Донедавна мілітаризація ЄС сприймалася як можлива перспектива, далека від практичної реалізації. Європейські країни лише створювали, хоча й дуже наполегливо, плацдарм, що дозволяв би ЄС у «годину Х» здійснити прорив, посівши місце серед активних гравців на полі європейської безпеки. Але необхідні для цього засоби, насамперед адекватний оборонний потенціал, були відсутні. Не було також і єдиної політичної волі для його створення. Будь-які сигнали активних прихильників «європейської оборони» – таких як ФРН і Франція, не могли подолати вузької протоки Ла-Маншу і не знаходили відгуку у Великобританії. Пом’якшити гостроту розбіжностей у цьому питанні вдавалося за допомогою розвитку військово-політичного по своїй суті Західноєвропейського Союзу (ЗЄС). Однак цей компроміс був тимчасовим, оскільки не дозволяв у принциповому плані забезпечити європейський центр власним виміром безпеки й оборони.

ЗЄС, що вважається сполучною ланкою між НАТО і ЄС, грав, швидше, роль подвійного агента. Ставши частиною розвитку Європейського Союзу, але не входячи до нього, він не володів достатнім військовим потенціалом, а головне – не мав політичної ваги, щоб вийти з тіні НАТО, тому він упродовж тривалого часу змушений був постійно перебувати в тіні Євроатлантичного Союзу. Якщо говорити про претензії ЗЄС бути «оборонною рукою» ЄС, то за відсутності між ними органічного зв’язку він більше нагадував «протез», на який Євросоюз при всьому бажанні не може розраховувати як на повноцінний орган проведення своєї політики.

За останні роки відбулися суттєві зміни у взаємовідносинах ЄС-ЗЄС. Це виявилось у наступних головних факторах:

перший з них – і хронологічно, і, мабуть, за значущістю – так звана «нова динаміка» ЄС у сфері загальної зовнішньої політики, політики безпеки й оборони, що стала результатом зміни англійських підходів до європейської безпеки. Цей період припадає на осінь 1998 р. З цього часу Євросоюз розпочинає докладати істотних зусиль з метою ліквідації розриву, що існував між його соціально-економічним потенціалом і політичними можливостями. Тоді були обговорені основні параметри практичного формування власного виміру безпеки й оборони ЄС, розроблені плани практичної інтеграції ЗЄС у ЄС. При цьому слід чітко усвідомлювати, що збільшення «європейської компоненти безпеки» автоматично не послабляло американської позиції в Європі та оборонної компоненти ЄС-НАТО. Нинішні зміни стали можливими саме тому, що вони ніякою мірою не підривають трансатлантичного партнерства. Найбільш адекватно відповідає реаліям європейська формула, що була введена рік тому міністром закордонних справ Австрії Шюсселем у його зверненні до саміту ЄС у Портшасі: «Ми не хочемо менше Америки, ми хочемо більше Європи».

Безумовно, проблеми у взаєминах Старого та Нового Світу не сьогодні виникли і не завтра зникнуть. Так, наприклад, завершилася провалом остання сесія Всесвітньої торговельної організації (ВТО), що відбулася недавно в Сіетлі. США і Західна Європа так і не змогли подолати бар’єри, що розділяють їхні позиції в питаннях організації світової торгівлі, протекціонізму, субсидування сільськогосподарського виробництва, митної політики тощо. Європейцям також не додає оптимізму намір США створити над собою нову «ядерну парасольку» – ПРО. Старий Світ не без підстав побоюється, що над ним цього разу утвориться «ядерне сито». Прикладів взаємних непорозумінь багато. Але все-таки не варто вибудовувати надто прямолінійні схеми і спрощувати те, що за своєю суттю не однозначне.

Національні інтереси розвинутих країн Заходу далеко не ідентичні, хоча ці держави і сповідують спільну систему цінностей. Західна Європа виходить зараз на вищий рівень інтеграції, ніж будь-коли раніше. Йдеться про тісну взаємодію державних структур не лише в галузі економіки, а й у зовнішній політиці та в питаннях безпеки. У європейців є амбіційні плани створення власної системи безпеки та єдиної європейської армії, початки якої існують у вигляді франко-німецько-бельгійського корпусу або інших з’єднань, що не входять до НАТО. Американці, звичайно, розуміють, що такий варіант інтеграції Європи є цілком природним. Але, з другого боку, вони зовсім не хочуть, щоб робота європейців над побудовою «єдиного даху» континенту пішла на шкоду НАТО, в існуванні якого США зацікавлені. Європейці, у свою чергу, покладають надії на те, що НАТО дає їм серйозні гарантії безпеки. Але у власній системі координат вони хотіли б відокремити себе від Америки у розв’язанні таких проблем, як косовська криза, Чечня – тобто стосовно всього, що відбувається поряд з їх кордонами і породжує страх.

Однак говорити про «розкол» підстав немає. Для розбіжностей між Європою й Америкою є цілком визначені обмеження. У системі Європа-США одночасно діє кілька «обмежувачів», що не дозволяють надто сильно «грюкати дверима». У країнах Західної Європи і США зберігається загальна система соціальних і державно-правових цінностей. Західна група ліберальних демократій певною мірою протистоїть решті держав світу – країнам, що розвиваються, Росії, Китаю і т. ін. Заможним державам, які досягли досить високого рівня добробуту, є що втрачати під час війн та криз, і тому вони, звичайно, ніяких катаклізмів не хочуть. І в даній ситуації з іншими країнами у них куди менше спільного, ніж з Америкою.

Серйозні корективи в європейську ситуацію вніс другий чинник – криза довкола Косово. Її вплив на формування СЗПБ неоднозначний. З одного боку, іміджу, престижу і потенціалу Європейського Союзу було завдано значного удару. Прийняті в ЄС/ЗЄС незадовго до операції НАТО далекосяжні ініціативи з формування спільної зовнішньої політики та політики безпеки ЄС (СЗПБ) фактично були дискредитовані у світлі югославських подій. Європейці продемонстрували свою очевидну нездатність здійснювати стабілізуючий вплив на політику США в Європі у ситуаціях, коли він пов’язаний з реалізацією американських національних інтересів, багато в чому розбіжних з інтересами самих європейців. Об’єктивно військово-силові рецепти вирішення європейських проблем є для США важливим засобом зміцнення своєї політичної ролі в Європі, змушеній у цих обставинах спиратися на безумовне американське лідерство. Це є найсерйознішим бар’єром на шляху розвитку самостійної лінії зв’язку Західна Європа – країни пострадянського простору. Після югославських подій західноєвропейські інтереси значно більшою мірою формулюються у контексті політики НАТО.

З другого боку, політичні результати косовської кризи багато в чому стимулюють процес європейської інтеграції. Так, югославська акція зміцнила лідерство США, але водночас у європейців з’явилися побоювання, що нинішній проект «корабля «Європейська ідентичність» не дозволить йому вийти з «вузького фарватеру» американської глобальної політики. Тому, як не парадоксально, але саме така європейська слабкість, що особливо контрастує з запропонованими ініціативами з СЗПБ, створює додаткові стимули для формування в ЄС/ЗЄС власних діючих механізмів та інструментів здійснення погодженої європейської політики безпеки, включаючи антикризові дії на основі власного, автономного потенціалу. Прес американської «бульдозерної» політики здійснив, мабуть, занадто сильний тиск на Євросоюз, і тепер пружина європейської інтеграції може розгорнутися з новою силою.

Упродовж літа і більшої частини осені 1999 р. відбувалися досить щільні двосторонні та багатосторонні переговори між членами Євросоюзу про подальшу долю його оборонних структур. Наприкінці листопада - початку грудня кількість засідань почала переростати в якість нових рішень.

14 листопада 1999 р. у Брюсселі, вперше за 42-річну історію Європейського Союзу, відбулося спільне засідання міністрів закордонних справ і оборони, які обговорювали питання зміцнення Західноєвропейського Союзу – європейської оборонної організації, що існує в тіні НАТО від 1955 р. ЄС уперше відчув свою, м’яко кажучи, військову неповноцінність під час нещодавніх конфліктів у Косово та Боснії. Адже економічний і монетарний блок за чисельністю населення й загальним обсягом валового національного продукту не поступається заокеанській наддержаві. Втім, Європа без США так і не змогла розпочати і виграти воєнну натовську кампанію проти Мілошевича. А тепер, після невдалих спроб переконати Росію припинити воєнну кампанію в Чечні, західноєвропейці зрозуміли, що без відповідної військової складової важко поширювати свій вплив і владу в східному напрямку. Міністр оборони Великобританії Джефф Хун, зокрема, зазначив, що приклад із Косово особливо підкреслив те, що «ми мусимо перебрати більше відповідальності за європейську безпеку». Він запропонував створити сили швидкого реагування чисельністю 40 тисяч вояків, які як миротворці упродовж 60 днів будуть розміщені в конфліктних зонах неподалік кордону ЄС. Його підтримав французький колега Ален Рішар, який вважає, що євроспільнота має самостійно, без американської допомоги, у певних випадках попереджувати кризи, планувати військові операції, відряджати збройні сили в тривожні точки й утримувати їх там. Водночас європейці наголошують, що такі заходи не спрямовані проти США – їхнього традиційного союзника. Німецький міністр оборони Рудольф Шарпінг закликав своїх колег створити сили швидкого реагування до 2002-2003 рр.

23 листопада 1999 р. міністри закордонних справ і оборони 28 європейських країн, що мають той чи інший статус у Західноєвропейському союзі (ЗЄС) – від Португалії та Великобританії до Туреччини й Естонії – на зустрічі в Люксембурзі прийняли декларацію, суть якої полягає в тому, що Європейський Союз поступово перебиратиме на себе ті функції, яких у нього дотепер не було, в галузі оборони, попередження та врегулювання локальних криз. Одним із важливих кроків на шляху до поступової інтеграції ЗЄС у структуру Євросоюзу стало рішення про забезпечення прямого доступу керівних органів ЄС до тих військових й аналітичних можливостей, що їх уже має ЗЄС. Це логічно поєдналося з призначенням за сумісництвом на посаду генерального секретаря ЗЄС Верховного представника по зовнішній політиці та політиці безпеки ЄС Хав’єра Солани.

Злиття ЗЄС і ЄС для надання останньому оборонних можливостей – непростий процес з політичної точки зору. Справа в тому, що нейтральні країни Євросоюзу не хочуть, щоб він перетворювався на військовий альянс із зобов’язаннями колективної оборони. Однак учасники наради в Люксембурзі висловили надію, що в майбутньому зможуть знайти форму підключення до військової сторони діяльності Євросоюзу всіх його членів, а також країн, що не входять до нього. Поки ніяких конкретних термінів та організаційних рамок цього процесу не визначено. У декларації було заявлено про політичну волю зміцнити оборонний потенціал європейських країн, заповнити ті невизначені моменти, які поки що не дозволяють європейцям самостійно, без американців, проводити миротворчі гуманітарні операції. На основі «інвентаризації» військового потенціалу країн ЗЄС, поданої експертами, міністри дійшли висновку про те, що мова має йти насамперед про стратегічну розвідку і стратегічне планування, транспортну авіацію, сучасні системи зв’язку тощо. Першим практичним кроком на шляху втілення в життя задуманого стало оголошене наприкінці листопада 1999 р. рішення Великобританії та Франції затвердити спільний проект створення країнами ЄС 50-тисячної мобільної армії, що діятиме самостійно в тих регіонах континенту, де не задіяні сили НАТО. Водночас учасники британо-французької зустрічі на вищому рівні, що відбулася в Лондоні, виробили пропозиції до саміту ЄС, які передбачають завершення основної фази формування такої армії упродовж року.

Британський прем’єр-міністр Тоні Блер і президент Франції Жак Ширак закликали учасників чергової сесії Ради Європи зробити рішучий крок на шляху реалізації даного проекту і створити необхідні для цього політичні та військові механізми. Зокрема, йдеться про затвердження конкретного плану формування сил швидкого реагування з командними, тиловими, розвідувальними, бойовими структурами. Їхня чисельність визначена в 50-60 тисяч військових. Великобританія і Франція також запропонували виробити конкретні завдання і графік здійснення ініціативи.

Першу фазу підготовки країн-членів ЄС намічено реалізувати у тримісячний термін. Основний етап, що передбачає повну готовність сторін у будь-який момент виділити війська для дій армії, на думку Лондона і Парижа, необхідно завершити за рік. Учасники зустрічі в Лондоні виступили за заснування власного штабу і командних структур майбутньої мобільної армії. Операціями на континенті керуватимуть структури ЄС, а ключові рішення щодо їхніх дій прийматимуться Радою Європи. Як наголошується в комюніке, все це необхідно для надання ЄС автономної можливості використовувати свої сили там, де не задіяне НАТО. Крім того, Великобританія та Франція оголосили про необхідність забезпечити платформу для участі в армії європейських союзників, що не входять до складу ЄС, а також асоційованих членів ЗЄС. Зрозуміло, що англо-французька зустріч на найвищому рівні викликала стурбованість США можливістю створення головними державами Європи власної військово-політичної структури, що може призвести до швидкого занепаду НАТО і поступової втрати Вашингтоном контролю за процесом прийняття ключових рішень на континенті. Незважаючи на намагання Тоні Блера запевнити своїх атлантичних союзників у тому, що двосторонній план Лондона і Парижа не несе ніякої небезпеки для ролі альянсу і навіть, навпаки, сприяє модернізації та посиленню ЄС і блоку, політичні оглядачі оцінили останні події як крок у напрямі перетворення Євросоюзу з суто економічної на військово-політичну організацію.

11-12 грудня 1999 р. в столиці Фінляндії відбувся щорічний саміт Європейського Союзу, де обговорювалося два питання: розширення Євросоюзу та перегляд стосунків з Росією у зв’язку з подіями в Чечні. Новий варіант «фінляндізації» Європи відкриває перед нею перспективу перетворення Союзу 15-ти на Об’єднання 27-ми, а, може бути, навіть 28 держав. До рекрутів першої хвилі – Польщі, Чехії, Угорщини, Словенії, Естонії, про їх вступ до Євросоюзу було офіційно оголошено раніше в Гельсінкі, додалися ті держави, що офіційно поки залишалися за бортом «європейського пароплава» – Словаччина, Болгарія, Румунія, Литва, Латвія, Мальта, Кіпр, а в майбутньому, мабуть, і Туреччина. В результаті такого розширення політична й економічна Європа набуває воїстину континентальних обрисів. На саміті також порушувались питання перетворення ЗЄС на військову складову Європейського Союзу. Перший заступник держсекретаря США Строуб Телботт назвав висновки ЄС про модернізацію своїх оборонних можливостей «кількома позитивними кроками в правильному напрямі» та вітав нарощування оборонних можливостей Європейського Союзу. У свою чергу, міністри закордонних справ країн ЄС підкреслили, що ці нові оборонні можливості завжди перебуватимуть у розпорядженні НАТО. Сторони дійшли згоди в питанні, що «європейська оборонна ідентичність» альянсу і «європейська оборонна політика» ЄС – це єдиний процес, образно порівнявши його з одночасним початком будівництва тунелю під Ла-Маншем у британському Дуврі та французькому Кале.

Наприкінці 2000 р. в європейській пресі з’явилися повідомлення про те, що чисельність нового європейського військового формування становитиме через три роки 60 тисяч чоловік. Ця структура створюватиметься винятково силами європейців, що багато в чому збігається і з американськими прагненнями перекласти, нарешті, на них матеріально-фінансовий тягар власної оборони. Теоретично це поки виглядає так: нові збройні сили ЄС являтимуть собою структуру, призначену насамперед для миротворчих операцій (хоча саме цим останнім часом займалося й НАТО). 60-тисячний корпус має бути готовим до відправки в район збройної кризи не пізніше як за 60 днів і має бути здатним залишатися там не менше року. Тобто, приміром, саме така сила могла б уже зараз взяти на себе миротворчі функції в операції проти Сербії на Балканах, вплутуватися в яку (особливо на землі) американці не хотіли.

На кінець 2000 р. в країнах ЄС нараховувалося 2 мільйони військових. З них в євроармію передбачалося перевести близько 100 тисяч чол., з яких 60 тисяч мали увійти до корпусу для спеціальних операцій, завжди готового до розгортання в гарячих точках. Склад його підрозділів такий же, що й виділятиметься з НАТО – він визначатиметься окремо в кожному конкретному випадку. Деякі експерти, до речі, вважають, що 100 тисяч резерву для цих потреб буде замало і знадобиться не менше 200-тисячного угруповання, оскільки кожні півроку треба буде проводити ротацію складу військового контингенту, а співвідношення тих чи інших підрозділів залежатиме від конкретних завдань, поставлених перед євроармією.

Німеччина, Франція та Британія – найбільші європейські військові держави - обіцяли виставити під загальний прапор від 12 до 13,5 тис. військових. Також усі європейські країни виділять для нового корпусу 400 бойових літаків і 100 кораблів. По 1 тисячі «багнетів» обіцяли Бельгія, Ірландія Португалія, півтори тисячі – Швеція, по 2 тисячі – Австрія та Фінляндія, Греція – 3,5 тис., Нідерланди – 5 тис., Італія й Іспанія – по 6 тисяч, графство Люксембург виставить 100 чоловік, а от Датське королівство взагалі відмовилось від участі в євроармії, вважаючи за недоцільне її існування без НАТО та США.

Рада Європи

Значний внесок у розвиток інтеграційного процесу вносить Рада Європи – одна з найстаріших повоєнних міжнародних організацій. Вона була заснована у 1949 р. десятьма європейськими країнами з метою консолідації європейських держав після Другої світової війни на засадах зміцнення демократії та розвитку культурного співробітництва. Сьогодні Рада Європи виконує роль своєрідної школи демократії для європейських посткомуністичних країн. Усі потенційні члени Ради Європи беруть на себе зобов’язання:

- сприяти зближенню народів Європи;

- забезпечувати права людини згідно з Європейською конвенцією з прав людини;

- сприяти розвитку демократії;

- дотримуватись свободи слова та свободи засобів масової інформації;

- захищати права національних меншин;

- надавати можливості кожній особі реалізувати свій потенціал упродовж життя.

Роль Ради Європи як одного з елементів міжнародної структури безпеки полягає насамперед у тому, що вона сприяє створенню умов, які перешкоджають виникненню конфліктних ситуацій. Її завданням також є формування свідомості людей на гуманістичних засадах демократії. Водночас РЄ не має реальних можливостей впливати на сучасні загрози і виклики військово-політичного характеру.

Предыдущая 11 12 13 14 15 16 171819 20 21 22 23 24 25 26 Следующая