) – суб’єкт безпеки суспільства і громадянина.

Сучасна система забезпечення національної безпеки у широкому розумінні має базуватися на сукупності вже існуючих і спеціально створюваних органів, формальних та неформальних державних та громадських структур, соціальних груп, суспільних об’єднань і громадських організацій, окремих осіб, а також специфічних правових, політичних, економічних, інформаційних та інших зв’язків між ними по забезпеченню життєво важливих інтересів особи, суспільства і держави, запобіганню кризовим ситуаціям, а також, у разі необхідності, діяльності в екстремальних умовах.

Тільки в такому випадку це буде дійсно система, здатна нейтралізувати кризові ситуації як на державному, так і недержавному рівнях. Система забезпечення національної безпеки може бути розглянута на рівні взаємопов’язаних підсистем, а саме:

системі забезпечення життєдіяльності людини, суспільства і держави, що грунтується на сукупності наявних ресурсів і цінностей;
системі захисту людини, суспільства і держави як сукупності усіх законних сил і засобів захисту матеріальних та духовних цінностей від внутрішніх та зовнішніх загроз, а також реалізації інтересів у сфері безпеки;
системі управління національною безпекою як сукупності державних і недержавних органів та структур під керівництвом Ради національної безпеки або іншого управлінського органу.

Інституційний вимір системи національної безпеки є результатом взаємодії державних та недержавних органів, що у межах своєї компетенції забезпечують безпеку людини, суспільства і держави на різних рівнях, а саме:

органи законодавчої влади визначають напрями та механізми забезпечення безпеки на рівні законів;
органи виконавчої влади визначають стратегію національної безпеки і забезпечують її виконання;
державні інститути забезпечують безпеку на рівні заходів та адміністративно-правових режимів (попередження збройного нападу; охорона кордонів; митний контроль; податкові органи; охорона державної таємниці і т. ін.);
система органів внутрішніх справ та спецслужб, що мають право на оперативно – розшукову діяльність;
система державних (недержавних) наукових центрів та вищих навчальних закладів, що здійснюють підготовку фахівців для відповідних структур;
державна система попередження і ліквідації наслідків надзвичайних ситуацій;
недержавні аналітичні, наукові центри, громадські організації, що займаються різними аспектами національної безпеки.

На національному рівні саме державі належить провідна роль у системі забезпечення безпеки. Вона створює розгалужену законодавчу базу і виконавчі органи, підтримує силові структури на рівні, необхідному для виконання покладених на них завдань, створення системи попередження негативних наслідків екологічних та техногенних катастроф тощо. Але ця система повинна мати «відкритий» характер, тобто бути зорієнтованою на створення колективної системи безпеки (субрегіональної, регіональної, глобальної) у зовнішньополітичній сфері, на участь опозиційних партій, громадських організацій, незалежних експертів у діяльності відповідних державних структур, що забезпечують безпеку також у внутрішньополітичній сфері.

Предыдущая 1 2 3 456 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 Следующая