ВІКІСТОРІНКА
Навигация:
Інформатика
Історія
Автоматизація
Адміністрування
Антропологія
Архітектура
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Військова наука
Виробництво
Географія
Геологія
Господарство
Демографія
Екологія
Економіка
Електроніка
Енергетика
Журналістика
Кінематографія
Комп'ютеризація
Креслення
Кулінарія
Культура
Культура
Лінгвістика
Література
Лексикологія
Логіка
Маркетинг
Математика
Медицина
Менеджмент
Металургія
Метрологія
Мистецтво
Музика
Наукознавство
Освіта
Охорона Праці
Підприємництво
Педагогіка
Поліграфія
Право
Приладобудування
Програмування
Психологія
Радіозв'язок
Релігія
Риторика
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Статистика
Технології
Торгівля
Транспорт
Фізіологія
Фізика
Філософія
Фінанси
Фармакологія


Українська національна та літературна мова. Тенденції розвитку української літературної мови на сучасному етапі

Національна мова – це мова, що є засобом усного й письмового спілкування нації.

Національною мовою української нації є українська мова. Сьогодні нею розмовляє більша частина нації, тобто вона має загальнонаціональний характер.

Поняття „національна мова” охоплює всі мовні засоби спілкування людей – літературну мову та діалекти[15].

Діалект (від грец. dialektos – розмова, говір, наріччя) – це різновид національної мови, вживання якого обмежене територією, соціальною групою людей. Відповідно розрізняють територіальні та соціальні діалекти.

Територіальний діалект є засобом спілкування людей, об’єднаних спільністю території, а також елементів матеріальної і духовної культури, історико-культурних традицій, самосвідомості[16]. Сукупність структурно близьких діалектів утворює наріччя, сукупність усіх наріч – діалектну мову, що є однією з двох основних форм (поряд з літературною) існування національної мови.

Основними наріччями української діалектної мови є:

1. Північне (східнополіський, середньополіський, західнополіський діалекти).

2. Південно-східне (середньонаддніпрянський, слобожанський, степовий діалекти).

3. Південно-західне (лемківський, надсянський, закарпатський, покутсько-буковинський, гуцульський, бойківський, наддністрянський, волинський, подільський діалекти).

Територіальні діалекти в системі національної мови – це залишки попередніх мовних формувань, які часто фіксують ті зміни, що відбулися у фонетичній, граматичній, лексичній будові на певному історичному етапі розвитку. Саме вони лягли в основу і розвинулись у самостійну національну українську мову. На захист народної мови став свого часу І. Франко:

Діалект, а ми його надишем

Міццю духу і огнем любови

І нестертий слід його запишем

Самостійно між культурні мови.

Соціальний діалект – це відгалуження загальнонародної національної мови, вживане в середовищі окремих соціальних, професійних, вікових та інших груп населення[17], тобто має виразну корпоративно-групову форму його породження та існування. Соціально-професійна диференціація суспільства, а отже, і його мови залежить від розвитку продуктивних сил. Тому соціально-діалектні відмінності в межах національної мови зберігаються, на відміну від територіально-діалектних, які поступово нівелюються.

Серед різновидів соціальних діалектів звичайно виділяють професійні та групові жаргони, арго, різновиди утаємничених засобів спілкування.

Метамовна свідомість сучасного українця, на думку дослідників української жаргонології[18], переважно не розрізняє специфіки жаргонної лексики серед інших лексичних пластів, наприклад, лайка, вульгаризм тощо; немає уявлення про соціальну диференціацію української мови (кримінальний, молодіжний, професійний жаргон із його різновидами). Вивчення української мови такої, якою вона мусить бути, а не такої, якою вона є, визначило погляд на жаргон як матерію грубу, словесне хуліганство, бруд. Лише в окремих випадках функціонально-стилістичний параметр жаргонної лексики пов’язують із „потужною сміховою першоосновою, що є складником культури як такої та національної сміхової культури зокрема” і стверджують, що виживання та зміцнення комунікативної потужності української мови великою мірою залежить від присутності в свідомості мовців національного сміхового вербального простору [19].

Літературна мова – це унормована, загальноприйнята форма національної мови. Вона не протиставляється національній мові, бо, узагальнюючи засоби виразності загальнонародної мови і будучи найвищим досягненням культури мовлення народу, відіграє у складі національної провідну роль, виступає важливим чинником консолідації нації. Поділ мови на літературну та народну означає тільки те, що ми маємо, так би мовити, мову „сиру” і оброблену майстрами.

Про українську літературну мову можна говорити з часу появи писемних пам’яток. Першою такою пам’яткою, яка відбивала усі її фонетичні та морфологічні особливості, вважають Пересопницьке Євангеліє (1556–1561). Щоправда, окремі фонетичні риси української мови виявляються у писемних пам’ятках ранішого часу, зокрема Галицько-Волинському літописі (ХІІІ ст.).

Історично в Україні існувало два типи літературної мови: слов’яноруська як результат взаємодії старослов’янської (церковнослов’янської) і давньоруської книжної мови та староукраїнська, що розвинулася на основі книжної давньоруської мови і живого українського народного мовлення. Першу використовували переважно в конфесійній літературі, а другу, яку називали ще мова проста, руська, діалект руський – у ділових та юридичних документах, літописах, полемічній і навіть релігійній літературі. Ця мова була державною не лише в Україні, а й Литві та Молдовському князівстві. Про це свідчать грамоти XIV–XV ст., Литовський статут, у якому записано: „А писар земьски мает поруску литерами и словы рускими вси листы, выписы и позвы писати, а не иншим языком и словы”[20]. За словами І. Огієнка, „.мова вкраїнська зробилась тоді державною мовою, нею вчили по школах, нею вчили по церквах, нею суд вели і нашою мовою балакали тоді і вища старшина, і в королівськім палаці”[21].

Староукраїнська мова довго перебувала під упливом давньоруської писемної традиції, яка затримувала відтворення фонетичних змін, появу нових українських слів. Значним був вплив також старослов’янської, польської, латинської, грецької, західноєвропейських мов, а з середини ХVІІ ст. російської мови. Зразком такої староукраїнської мови є художні твори українського філософа, поета другої половини ХVІІІ ст. Г. Сковороди, напр.:

Всякому городу нрав и права;

Всяка имьет свой ум голова;

Всякому сердцу своя есть любовь,

Всякому горлу свой есть вкус каков

або

Будь славен вовьк, о муже избранне, вольносты отче, герою Богдане!

Мову творів Г. Сковороди український мовознавець Ю. Шевельов назвав „мовний Еверест”. Українській літературній мові випадало залишатися на цій вершині або спуститися вниз, наблизитися до народних джерел. Народ у той час говорив інакше, про що свідчили українські народні пісні ХVІІ ст. („Їхав козак за Дунай”, „Ой не ходи, Грицю” та інші), народні думи. Саме мову Полтави, простих людей відтворив І. Котляревський, пишучи безсмертну „Енеїду” (1798), яка поклала початок новій сучасній українській літературній мові, порівняймо:

Еней був парубок моторний

І хлопець хоч куди козак,

Удавсь на всеє зле проворний,

Завзятіший од всіх бурлак.

І. Котляревського вважають зачинателем нової української літературної мови, традиції якої продовжили Г. Квітка-Основ’яненко, Є. Гребінка, П. Гулак-Артемовський. Основоположником сучасної української літературної мови є Т. Шевченко. Саме він став реформатором української літературної мови, творцем нової української літератури. На відміну від І. Котляревського мова Т. Шевченка була зорієнтована на весь україномовний простір, хоча, звичайно, з кількох фонетичних варіантів слова чи кількох паралельних морфологічних форм він вибирав ті, які чув на рідній Звенигородщині. Народномовна основа творів Т. Шевченка виступає досить виразно на всіх рівнях – фонетичному, лексичному, морфологічному, синтаксичному. Заслуга Т. Шевченка перед українською культурою полягає насамперед в тому, що він надав літературній мові внутрішньої естетичної впорядкованості, збагативши народну мову органічними введенням у неї елементів з інших джерел і тим самим віддаливши мову літератури від побутової мови [22].

Предметом уваги Т. Шевченка була не проста мова, а насамперед її зміст в устах народу і народні почуття. Високо цінуючи заслуги І. Котляревського перед українським народом, він писав про творця „Енеїди”:

Будеш, батьку, панувати,

Поки живуть люди,

Поки сонце з неба сяє

Тебе не забудуть!

Не применшуючи ролі своїх попередників, Т. Шевченко, однак, стверджував, що „Енеїда” Котляревського – добра, а все-таки сміховина”, а „покійний Основ’яненко дуже добре приглядався на народ, та не прислухався до язика, бо може його не чув у колисці од матері, а Гулак-Артемовський хоть і чув, так забув, бо в пани постригся”[23].

Коли в українців з’явився Шевченко, питання про те, бути чи не бути українській мові, українській культурі перестало існувати. Своїм словом він утвердив український народ серед інших народів світу, став виразником його дум і прагнень, заявивши про це на весь голос:

Возвеличу малих рабів отих німих.

Я на сторожі коло них поставлю слово!

Як висловився Г. Грабович, „він співець і пророк, що передав голос свого народу, він духовний батько відродження української нації”[24].

На 20–40-ті роки ХІХ ст. припадають спроби граматичного вивчення української мови. Важливу роль у процесі нормалізації української літературної мови відіграла перша граматика народної української мови О. Павловського „Граматика малороссийского наречия” (1818).

Ідею стандартизації української літературної мови в першій половині ХІХ ст. культивували також автори граматик, написаних у Галичині та на Закарпатті (І. Могильницький, І Левицький, І. Вагилевич, Й. Лозинський, Я. Головацький, М. Лучкай). На думку дослідників, „українська мова в Галичині першої половини ХІХ ст. була своєрідною діагностичною ознакою існування українців в умовах Габсбурзької монархії, в ім’я поступу яких мову унормували і розвивали”[25]. Закріпленню норм української літературної мови сприяла поява 1837 року на Західній Україні збірки „Русалка Дністровая” (автори М. Шашкевич, Я. Головацький, І. Вагилевич), в яку ввійшли народні пісні, оригінальні твори та переклади з сербської та чеської мов. І. Франко назвав факт появи видання „Русалки” „явищем наскрізь революційним”. Це справді був своєрідний „маніфест” відродження української мови та літератури в межах Галичини, сила якого виявлялася в мові – не книжній, штучній, а народній, подібній до тієї, якою писав Т. Шевченко.

Попри всі спроби уніфікації, єдності української літературної мови домогтися було дуже важко. На початку ХХ ст. Наддніпрянщина користувалася літературною мовою Т. Шевченка, Галичина й Буковина – галицьким варіантом, Закарпаття – „русинською” мовою. Який з цих варіантів був в офіційному вжитку? Якоюсь мірою всі три. Однак найвиразніші зразки офіційно-ділової мови були створені на Наддніпрянщині, напр.:

Народе український! Впали вікові пута. Прийшла воля всьому пригніченому людові. . . Настав час ... пробудження до нового, вільного, творчого життя після більш як двохсотлітнього сну. Уперше український тридцятимілліоний народе, ти будеш мати змогу сам за себе сказати, хто Ти і як хочеш жити... (Із відозви Української Центральної ради від 22 березня 1917 року „До українського народу”).

З метою викликати довіру національних республік до центральної влади після створення 1922 року СРСР було взято курс на „націоналізацію”. У 1921 році при УАН створений Інститут української мови, посилено роботу над впорядкуванням українського правопису, підготовкою термінологічних словників тощо. Наукові праці співробітників Академії наук видавались переважно українською мовою (80 %).

Сумний спогад в українській мові навіюють 30–90-ті роки ХХ ст. Ось своєрідний мартиролог української мови цього часу:

1933 – Телеграма Сталіна про припинення „українізації”. З українського правопису вилучено літеру ґ.

1938 – Посилення процесу полонізації українців у Галичині.

1958 –Пленум ЦК КПРС ухвалив постанову про перехід українських шкіл на викладання російською мовою.

1970 – Міністерство освіти СРСР видало указ про захист дисертацій російською мовою.

1990 – Верховна Рада СРСР прийняла „Закон про мови народів СРСР”. Російській мові надано статус офіційної.

Образно про такі сторінки історії української мови писала поетеса Ліна Костенко:

Я скоро буду виходити на вулиці Києва

з траурною пов’язкою на рукаві –

умирає мати поезії мого народу!

Усе називається Україною –

універмаг, ресторан, фабрика.

Хліб український,

телебачення теж українське.

На горілчаній етикетці

експортний гетьман з булавою.

І тільки мова чужа у власному домі.

У шовінізму кігті підсвідомі.

 

Масовим стали випадки відмови від вивчення української мови в середніх школах України. Виявилося, що вивчати її не обов’язково. Зречення мови свого роду, народу гостро засуджували українські патріотично налаштовані письменники. Страшним присудом таким манкуртам звучали слова Д. Павличка:

Ти зрікся мови рідної!

Тобі твоя земля родити перестане!

Зелена гілка в лузі на вербі

Від дотику твого зів’яне!

 

Ти зрікся мови рідної – нема

Тепер у тебе твого роду і народу!

Чужинця мати ждатиме дарма!

В твій слід він кине – сміх й погорду!

Ти зрікся мови рідної!

Наслідком існування СРСР стала повна русифікація населення великих міст східних та південних областей України, катастрофічне зменшення українських шкіл у Харкові, Києві, Черкасах, Дніпропетровську, Сімферополі та інших містах.

Тому 1989 року виникла крайня необхідність і можливість у зв’язку зі змінами в політичному житті країни надати українській мові державного захисту. Прийнятий 28 жовтня 1989 року Верховною Радою УРСР Закон „Про мови в Українській РСР” закріпив державний статус української мови, гарантував всебічний її розвиток і функціонування в усіх сферах суспільного життя, напр.:

© 2013 wikipage.com.ua - Дякуємо за посилання на wikipage.com.ua | Контакти