ВІКІСТОРІНКА
Навигация:
Інформатика
Історія
Автоматизація
Адміністрування
Антропологія
Архітектура
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Військова наука
Виробництво
Географія
Геологія
Господарство
Демографія
Екологія
Економіка
Електроніка
Енергетика
Журналістика
Кінематографія
Комп'ютеризація
Креслення
Кулінарія
Культура
Культура
Лінгвістика
Література
Лексикологія
Логіка
Маркетинг
Математика
Медицина
Менеджмент
Металургія
Метрологія
Мистецтво
Музика
Наукознавство
Освіта
Охорона Праці
Підприємництво
Педагогіка
Поліграфія
Право
Приладобудування
Програмування
Психологія
Радіозв'язок
Релігія
Риторика
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Статистика
Технології
Торгівля
Транспорт
Фізіологія
Фізика
Філософія
Фінанси
Фармакологія


Віртуальне спілкування та нетикет

Наприкінці XX ст. завдяки масовому впровадженню комп’ютерних технологій та Інтернету люди отримали ще один засіб комунікацій – так зване віртуальне спілкування.

Інтернет значно розширив способи передачі та отримання інформації. Кількість користувачів Глобальної мережі постійно зростає. Тільки в Україні за останніх два роки вона виросла більше ніж у півтора рази. Нині всесвітньою павутиною в країні користується 3,2 млн. або 8 % населення.

За даними спеціалістів 91% користувачів мережі використовують Інтернет саме для спілкування. Слід зазначити, що він сприяє розвитку особистості і включенню її у комунікаційний процес навіть тоді, коли в реальному житті людина має певні бар’єри для спілкування.

Багато сайтів в Інтернеті надають можливість доступу до інтерактивних сервісів. Створено програми, які підтримують «живе» спілкування в режимі реального часу. Крім обміну голосовими чи текстовими повідомленнями, кожен із співрозмовників отримує можливість, одночасно з розмовою, обмінюватись файлами (текстовими, графічними, аудіо та відео).

Для того щоб спілкування у віртуальному просторі не принижувало людину, а, навпаки, сприяло її особистісному зростанню необхідно дотримуватися загальноприйнятих етичних вимог та правил мережевого етикету. Тому з появою Інтернету в наше життя навіть увійшло поняття нетикет (netiqutte – від англ. net – мережа та франц. etiqutte – етикет) – правила поведінки спільноти в мережі Інтернет, традиції і культура, яких додержується більшість користувачів Інтернету. Правила мережевого етикету (нетикету) вперше були сформульовані Вірджінією Ші (Virginia Shea) у книзі «Нетикет» («Netiquette») :

Правило 1. Пам’ятайте, що ви спілкуєтесь із людиною. Не вчиняйте іншим того, що не хотіли б отримати самі. Потрібно поставити себе на місце тієї людини, з якою розмовляєте. Звичайно можна відстоювати свою точку зору, але не ображати чи зневажати співрозмовників.. Правило 2. Дотримуйтесь тих самих правил поведінки, що й у реальному світі.Не зважаючи на те, що це не реальний світ, не робіть нічого такого, чого б Ви не зробили в реальному житті, де вже на підсвідомому рівні ми підкоряємося законам. Але оскільки, у мережевому суспільстві складно знайти та покарати порушників, тому люди поводяться не належним чином, виправдовуючи себе тим, що мережа – це «зовсім не те, що в житті».

Правило 3. Поважайте час і можливості інших, бо не всі користувачі мережі Інтенет мають у своєму розпорядженні високошвидкісні канали передачі даних. Коли Ви надсилаєте електронний лист чи повідомлення у конференції, Ви фактично претендуєте на чийсь час. І тільки Ви відповідальні за те, щоб адресат не витратив час даремно.

Правило 4. «Зберігайте обличчя». Використовуйте переваги анонімності. В Інтернеті Ви можете зустрітись із тим, кого б ніколи не зустріли в реальному житті. І Вас не засудять за колір шкури, очі, волосся. Однак Вас будуть оцінювати з точки зору того, як Ви пишете, і формуватимуть уявлення про Вас, лише на підставі манери висловлювання думки.

Правило 5. Не втручайтеся в конфлікти і не допускайте їх. Мережевий етикет не зовсім забороняє флейми. Це стара традиція мережі. Вони можуть давати задоволення як авторам, так і читачам. Але нетикет проти флеймів, що переростають у «війни» – дискусії із серій злісних послань, якими обмінюються 2 або 3 учасника.

Правило 6. Не зловживайте своїми можливостям, і не давайте іншим. Поважайте право на приватне листування. Наприклад, системні адміністратори не повинні читати приватні поштові повідомлення.

Правило 7. Навчіться вибачати іншим їхні помилки. Коли хтось припускається помилки – чи це помилка в слові, чи необережний флейм, безглузде запитання або невиправдано довга відповідь, – поставтеся до цього поблажливо. Якщо ж Ви вирішили звернути увагу користувача на його помилку, зробіть це коректно й краще не в конференції, а в приватному листі.

Правило 8. Потрібно так оформляти свою інформацію, що те, чим ти хочеш поділитись можна було легко читати. Форматувати так заголовки і текст, щоб усього було в міру, і не перенасичено (виділений курсивом, жирним, колір фону, використання верхнього регістру.) Потрібно зауважити, що написання слова у верхньому регістрі означає підвищення тону голосу чи крик.

Інтернет постійно розвивається, з’являється усе більше користувачів. І, починаючи спілкування в мережі, люди припускаються помилок, що з’являються через незнання мережного етикету. Так можна завдати неприємностей не тільки співрозмовникам, але й собі.

Для запобігання помилок у спілкуванні в мережі слід знати основні поняття мережного етикету, до яких належать:

флейм ( від англ. flame – полум’я) – це процес, який іноді виникає при спілкуванні в Інтернеті, «словесна війна». Це бурхливе обговорення, у процесі якого учасники звичайно забувають про предмет розмови, переходять на особистості й не можуть зупинитися. Звичайно флейми виникають спонтанно, розвиваються дуже швидко й закінчуються лише при втручанні модератора або коли всі учасники остаточно стомляться. Якщо користувач мережі став мимовільним учасником флейма, найбільш розумна поведінка в такій ситуації – один раз максимально чітко, конструктивно й доброзичливо виразити свою позицію, і більше в дискусію не вступати. Тоді вона, швидше за все, загасне сама.

Флуд (від англ. flood – повінь) – це великі за обсягом повідомлення в інтернет форумах, що не наповнені ніякою корисною інформацію. Флуд поширюється як від «нема чого робити», так і з зловмисною метою, наприклад, із бажання комусь досадити. Технічний флуд є хакерскою атакою з великою кількістю запитів, що приводить до відмови в обслуговуванні.

Спам – повідомлення, що надсилаються вам від невідомих людей або організацій, яким ви не давали на це дозволу. Найчастіше термін «спам» вживається в значенні «поштовий спам». Як правило, спам – це масове розсилання на велику кількість адрес, що містить рекламу або комерційні пропозиції. Зазвичай такі листи мають захоплюючі заголовки, такі як «Заробіток не виходячи з будинку» або «Терміново!!! Унікальна пропозиція». Інформація, що розсилається подібним способом, не заслуговує довіри. Спамові листи також можуть бути розповсюджувачем вірусів.

Офтопік (від англ. off-topic – поза темою) – повідомлення не по темі (топику) топікуго обговорення або поштового розсилання. Трапляється, коли учасники інтернет-співтовариств починають спілкуватися на другорядні теми. Таким чином, ефективність пошуку може бути сильно знижена, якщо модератор обговорень не прийме відповідних заходів до послаблення офтопіку в них.

Хотлинк (англ. hotlink) – включення у веб-сторінку файлів-зображень або інших ресурсів із чужого сервера. Цей прийом використовується несумлінними веб-мастерами, які змушують браузер відвідувача завантажувати картинки із чужого сервера. Тим самим витрачаються чужі ресурси й трафік.

Найчастіше під явним порушенням мережевого етикету сьогодні розуміють образи й перехід на особистостей, зловмисний відхід від теми (офтопик), рекламу й саморекламу в не призначених для цього місцях. Також цілком імовірно порушенням нетикета можуть виявитися наклеп і інша зловмисна дезінформація (обман) або плагіат.

Формування мереженої культури користувачів, що забезпечить їм безпечний «серфінг» в мережі, розширить можливості для навчання, роботи, відпочинку – одне з основних завдань працівників інтернет-центрів публічних бібліотек. Робота в цьому напрямку сприятиме формуванню позитивного образу бібліотеки в очах відвідувачів (із мережі Інтернет).

Вправа 6. Проаналізуйте тези статті, що склав ваш однокурсник (однокурсниця).

Вправа 7. Складіть простий план на одну із запропонованих тем: «Освічена людина – корисна людина», «Фахові знання – гарант професійного успіху», «Уся діяльність людини перебуває під знаком слова», «Екологія наукової мови як сучасна проблема», «Навіть маленька практика варта великої теорії», «Стан системи військової освіти».

Вправа 8.Складіть колективний (по 3-5 чоловік) розширений план тексту на теми «Становлення та розвиток української літературної мови», «Здобутки і перспективи олімпійського руху в Україні», «Інноваційні технології і вища освіта», «Інтеграція України у європейський освітній простір», «Керівники діляться не на молодих і старих, а на мудрих і дурних».

За планом підготуйте розгорнуті відповіді. Зафіксуйте початок, закінчення, основну частину й переходи між думками

Вправа 9. Прочитайте текст. Визначте, до якого стилю він належить. Обґрунтуйте свою думку. Укладіть конспект статті О. Забужко «Мова і право», спираючись на такі теоретичні положення.

 

Конспект – це стислий писаний виклад змісту першоджерела (лекції, виступу промови, книги, статті тощо). Зміст першоджерела може передаватися: · своїми словами; · цитатами з першоджерела. Останній спосіб найбільш поширений. За походженням конспекти поділяються на: · конспекти усних виступів; · конспекти друкованих праць. Реквізити конспекту усного виступу: 1. Дата складання. 2. Прізвище й ініціали автора виступу. 3. Заголовок. 4. Текст. Реквізити конспекту друкованої праці: 1. Дата складання. 2. Бібліографічні відомості першоджерела: · прізвище та ініціали автора; · назва (заголовок); · місто, видавництво, рік, видання; · кількість сторінок. 3. Текст. До конспекту ставляться такі вимоги: 1) залишати певну частину сторінки (це може бути половина аркуша або поле на одному з його країв) для запису власних думок, оцінки законспектованого; 2) цитуючи, вказувати відповідну сторінку першоджерела. Текст конспекту оформлюється довільно. На відміну від тез, крім основних положень, конспект містить і фактичний матеріал.

 

ОКСАНА ЗАБУЖКО МОВА І ПРАВО [На замовлення журналу «Міліція України» (1998, № 6)] На початку нашого століття Володимир Винниченко напівжартома-напівсерйозно зауважив, що за долю української мови він зможе почуватися цілком спокійним щойно тоді, коли нею заговорить кримінальний світ – коли де-небудь у темному завулку поночі його перепинить, бликнувши проти ліхтаря ножичком, п’яне мурло й чистісінькою українською гавкне: «Руки вгору! В якій кишені гаманець?» – або наблизиться повія й, заклично осміхаючись, скаже щось на кшталт: «Сумуєш, котику? Може, підемо?» – ну тобто геть чисто, як сьогодні розмовляють з екрана персонажі дубльованих американських фільмів... Смішки смішками, але насправді в цій, нібито парадоксальній заяві відомого своїм ексцентризмом письменника-фантаста таїться вельми проникливе розуміння взаємин між мовою й правом. Бо кримінальний світ – попри всі його претензії на автономне існування, непідлегле прийнятим у суспільстві законам, – у дійсності є щодо них усього лиш викривленою проекцією, таким собі «тіньовим боком Місяця», що в звихнутій, калічній формі відтворює зяючі прогалини, виями й огріхи видимих окові, «денних» суспільних структур. Відповідно й у мові своїй соціальне «дно» відштовхується насамперед від мови офіційної, правної – мови влади: невипадково чи не єдиний варіант україномовного «блатного» арґо в 20-му столітті дає Галичина, де ще від австро-угорських часів, як-не-як, діяло україномовне ж таки судочинство... Простіше сказавши, злочинний світ завжди говорить, наслідуючи (передражнюючи) свого антаґоніста – правоохорончу систему, і дійсного мовного режиму цієї системи не затулити від нього жодними фіговими листочками закликів, указів чи «проголосованих», але непрацюючих законів: з об’єктивністю запханого під пахву термометра він реаґує не на те, що написано в паперах, а тільки й виключно на те, що є насправді. Тож В. Винниченко відчув слушно: саме українська мова з уст злодіїв і проституток була б єдиним незаперечним свідченням того, що влада в Україні остаточно зробилась – україномовною. Не стану запевняти, ніби регулярно спілкуюся з представниками українського злочинного світу (досі якось, нівроку, милував Бог!), а проте, гадаю, й цілком поверхових спостережень – ну хоч би за тими обличчями, які, з чорним прямокутником на очах, з’являються (дедалі частіше!) на екрані телевізора або, вже без усякого «прямокутника», так примітне миготять у фойє готелів та ресторанів, — вистачить, аби з певністю ствердити: до втілення Винниченківської мовної утопії нам, гай-гай, не ближче, ніж до загального добробуту й економічного процвітання. «Блатна» (чи, в кращому разі, «приблатньонна») російська з «малоросійськи»-нечіткою, змазаною артикуляцією, такою пом’якшено-пливучою, наче в роті перекочується жувальна ґумка, – «а я єму, бля, гаварю, бля, да с’ока мо’на, бля» і т.д. – всуціль заполонила нам вулицю, чвакаючи в слухавках стільникових телефонів та перехлюпуючись дорогими офісами, де «мурчать» наші нувориші, відстовбурчивши вказівний і мізинний пальці класичним жестом «паханів» у «зоні», що то перетинали були собі сухожилки на руках задля втрати працездатности – «пусть медведь работает»! Гірше того, саме вона, ця «кримінальна російська», панівна на цілому просторі колишнього «Совка», залишається, за іронією історії, реальною «мовою міжнаціонального спілкування» для так званого «СНДівського», пост-радянського криміналу, під чиїм потужним натиском нині здригається Центральна й Західна Європа, – залишається, властиво, єдиним духовним аналогом (невпокоєною душею!) покійного Радянського Союзу, хвостатою тінню («темним боком»!) мертвої зірки: держави тої нема, а злочинний «хвіст» по ній і далі волочиться – задавненими історичними метастазами країни, яка колись, із легкої руки О. Солженіцина, отримала влучну назву «Великої Зони»... І яке ж потужне опромінення вже відверто, безсоромно «криміналізованою» маскультурою валить на нас із півночі через безкордонний простір радіо- й телеефіру, – та що там, і наш ріднесенький шоу-бізнес по-піонерському «завжди готовий» підгавкнути «блатним» тенорком, і всякого роду заїжджим «Лєсоповалам» знайти місце на сцені Палацу «Україна». Можна скільки завгодно хапатися за голову з криком : «Та що ж це з нами робиться?» (а тимчасом у мене під балконом розлягається хорове «Гоп-стоп, вспомні ту маліну»!), – але, зваживши логічно, усе це, в принципі, неважко було передбачити. Адже всі ми, байдуже, усвідомлюємо це чи ні, є внуками й правнуками ГУЛАГу, і притаманного, наприклад, пересічному західноєвропейському обивателеві здорового імунітету перед проявами «блатної» субкультури від нас сподіватися не доводиться – не мали ми звідкіля його взяти. Навпаки, ще в брежнєвські роки всяка «приблатньонність» законно сприймалася як своєрідний «андеґраунд», бунт проти оскомно нуднющого «офіціозу» партійних промов, словом, ледь не дисидентство, – звідси значною мірою походила й шалена популярність Висоцького, і дитяче захоплення «екзотикою» зеківського фольклору, і, звичайно ж, просочування – навіть в інтеліґентську мову – крутих словечок та ідіом із табірного жарґону ... Нині вони так зрослися з нашим побутом, що вже й не сприймаються за власне-табірні, і коли юні футбольні фани гучно скандують своє «Італія – параша, побєда будєт наша», то навряд чи бачать при цьому собі в уяві оту «парашу» як атрибут тюремної камери; подібних прикладів можна навести й більше, ними буквально рясніє наше повсякденне мовлення, – зайвий доказ того, що ГУЛАГ у нас таки в ґенах, і на те, щоб визволитись від нього, знадобиться ще не одне покоління. Тут доречно згадати, що й сама Радянська влада як така будувалася на засадах кримінального світу – починаючи від «революційного» заклику «грабувати награбоване» та суто «блатної» ієрархії вищої партноменклатури за зразком злочинного угруповання з його «паханами» й «хазяїнами» (нагадаю, що саме так, по-«блатному» – «хазяїном» – любив іменувати себе Сталін), і закінчуючи відомим союзом пенітенціарної системи з так званими «соціальне близькими» – бандитами й убивцями – проти «політичних», так званої «п’ятдесят восьмої статті». Зайве нагадувати, що від сталінських часів ця влада залишалася практично безроздільно російськомовною (наївна спроба П.Ю. Шелеста в 1960-тих «узаконити» українську, зокрема і в номенклатурному обігові, була радше курйозом, за який самодіяльному «українізаторові» його московські «хазяї» хутенько прищипнули пальці). Правляча, директивно-апаратна російська, що поширилася по всіх без винятку владних коридорах, закономірно несла в собі цілий ряд «блатних» характеристик, зацілілих і досі: тут і незмінне «тикання» начальника підлеглим, хоч би той підлеглий за віком у дідусі начальникові годився, і «матірок» як ознака – зовсім не кримінальне осудного хуліганства, а швидше «паханової» добродушної прихильності, і той незабутній, цілком офіційний (так званий «контрпропагандистський», культивований повсюдно, від газети «Правда» до школи й дитсадка)стиль словесної розправи з опонентом, який наперед не тільки виключає до того опонента, як «не-нашого», будь-яку людську повагу, а й його самого «виключає» з числа живих, і тому, з погляду соціо- й психолінґвістики, найближче стоїть до істеричного злодійського: «Сука, б... папішу-парєжу!» (кому не в пам’ятку друковано-ефірні захлинання епітетами на кшталт «гнусные отщепенцы», «мразь», «фашистское / империалистическое / националистическое и т.д. отребье», і чим, справді, різниться класичний «Правдинський» зворот на кшталт «место этим подонкам – на мусорной свалке истории» від тюремного «твое место у параши»?). Інакше кажучи, та влада розмовляла зі своїм кримінальним світом одною мовою, перебувала з ним у єдиній мовній системі, задаючи йому, наче дириґент камертоном, той початковий «мовний тон», що його він, відтак, – пародіював, перекручував-передражнював, вивертав назовні, але в цілому «тримав» досить-таки точно. Усе це, далебі, варто повсякчас держати собі в умі. Бодай би тільки на те, щоб здавати собі справу з однієї вельми серйозної обставини: нині, коли від Радянської влади з її тоталітарною російською зостався лиш її виродок-байстрюк (утім, цілком, на жаль, рум’яний, вгодований і швидкоростучий) – пост-радянський, чи, радше, «пост-всесоюзний» кримінал, чиє «мурчання» дедалі чутніше і, от уже дослівно, владніше відлунює в українському просторі, – проблема дерусифікації вітчизняного права й судочинства перестає бути суто політичною. Вона стає, без перебільшення, – проблемою професійної честі українських правоохоронців. І не тільки тому, що для органів, які представляють державу, послугування державною ж таки мовою є ознакою елементарної самоповаги, – чого як чого, а якраз самоповаги нас не дуже вчено; щоразу, коли, повертаючись із далеких мандрів, перетинаєш рідний кордон, не можеш позбутися того почуття сорому, яке відомий кіногерой колись виразив словами «за державу обидно», – ось бориспільський прикордонник, який щойно намагався говорити з західним туристом по-німецькому, беручи до рук мого паспорта, відразу переходить на російську: «Снімітє очкі», – «А що, – питаю, – в іноземця тут більше прав, ніж у мене?» – Офіцер дивиться на мене з-за скляної перегородки, явно і, що найжахливіше, щиро не розуміючи, чого я від нього хочу. Пояснюю: «Ось ви говорили з отим паном мовою його країни – а зі мною, виходить, можна не церемонитися, я для вас людина без громадянства?» – Стенає плечима, на обличчі вираз нудьги, мовляв, викаблучується дамочка: «А ви што, нє понімаєтє, што лі?» – Недопояснили йому свого часу ні за партою військового училища, ні тут, на робочому місці, що, подібно до того, як форму він одягнув не тільки на те, щоб не голим сидіти, так і мова, якою послуговується, не на те тільки служить, щоб його розуміли, – що ми з ним у даному разі не приватні особи, не в трамваї й не на вулиці, де вольному воля хоч на миґах, хоч на «русском матєрном», аби лиш співрозмовник уторопав, – що тут, на кордоні, його мова, так само, як форма із національним гербом на кашкеті, є – знак, символ держави, яку він представляє, і нехтуючи цим знаком, він, хай і несвідомо, демонструє несамовільну зневагу до тої держави – і, автоматично, до себе самого, як її службовця ... Здавалось би, самозрозуміле: для представника влади громадянська свідомість з усіма без винятку її атрибутами, включно з державною мовою, – то необхідна складова професіоналізму. Одначе у випадку представників закону справа, повторюю, не тільки в цьому, і тут робоча мова – уже далеко не сама лише «форма», як у прикордонних військах. Бо коли з уст правоохоронця раптом чуєш – ну хоча б у якій-не-будь телевізійній «Ситуації» – ту саму, з тою-таки пливучо-жувальною «малоросійською» інтонацією, що і в його «підопічних», російську, то сприймається вона, за нової історичної ситуації, вже не як «мова Радянської влади», а – хочемо ми того чи ні – саме як мова отого «міжнародного кримінального спілкування»; і виходить, що «ситуація» (перепрошую за мимовільний каламбур!) обернулась навиворіт – вже не порушник «вторує» мові закону, а навпаки, закон – порушникові! (Тут і своєрідний внутрішній парадокс приховано: адже, відступаючись від державної мови, правоохоронець, сам того не помічаючи, авжеж що порушує – Основний Закон, Конституцію! – тобто й сам не витримує такого, здавалось би, непомітного й малозначущого, але якого ж, коли вдуматися, підступненького тесту на законослухняність, котру покликаний пильнувати в інших, і тим ніби, нехотячи, «подає знак», що писаний закон – не така вже й серйозна штука, як здається ...). Так нинішня російська мова правоохоронців демонструє не силу – а слабкість держави, її «невпевненість у собі», залежність – чи то від інерції минулого («Великої Зони»?), чи, й того гірше, від світу тих злодіїв, котрі, що називається, – «в законі», під охороною не міліції, а власних автоматників у броньованих мерседесах... Українська мова – попри всі, завдані їй численними репресіями й хронічним, від 1920-х років, гнітом, тяжкі удари – має зараз для вітчизняного права одну неоціненну, хай і вимушену, перевагу: вона не виробила власної тоталітарно-«блатної» традиції (навіть мат у ній на сьогодні – не «свій», а запозичений: нецензурні лайки, якими послуговувалися наші предки ще в минулому столітті, нині можна віднайти хіба що в словнику Грінченка). Тобто, вона дісталася нам відносно «чистою» від ГУЛАГівського спадку, вийнятою ледь не навпростець із якого-небудь «Словника правничої мови» 1926-го року і тому не обтяженою тими асоціативними «хвостами», коли кожне слово, незалежно від волі мовця, волочить за собою в згорненому вигляді довгий шлейф брудної історичної пам’яті. Диктуючи нам норми мислення, мова водночас задає і правила поведінки: приміром, звертаючись до затримуваного по-російськи, ви навряд чи станете тут-таки пояснювати йому його право на адвоката (та й взагалі навряд чи щось станете пояснювати!) без ризику виглядати смішним, мов хлопчисько, що надивився голлівудівських фільмів (хоч нічого смішного в самій процедурі нема, і вона є звичайною правовою нормою всіх демократій), – вас загальмує «внутрішня інерція» тої мови, що нею десятиліттями вимовлялося «Вы арестованы» уже наперед як вирок, як позбавлення, з цієї самої хвилини, будь-яких громадянських (і людських!) прав узагалі; зламати цю інерцію ой як нелегко, але тим уже хай сушать собі голову правоохоронці Росії ... У нас же за «новою» державною мовою такої інерції нема, не склалася, тут ще можна починати «з чистої сторінки», орієнтуючись відразу на стандарти, прийняті в країнах – членах Ради Європи. Інакше кажучи, українська як мова права дає країні ще один шанс розпрощатися з нашим – хай яким липким та невідчепним –«совковим» минулим. Звісно, наївно було б сподіватися, що отак одразу, за одним директивним помахом вона повсюдно вступить у свої права і залунає з уст наших правоохоронців з тією владною, державною гідністю, яка змушує себе поважати і перед якою прищулюють вуха «блатні» авторитети, – але ж, як слушно нагадує нам приказка, не одразу й Київ збудувався. А головне – не сам собою: будували люди – камінь по каменю, метр по метру. Те саме і з мовою, яку один із найвидатніших філософів 20-го століття М. Гайдеґер влучно охрестив «домом буття», – вона так само «розбудовується» нами щодня і щогодини – кожним словом, кожним звертанням. Кожною думкою.

Вправа 10. Прочитайте текст. Визначте, до якого підстилю наукового стилю він належить. Знайдіть у ньому терміни або професіоналізми. Поясніть їх значення. Установіть, із якої спеціальності цей текст.

 

Найперші сліди людських поселень на Україні сягають за 150 тис. років. Мандруючи до берегів Чорного моря через Кавказ і, ймовірно, Балкани, перші поселенці все ще зберігали ознаки примітивного походження. Вони мали незначного об’єму мозок, низький лоб, масивні щелепи та великі зуби. Зате ходили випроставшись, а їхні надзвичайно вправні руки вже цілком сформувалися. Близько 40 тис. років до н.е. в середині останнього льодовикового періоду з’явився кроманьйонець (або гомо сапієнс) – особина, від якої походить сучасна людина. Вона була порівняно високою на зріст, прямоходячою, із значно розвинутими розумовими можливостями. Пристосовуючись до холодного суворого клімату, до труднощів у добуванні поживи, ці люди, що жили з мисливства та збирання плодів, винайшли небачене розмаїття технічних нововведень, таких як зброя і знаряддя з кременю, риболовні гачки, гарпуни, житла із шкур та кісток (Орест Субтельний «Історія України»).

Вправа 11. Прочитайте та перекладіть українською мовою текст. Визначте, до якого підстилю наукового стилю він належить. Знайдіть у ньому терміни або професіоналізми. Поясніть їх значення. Установіть, із якої спеціальності цей текст.

 

История Великой теоремы Ферма неразрывно связана с историей математики, так как затрагивает все основные темы теории чисел. Она открывает уникальную возможность понять, что движет математикой и что дает вдохновение математикам, – а это, возможно, даже более важно. Великая теорема Ферма составляет центральное ядро захватывающей истории о смелости, мошенничестве, хитрости и трагедии, – истории, которая так или иначе затрагивает всех величайших героев математики.

Вправа 12. Ознайомтеся зі зразками оформлення бібліографічного опису й виправте помилки та неточності, допущені в бібліографічних описах після таблиці.

 


 

ПРИКЛАДИ БІБЛІОГРАФІЧНИХ ЗАПИСІВ Книги Однотомний документ Один автор 1. Василій Великий. Гомілії / Василій Великий ; [пер. з давньогрец. Л. Звонська]. — Львів : Свічадо, 2006. — 307 с. — (Джерела християнського Сходу. Золотий вік патристики ІV—V ст. ; № 14). — Переклад за вид.: Patrologiae cursus completus. Series Graeca I-CLXI (Paris : J.P.Migne, 1857—66). — Бібліогр. в підрядк. прим. — ISBN 966-8744-87-Х (в опр.). 2. Шкляр В. Елементал : [роман] / Василь Шкляр. — Львів : Кальварія, 2005. — 196, [1] с. : портр. — (Першотвір = Individual). — ISBN 966-663-178-4. Два автори 3. Ромовська З. В. Сімейне законодавство України / З. В. Ромовська, Ю. В. Черняк ; Акад. адвокатури України, Шк. адвокат. підготов. — К. : Прецедент, 2006. — 93 с. — (Юридична бібліотека. Бібліотека адвоката) (Матеріали до складання кваліфікаційних іспитів для отримання Свідоцтва про право на заняття адвокатською діяльністю ; вип. 11). — ISBN 966-8062-37-Х. Три автори 4. Акофф Р. Л. Идеализированное проектирование: как предотвратить завтрашний кризис сегодня. Создание будущего организации / Акофф Р. Л., Магидсон Д., Эддисон Г. Д. ; пер. с англ. Ф. П. Тарасенко. — Днепропетровск : Баланс Бизнес Букс, 2007. — XLIII, 265 с. : ил. — Предм. указ.: с. 263—265. — Библиогр. в конце гл. — ISBN 978-966-415-020-7 (в пер.). Чотири автори 5. Механізація переробної галузі агропромислового комплексу : [підруч. для учнів проф.-техн. навч. закл.] / О. В. Гвоздєв, Ф. Ю. Ялпачик, Ю. П. Рогач, М. М. Сердюк. — К. : Вища освіта, 2006. — 478, [1] с. : іл., табл. — (ПТО: Професійно-технічна освіта). — Бібліогр.: с. 472—473. — ISBN 966-8081-58-7 (в опр.). П’ять і більше авторів 6. Формування здорового способу життя молоді : навч.-метод. посіб. для працівників соц. служб для сім’ї, дітей та молоді / [Т. В. Бондар, О. Г. Карпенко, Д. М. Дикова-Фаворська та ін.] ; Укр. ін-т соц. дослідж. — К. : Укр. ін-т соц. дослідж., 2005. — 115 с. : іл., табл. — (Серія «Формування здорового способу життя молоді» : у 14 кн. ; кн. 13). — Авт. зазначено на звороті тит. арк. — Бібліогр.: с. 84—85 та в підрядк. прим. — ІSBN 966-8435-10-9. Без автора 7. Історія Свято-Михайлівського Золотоверхого монастиря / [авт. тексту В. Клос]. — К. : Грані-Т, 2007. — 119 с. : іл., табл., портр. — (Грані світу). — ISBN 978-966-2923-73-5. 8. Тіло чи особистість? Жіноча тілесність у вибраній малій українській прозі та графіці кінця ХІХ — початку ХХ століття : [антологія] / [упоряд. : Л. Таран, О. Лагутенко]. — К. : Грані-Т, 2007. — 190, [1] с. : іл. — Бібліогр.: с. 190. — ISBN 978-966-2923-76-6. Багатотомний документ 9. Історія Національної академії наук України, 1941—1945 / [упоряд. Л. М. Яременко та ін.] ; НАН України, Нац. б-ка України ім. В. І. Вернадського, Ін-т архівознав., Ін-т укр. археографії та джерелознав. ім. М. С. Грушевського. — К. : Нац. б-ка України ім. В. І. Вернадського, 2007— . — (Джерела з історії науки в Україні). — Бібліогр. в підрядк. прим. — ISBN 978-966-02-4254-8. Ч. 2 : Додатки. — 2007. — 573, [1] c. : іл., табл. — Бібліогр.: с. 346—370 (2046 назв). — Імен. покажч.: с. 529—554. — Геогр. покажч.: с. 555—565. — ISBN 978-966-02-4256-5. Матеріали конференцій, з’їздів 10. Економіка, менеджмент, освіта в системі реформування агропромислового комплексу : матеріали Всеукр. конф. молодих учених-аграрників [«Молодь України і аграрна реформа»], (Харків, 11—13 жовт. 2000 р.) / М-во аграр. політики, Харків. держ. аграр. ун-т ім. В. В. Докучаєва ; редкол. : В. М. Нагаєв [та ін.]. — Х. : Харків. держ. аграр. ун-т ім. В. В. Докучаєва, 2000. — 167 с. : іл., табл. — Бібліогр. в кінці доп. — ISBN 966-7392-31-7. Словники 11. Тимошенко З. І. Болонський процес в дії : слов.-довід. основ. термінів і понять з орг. навч. процесу у вищ. навч. закл. / З. І. Тимошенко, О. І. Тимошенко ; Європ. ун-т. — К. : Європ. ун-т, 2007. — 57 с. : табл. — ISBN 966-301-090-8. Законодавчі та нормативні документи 12. Кримінально-процесуальний кодекс України : за станом на 1 груд. 2005 р. / Верховна Рада України. — Офіц. вид. — К. : Парлам. вид-во, 2006. — 207 с. — (Бібліотека офіційних видань). Автореферати дисертацій 13. Новосад І. Я. Технологічне забезпеченя виготовлення секцій робочих органів гнучких гвинтових конвеєрів : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. техн. наук : спец. 05.02.08 «Технологія машинобудування» / І. Я. Новосад ; Тернопіл. держ. техн. ун-т ім. Івана Пулюя. — Тернопіль, 2007. — 20, [1] с., включ. обкл. : іл. — Бібліогр.: с. 17—18. Частина книги, періодичного, продовжуваного видання 14. Козіна Ж. Л. Теоретичні основи і результати практичного застосування системного аналізу в наукових дослідженнях в області спортивних ігор / Ж. Л. Козіна // Теорія та методика фізичного виховання. — 2007. — № 6. — С. 15—18, 35—38. — Бібліогр.: с. 38. Електронні ресурси 15. Бібліотека і доступність інформації у сучасному світі: електронні ресурси в науці, культурі та освіті : (підсумки 10-ї Міжнар. конф. «Крим-2003») / Л. Й. Костенко, А. О. Чекмарьов, А. Г. Бровкін, І. А. Павлуша // Бібліотечний вісник — 2003. — № 4. — С. 43. — Режим доступу до журн. : http://www.nbuv.gov.ua/articles/2003/03klinko.htm.

 

1. Буяновер Г.Б., Дубровський В.Е. Індивідуальний довідник з української мови. Свідоме усунення помилок різних типів, удосконалення власного тексту. – Дніпропетровськ: Вид-во ДДУ, 1992. – 320 с.

2. Головащук С.І. Словник-довідник з правопису та слововживання / АН УРСР. Інститут мовознавства / За ред. В.М.Русанівського. – К.: Наукова думка, 1989. – 832 с.

3. Сергеєва Г.А. Англомовні запозичення в українській правничій термінології. Автореф. дис... канд.. філол.. наук. – Х., 2002. – 16 с.

4. Ганич Д.І. Олійник І.С. Російсько-український і українсько-російський словник. – 6-е стер. вид. – К.: МП «Феникс», 1993. – 560 с.

5. Донченко С. Україністика – історія і сучасність // Слобожанщина: літературно-художній, суспільно-політичний та теоретико-методологічний журнал. – 2001. – № 18. – С. 45 – 54.

6. С.І. Головащук Українське літературне слововживання, Словник-довідник. К., Вища школа, 1995. 319 с.

7. Зубков М.Г. Український правопис, Комплексний Довідник. Харків, Торсінг, 1998. 144 с.

8. О.С.Черемська Лексична та граматична інтерференція в сучасній українській літературній мові як наслідок українсько-російського білінгвізму (на матеріалі преси Харківщини 50-80-х років ХХ ст.). Автореферат дисертації кандидата філолрлргічних наук – Х, 2002. 17 с.

9. Муромцева О.Г., Нелюба А.М., Жовтобрюх В.Ф., та ін. Культура мови: матеріали для практичних занять. / Муромцева О.Г., Нелюба А.М., Жовтобрюх В.Ф., та ін. / Х., ХДПУ: 1994. – 47 с.

10. Л. Ушкалов. Спомин про двадцять дев’яту пісню «Саду божественних пісень» // Від бароко до постмодерну: Збірник праць кафедри української та світової літератури, присвячений пам’яті професора Віктора Тимченка. / За ред. доктора філології, професора Леоніда Ушкалова. Х.: «майдан». 2002, 249-267 с.

11. Сучасна укр. літературна мова. Стилістика // За заг. ред. академіка І.К.Білодіда. К.: Наук. думка, 1973. 588 С.

12. Освітні технології: Навч.-метод. посіб. / О.М.Пєхота, А.З.Кітенко, О.М. Любарська та ін.; За заг. ред. О.М.Пєхоти. – К., А.С.К., 2002. 255 с. Бібліогр. в кінці розд.

13. М. Варбан Групи ризику та ризикована поведінка. // Молодь України у дзеркалі соціології / Заг. ред. Балакірєвої О. і Яременка О. – К. УІСД, 2001. 210 С. – с. 149 – 157.

14. Єрмоленко С.Я. Дзюбишина-Мельник Н.Я. Ленець К.В., та ін. Культура української мови: Довідник // За ред. В.М.Русанівського. – К.: «Либідь», 1990 р., 303 с.

15. Стефанюк С. Козацька педагогіка (деякі аспекти використання). Харків: «Крок» – 2000. – 144 стор.

 


© 2013 wikipage.com.ua - Дякуємо за посилання на wikipage.com.ua | Контакти