ВІКІСТОРІНКА
Навигация:
Інформатика
Історія
Автоматизація
Адміністрування
Антропологія
Архітектура
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Військова наука
Виробництво
Географія
Геологія
Господарство
Демографія
Екологія
Економіка
Електроніка
Енергетика
Журналістика
Кінематографія
Комп'ютеризація
Креслення
Кулінарія
Культура
Культура
Лінгвістика
Література
Лексикологія
Логіка
Маркетинг
Математика
Медицина
Менеджмент
Металургія
Метрологія
Мистецтво
Музика
Наукознавство
Освіта
Охорона Праці
Підприємництво
Педагогіка
Поліграфія
Право
Приладобудування
Програмування
Психологія
Радіозв'язок
Релігія
Риторика
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Статистика
Технології
Торгівля
Транспорт
Фізіологія
Фізика
Філософія
Фінанси
Фармакологія


Види літературних мовних норм

1. Орфоепічні норми– це сукупність правил вимови голосних, приголосних звуків та звукосполучень у потоці мовлення. Дотримання цих норм забезпечує безперешкодне сприймання виголошеного тексту, а також унеможливлює спотворення змісту слів і речення в цілому. Наприклад, у реченні Грип – це інфекційне захворювання ніхто не сплутає слово грип зі словом гриб. Однак оглушення кінцевих дзвінких приголосних основи, на жаль, – поширене явище українського розмовного мовлення, якого слід уникати. В іншому разі ми ризикуємо бути смішними, коли, вживаючи слово міг (чоловічий рід минулий час від дієслова могти), вимовляємо кінцевий глухий звук [х], а не дзвінкий [г], порівняй: Він справді міг, я не заперечую.

2. Акцентуаційні нормипередбачають дотримання правил наголошування слів. Йдеться, звичайно, про виділення складу в слові та слова в реченні чи фразі. Наголос – це неодмінний елемент інтонації української мови, який творить її ритмомелодику, сприяє розрізненню значення слів чи їх форм, допомагає виділити в реченні важливе за змістом слово, напр.: відомості – відомості, видання – видання, об’єднання – об’єднання; руки – руки, братів – братів; Андрій їде до Києва,або Андрій їде до Києва, або Андрій їде до Києва.

3. Орфографічні нормипередбачають єдині способи передачі мовлення на письмі. Вони охоплюють правила написання слів. Йдеться, звичайно, про вибір із низки можливих графічних варіантів єдино правильного. Наприклад, відповідно до правила „дев’ятки”, що стосується слів іншомовного походження, пишемо літеру и в словах стипендія, директор; а от написання літери ев словах типу декан, депутат правилом пояснити неможливо. Такі випадки написання слід запам’ятовувати. Орфограмою може бути не лише буква, а й написання окремо, разом і через дефіс, напр.: у день – удень, по новому – по-новому тощо.

4. Пунктуаційні норми –це система правил вживання розділових знаків у реченні, тексті (кома, крапка, тире, двокрапка, крапка з комою, три крапки, дужки, лапки, знак оклику, знак питання). За допомогою розділових знаків здійснюють структурне, смислове та інтонаційне членування писемної мови на значущі частини, що дає змогу читачеві усвідомити зміст тексту відповідно до задуму автора. Для прикладу наведімо відомий вислів, зміст якого визначає вживання коми: Стратити, неможливо помилувати, або Стратити неможливо, помилувати, або Стратити, неможливо помилувати?. Пунктограмиє різних типів – одні оформляють кінець речення, інші вживаються в межах речення чи відділяють одне речення від іншого у структурі тексту.

5. Лексичні нормипередбачають дотримання правил слововживання, прийнятих у сучасній українській літературній мові. Вони вимагають використання слів відповідно до їх лексичного значення та не допускають вживання жаргонних, діалектних, просторічних слів. Наприклад, не слід сплутувати значень слів адрес та адреса, які відповідно називають „письмове вітання кого-небудь з нагоди відзначення видатної події в його житті” та „місце проживання чи перебування кого-небудь або місцезнаходження чого-небудь”. Порушенням лексичних норм є вживання слова файний у літературній мові чи слова хабарник у діловій мові. Замість них треба говорити гарний; людина, яка зловживає службовим становищем.

6. Словотвірні нормивстановлюють правила утворення нових слів за наявними в мові словотвірними моделями. Часто в усному мовленні спостерігаємо відхилення від норм українського словотворення під впливом, російських відповідних лексем. Однак треба пам’ятати, що в кожній мові діють свої закони і багато слів, які мають спільний корінь в інших слов’янських мовах, можуть відрізнятися префіксами, суфіксами, напр.: напій (рос. напиток), ліки (рос. лекарство), заплатити (рос. уплатить)[32].

7. Граматичні нормиохоплюють правила творення та вживання форм слів, їх поєднання у словосполучення та речення. Ці норми вивчаються в морфології та синтаксисі, закріплені в граматиках української мови, довідниках, правописі. Наприклад, можна почути поєднання іменника біль1 у значенні „відчуття фізичного страждання” з прикметниками жіночого роду сильна, головна, нестерпна. Таке порушення морфологічної норми пов’язане з помилкою у визначенні роду іменника (біль1 – це іменник чоловічого роду і узгоджується з прикметниками сильний, головний, нестерпний). Іменники біль2 у значенні „білі нитки; білість” або біль3 в значенні „хвороба рослин” виступають омонімами до зазначеного слова і мають граматичну форму жіночого роду. Значення роду впливає і на відмінкові закінчення, пор.: бол-ю (чол. рід) і бол-і (жін. рід). Граматичну форму слова може визначати наголос, напр.: стола але столу.

Правила поєднання слів у словосполучення та речення тісно пов’язані із значенням та граматичними ознаками слова. наприклад, близькі за значенням дієслова оволодіти та опанувати виявляють різні синтаксичні особливості – оволодіти (ким? чим?), а опанувати (кого? що?); дієслово дякувати керує формою давального, а не родового відмінка залежного слова (вам, друзям, колективу); прийменник згідно з (із, зі) передбачає форму орудного, а не родового відмінка іменника (наказом, положенням, статтею).

8. Стилістичні нормизакріплюють мовні засоби за конкретними стилями мови. Нормативне вживання мовних засобів не суперечить існуванню варіантів і доцільності їх використання. Розподіл варіантних форм за різними стилями мови забезпечує стильову диференціацію літературної мови. Наприклад, слова та словосполучення типу закон, набувати чинності, брати участь, засвідчити підпис властиві текстам офіційно-ділового стилю; терміни з різних галузей знань визначають специфіку наукового стилю і т. д. Безперечно, існують вимоги щодо форми, синтаксичних конструкцій, загальних стилістичних диференційних ознак.

Стандартність. При всій різноманітності мовних засобів, функціонально-стилістичних варіантів, літературна мова зберігає свою внутрішню єдність і цілісність. Цю ознаку називають стандартністю.

Наддіалектність. Виникнувши на основі одного з діалектів, літературна мова поступова втрачає вузькодіалектний характер і набуває наддіалектного, тобто вбирає в себе багато особливостей інших говорів, повсюдно поширюється, стає обов’язковою для всіх членів суспільства. Сучасна українська літературна мова, на думку більшості мовознавців, сформувалася на базі середньонаддніпрянських говірок, але в процесі свого розвитку вийшла за межі одного діалектного масиву, збагатилась мовними одиницями з інших діалектів і розширила сферу вживання на всю територію України.

Однак праці Ю. Шевельова, як і нові мовознавчі розвідки, що продовжують започаткований ним напрям вивчення шляхів формування і розвитку літературної мови, спростовують поширене в радянському мовознавстві твердження про обмеженість діалектної бази загальнонаціонального стандарту середньонаддніпрянськими говорами. Дослідник зазначає, що сучасна українська літературна мова „сміливо може бути названа мішаною щодо діалектної основи, і, отже, традиційне підручникові твердження про її київсько-полтавську основу вимагає якщо не цілковитої ревізії, то принаймні додатку: з великим галицьким нашаруванням. Але ці нашарування так тривало відкладалися в українській мові і так органічно в неї всотані, що виділити їх з усієї системи сучасної літературної мови – річ взагалі цілком неможлива. І схід, і захід України складали свої внески в літературну мову...”[33].

Остаточне утворення спільного для всієї України літературного стандарту на засадах діалектної многоосновності органічного поєднання елементів різнодіалектного походження відбулося у 20-х роках ХХ ст. у добу „українізації” [34].

Поліфункціональність – одна з найважливіших ознак літературної мови, яка виявляється у здатності виконувати різні функції – літературна мова може передавати найрізноманітнішу інформацію в різних сферах суспільного життя. Для цього вона володіє великим багатством мовновиражальних засобів.

Стилістична диференціація. Сучасна українська літературна мова становить складну і розгалужену систему структурно-функціональних та емоційно-експресивних стилів, які забезпечують можливість задовольнити різноманітні мовні потреби української нації

Функціонуючи у різних сферах суспільного життя, мова набуває типових ознак. Їх носії мови усвідомлюють як певні різновиди, що об’єднують мовні одиниці за їх функціональним призначенням у відповідні структури – функціональні стилі(офіційно-діловий, науковий, публіцистичний, художній, розмовний)[35].

Відомо, що стильова диференціація є ознакою високорозвиненої літературної мови, відбиває багатство матеріальної і духовної культури народу.

Наявність усної та писемної форм вираження. Літературна мова має дві форми вираження – усну та писемну. Обидві форми використовують ті самі літературні норми, але кожна з них має свою специфіку (табл. 1). Вона визначена насамперед призначенням: усна форма розрахована на слухача, а писемна – на читача. Форми відрізняються одна від одної і способом передавання мовлення: усна форма пов’язана з вимовою звуків і їх акустичним сприйняттям; писемна – з графічним відображенням мовлення і читанням.

 

Таблиця 1. Ознаки усної та писемної форм літературної мови

усне мовлення писемне мовлення
  1. Первинне.
  2. Діалогічне (полілогічне) і монологічне.
  3. Розраховане на слухача.
  4. Часто непідготовлене заздалегідь, допускає імпровізацію.
  5. Передбачає живе спілкування.
  6. Інтонаційно оформлене, супроводжується мімікою, жестами.
  7. Чітко індивідуалізоване.
8. Емоційно й експресивно забарвлене. 9. Допускає використання повторів, зіставлень, різних тропів та фразеологізмів.
  1. Вторинне.
  2. Монологічне.
  3. Графічно оформлене.
  4. Пов’язане з попереднім обдумуванням.
  5. Передбачає ретельний відбір фактів та їх мовне оформлення.
  6. Чітке підпорядкування мовних засобів стилю і типу мовлення.
  7. Повний і ґрунтовний виклад думки.
  8. Поглиблена робота над словом і текстом.
  9. Допускає редагування та самоаналіз написаного.

 

Усна та писемна форми реалізації безпосередньо пов’язані з різними видами мовленнєвої діяльності (слухання – читання, говоріння – письмо) та між собою. Часто виникають ситуації, коли заздалегідь підготовлений писемний текст треба озвучити, тобто подати як вид усного мовлення. Суттєвої відмінності між обома формами, наприклад, ділового чи наукового тексту не існує, однак варто знати деякі шляхи наближення писемного мовлення до усного і скористатися ними в практичній роботі.

© 2013 wikipage.com.ua - Дякуємо за посилання на wikipage.com.ua | Контакти