ВІКІСТОРІНКА
Навигация:
Інформатика
Історія
Автоматизація
Адміністрування
Антропологія
Архітектура
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Військова наука
Виробництво
Географія
Геологія
Господарство
Демографія
Екологія
Економіка
Електроніка
Енергетика
Журналістика
Кінематографія
Комп'ютеризація
Креслення
Кулінарія
Культура
Культура
Лінгвістика
Література
Лексикологія
Логіка
Маркетинг
Математика
Медицина
Менеджмент
Металургія
Метрологія
Мистецтво
Музика
Наукознавство
Освіта
Охорона Праці
Підприємництво
Педагогіка
Поліграфія
Право
Приладобудування
Програмування
Психологія
Радіозв'язок
Релігія
Риторика
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Статистика
Технології
Торгівля
Транспорт
Фізіологія
Фізика
Філософія
Фінанси
Фармакологія


І. Культура професійного мовлення. Лексичні норми сучасної української мови в професійному спілкуванні

УКРАЇНСЬКА МОВА

ЗА ПРОФЕСІЙНИМ СПРЯМУВАННЯМ

Практикум

Навчальний посібник

Харків

Зміст

Передмова………………………………………………………………………..

І. Культура професійного мовлення. Лексичні норми сучасної української мови в професійному спілкуванні…………………………………….

1.1. Вступ. Державотворча роль мови……………………………..

1.2. Функції мови……………………………………………………….

2. Стильові різновиди української мови……………………

2.1. Функціональні стилі української мови……………………

3. Культура ділового мовлення……………………………..

3.1. Ознаки культури мовлення, вимоги до нього……

3.2. Норми літературної мови, їх різновиди та характеристика….

4. Усне ділове спілкування………………………………….

4.1. Етика ділового спілкування, її предмет та завдання…..

4.2. Структура ділового спілкування…….

4.3. Мовленнєвий етикет……………………………………………

4.4. Правила усного спілкування фахівця (зустрічі, переговори, телефонне спілкування)………………………………………………………….

5. Терміни і термінологія………………………

5.1. Загальнонаукові терміни………………………..

5.2. Спеціальна термінологія і професіоналізми……………..

5.3. Типи термінологічних словників……………………..

6. Точність і доречність мовлення……………………

6.1. Складні випадки слововживання…………..

6.2. Функціональні особливості синонімів, паронімів та омонімів у діловому мовленні……………………………….

ІІ. Морфологічні та синтаксичні норми сучасної української мови в професійному спілкуванні. Укладання професійних документів……..

7. Орфографічні норми сучасної української літературної мови…..

8. Орфоепічні норми сучасної української літературної мови….

9. Морфологічні норми сучасної української літературної мови….

10. Синтаксичні норми сучасної української літературної мови….

11. Складання професійних документів………………….

11.1. Загальні вимоги до складання документів….

11.2. Текст та основні реквізити документа……..

11.3. Класифікація документів…..

11.4. Укладання документів щодо особового складу….

11.5. Довідково-інформаційні документи…..

11.6. Особливості складання розпорядчих та організаційних документів….

11.7. Укладання фахових документів відповідно до напряму підготовки…..

ІІІ. Завдання та вправи…..

12. Додатки……..

12.1. Слова з літерою Ґ…..

12.2. Відмінності слововживання частин мови……..

12.3. Російсько-український словничок типових мовних зворотів………

12.4. Зразки укладання документів…………………………………………………..

12.5. Список використаної літератури…………………………….

 

 

ПЕРЕДМОВА__________________________________________________

 

Мова – то магічне джерело, невичерпний засіб спілкування, живий організм, який постійно змінюється і оновлюється в тісному взаємозв’язку з поступом суспільства. Питання культури мовлення набуває особливої уваги в сучасному суспільстві. Українське писемне мовлення поширюється у всіх сферах життєдіяльності держави: науці, політиці, економіці. Мовленнєва культура офіційного ділового стилю стає важливим інструментом для досягнення успіху в професійній діяльності. Тому мовні знання посідають значне місце у фаховій підготовці. Вміння чітко і зрозуміло висловлюватися, правильно застосовувати слова та словосполучення, грамотно вживати синтаксичні конструкції, властиві українській мові, стає ознакою не тільки загальної культури, але й високого фахового рівня.

Навчальна дисципліна «Українська мова за професійним спрямуванням» передбачає вироблення, а частіше – закріплення умінь та навичок володіння українською мовою для висловлення думки, для складання фахових документів. Пропонований посібник є теоретично-практичним підґрунтям названої дисципліни. Він складається з двох частин: граматика (загальні питання правопису, морфологія, синтаксис) та діловодство. Укладений відповідно до навчального плану, він містить відомості з культури українського мовлення, пропонує мовні норми, знайомить із основними функціональними стилями, із особливостями усного та писемного професійного спілкування. Також подано систему вправ і завдань для закріплення вивченого матеріалу, які також сприяють формуванню базисного словникового запасу професійної лексики. Тренувальні вправи є кількох видів: 1) граматичні; 2) на редагування тексту; 3) творчого характеру; 4) на переклад тексту (відповідно до напряму підготовки). Вправи мають узагальнений характер, їхнє виконання передбачає глибоке знання теоретичного матеріалу. Тренувальні вправи, які містять завдання перекласти та відредагувати текст, сприятимуть вихованню у студентів чуття слова, вибору граматичної та стилістично правильної форми.

Друга частина підручника – діловодство – спрямована на формування у студентів навичок складання документів. Подається аналіз кожного окремого виду документа, який ознайомлює зі структурою і порядком його укладання.

Завершується посібник додатками, які містять правопис слів з літерою Ґ, відмінності слововживання частин мови та російсько-український словничок типових мовних зворотів, список використаної літератури.

І. Культура професійного мовлення. Лексичні норми сучасної української мови в професійному спілкуванні

 

Функції мови.

Найголовніші функції мови у людському суспільстві:

1. Комунікативна функція. Цей найбільш універсальний засіб спілкування не здатні замінити всі інші — найсучасніші й найдосконаліші — навіть разом узяті. Мова, якою не спілкуються, стає мертвою і в історії людських мов дуже мало прикладів повернення мов до життя; народ, який втрачає свою мову, поступово зникає.

2. Експресивна функція. Спілкування — це і соціальний процес, і міжособистісний. Таким чином, завдяки експресивній функції мови кожен постає перед людьми як особистість, має змогу репрезентувати свій внутрішній світ.

3. Гносеологічна функція. Мова — могутній засіб пізнання світу. Людина, пізнаючи світ, користується не лише індивідуальним досвідом, а й суспільним, який закодовано в мові.

4. Мислетворча функція. Мова — це засіб формування, оформлення й існування думки. Як зазначав Ортега-і-Гассет, “ми не лише говоримо якоюсь мовою, ми думаємо, ковзаючи вже прокладеною колією, на яку ставить нас мовна доля”.

5. Ідентифікаційна функція. Мова є засобом ідентифікації, ототожнення особи в межах певної людської спільноти, засобом об’єднання людей у народ, націю, засобом консолідації населення в державі. Цю функцію мови іноді називають державотворчою.

Серед функцій мови слід назвати також естетичну (мова як засіб створення культурних цінностей), номінативну (мова як засіб називання), магічно-містичну (мова як засіб звернення до вищих сил) тощо.

За кількістю мовців українська мова перебуває на 21 місці: нею користується від 42 до 50 мільйонів людей у світі (в Україні, у східній і західній діаспорі).

За давністю писемності українська належить до старописемних мов: її писемності понад тисячу років.

За призначенням українська мова — національна мова українського народу, державна мова України.

За генеалогічною класифікацією (походженням) українська мова належить до східної підгрупи слов’янської групи індоєвропейської мовної сім’ї.

 

 

Стильові різновиди української мови

Розмовний стиль

Сфера використання – усне повсякденне спілкування в побутів, у сім’ї, на виробництві.

Основне призначення – бути засобом впливу й невимушеного спілкування, жвавого обміну думками, судженнями, оцінками, почуттями, з’ясування виробничих і побутових стосунків.

Слід відрізняти неформальне й формальне спілкування. Перше – нерегламентоване, його мета й характер значною мірою визначаються особистими (суб’єктивними) стосунками мовців. Друге – обумовлене соціальними функціями мовців, отже, регламентоване за формою і змістом.

Якщо звичайне спілкування попередньо не планується, не визначаються мета його і зміст, то ділові контакти передбачають їх попередню ретельну підготовку, визначення змісту, мети, прогнозування, можливих висновків, результатів.

У повсякденній розмові мовці можуть торкатися різних, часток не пов’язаних між собою тем, отже, їхнє спілкування носить частіше довільний інформативний характер.

Ділова ж мова, як правило, не виходить за межі визначеної теми, має конструктивний характер і підпорядкована розв’язанню конкретних завдань, досягненню заздалегідь визначеної мети.

Основні ознаки:

1. безпосередня участь у спілкування;

2. усна форма спілкування;

3. неофіційність стосунків між мовцями (неформальне);

4. невимушеність спілкування;

5. непідготовленість до спілкування (неформальне);

6. використання несловесних засобів (логічних наголосів, тембру, пауз, інтонації);

7. використання позамовних чинників (ситуація, поза, руки, жести, міміка);

8. емоційні реакції;

9. потенційна можливість відразу уточнити незрозуміле, акцентувати головне.

Основні мовні засоби:

- емоційно-експресивна лексика (метафори, порівняння, синоніми та ін.);

- суфікси суб’єктивної оцінки (зменшено-пестливого забарвлення, зниженості);

- прості, переважно короткі речення (неповні, обірвані, односкладові);

- часте використовування різних займенників, дієслів із двома префіксами (поп-, пона-, поза-);

- фразеологізми, фальклоризми, діалектизми, просторічна лексика, скорочені слова, вигуки й т.д.);

- заміна термінів розмовними словами (електропоїзд – електричка, бетонна дорога – бетонка.

Типові форми мовлення – усні діалоги та полілоги.

Норми розмовного стилю встановлюються не граматиками, як у книжних стилях, а звичаєм, національною традицією – їх відчуває і спонтанно обирає кожен мовець.

Жанри реалізації – бесіда, лист.

Художній стиль

Цей найбільший і найпотужніший стиль української мови можна розглядати як узагальнення й поєднання всіх стилів, оскільки письменники органічно вплітають ті чи інші стилі до своїх творів для надання їм більшої переконливості та достовірності в зображенні подій.

Художній стиль широко використовується у творчій діяльності, різних видах мистецтва, у культурі й освіті.

Як у всіх зазначених сферах, так і в белетристиці (красному письменстві – художній літературі) це стиль покликаний крім інформаційної функції найсуттєвішу – естетичну: впливати засобами художнього слова через систему образів на розум, почуття та волю читачів, формувати ідейні переконання, моральні якості й естетичні смаки.

Основні ознаки:

1. найхарактерніша ознака художнього відтворення дійсності – образність (образ – персонаж, образ колектив, образ – символ, словесний образ, зоровий образ);

2. поетичний живопис словом навіть прозових і драматичних творів;

3. естетика мовлення, призначення якої – викликати в читача почуття прекрасного;

4. експресія як інтенсивність вираження (урочисте, піднесене, увічливе, пестливе, лагідне, схвальне, фамільярне, жартівливе, іронічне, зневажливе, грубе та ін.);

5. зображуваність (тропи, епітети порівняння, метафори, алегорії, гіперболи, перифрази, тощо; віршова форма, поетичні фігури); конкретно-чуттєве живописання дійсності;

6. відсутня певна регламентація використання засобів, про які йтиметься далі, та способів їх поєднання, відсутні будь-які приписи;

7. визначальним є суб’єктивізм розуміння та відображення (індивідуальне світобачення, світовідчуття і, відповідно, світовідтворення автора спрямоване на індивідуальне світосприйняття та інтелект читача).

Основні мовні засоби:

- наявність усього багатства найрізноманітнішої лексики, переважно конкретно-чуттєвої (назви осіб, рече, дій, явищ, ознак);

- використання емоційно-експресивної лексики (синонімів, антонімів, анонімів, фразеологізмів);

- запровадження авторських новаторів (слів, значень, виразів, формування індивідуального стилю митця);

- уведення до творів, зі стилістичною метою, історизмів, архаїзмів, діалектизмів, просторічних елементів., навіть жаргонізмів;

- поширене вживання дієслівних форм: родових (у минулому часі й умовному способі): Якби ми знали, то б вас не питали (Н. тв.); особових (у теперішньому й майбутньому часі дійсного способу): Все на вітрах дзвенітиме, як дзбан (Л.Костенко); у наказовому способі: В квітах всі вулиці кричать: нехай, нехай живе свобода! (П. Тичина);

- широке використання різноманітних типів речень, синтаксичних зв’язків, особливості інтонування та ритмомелодики;

- повною мірою представлені всі стилістичні фігури (еліпс, періоди, риторичні питання, звертання, багатосполучниковість, безсполучниковість та ін.).

За родами й жанрами літератури художній стиль поділяється на підстилі, які мають свої особливості мовної організації тексту:

а)епічні (прозові: епопея, казка, роман, повість, байка, оповідання, новела, художні мемуари, нарис);

б) ліричні (поезія, поема, балада, пісня, гімн, елегія. епіграма);

в) драматичні (драма, трагедія, комедія, мелодрама, водевіль);

г)комбіновані (ліро-епічний твір, ода, художня публіцистика, драма-феєрія, усмішка).

Науковий стиль

Сфера використання – наукова діяльність, науково-технічний прогрес, освіта.

Основне призначення – викладення наслідків дослідження про людину, суспільство, явище природи, обґрунтування гіпотез, доведення істинності теорій, класифікація й систематизації знань, роз’яснення явищ, збудження інтелекту читача для їх осмислення.

Основні ознаки:

1. ясність (понятійність) і предметність тлумачень;

2. логічна послідовність і доказовість викладу;

3. узагальненість понять і явищ;

4. об’єктивний аналіз;

5. точність і лаконічність висловлювань;

6. аргументація та переконливість тверджень;

7. однозначне пояснення причино-наслідкових відношень;

8. докладні висновки.

Основні мовні засоби спрямовані на інформування, пізнання, вплив і характеризуються:

- великою кількістю наукової термінології (транскрипція, турбуленція, дистиляція, реорганізація, атомна маса й т. ін.);

- наявність схем, таблиць, графіків, діаграм, карт, систем математичних, фізичних, хімічних та ін. знаків і значків;

- оперування абстрактними, переважно іншомовними словами (теорема, вакуум, синус, параграф, ценз, шлак та ін.);

- використовуванням суто наукової фразеології, стійких термінологічних словосполучень;

- залучення цитат і посилань на першоджерела;

- як правило, відсутністю авторської індивідуальної манери та емоційно-експресивної лексики;

- наявністю чіткої композиційної структури тексту (послідовний поділ н розділи, частини, пункти, підпункти, параграфи, абзаци із застосування цифрової або літерної нумерації);

- окрім переважного вживання іменників т відносних прикметників наявні дієслівні форми, частіше безособові, узагальнені чи неозначені, як правило, теперішнього часу; що констатують певні явища й факти; значну роль відіграють дієприслівникові та дієприкметникові звороти, які додатково характеризують дії, предмети та явища;

- монологічним характером текстів;

- переважанням різнотипних складних речень стандартних виразів (кліше).

Науковий стиль унаслідок різнорідності галузей науки та освіти складається з таких підстилів:

а) власне науковий - із жанрами текстів: монографія, рецензія, стаття, наукова доповідь повідомлення, курсова й дипломна роботи, реферат, тези) який, у свою чергу, поділяється на науково-технічні та науково-гуманітарні тексти;

б) науково-популярний – застосовується для дохідливого, доступного викладу інформації про наслідки складних досліджень для нефахівців, із використанням у неспеціальних часописах і книгах навіть засобів художнього та публіцистичного стилів;

в) науково-навчальний – наявний у підручниках, лекціях, бесідах для доступного, логічного й образного викладу й н включає використання елементів емоційності.

Публіцистичний стиль

Сфера використання – громадсько-політична, суспільно-виробнича, культурно-освітня діяльність, навчання.

Основне призначення:

1. інформаційно-пропагандистськими методами вирішувати важливі актуальні, злободенні суспільно-політичні проблеми;

2. активний вплив на читача (слухача), спонукання його до діяльності, до необхідності зайняти певну громадську позицію, змінити погляди чи сформувати нові;

3. пропаганда певних думок, переконань, ідей, теорій та активна агітація за втілення їх у повсякдення.

Основні ознаки:

- доступність мови й формування (орієнтація на широкий загал);

- поєднання логічності доказів і полемічності викладу;

- сплав точних найменувань, дат, подій, місцевості, учасників;

- висловлення наукових положень і фактів емоційно-експресивною образністю;

- наявність низки яскравих засобів позитивного чи негативного авторського тлумачення, яке має здебільшого тенденційний характер;

- широке використання художніх засобів (епітетів, порівнянь, метафор, гіпербол і т. ін.).

Основні мовні засоби:

- синтез елементів наукового, офіційно-ділового, художнього й розмовного стилів;

- лексика насичена суспільно-політичними та соціально-економічними термінами, закликами, гаслами (електорат, багатопартійність, приватизація та ін.);

- використовується багатозначна образна лексика, емоційно-оцінні слова (політична еліта, епохальний вибір та ін.), експресивні сталі словосполучення (інтелектуальний потенціал, одностайний вибір, рекордний рубіж), перифрази (чорне золото – вугілля, нафта, легені планети – ліси та ін.);

- уживання в переносному значенні наукових, спортивних, музичних, військових та інших термінів (орбіти співробітництва, президентський старт і под.);

- із морфологічних засобів часто використовується іншомовні суфікси і ст. (ист), - атор, - акція та ін. (полеміст, реваншист, провокатор); префікси псевдо; - нео-, сурес-, ін тре- та ін. (псевдотеорія, неоколоніалізм, супердержава, інтернаціональний);

- синтексисові публіцистичного стилю властиві різні типи питальних, окличних та спонукальних речень, зворотний порядок слів, складні речення ускладненого типу з повторюваними сполучниками ті ні.);

- ключове, вирішальне значення мають влучні, афористичні, інтригуючи заголовки;

- ключове, вирішальне значення мають влучні, афористичні, інтригуючі заголовки.

Публіцистичний стиль за жанрами, мовними особливостями та способом подачі інформації поділяється на такі підстилі:

а) стиль ЗМІ – засобів масової інформації (часописи, листівки) радіо, телебачення. тощо);

б) художньо-публіцистичний стиль (памфлети, фейлетони, політичні доповіді, нариси тощо);

в) есе (короткі нариси вишуканої форми);

г) науково-публіцистичний стиль (літературно-критичні статті, огляди, рецензії тощо).

Епістолярний стиль

Сфера використання – приватне листування.

Цей стиль може бути складовою частиною інших стилів, наприклад художньої літератури, публіцистики (“Посланія” І. Вишенського, “Листи з хутора” П Куліша та ін.).

Основні ознаки:

наявність певної композиції: початок, що містить шанобливе звернення; головна частина, у якій розкривається зміст листа; кінцівка, де підсумовується написане, та іноді постскриптум. (Р.S. – приписка до закінченого листа після підпису).

Основні мовні засоби – поєднання елементів художнього, публіцистичного та розмовного стилів.

Сучасний епістолярний стиль став більш лаконічним (телеграфним), скоротився обсяг обов’язкових раніше вступних звертань та заключних формувань увічливості.

Конфесійний стиль

Сфера використання – релігія та церква.

Призначення – обслуговувати релігійні потреби як окремої людини, так і всього суспільства.

Конфесійний стиль утілюється в релігійних відправах, проповідях, молитвах (усна форма) й у “Біблії” та інших церковних книгах, молитовниках, требниках тощо (писемна форма).

 

Основні засоби:

1. суто церковна термінологія і слова – символи;

2. непрямий порядок слів у реченні та словосполученні;

3. значна кількість метафор, алегорій, порівнянь;

4. наявність архаїзмів.

Конфесійний стиль від інших стилів відрізняє небуденна урочистість, піднесеність.

Офіційно-діловий стиль

У ст. 11. “Закону про мови” записано: “Мовою роботи, діловодства й документації, а також взаємовідносин державних, партійних, громадських органів підприємств, установ. організацій є українська мова”.

Офіційно-діловий стиль – функціональний різновид мови, який слугує для спілкування в державно-політичному, громадському й економічному житті, законодавстві, у сфері управління адміністративно-господарською діяльністю.

Основне призначення – регулювати ділові стосунки в зазначених вище сферах обслуговувати громадські потреби людей у типових ситуаціях.

Під функціональним різновидом мови слід розуміти систему мовних одиниць, прийомів їх виокремлення та використання, обумовлених соціальними завданнями мовлення.

Мовленню у сфері управління притаманна наука специфічних особливостей. Учасниками ділового спілкування є органи та ланки управління – організації, заклади, підприємства, посадові особи, працівники, Характер і зміст інформаційних зв’язків, у яких вони можуть бути задіяні, залежить від місця установи в ієрархії органів управління, її компетенції, функціонального змісту діяльності.

Ці стосунки стабільні й регламентуються чинними правовими нормами.

Специфіка ділового спілкування полягає в тому, що незалежно від того, хто є безпосереднім укладачем документа й кому безпосередньо його адресовано, офіційним автором та адресатом документа майже завжди є організація в цілому.

Іншою важливою характеристикою ділового спілкування є контракт на адресність інформації.

Суттєвим фактором ділового спілкування, що впливає на характер управлінської інформації, є повторність дій і ситуацій. Управлінська діяльність – це завжди – “гра за правилами”. Як наслідок цього повторність управлінської інформації приводить до регулярності використовування весь час однакових мовних засобів.

Наступною характерною рисою ділового спілкування є тематична обмеженість кола завдань, що вирішує організація, а це у свою чергу, є наслідком певної стабільності її функції.

Отже, можна вирізнити такі властивості управлінської інформації в умовах ділового спілкування:

5. офіційний характер; адресність; повторність; тематична обмеженість.

Специфіка офіційно-ділового стилю полягає в певних стильових рисах (ознаках), що притаманні лише йому, а саме:

- нейтральний тон викладу змісту лише у прямому значенні;

- точність та ясність повинні поєднуватись з лаконічністю, стислістю й послідовністю викладу фактів;

- документальність(кожний офіційний папір повинен мати характер документа), наявність реквізитів, котрі мають певну черговість, що дозволяє довго зберігати традиційні стабільні форми;

- наявність усталених одноманітних мов6них зворотів, висока стандартизація вислову;

- сувора регламентація тексту для чіткої організації текст поділяє на параграфи, підпункти.

Ці основні риси є визначальними у формуванні системи мовних одиниць і прийомів їх використання в текстах ділових (управлінських) документів.

Мовні засоби та способи викладу змісту, які дозволяють найефективніше фіксувати управлінську інформацію й відповідати всім вимогам, що до неї висуваються, а саме:

- широке використовування суспільно-політичної та адміністративно-канцелярської термінології (функціонування закладу, взяти участь, регламентація дій);

- наявна фразеологія повинна мати специфічний характер (ініціювати питання, висунути пропозицію, поставити до відома);

- обов’язкова відсутність будь-якої авторської мовної індивідуальності т емоційно-експресивної лексики;

- синонімія повинна бути зведена до мінімуму й не викликати двозначності сприймання;

- наявність безособових і наказових форм дієслів у формі теперішнього часу із зазначенням позачерговості, постійності дії;

- чітко регламентоване розміщення та будова тексту, обсяг основних частин, наявність обов’язкових стандартних стійких висловів, певних кліше (що дозволяє користуватися готовими бланками);

- до мінімуму зведено використання складних речень із сурядним і підрядним зв’язком, натомість широко використовуються безсполучникові, прості поширені (кілька підметів при одному присудку, кілька присудків при одному підметі, кілька додатків при одному з головних членів речення тощо).

Офіційно-діловий стиль має такі функціональні підстилі:

1. Законодавчий – використовується в законотворчій сфері, регламентує та обслуговує офіційно-ділові стосунки між приватними особами, між державою і приватними т службовими особами. Реалізується в Конституції, законах, указах, статутах, постановах та ін.

2. Дипломатичний – використовується у сфері міждержавних офіційно-ділових стосунків у галузі політики, економіки, культури.

3. Регламентує офіційно-ділові стосунки міжнародних організацій, структур, окремих громадян. Реалізується в конвенціях (міжнародних угодах), комюніке (повідомленнях). нотах (зверненнях), протоколах, меморандумах, договорах, заявах, ультиматумах і т.ін.

4. Юридичний використовується у юриспруденції (судочинство, дізнання. розслідування, арбітраж). Цей підстиль обслуговує й регламентує правові та конфліктні відносини:

- між державою та підприємствами й організаціями всіх форм власності;

- між підприємствами, організаціями та установами;

- між державою та приватними особами;

- між підприємствами, організаціями й установами всіх форм власності та приватними особами;

- між приватними особами.

- Реалізується в актах, позовних заявах, протоколах, постановах, запитах, повідомленнях та ін.

 

Культура ділового мовлення

Живе розмовне мовлення

Основою будь-якої мови є живе розмовне мовлення. Мовлення — процес добору й уживання засобів мови для порозуміння з іншими членами певної мовної громади. Мовлення є форма існування живої мови, у мовленні мова функціонує, перебуваючи в постійному розвиткові. Мова й мовлення нерозривно пов'язані. Мовлення існує на засадах певної мови, а мова розкриває себе в мовленні її носіїв. Мова щодо мовлення — явище загальне; вона належить усім, хто нею послуговується. Мовлення ж щодо мови — часткове, окреме, індивідуальне. Та без щоденного вжитку на всіх вікових і суспільних рівнях, повсякденного розвою форм та спілкування навіть найрозвиненіша мова приречена на асиміляцію і зникнення.

Культура спілкування

Добираючи ті чи інші мовні засоби, слід дотримуватися загальних етичних правил й орієнтуватися також і на позамовні чинники, досліджуючи їх як єдине ціле. Серед цих чинників провідними є суспільна царина й мета спілкування в реальних ситуаціях.

Оскільки мова є універсальний засіб спілкування, нагромаджування й передавання інформації, навчання, виховання та формування внутрішнього світу, вона немислима без належної культури мовлення.

Отже, культура мовлення — це сукупність таких якостей, які найліпше впливають на адресата з урахуванням реальної ситуації, поставлених мети й завдань. До них належать: точність, зрозумілість, чистота мови, багатство й розмаїтість, виразність, правильність. Кожен, хто бажає поліпшити свою культуру мовлення, має розуміти, що таке національна мова, у яких формах вона існує, яка різниця між книжною та розмовною мовами, що таке функційні стилі мовлення, чому в мові існують фонетичні, лексичні, морфологічні, синтаксичні варіанти, що таке мовна норма, опанувати й розрізняти навички добору й уживання мовних засобів у процесі діяльності, оволодівати нормами літературної мови, її багатствами.

Культура поведінки, культура мовлення і культура спілкування в житті найчастіше виступають у єдності. Культура спілкування є складовою частиною культури людини в цілому і безпосереднім модулятором людських стосунків. Стан моральної та психологічної культури спілкування в суспільстві відчутно впливає на стан економічного й політичного розвитку держави, духовність її громадян і їх національну свідомість. Культура спілкування формується багатьма поколіннями. Суспільство у цілому й кожний його член зокрема мають прагнути до того, щоб не лише зберегти, а і примножити духовний спадок попередників.

Живомовний етикет

Під живомовним етикетом розуміють розроблені правила мовної поведінки, систему живомовних формул спілкування. Знання правил мовного етикету, їх дотримування дає змогу людині почувати себе впевнено й невимушено, не відчувати незручностей через огріхи й непоправні дії, оминути кепкування з боку інших.

Безумовно, самі знання не забезпечать культури спілкування, якщо їх не будуть використовувати належним чином. Для того щоб спілкування було вдалим, слід мати відповідні вміння. Їх набувають із досвідом, за допомогою певних вправ. Для того щоб контакт був по-справжньому глибоким, особистість, крім знань про спілкування, певних навичок і вмінь, мусить мати ще й відповідну комунікативну настанову на спілкування. До того ж не просто настанову щодо налагоджування контакту, а — на особу як на загальнолюдську цінність. Тоді цей контакт стане олюдненим і спілкування вестиметься на високому рівні.

Носії літерної мови

Культура мови бере початок із самоусвідомлення мовної особистості. Вона зароджується й розвивається там, де носіям національної літературної мови не байдуже, як вони говорять і пишуть, як сприймають їхню мову в різних суспільних сферах, а також у контексті інших мов. Тобто культура мови безпосередньо пов'язана із соціологією і психологією не лише у сенсі напрацювання моделей ідеалів мовної поведінки, а й щодо формування мовної свідомості.

А ось як подає визначення поняття «культура мови» словник мовознавчих термінів: культура мови — це ступінь відповідності нормам орфоепії, слововживання та іншим установленим для даної мови; здатність наслідувати ліпші зразки у власному індивідуальному мовленні. Таким чином, блискуче володіння мовою, її нормами у процесі живомовної практики людини й розкриває її культуру мовлення. Мовлення вбирає в себе реальне говоріння, що триває в часі й розкривається у звуковій (включно із внутрішнім проговорюванням) або письмовій формі. Але опанувати літературні канони вимови й дотримувати їх набагато складніше й важче, ніж навчитися безпомилково писати. Фундаментальними причинами низької культури усного мовлення є порушування системи вимог, регламентування, значний вплив суржику й недостатнє знання засад літературної вимови. Ще з прадавніх часів уміння правильно говорити вважалося невід'ємною частиною виховання. У перших навчальних закладах Давньої Греції ораторське мистецтво вважали однією з семи головних наук.

« Заговори, щоб я тебе побачив.[1] »

Сократ

« Птаха пізнають по пір'ю, а людину по мові.[1] »

Українська народна мудрість

Справжньому спеціалістові властива широта світосприйняття, знання історії свого народу, розуміння проблем сьогодення, виразна громадянська позиція, оскільки інтереси будь-якого професіонала, якщо він людина інтелігентна, не вдовольняються вузькими фаховими рамцями.

Тільки взявши за основу процес спілкування й постійного навчання, можна сформувати не тільки пізнавальні дії, а й систему стосунків, спілкування в цілому, живомовну культуру молодого майстра будь-якої галузі.

 

Усне ділове спілкування

Зони спілкування

 

Ділове спілкування підсвідомо здійснюється на певній відстані між людьми, причому виділяються такі види зон спілкування:

· Інтимна зона (15 — 46 см) — спілкування з слизькими, батьками, родичами.

· Особиста зона (46 — 120 см)— відстань спілкування з друзями і однодумцями.

· Зона соціального спілкування (1,2 — 2,0 м) — встань на переговорах з приятелями і колегами по роботі.

· Формальна зона (2,0 — 3,6 м) — ділові переговори візити до вищих чиновників.

· Загальнодоступна або публічна зона (більше 3,6 м) спілкування з великою групою людей.

Величина кожної зони залежить не тільки від ситуації, а й від національно-культурного поля особистості, від статусу партнера, з яким ведеться спілкування, від власного настрою.

У діловому спілкуванні вироблені такі найбільш прийнятні правила:

· слід дотримуватись міри у дистанціюванні (не треба надмірно віддалятись і не надто наближатись до партнера)- дистанція між партнерами повинна відповідати ситуації;

· не варто починати спілкування з відстані більш ніж 4 м. Найбільш прийнятними на такій дистанції може бути посмішка чи кивок головою на знак привітання;

· перші фрази краще говорити на відстані соціальної зони (залежно від близькості відносин з партнером);

· найбільш головними, важливими Ідеями, інформацією з партнером обмінюються в особистій зоні;

· відстань треба долати поступово, а не перескакувати через одну чи дві зони. У такому разі легше досягти згоди, виважено розв'язати проблему;

· не порушати визначену зону, особливо інтимну, в ділових стосунках це є неприйнятним.

Нерідко ділове спілкування порівнюють з грою в шахи, де неможливо «закреслити» непродуманий хід. Якщо хід вже зроблено, ситуація змінюється, і наступні ходи необхідно робити за нових умов.

Фази спілкування

Ділове спілкування, як певний процес взаємодії людей, має свою стратегічну лінію, тактику проведення, а також певні фази. До фаз ділового спілкування відносяться початкова, основна і завершальна.
Початкова фаза — протягом якої встановлюють вихідні контакти, настроєність на спілкування, йде орієнтація в ситуації. У цій фазі постає завдання; спонукати ділового партнера до спілкування, зацікавити, створити максимальне поле для обговорення проблем. Тут також оцінюється стан партнера, визначаються стратегія і тактика спілкування, вибирається певний тон взаємин, виявляється намір партнера і йде орієнтація в розподілі ролей.
Основна фаза — протягом якої реалізується певна послідовність дій, а саме: встановлюється проміжна та кінцева мета спілкування, виконуються безпосередні мовні, немовні та документальні контакти, йде взаємний аналіз вихідних та проміжних пропозицій, пошук узгодження рішень, відбувається розподіл ролей за принципом «домінування-підпорядкування», визначення перспектив спілкування.
Завершальна фаза — протягом якої формулюються підсумки ділової взаємодії, відбувається вихід із контакту, формуються основи для подальшої взаємодії.

Форми і функції спілкування

Здійснюються ділові взаємини у двох формах: контакту та взаємодії.
Контакт — це одиничний акт, в якому відсутня система узгодження дій партнерів стосовно один одного. Основу ж ділових взаємин партнерів складають не контакти, а їх взаємодія.
Взаємодія (інтеракція) — аспект спілкування, що проявляється в організації людьми взаємних дій, спрямованих на реалізацію спільної діяльності, досягнення певної вигідної обом сторонам мети.
Під соціальною їнтеракцією (від лат.іnteraction — взаємодія) розуміють безпосередню мІжособистісну комунікацію (обмін символами), важливою особливістю якої визначається здатність людини «виконувати роль Іншого», Уявляти, як її сприймає партнер по спілкуванню, і відповідно інтерпретув

© 2013 wikipage.com.ua - Дякуємо за посилання на wikipage.com.ua | Контакти