Вихід України на світову арену як незалежної самостійної держави загострив багато проблем – економічних, політичних, соціальних. Невідворотно постало питання про стан і статус української мови, яка століттями перебувала на периферії наукового та офіційного-ділового життя. З наданням українській мові статусу державної реально виникла потреба державних службовців, фахівців різних галузей господарства досконало володіти державною мовою для ефективного виконання посадових обов’язків. Завдання щодо формування та розвитку багатої мовної особистості покладено сьогодні і на вищі навчальні заклади. З цією метою був рекомендований Міністерством освіти і науки України для впровадження у навчальні плани всіх профілів та спеціальностей курс української мови, який має професійне спрямування.

Пропонований посібник покликаний послідовно і детально висвітлити питання сучасного ділового мовлення, пов’язаного з економічною сферою. Він містить теоретичний виклад основних положень про суть та функції мови, загальних питань походження та історії розвитку української літературної мови, висвітлює стан і статус української мови сьогодні.

Посібник зорієнтований на формування у студентів вищих навчальних закладів різного рівня акредитації знань про особливості функціонально-стилістичних різновидів української літературної мови, які співвіднесені з поняттям ділова українська мова, – наукового та офіційно-ділового стилів, специфіку усної та писемної форм їх реалізації з урахуванням фахової спрямованості навчання майбутніх економістів, менеджерів, банківських працівників, фахівців з проблем економічної соціології.

Характеристика вимог щодо усного професійного мовлення передбачає виділення основних орфоепічних та акцентуаційних правил, форм і жанрів усного ділового мовлення (публічний виступ, телефонна розмова, ділова бесіда). Аналіз особливостей писемного ділового мовлення пов’язаний з визначенням змісту, структури, порядку складання та оформлення різних видів документів, використання яких зумовлено навчальною та науковою роботою студентів і майбутньою професійною діяльністю.

Посібник сприятиме активізації та поглибленню знань граматики, лексики, фразеології та синтаксису сучасної ділової мови, а також розвиткові та удосконаленню вмінь і навичок роботи з текстами наукового та офіційно-ділового стилю в межах сфери професійного спрямування.

Словник-довідник, доданий до посібника, допоможе уникнути типових помилок у вживанні слів та побудові словосполучень, поширених у системі ділового мовлення.

Зважаючи на відсутність єдиної програми з курсу ділової української мови, схваленої Міністерством освіти і науки України, у посібнику подано програму, затверджену вченою радою Львівського національного університету імені Івана Франка, плани практичних занять, орієнтовну тематику рефератів та перелік програмних іспитових вимог.

Зміст і структура посібника узгоджується із навчальними планами для студентів різних економічних спеціальностей.

Посібник може бути корисний усім, хто цікавиться проблемами професійного ділового мовлення, а також бажає підвищити загальний рівень культури мовлення.

ВСТУП

Мова як суспільне явище. Функції мови в суспільстві

Мова – це єдина, цілісна, складна система знаків: фонем (звуків), морфем (частин слова), слів, речень, яка служить для називання предметів, явищ об’єктивної дійсності та понять, є засобом спілкування, обміну думками і формування думок.

Мова – явище фізичне, фізіологічне, антропологічне, суспільне. Умова його існування – людське суспільство. Це феномен людської цивілізації. Зв’язок мови й суспільства обопільний. Вона – одна з головних ланок ланцюга “суспільна свідомість – праця – мова”, що робить людину власне людиною. Мова – найважливіше знаряддя соціалізації людини. Суспільна сутність людини виявляється уже в тому, що вона щодня спілкується, пристосовується до свого оточення, зміцнює суспільні зв’язки, взаємодіє зі суспільними групами.

Мова – засіб спілкування, мислетворення, інтелектуального та естетичного освоєння світу, нагромадження і збереження людського досвіду, а також умова подальшого поступу усього людства.

Мова лежить в основі духовного єднання людей у певну спільноту, вона є „найдосконалішим, незамінним засобом етнічної (національної) єдності” (В. Чапленко), „найголовнішим і найміцнішим цементом, що об’єднує етнографічний народ і перетворює його в свідому націю” (І. Огієнко). У ній виявляється генотип нації, досвід її буття, закладено код нації, її ментальність. Мова – найважливіша ознака нації і засіб репрезентації її у світі.

Формою існування мови є мовлення – конкретний, практичний вияв мови, „мова в дії”, реалізація мови у різних сферах.

Щоб осягнути роль мови в суспільстві, варто розглянути її функції, важливі для суспільства взагалі і для кожного окремого носія мови. Узагальнити їх можна як функції спілкування, повідомлення і впливу.

Комунікативна функція.

Мова є засобом спілкування і порозуміння між людьми.

Це одна з найголовніших соціально-практичних функцій мови. Вона є важливою для кожної людини, для існування суспільства і для життя самої мови.

Усе життя людини – це її спілкування з оточенням і взаємний вплив один на одного. Спілкування, стосунки з іншими людьми – життєва доконечна потреба, а водночас і найбільша розкіш, яка дає щастя. Неможливість спілкуватися означає важку і гнітючу самотність.

Досліджуючи закони спілкування, психологи визначили, що контакти людини зі світом вкладаються у сім кіл спілкування, перше з яких – це сім’я, де вона народилася, а найширше, сьоме, – спілкування зі світом (цьому сьогодні сприяють розвинені інформаційні технології). Поміж ними – стосунки між друзями, партнерами, колегами, “службовими людьми”, земляками. У кожному з цих кіл людина формує свою мовну поведінку. Професійне спілкування – одна з важливих ланок цього ланцюга.

Мова – засіб обміну інформацією у всіх суспільно важливих сферах комунікації: у політиці, в науці, у галузі економіки, у виробництві і діловій сфері, в освіті, культурі та ін. Обслуговуючи потреби суспільства у забезпеченні інформаційних процесів, мова утверджує свою поліфункціональність, повнокровність і силу. Спілкування дає життя самій мові, адже мова, якою ніхто не спілкується, стає мертвою.

Мова – це універсальний засіб спілкування. Описи усіх можливих знакових систем, які спроможні передати інформацію, лише доводять, що це ”роди мов”, – мова зору, слуху, дотику. “Без розуміння мови немає мови взагалі”[1].Невербальна комунікація є похідною від мовної комунікації, бо всі можливі знаки і сигнали нам щось “промовляють”.

Мислетворча функція.

Мова – засіб людського мислення: творення, оформлення і вираження думки.

Мова – це „дійсність думки”, „тіло думки”. Вона не є відображенням світогляду, який склався, а діяльністю, що його становить. Мислити – означає оперувати мовним матеріалом, словами, реченнями, без цього органічного зв’язку мовлення і пізнавальна діяльність людини неможливі. Мислення – це внутрішнє мовлення.

Кожний момент діяльності зумовлюється думкою і її носієм – мовою.

Номінативна функція

Мова є засобом називання усіх предметів, ознак, дій, кількості, усього навколишнього світу, реальних та ірреальних сутностей. Цей процес науковці називають лінгвалізацією, або омовленням світу.

Незважаючи на однаковість реалій, кожна нація бачить світ по-різному. Українська мова – це самобутня мовна картина світу української нації. Порівняймо, українське слово лікарня пов’язане зі словами лікувати, ліки,тоді як російське больница асоціюється зі словами болеть, боль; українське шанувальник має зв’язок зі словами шанувати, пошана, а російське поклонник – зі словами поклоняться, поклонение та ін. Разом з іншими факторами етнотворення мова формує національний менталітет, національну культуру і духовність нації. В основі українського менталітету – „природа світовідчуття, оригінальна цивілізаційна рефлексія на навколишній світ”[2]. Омовлені загальнолюдські поняття існують поряд із національно вагомою лексикою з мовного і соціально-культурного простору саме української нації, напр.: лани широкополі, садок вишневий, дівчина як калина, доля стелиться рушниками, чорнобривці посіяла мати, День злуки, Крути, тридцятикілометрова зона відчуження, скнилівська трагедія, помаранчева революція та ін.

Процес омовлення світу можна уявити і як щоденні відкриття малої дитини, яка пізнає світ за допомогою мови: називання предметів (іменники), дій (дієслова), ознак (прикметники) – ось її перші доторкання до усього навколо, і як потужний Ніагарський водоспад інформації, що спадає на нас завдяки поступу людства. Назвімо, наприклад, нові спеціальності, що з’явилися останніми роками на економічних факультетах: „Менеджмент організацій”, „Інформаційні системи в менеджменті”, „Банківська справа”, „Фінанси і кредит”, „Економічна соціологія”, „Економічна статистика” та ін. Кожна із цих галузей має свою потужну терміносистему.

Пізнавальна функція

Мова – засіб пізнання світу і накопичення людського досвіду.

У пізнанні нового, раніше не відомого мова є обов’язковим чинником. „Роль думки і мови в пізнанні світу нагадує прокладання тунелю: думка у мовній формі вгризається в породу невідомого і застигає у вигляді кріплень, без яких тунель обвалився б”[3].

Мова – енциклопедія людського досвіду усіх попередніх поколінь. Думки, виражені за допомогою мови, збереглися на камені і глиняній табличці, на пергаменті і папері. „Вся людська культура й цивілізація нерозривно зв’язані з цим величезним сховищем людських знань і досвіду, що їх нагромаджено за весь час існування людства як суму знань видатних людей усіх поколінь”[4]. Вивчаючи інші мови, ми пізнаємо інший світ, іншу культуру і збагачуємо свій досвід і знання.

Культурологічна функція

Мова – носій культури, засіб нагромадження суспільно-історичного, культурного надбання народу – творця мови.

Оволодіваючи мовою, людина оволодіває і культурою народу. Мова – “генофонд культури” (О. Гончар), “жива схованка людського духу” (П. Мирний). Вона духовно єднає покоління, дає змогу сягнути культурних скарбів минулих століть.

Мова – це міст між культурами. Через мову можна глибше пізнати традиції і здобутки чужої культури. Українська мова – це ключ до багатої української культури.

Естетична функція.

Мова – засіб творення позитивних емоцій, краси.

Естетика мови – це ресурси і можливості мови виступати в контексті мистецтва. Словесне мистецтво – це творення художніх образів у всіх родах і жанрах літератури, у публіцистиці, ораторському слові. Творчість Гомера, Есхіла, Данте, Шекспіра, Байрона, Шіллера, Гюґо, Бальзака, Бічер-Стоу, Марк Твена, Пушкіна, Льва Толстого, Достоєвського – це сторінки світової величі мистецтва слова, які не залишать байдужими жодного, хто до них доторкнеться. Український фольклор, пісні, мистецьке слово І. Котляревського, Т. Шевченка, І. Франка, Лесі Українки, М. Рильського, О. Гончара та інших наших великих майстрів слова – невичерпне джерело естетичної насолоди.

Однакове задоволення, позитивні емоції ми маємо від слова писемного і живого, якщо митець уповні виявив естетичний потенціал слова або якщо воно звучить досконало. Читання художньої літератури, заучування напам’ять улюблених віршів – це виховання відчуття краси мови, примноження краси нашого буття.

Експресивна функція.

Мова є засобом вираження внутрішнього світу людини.

Мову вживають не так для простого повідомлення, як для вияву своїх переживань, почуттів, емоцій. Радість, щастя, здивування, смуток, гнів, неспокій та глибині порухи інших почуттів розкриваються для інших через мову. А вся система мовних засобів, що висловлюють світ емоцій, віддзеркалює неповторність світобачення і світовідчуття української нації, особливості морально-етичних принципів і релігійних настанов.

Ідентифікаційна функція.

Мова є засобом ототожнення в межах певної спільноти.

Вона єднає між собою представників певної нації у часі і просторі. Завдяки мові ми усвідомлюємо себе українцями, відчуваємо свою спільність з тими, хто далеко від нас, із тими, хто жив до нас. Мова – це той “найважливіший, найдорожчий і найміцніший зв’язок, що з’єднує віджилі, живі й майбутні покоління народу в одне велике історичне живе ціле. Вона не тільки виражає життєвість народу, але є саме це життя” (К. Ушинський).

Мова консолідує націю. „Національно-мовна свідомість об’єднує народ як у науково-культурному житті, такі в суспільно-політичному, спрямовує його на діяння. Мова – довговічніша за будь-яку форму суспільної організації. Випливаючи з непізнаних глибин людської природи, вона стає цементуючим ферментом нації”[5]. Ця функція пов’язана із набуттям національної гідності.

Етична функція.

Мова – засіб дотримання норм поведінки, моральних правил.

Досягається це існуванням сукупності мовленнєвих етикетних формул та настанов щодо їх використання. Ввічливість, чемність, тактовність, шанобливість, стриманість – визначальні ознаки українського мовленнєвого етикету.

„Етичне в мові, – зауважує Н. Бабич, – це конкретно-історична система мовних засобів (ресурсів) відповідно до форми моральної свідомості й поведінки людини, що передбачає ефект добра”[6]. Слово доброзичливе, добродарне має бути в основі етики спілкування.

Фатична функція.

Мова є засобом фатичного спілкування.

Фатична комунікація (дослівно – беззмістовна, пуста) – обмін неінформативними з погляду реальної комунікації повідомленнями, які виконують важливу етикетну функцію. “Це є своєрідна мовна гра, яку зобов’язані підтримувати члени суспільства, дотримуючись етикетних настанов.”[7] Це зачин розмов, стримані відповіді, стереотипні запитання про життя, сім’ю, справи, здоров’я, врожай, як-от: Як справи? Дякую, добре. А у вас? Як життя? Що нового? Як успіхи? та ін. Поетеса Ліна Костенко порівняла цей обмін репліками з ”настільним тенісом розмов”. Характер цих запитань умовний, але для встановлення контакту, підтримання розмови вони дуже важливі. Фатична комунікація має національну специфіку, а також відповідає нормам народної етики. Без дотримання фатичних ритуалів не буде мати успіху дипломатія, ділові перемовини.

Це перелік основних функцій мови. Мова – безмежний океан, який оточує людину. Кожний порух думки, імпульс почуттів, волі, намір самовираження пов’язаний із використанням мови. Охоплюючи усі сфери суспільного життя, мова супроводжує поступ суспільства. Тому функції мови можна розглядати докладніше, називаючи їх далі. Волюнтативна:мова є засобом вираження волі щодо співрозмовника: прохання, запрошення, поради, спонукання. Виховна:слово прищеплює моральні приписи, виховує національно-свідомого громадянина, естетичне світовідчуття. Магічно-містична:йдеться проіснування особливо таємничої, магічної, гіпнотичної сили слова. Ця сила слова своєю дією може впливати на душевний і фізичний стан, поведінку людини. Її використовували в давнину в замовляннях, або заговорах, які мали практичну функцію, але за словесною формою були справжніми мистецько-поетичними творами. Колядки, щедрівки, примовки – це приклади віри українського народу в магічно-дієву силу слова. Магія слова виявляється і в тому, що воно здатне викликати уявлення, образи предметів, істот, які не існують взагалі. Філософсько-світоглядна:мова прив’язує етнос до його природного оточення, ландшафту, предметного обжитого космосу, з рослинністю та звіриною включно, який становить неорганічне тіло народу. Державотворча: мова є виявом саморозвитку держави, головним чинником, який консолідує сучасне українське суспільство в націю. Цю функцію мова може виконувати з опорою на усі свої основні функції, забезпечуючи підвищення авторитету української мови, формування національно-свідомої еліти, культурного, інформаційного, засадничо-ідеологічного суверенітету.

Усі функції мова не виконує окремо, вони взаємодіють між собою, впливають одна на одну або ж близькі за своєю суттю. Скажімо, фатична функція випливає з етичної, естетична є складовою культурологічної, акумулятивна є результатом пізнавальної, а державотворча функція реальна лише за умови дії усіх. Повнота виконання функцій означає ефективність мовоіснування.

Фонетичний рівень

1. Поява на місці давніх звуків ыта ізвука ивисокого піднесення переднього ряду, перед яким приголосні звуки завжди тверді, напр.: тихий, низький, кислий.

2. Голосний ене пом’якшує попередні приголосні звуки, напр.: теплий, село, небо.

3. Поява голосного звука іна місці давнього звука ь (ять), напр.: ліс, сіно, хліб (пор. у російській мові лес, сено, хлеб).

4. Чергування о, е з і у новозакритих складах, напр.: дім – дому, піч – печі.

5. Шиплячі, губні та звук рв кінці слова завжди тверді, напр.: плащ, голуб, повір.

6. Після шиплячих та й перед наступними споконвічно твердими приголосними звук е змінюється на о, напр.: жонатий (пор. женитися), шостий (пор. шести), копійок (пор. копієчка).

7. Приголосний лзмінюється на ву формах дієслів минулого часу чоловічого роду, напр.: писав, читав, знав (пор. у російській мові писал, читал, знал).

Морфологічний рівень

1. Збереження окремого типу відмінювання (ІV відміна) іменників середнього роду, напр.: теля, курча, ім’я (пор. родовий відмінок теляти, курчати, імені).

2. Збереження давніх закінчень -ою, -ею іменників (І відміна) у формі орудного відмінка однини, напр.: рукою, петлею, душею (пор. в російській мові рукой, петлей, душой).

3. Закінчення давального відмінка однини -ові, -еві (-єві) іменників чоловічого роду, напр.: батькові, синові, лікареві, Андрієві.

4. Стягнені форми якісних прикметників жіночого, середнього роду та множини, напр.: добра, добре, добрі (пор. в російській мові добрая, доброе, добрые).

5. Збереження форм інфінітива на -тидієслів, напр.: писати, читати, брати (пор. в російській мові писать, читать, брать).

6. Наявність складної форми майбутнього часу дієслів, напр.: писатиму, читатиму, працюватиму.

7. Наявність чергування приголосних г, к, хіз з, ц, су відмінкових формах іменників, напр.: нога, рука, вухо – нозі, руці, вусі тощо.

Отже, українська мова – це самостійна давня слов’янська мова, яка має свої особливості на фонетичному, морфологічному рівнях. Це підтверджується також на рівні лексики, фразеології та правопису[8].

Про красу і багатство української мови у порівнянні з іншими слов’янськими мовами говорив видатний український та російський вчений ХІХ ст. І. Срезневський:

„Сила людей переконана, що ця мова є однією з найбагатших мов слов’янських, що вона навряд чи поступиться богемській щодо рясноти слів і висловів, польській щодо барвистості, сербській щодо приємності, що це мова, яка навіть у вигляді необробленому може стати нарівні з мовами обробленими; щодо гнучкості й багатства синтаксичного – це мова поетична, музикальна, мальовнича” .

Історія розвитку української мови – це довготривалий, складний процес, який віддзеркалює історію її народу-носія, є неодмінною умовою розуміння глибинних змін, що відбуваються в мові, можливістю усвідомити цінність та самобутність мови, є „інструментом реанімації національної свідомості”[9].

Формування української національної мови відбувається на основі мови народності в період інтенсивного становлення української нації (друга половина ХVІІІ – початок ХІХ ст.) як стійкої спільності людей, що мають спільну територію, економічні та політичні зв’язки, літературну мову, культуру.

Питання походження української мови досі є предметом особливої уваги науковців. Відповідаючи на питання „З якого часу існує українська мова?”, звичайно, слід пам’ятати слова О. Потебні про те, що поява мови – це „не народження дитини і не падіння яблука, про яке при спостереженні можна сказати, що воно сталося о такій-то годині, хвилині. Тут встановлюється тільки сторіччя, пізніше за яке могло відбутися виділення мови”.

Традиційно вважали, що українська мова походить із давньоруської як мови спільної для трьох братніх народів (українського, російського та білоруського) і сформувалась на основі її південноруських діалектів. Найважливіші фонетичні, лексичні та граматичні особливості української мови почали зароджуватися та розвиватися ще з ХІІ ст. У ХІV – ХVІ ст. вона вже склалася у своїй фонетичній системі, граматичній будові, словниковому складі як окрема слов’янська мова – мова української народності, а подальшому історичному розвитку – мова української нації.

Прихильники теорії самостійницького розвитку (І. Огієнко, С. Смаль-Стоцький, Є Тимченко, В. Ганцов, П, Ковалів, Ю. Шевельов, Г. Півторак, В. Німчук, В. Русанівський та інші) гостро критикували теорію російського вченого О. Шахматова про походження української мови із спільноруської прамови. Посилаючись на праці видатного українського історика М. Грушевського, який вважав, що „за поріг історичних часів для українського народу можна прийняти IV ст. н.е., коли ми вже маємо відомості, котрі можна прикласти спеціально до нього. До цього часу ми можемо говорити про нього як про частину слов’янської групи племен”, І. Огієнко, наприклад, робить висновок, що на Сході слов’янства ніколи не було й не могло бути якоїсь однієї спільної руської мови[10].

Про те, що структурно одноманітної живої мови східних слов’ян у добу Київської Русі не було, стверджує В. Німчук[11]. Отже, говорити про розвиток сучасних східнослов’янських мов з єдиної монолітної давньоруської мови немає підстав. Якщо це так, то слід визнати, що східнослов’янські мови почали формуватися після розпаду праслов’янської етномовної спільності (V–VI ст.) з пізньопраслов’янських діалектів східного ареалу без посередництва східнослов’янської прамови [12].

У своєму розвитку українська мова пройшла кілька етапів. Як до питання становлення, так і до проблеми періодизації науковці підходять по-різному. Поширеною є періодизація, запропонована О. Горбачем [13]:

1.Протосхіднослов’янська доба	500/800 – 900/1000 по Хр.
2. Старо-українська доба	900/1000 – 1350 по Хр.
3. Середньо-українська доба	1350/1400 – 1750/1800
4. Ново-українська доба	1780/1800 – ХХ вік

За теорією Ю. Шевельова[14], у розвитку української мови слід виділяти чотири періоди від часу розпаду праслов’янської мови: 1) протоукраїнська мова (VІІ–ХІ ст.); 2) староукраїнська (ХІ–ХIV ст.); 3) середньоукраїнська (кінця ХІV – початку ХVІІІ ст.); 4) нова українська мова.

Кожен із цих періодів мав свої особливості – мова невпинно розвивалася, набувала нових ознак, розширювала чи звужувала сфери вживання, змінювала свій статус, зазнавала утисків, заборон, насильницької асиміляції, знову відроджувалася й сьогодні сягає найбільших державних висот.

Стаття 10.

Державною мовою України є українська мова. Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України. В Україні гарантується вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов національних меншин України.

Різне розуміння і застосування положень статті 10 Конституції України викликало практичну необхідність у їх роз’ясненні та офіційній інтерпретації.

16 грудня 1999 року Конституційний Суд прийняв рішення про офіційне тлумачення статті 10 Конституції України щодо застосування державної мови органами державної влади, органами місцевого самоврядування та використання її у навчальному процесі в освітніх закладах країни.

Конституційний Суд ухвалив, що положення частини першої статті 10 Конституції України, за якою „державною мовою України є українська мова”, треба розуміти так: українська мова як державна є обов’язковим засобом спілкування на всій території України при здійсненні повноважень органами державної влади та органами місцевого самоврядування (мова актів, роботи, діловодства, документації тощо), а також в інших публічних сферах суспільного життя, що визначаються законом.

Поряд з державною при здійсненні повноважень місцевими органами виконавчої влади, органами Автономної Республіки Крим та місцевими органами самоврядування можуть використовуватися російська та інші мови національних меншин у межах і порядку, що визначаються законами України.

Мовою навчання в дошкільних, загальних середніх, професійно-технічних та вищих державних та комунальних навчальних закладах України є українська мова[27].

Рішення Конституційного Суду України є обов’язковим до виконання на території України, остаточним і не може бути оскарженим.

Попри те, що Конституційний Суд дав чітку орієнтацію суспільству в розв’язанні мовних питань та визначенні напряму мовного будівництва, сама історія нашої держави, суспільної свідомості та підсвідомості, довжелезний список заборон української мови, що здійснювався протягом сторіч, моральна неготовність великої частини населення повсякденно користуватися українською мовою, переконує в тому, що вирішення проблеми її життєдіяльності в різних сферах життя суспільства не може відбуватися безболісно.

Сьогодні немає і не може бути громадянина України, якого б обходило мовне питання. Поет і народний депутат Борис Олійникпереконаний: „Завдання мови – творити громадянина”. Саме тому великий резонанс у суспільстві викликали парламентські слухання „Про функціонування української мови в Україні”, проведені Комітетом з питань культури і духовності Верховної Ради України 12 березня 2003 року. В них взяли активну участь найширші кола громадськості, науковці, освітяни. Було прийнято низку ухвал, зокрема щодо вироблення механізмів атестації державних службовців на знання української мови та запровадження системи курсів української мови для державних службовців усіх рівнів, створення спеціальних україномовних програм у комп’ютерній мережі Інтернет та на лазерних дисках, широке обговорення в засобах масової інформації актуальних проблем сучасного стану української мови та завдань щодо підвищення її авторитету і престижу тощо.

На сучасному етапі спостерігаємо такі основні тенденції розвитку української літературної мови[28]:

· розширення суспільних функцій, сфер застосування, входження її в нові галузі знань, зокрема інформатику;

· поповнення української мови великою кількістю номінативних словосполучень, що відображають реалії економічного, політичного та культурного життя сучасної України, напр.: альтернативні вибори, гілки влади, інформаційний простір, правова держава, соціальний захист, ринкові відносини;

· поява нових, активізація вживання та розширення значень раніше відомих слів, напр.: довкілля, підписант, перемовини, голубі шоломи, намет;

· інтенсивне збагачення за рахунок запозичень української термінології, зокрема: а) суспільно-політичної: імідж, консенсус, брифінг, електорат, піар; б) бізнесової: реприватизація, менеджмент, інвестор, маркетинг, сертифікат; в) технічної: комп’ютер, принтер, факс, дискета та ін.;

· переміщення певної частини спеціальної лексики до розряду широковживаної, зокрема, економічно-фінансових термінів: аудитор, емісія, інвестор, ліцензія, менеджер; юридично-правової лексики та фразеології: державотворення, законопроект, плюралізм; парламентсько-дипломатичної лексики: електорат, ротація, толерантний;

· встановлення тісних контактів української мови з різними мовами світу, посилення явищ інтернаціоналізації українського словотвору. Наприклад, спостерігаємо активне використання складних найменувань, що містять іншомовні компоненти: авто-шоу, експрес-анкета, прес-секретар, хіт-парад, гала-концерт, бізнес-леді). За останні 10–15 років простежуються явища, які нівелюють національні риси української мови, знижують її естетичні якості, – тотальне „засмічення” іншомовними словами, і це при тому, що існують українські назви, напр.: брифінг (зустріч), дивіденд (прибуток), презентація (показ, ознайомлення), шоп (магазин), ноу-хау (знаю як);

· намагання вилучити зі словника української мови ті іншомовні слова, які стали органічними її елементами, і замінити їх давніми або штучно створеними, особливо в галузі термінології та професійної лексики, напр.: аеродром → летовище, снаряд → гарматень, кулемет → скоростріл, вертоліт → гвинтокрил, фотографія → світлина, слайд → прозірка;

· лібералізація норми (особливо в галузі слововживання, вимови й правопису[29]) як небажане явище, що супроводжує „збільшення” української мови в комунікативному просторі України, напр.: кажу, люблю, грошей, пересічний, читання. Природніше було б, якби збільшення „кількості” відбувалося одночасно із зміцненням нормативності. Якщо поняття „стабільність”, стверджують мовознавці, „не стане одним із правописних пріоритетів, то не за горами той час, коли нове покоління кодифікаторів. вихованих епохою глобалізації, захоче повернути первісне звучання всім „перекрученим” формам, інакше кажучи, їх англізувати, германізувати, франкізувати і т. ін. Це змінить сучасне обличчя української мови. Можливо, зробить його європейськішим. Чи стане воно від цього привабливішим для самих українців?”[30];

· звільнення від нашарувань умисної русифікації лексичної, граматичної системи та правопису української мови;

· зближення діалектів з українською літературною мовою;

· зростання зацікавленості у вивченні української мови громадян інших країн з метою навчатися, працювати в Україні чи навіть отримати українське громадянство.

Українська мова входить у ХХІ ст. як мова, що успішно забезпечує складні, відповідальні та багатоаспектні потреби державного та етнокультурного розвитку українського народу, має функціонально динамічну й відкриту для подальшого розвитку структуру. Требу лише сприяти цьому.

Таблиця 1. Ознаки усної та писемної форм літературної мови

усне мовлення

писемне мовлення

Первинне.
Діалогічне (полілогічне) і монологічне.
Розраховане на слухача.
Часто непідготовлене заздалегідь, допускає імпровізацію.
Передбачає живе спілкування.
Інтонаційно оформлене, супроводжується мімікою, жестами.
Чітко індивідуалізоване.

8. Емоційно й експресивно забарвлене. 9. Допускає використання повторів, зіставлень, різних тропів та фразеологізмів.

Вторинне.
Монологічне.
Графічно оформлене.
Пов’язане з попереднім обдумуванням.
Передбачає ретельний відбір фактів та їх мовне оформлення.
Чітке підпорядкування мовних засобів стилю і типу мовлення.
Повний і ґрунтовний виклад думки.
Поглиблена робота над словом і текстом.
Допускає редагування та самоаналіз написаного.

Усна та писемна форми реалізації безпосередньо пов’язані з різними видами мовленнєвої діяльності (слухання – читання, говоріння – письмо) та між собою. Часто виникають ситуації, коли заздалегідь підготовлений писемний текст треба озвучити, тобто подати як вид усного мовлення. Суттєвої відмінності між обома формами, наприклад, ділового чи наукового тексту не існує, однак варто знати деякі шляхи наближення писемного мовлення до усного і скористатися ними в практичній роботі.

Розділ 1

П Р О Г О Л О Ш У Є

НЕЗАЛЕЖНІСТЬ УКРАЇНИ та створення самостійної української держави – УКРАЇНИ.

Територія України є неподільною і недоторканною.

Віднині на території України мають чинність виключно Конституція і закони України.

Цей акт набирає чинності з моменту його схвалення.

ВЕРХОВНА РАДА УКРАЇНИ

24 серпня 1991 року

Зразок адміністративно-канцелярського підстилю:

ПЛАСТИКОВІ КАРТКИ

VISA AVAL

Пластикові картки VISA AVAL – це універсальний платіжний засіб, що дає змогу отримати готівку в більше, ніж 12 млн пунктах обслуговування понад 220 країн світу, а також здійснити найрізноманітніші платежі.

Чекаємо за адресою:

вул. Лисенка, 5, м. Львів 79011

(тел.: /032/ 238-92-34, факс /032/ 238-86-64)

Нинішній студент – майбутній фахівець – безпосередньо долучений до наукової та про

Предыдущая12 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 Следующая