Договір про обмеження протиракетної оборони (травень 1972 року).

Свого часу ця угода в СРСР розглядалася як досягнення радянської дипломатії в питаннях збереження миру. Зокрема, висловлювалася думка, що Договір грунтується на визнанні обома сторонами того факту, що ефективні заходи, спрямовані на обмеження систем ПРО, стали б суттєвим фактором стримування гонки ядерних озброєнь. Однак здебільшого це було звичайною пропагандою. Головна причина необхідності угоди полягала в тому, що на той період ні СРСР, ні США не могли створити ефективної системи ПРО у зв’язку з недостатнім технологічним рівнем обох країн та величезними коштами на цей проект. Саме тому сторони домовилися «не створювати, не випробувати і не розгортати системи чи компоненти ПРО морського, повітряного, космічного чи мобільного базування». Це був найкращий вихід – припинити позбавлені сенсу і надзвичайно дорогі роботи, заручившись адекватними гарантіями потенційного супротивника. Доказом того, що причину укладення договору з ПРО визначено правильно, є створення програми Стратегічної оборонної ініціативи та початок роботи згідно з нею, щойно американські фахівці дійшли висновку, що вже існують необхідні технологічні можливості для створення системи ПРО. Таким чином, Договір про обмеження систем ПРО не сприяв зменшенню рівня загроз безпеці людства і був не лише умовним, а й відверто тимчасовим. Зрештою тільки одна з країн отримала переваги від цього договору й вирішила проблеми своєї особистої безпеки. Аналізуючи різні аспекти Договору ОСО-2 (Обмеження стратегічних озброєнь, червень 1979 р.), відомий російський аналітик С.М.Рогов у книзі «Радянський Союз і США: пошук балансу інтересів» (Москва,1989р.) писав: «Той факт, що нашій країні довелося знищити значно більшу кількість дорогої техніки, змушує замислитися над обгрунтованістю окремих рішень стосовно військового будівництва, відповідності їх вимогам достатності...» Договір про ядерні засоби середньої і меншої дальності змушував Радянський Союз знищити вдвічі більше ракет, ніж США. Оцінюючи результати укладеної угоди ОСО-1 (травень 1972 р.), Г.Кіссінджер під час зустрічі з генералами Об’єднаного комітету начальників штабів заявив, що «якби він був у Росії та виступав проти Л.Брежнєва, то зміг би підготувати безсумнівне звинувачення проти нього, – мовляв, США змогли перехитрити радянського лідера у всьому, крім продажу зерна...» Значна кількість російських аналітиків негативно оцінюють наслідки Угоди СТАРТ-2 для безпеки Росії.

3. ДНЯЗ визначив лише один механізм «горизонтального» (географічного) нерозповсюдження. Договір жодною мірою не вплинув на «вертикальне» (тобто в межах держав-володарів) нарощування ядерних озброєнь. Внаслідок цього держави, що володіли ядерною зброєю, дістали можливість для необмеженого вдосконалення й розвитку зброї та її накопичення. Навіть напередодні конференції з питання пролонгації ДНЯЗ у 1995 р. США цинічно заявили про свій намір провести випробувальні ядерні вибухи, Франція здійснила такі вибухи, виконавши в атолі Муруа випробування пристроїв середньої та великої потужності, Росія розробляла концепцію стратегічного ядерного стримування за допомогою тактичної ядерної зброї та планувала переглянути свої зобов’язання згідно з Договором про ракети середньої та меншої дальності, а ядерні країни НАТО прийняли нову стратегічну концепцію, що передбачає можливість застосування ядерної зброї.

4. На сьогодні будь-яке регіональне, а тим більше субрегіональне ядерне протистояння навіть у військовому плані не буде таким тривалим, як протистояння СРСР-США. Нині секрети ядерних технологій поширюються у світі, а технологічний рівень багатьох держав дає змогу оволодівати секретами виробництва ядерної зброї, незважаючи на протидію ядерних грандів. Бо не всі держави готові утримуватися в тісних рамках другорядних членів світової чи регіональної спільноти. 10-13 травня 1998 р. Індія здійснила п’ять ядерних вибухів, випробувавши атомні боєприпаси малого та великого калібрів та термоядерний боєприпас. Індію – другу державу світу за кількістю населення – можна зрозуміти. По-перше, вона перебуває у стані перманентного конфлікту з Пакистаном (ці держави з часу їх створення воювали між собою вже тричі). По-друге, Індію оточують ядерні держави (Росія та Китай). Пакистан, не заявляючи про володіння ядерною зброєю, через лічені дні після проведення індійських вибухів, 28 травня провів п’ять власних вибухів. Індія має складні взаємини з Китаєм. І ніхто сьогодні не гарантує захист Індії від агресії проти неї з використанням звичайної зброї. Згідно з характером сучасних міжнародних відносин Індія сьогодні може захистити себе тільки сама. Адже з ДНЯЗ пов’язані гарантії лише від ядерного нападу, та й ті висловлені зовсім не конкретно; до того ж врахуємо подвійні стандарти в міжнародних стосунках. Наприклад, суворих санкцій проти Індії вимагає ядерний Китай, з яким у Індії є проблеми. Після пакистанських ядерних вибухів виникли умови для розвитку ланцюгової реакції країн на фактичне скасування режиму нерозповсюдження: з ядерним вибухом не гаятиме часу Іран, що конкурує з Пакистаном в Афганістані. Після цього можуть активізуватись арабські країни, яким загрожує Іран. Надалі неважко уявити собі реакцію Ізраїлю. Стає цілком очевидним, що світовий режим нерозповсюдження потребує вдосконалення з метою надання йому стабільності. Слід також зауважити, що розширення «ядерного клубу» обов’язково порушить питання про ставлення нових ядерних держав до механізмів ядерного стримування, що були напрацьовані за умов біполяр­ного протистояння. Вони можуть відмовитись грати за встановленими правилами, а отже – зламати всю піраміду домовленостей.

Тобто навіть усталений механізм горизонтального нерозповсюдження, закладений ДНЯЗом, виявився недостатньо ефективним. З часу підписання Договору й до року його пролонгації понад десять країн або створили ЯЗ, або підійшли до «порога» оволодіння необхідними технологіями. Саме дія ДНЯЗ веде до того, що ядерні держави дедалі більше підвищують свою військову могутність, порівняно з неядерними. Перевага володіння ядерною зброєю «розв’язує руки» ядерним державам для силового тиску на неядерні країни, навіть не з приводу військових питань. У міжнародних відносинах склалася та посилилася за рахунок штучної ядерної нерівності така ситуація, коли більш слабкі держави перетворюються на сателітів і змушені поступатися своїми інтересами на користь ядерної еліти.

5. У період «холодної війни» намагання здобути односторонні переваги спонукали супротивні блоки нарощувати гонку ядерних озброєнь. Незважаючи на суттєві зміни геополітичної ситуації, значні скорочення СНО, ядерне стримування залишається інструментом силової політики ядерних країн.

Одним з важливих компонентів концепції стримування є величина неприйнятних втрат. Вона не є суворо фіксованою та визначається протидіючими сторонами в умовах конкретної геостратегічної ситуації, залежить від цілей, які вони висувають у випадках конфлікту. За часів «холодної війни», коли США ставили за мету знищення СРСР як соціально-політичної системи, з’явився критерій величини неприйнятних втрат Робетра Макнамари. Відповідно до цього критерію неприйнятні втрати досягаються при втраті 30% населення та 70% промислового потенціалу країни, для чого треба, щоб цілі на території супротивника вразили 400-500 боєголовок мегатонного класу. Майже такий самий підхід існував і за існування СРСР. З часом ставало дедалі більш зрозуміло, що цей критерій був надто перебільшений. В умовах конфлікту формами бойового використання СЯС є завдання відповідного, випереджального та відповідно-зустрічного удару (останній варіант несе в собі досить велику можливість виникнення випадкового ядерного конфлікту внаслідок можливих помилок у системі попередження про ракетний напад і жорсткого ліміту часу на оцінку ситуації та прийняття рішень).

ДНЯЗ не змінив підходів ядерних країн до можливого використання ядерної зброї у конфлікті, навпаки, в умовах важкого економічного стану та неспроможності держави забезпечити неядерні ЗС всім необхідним, головна відповідальність із забезпечення безпеки може бути покладена на ядерну зброю (прикладом такого підходу є позиція Росії, Індії, Пакистану). Таким же шляхом можуть піти й інші країни світу.

Водночас досвід біполярного протистояння свідчить, що стратегія ядерного стримування не є універсальним інструментом забезпечення безпеки, оскільки базується на положенні про «неприйнятні втрати» в разі застосування ядерної зброї. Ядерне стримування ефективне насамперед стосовно тих країн, яким є що втрачати і які побудовані на засадах демократії (в таких країнах і виконавча, і законодавча влада повністю залежать від волевиявлення народу, а можливі людські жертви внаслідок застосування ядерної зброї викликають украй негативну реакцію виборців) – тобто після закінчення біполярного протистояння об’єктами ядерного стримування можуть бути передусім розвинуті країни Заходу. Стосовно бідних країн так званого «третього світу» логіка ядерного стримування може не спрацювати, бо їм нічого втрачати, людське життя має дуже низьку суспільно-політичну цінність, а уряд значно меншою мірою, ніж на Заході, залежить від населення, більшість якого навіть не усвідомлює всіх можливих наслідків ядерного конфлікту. До цього слід додати суттєві розбіжності цивілізаційного та релігійного плану. Цей вибухонебезпечний «коктейль» факторів не забезпечує ефективного стримування, а, навпаки, значно посилює негативні наслідки володіння ядерною зброєю. Особливо небезпечним є ядерне протистояння країн, що мають велику чисельність та низький рівень життя населення і традиційно конфліктують між собою. Саме в цьому контексті перетворення Індії та Пакистану на ядерні країни посилило невизначеність сучасного міжнародного простору безпеки. Однак ядерна зброя до цього часу залишається важливим показником визначення міжнародного рейтингу держави і за певних умов може виконувати роль «ядерного стримування».

6. Слід усвідомити, що сьогодні процес роззброєння (не тільки ядерного), має шанси на успіх лише в тому випадку, якщо він не cуперечить інтересам політики озброєння найсильніших держав, передусім США. Теоретично можна ініціювати ті чи інші кроки на шляху роззброєння, якщо залучити до них велику кількість третіх країн. Однак практично це зараз неможливо, бо після перемоги в «холодній війні» орієнтація на США третіх країн значно посилилася. Режим нерозповсюдження ядерної зброї органічно пов’язаний із забороною ядерних випробувань.

Договір про всеосяжну заборону ядерних випробувань (ДВЗЯВ) був відкритий для підписання на церемонії в ООН 24 вересня 1996 року. До середини 1997 р. його підписали 135 держав, у тому числі вся «ядерна п’ятірка» та Україна. Цікаво, що на момент відкриття підписання Договору в світі було проведено 2060 ядерних вибухів, зокрема у США –1056 (27 з них – у мирних цілях); в СРСР – 715 (124 – у мирних цілях); у Великобританії – 45; Франції – 198; Китаї – 45; Індії – 1.

Питання про багатосторонню угоду про всеосяжну заборону ядерних випробувань було одним із пріоритетів переговорів у галузі міжнародної безпеки та роззброєння протягом майже чотирьох десятиріч. ДВЗЯВ передували тристоронній (між Великобританією, СРСР і США) Договір про заборону ядерних випробувань у трьох середовищах, «порогові» угоди 1974 і 1976 років, що обмежили потужність підземних ядерних випробувань порогом у 150 кілотонн, та розроблені наприкінці 80-х – початку 90-х років додаткові протоколи з перевірки до вищезазначених «порогових» угод. Напередодні «епохи» ДВЗЯВ мораторії на ядерні випробування оголосили Росія (1991 р.), Франція (1993-1994 рр., в лютому 1996 р. сповістила про припинення випробувань і закриття ядерних полігонів на атолах Муруа та Фангатауфа), США (1993 р.). Великобританія припинила випробування ядерної зброї з 1991 р., не зробивши офіційної заяви про мораторій. Китай офіційно заявив, що, починаючи з 30 липня 1996р., він здійснить мораторій на ядерні випробування. Україна підписала, але не ратифікувала ДВЗЯВ.

Договір передбачає, що «кожна держава-учасниця бере на себе зобов’язання не проводити будь-який випробувальний вибух ядерної зброї та будь-який інший ядерний вибух, а також утримуватися від ініціювання, заохочення чи будь-якої участі у проведенні ядерних випробувань». При розробці цього положення зіткнулися інтереси ядерних і неядерних держав: ядерні держави відмовилися від розгляду переговорів по ДВЗЯВ як переговорів про скорочення ядерних арсеналів; деякі неядерні держави прагнули цього. Держави-власниці ядерної зброї розглядали конкретний вклад Договору в ядерне роззброєння не в його «відмиранні» в умовах заборони на випробування, а в попередженні подальшого якісного вдосконалення ядерної зброї. Позиція держав-власниць перемогла, хоча вони становлять лише незначну частину від загальної кількості держав світу. Спрацював диктат сили, замішаний на державному егоїзмі. Можна не сумніватися, що за умов припинення випробувань ядерної зброї остання розвиватиметься на основі комп’ютерного моделювання вибухів. Можна навіть припустити, що й прийняття ДВЗЯВ стало можливим тільки після того, як ядерні держави оволоділи технікою та методами комп’ютерного моделювання фізичних процесів, що мають місце під час ядерних вибухів.

ДВЗЯВ дав змогу проведення експериментальних робіт з ядерною зброєю, зокрема вибухових, але за умови, що вибух має суто хімічний, а не ядерний характер, коли ядерне паливо, хоча й не вилучається з ядерного пристрою, але не бере участі у вибуху. Таким чином, ядерні держави зберегли здатність до проведення експериментів щодо підтримання в безпеці власних ядерних арсеналів, а також щодо робіт з удосконалення й розвитку ядерної зброї. Ядерні вибухи в мирних цілях були також заборонені Договором, але тільки доти, доки не буде узгоджено такий порядок їх проведення, за якого повністю виключатиметься можливість отримання при цьому будь-якої військової користі. Було прийнято рішення розглянути питання про ядерні вибухи в мирних цілях на Конференції, присвяченій аналізу дії Договору, що має відбутися через 10 років після набуття ДВЗЯВ чинності.

Договором передбачається створення режиму контролю, що вбирає в себе Міжнародну систему моніторингу (МСМ) і базується на чотирьох основних технологіях: сейсмічній, радіонуклідній, гідроакустичній та інфразвуковій. МСМ накриє весь світ мережею з 50 основних і 120 сейсмічних станцій, 80 станцій вимірювання радіонуклідів у атмосфері, 11 станцій гідроакустичного моніторингу та 60 інфразвукових станцій. ДВЗЯВ передбачає можливість проведення інспекцій на місці, в тому районі, де помічено явище, що, за підозрою, є ядерним вибухом. Передбачені також серйозні гарантії проти зловживання такими інспекціями.

Договір набуде чинності після здачі на зберігання ратифікаційних грамот 44 державами, що мають атомні електростанції та дослідницькі реактори. Серед них – уся ядерна «п’ятірка» та держави, що не підписали ДНЯЗ і не охоплені гарантіями МАГАТЕ: Ізраїль, Індія, Пакистан. Підірвавши у травні 1998 р. ядерні пристрої, Індія та Пакистан торпедували процес набрання чинності ДВЗЯВ. Хоча договір є безстроковим, проте кожній державі надано право, згідно з Віденською конвенцією про право міжнародних переговорів, вийти з Договору, якщо вона вирішить, що виключні обставини, які були пов’язані з цим Договором, поставили під загрозу її вищі інтереси. Відмова американського конгресу ратифікувати ДВЗЯВ у жовтні 1999 р. завдала ще одного чутливого удару по процесу світового ядерного роззброєння.