Методологічні засади та організаційна структура соціального управління.

Методологічною основою управлінської науки є вчення про суспільну систему, однією з важливих ознак якої є управлінські процеси, управлінські відносини. Ці відносини, їх характер безпосередньо залежать від рівня розвитку суспільства, оскільки у будь – якому суспільстві управління – це суспільна діяльність, яка відображає його об’єктивні управлінські потреби. Причому процеси управління залежать як від загальних властивостей суспільного розвитку, так і від його рівня на даний момент.

Відкриття системних властивостей суспільства означало появу вперше в історії суспільної думки справді наукового методологічного знання для розуміння сутності управління та управлінських відносин. Системне бачення створило можливість його використання в управлінській практиці, дозволило свідомо впливати на розвиток суспільства, зводити до мінімуму стихійні елементи в його розвитку. А це означає, що однією з головних характеристик суспільства є самокерованість, цілеспрямований вплив на основні сфери суспільного життя, причому самокерованість суспільної системи має всеохоплюючий характер, з чим і пов’язана універсалізація управлінської діяльності.

В свою чергу останнє означає, що управління одночасно виступає як об’єктивне так і суб’єктивне явище: їхнє суворе розмежування досить ускладнене, що призводить до необхідності аналізу процесу управління як об’єктно – суб’єктного явища.

В якості суб’єктного відношення (а воно, як правило, знаходиться в центрі практиків та вчених) управління суспільством – це система дій, що відповідає суспільним інтересам та мотивована нормами права і моралі, професійною компетентністю та ідейною впевненістю керівника. Це обумовлена самою сутністю суспільних відносин стійка, суворо послідовна дія, що ґрунтується на органічній єдності знань, переконань і поведінки, що визначає ставлення керівника до суспільства та до самого себе, яке забезпечує його творчу діяльність. Тобто, це категорія, що відображає управління в комплексі його джерел та форм прояву, дозволяє бачити реальний стан керівника в системі суспільних, зокрема, управлінських відносин, як властивість суб’єкта цих відносин.

Положення про управління суспільством як про спосіб його організації має ще одне «навантаження»: воно включає до себе думку про те, що управлінські відносини, їх досконалість залежить від загального стану розвитку суспільства, в якому реалізується управлінське рішення. Причому управління здійснюється у всіх сферах суспільних відносин: виробничих, політичних, духовних, моральних, сімейних, національних, особистісних. Природною є специфіка його прояву в суб’єкті вказаних відносин, але з одним обов’язковим показником: принциповою відповідністю змісту та цільових настанов управління об’єктивному та суб’єктивному стану суспільства, вимогам об’єкта, на який спрямована управлінська діяльність. Ця відповідність є необхідною, насамперед тому, що вона є в першу чергу умовою продуктивної діяльності працівників.

Сучасному суспільству притаманна постійно зростаюча тенденція до все більш ефективної самоорганізації на основі пізнання власних можливостей, хоча стихійності в його розвитку досить багато, в тому числі і об’єктивної. Проте, встановлення його об’єктивності не переконує людей в необхідності підкорення йому, а навпаки, пізнання об’єктивного в соціальному організмі створює деяку впевненість в тому, що стихійне в розвитку – це не синонім об’єктивного, що останнє підвладне людям, їх регулюючому впливу, тим більше, що стихійне як властивість системи впливає на людське життя по – різному, більше опосередковано, ніж безпосередньо, більше в історичному русі, ніж в індивідуальному існуванні кожного і до того ж не щоденно. Існує багато ступенів (ієрархія) впливу об’єктивного і стихійного на особистість, соціальну групу, суспільство. І тому, свідоме прагнення до саморегуляції, самоуправління на будь – якому рівні цивілізації – природний стан суспільства, хоча, зрозуміло, можливості соціальних утворень в цьому відношенні істотно відрізняються. А це означає, що ми не фаталізуємо об’єктивне в розвитку суспільства, а покладаємося на управлінську компетентність тих, хто має політичну владу, політичний вплив, хто завдяки своєму особливому становищу в державі повинен вміти управління розвитком соціальної системи. І тому врахування можливостей самоуправління в сучасному суспільстві для нас не просто академічне розуміння властивостей соціальної організації, а політична необхідність, з якої повинне виходити керівництво будь – якої країни в розробці своєї стратегії і тактики.

Тому це об’єктивне та стихійне потрібно треба знати, знати реальні фактори суспільного розвитку, що визначають ту чи іншу політичну поведінку народу, механізми управління цим розвитком, причому не тільки для того, щоб правильно будувати наші відносини з іншими державами, але й використовувати для кардинального поліпшення управління власним суспільством все те, що може становити інтерес для нашої української управлінської системи.

Як відомо, в процесі її формування з’явилася нагальна потреба вивчення, а часто й запозичення (у відповідності, звичайно, з інтересами країни) світового досвіду демократичної будови, об’єктивного аналізу різних систем управління, особливо виробництвом. Але для того, щоб таке вивчення, а тим більше запозичення були науково й політично обґрунтованими, необхідна наукова підготовленість управлінських кадрів, людей, що залучаються до процесу безпосереднього управління, оскільки для досить ефективної управлінської діяльності необхідно займати не тільки політично, але й науково зрілу позицію в підході до управлінського стану сучасного суспільства, його організаційних засад. Тим більше, що перехід людства від традиційного капіталізму до нових, вищих форм соціальної організації, визрівання в ньому все більш соціалізованих матеріальних передумов робить досвід такого переходу особливо цінним для країн, що переходять від державного соціалізму до сучасного капіталізму, до його народної сутності.

Зазначені якості сучасного світового розвитку поклали початок новому етапу в самоорганізації світового співтовариства, подальша доля якого сьогодні багато в чому залежить від відомих всьому світові подій, які викликають об’єктивну необхідність саме управлінського реагування, оскільки для того, щоб країни, що прокладають нові шляхи до рівня сучасної цивілізації, мали можливість максимально ефективно використовувати свій потенціал, вони повинні системно правильно розміщуватися в світовому інтеграційному процесі, створювати у міру його розвитку нові механізми управління інтеграційними процесами. Сприяє достатній ефективності цього управління підвищення ролі організаційних факторів, що виникли на основі оновлення відносин володіння засобами виробництва, наявності політичної влади в руках демократії.

До речі, всі країни, незалежно від рівня їх розвитку, при цілковитому дотриманні рівноправності та взаємної поваги національних інтересів будуть йти по шляху все більшого взаєморозуміння. Тому завданням міжнародних організаційних структур і кожної окремої країни є сприяння цьому історично прогресивному процесу.

Отже, сучасна наука управління є результатом відкриття наукових методів пізнання матеріального і духовного світу, науково – філософського розуміння матеріальної організації світу, її об’єктивних засад, системного змісту, самоуправлінських можливостей.

До структури науки управління входять її методологічні засади, зокрема загальна теорія організації, особливо тектологія Богданова, кібернетика, концепція ідеальної організації Вебера, системологія, діалектика Гегеля і відповідно до оригінальності об’єкта управління інше наукове знання, яке може мати методологічний сенс щодо даного об’єкта, в даному часі і просторі.

Крім методологічного знання – інструментарію елементами структури науки управління є загальні теоретичні уявлення про управління як системне явище і вид діяльності. Тому вона взаємопов’язана з поняттям управління, основними його принципами, видами, функціями, формами управління, а також основним продуктом управління – управлінським рішенням.

До науки управління належить також управлінські аспекти політичної організації суспільства, управління матеріальним і духовним виробництвом, управлінська праця як вид інтелектуальної діяльності, зокрема те, що прийнято називати соціальним управлінням. Конкретніше, до науки управління входять такі види, як управління людьми, технологічними процесами і процесами взагалі, що мають місце при впливі людини на природу, а також управління живими організмами.

Крім того, до структури науки управління входять також галузеві науки управління, які теоретично осмислюють і виробляють необхідні рекомендації щодо управління певними матеріальними, духовними або політичними об’єктами (управління промисловим виробництвом, зокрема металургійним, машинобудівним, хімічним, сільськогосподарським тощо; в цілому управління культурою і окремими її видами – театром, кінематографом, наукою, освітою; політичне управління – державне, партійне, громадських організацій та ін.). Оскільки в основну визначення структури науки управління покладено об’єктний принцип, то, зрозуміло, навіть перерахувати у певному впорядкованому вигляді всі об’єкти управління неможливо, тому їх потрібно визначально – структурно охопити і теоретично узагальнити.

Найбільш широке поняття «управління» представлене у кібернетиці. За В.М.Глушковим та В.Г.Афанасьєвим воно складається з таких основних характеристик.

Управління властиве самокерованим системам.Самокерованими системами слід вважати такі, для яких є характерними процесами управління. Природні процеси неживої природи не мають здатності до управління. Процеси управління в них впроваджує людина. Властивості управління мають лише біологічні та соціальні системи. Система – це складний динамічний організм, який існує як реальний зв’язок, дійсна функціональна структура, незалежна від нашої свідомості, водночас це метод відображення дійсності, науково ідеалізоване відтворення реальних взаємозв’язків, результат функціонального підходу до дійсності.

Процеси управління є впорядкуванням системи.Впорядкування відбувається у тих системах, в яких існує сітка причинно – наслідкових залежностей, здатних в межах певної основної якості переходити з одного стану в інший. Цей процес є антиподом процесам дезорганізації, що дає змогу стабілізувати систему, зберегти її якісну визначеність, підтримати динамічну взаємодію з середовищем, забезпечити розвиток системи та досягнення певного ефекту. Оскільки функціонування таких систем відбувається в умовах безперервних змін внутрішнього і зовнішнього середовища, завдання управління полягає в тому, щоб якомога доцільніше реагувати на такі зміни. Цього можна досягти вчасною перебудовою структури системи, відповідно до характерних закономірностей і тенденцій. У найбільш загальному вигляді це й є управління. До того ж воно здійснюється за допомогою механізмів, які розміщені в самій системі, тому управління тут виступає як самоуправління, що створює в ній дві підсистеми: керуючу і керовану.

Управління здійснюється на основі системного принципу зворотного зв’язку. Успішне управління може здійснюватись лише тоді, коли керуюча система отримуватиме інформацію про ефект, досягнутий дією суб’єкта управління, про досягнення (або недосягнення) мети, яку він поставив. Невідповідність фактичного стану системи заданому і є тим коригуючим сигналом, який викликає перебудову системи для того, щоб вона функціонувала у заданому режимі.

Зворотні зв’язки є складною системою причинної залежності, яка характеризується тим, що результат попередньої дії впливає на наступну течію процесу. У зворотному зв’язку є така взаємодія, коли причина й наслідок постійно міняються місцями. Причина, породжуючи наслідок, сама зазнає зворотного впливу, стає наслідком власного наслідку. Наявність зворотних зв’язків є законом будь – якої самокерованої системи.

Управлінню властива певна цілеспрямованість, пов’язана з принципом зворотного зв’язку. Через канали саме зворотного зв’язку до керуючої системи надходять сигнали про досягнення або недосягнення певної мети, отримання або неотримання запрограмованого ефекту. Тому зворотні зв’язки є засобом доцільного функціонування системи, забезпечення досягнення поставленої мети. Причому ставити мету і домагатися її реалізації здатна лише людина. Зовні доцільна поведінка живих організмів, яка знаходить свій вияв у їх рефлекторній та інстинктивній «діяльності», є наслідком природної еволюції. Вона виявила себе у спадкоємній інформації, яка здатна зберігатися, передаватися з покоління в покоління, а також збагачуватись за рахунок накопичення досвіду в процесі індивідуального розвитку організму.

«Доцільна» поведінка кібернетичних машин здійснюється завдяки закладеним в них людиною програм, реалізація яких відбувається також за допомогою системи зворотних зв’язків, створеної людиною. Це стосується також машин, які здатні самонавчатись і самоудосконалюватись. Програма, яку вкладає в них людина, має лише більш широкий діапазон, ніж у звичайних автоматів. Вона включає основні, загальні принципи за якими встановлюються технічні режими, що коригують зв’язки між збуреннями і зворотними діями, надаючи автомату певної свободи дій, навіть технічно непередбачених.

Зворотний зв’язок – це інформаційне забезпечення управлінського процесу, що в соціальному варіанті є необхідною умовою ефективності управлінських рішень, оскільки, не маючи інформації про ефект, досягнутий попереднім рішенням, управлінець може підсилити його неспроможність або неправильність, що може руйнівно відобразитись в об’єкті або бути просто неекономним в разі простого його повторення.

Управління здійснюється у вигляді функціонування самокерованої системи по замкненому циклу в зв’язку з наявністю в ній прямих (від керуючої підсистеми до керованої) і зворотніх (від керованої до керуючої) зв’язків. Ці зв’язки проявляють себе у тому, що будь – яка команда керуючої підсистеми призводить до певного ефекту, який, в свою, чергу, справляє на неї зворотний вплив. В результаті остання завжди перебуває у курсі дій не лише компонентів системи, а й ефективності цих дій, що є об’єктивною потребою їхнього відповідного коригування і збереження в такий спосіб динамічної рівноваги системи, її оптимального функціонування.

Оптимальність функціонування є, зрештою, кінцевою метою управління, вираженою у найбільш загальній формі, тобто отримання якомога більшого корисного ефекту при найменших зусиллях і витратах. Досягають цієї мети за допомогою вибору з певної кількості можливих рішень, тобто оптимального. Зрозуміло, що треба відрізняти поняття «оптимальне рішення» в математиці, економіці або соціології. Якщо в математиці оптимальним може бути й екстремальне рішення, то по відношенню до соціальних об’єктів не можна сподіватися лише на досягнення максимального або мінімального значень рішень, а слід виходити з розрахунку можливих соціальних наслідків рішень. Це тим більш правильно, оскільки в соціальних не існує мінімального результату: він в кожному певному випадку є рівнем розвитку, на який треба орієнтуватись у процесі підготовки й прийняття управлінських рішень, які мають бути доцільним варіантом розв’язання тих чи інших соціальних проблем.

Цілісність і якісна визначеність самокерованої системи залежить від сили внутрішнього тиску на неї. Ця сила не повинна її руйнувати, проте має бути достатньою для здійснення процесу самоуправління. Таку достатність створює інформація, яка несе в собі як те, що пізнано людиною, так і те, чого людина ще не знає. Інформація в такому контексті є складовою частиною процесу управління, яке покликане системою впорядкувати її на основі безперервної циркуляції інформації як між системою і зовнішнім середовищем, так і між елементами системи. Саме інформація детермінує взаємодію елементів системи, на основі якої зберігається її сталість, цілісність.

Проте для того, щоб управління мало змогу використовувати системну інформацію, вона повинна мати форму фізичних сигналів, які несуть в собі інформацію, що має управлінський зміст, управлінську енергію, здатну викликати системне реагування командного порядку. Тому дуже важливо, щоб ця інформація не викривлювалась, тобто не набирала негативного для системи змісту. Це тим більш необхідно, оскільки система реагує не на будь – який сигнал, а лише на той, який відповідає її природі, потрібний їй в певному часі і в певних умовах. У неживій природі таких сигналів не існує.

Багато уваги інформації приділяє кібернетика. Для неї інформація _ одне з головних понять. Відомо, що засновник кібернетичної науки в Україні академік В.М. Глушков свого часу доводив можливість створення такого кібернетичного знання, яке було б досить ефективним для наукового управління суспільством. Він виходив з того, що керуюча система _ це будова, яка постійно організує, переробляє і перетворює інформацію для управління об’єктом, використовуючи її кількісні параметри. Тому кібернетика пізнає зміст інформації через її формально – логічну характеристику, що призводить до виходу її на свідому діяльність людей.

Кібернетичне бачення управління дає можливість використати його для створення соціального варіанту: управління – це будь – яка зміна стану об’єкта, системи або процесу, яке призводить до досягнення поставленої мети, що викликає процес приведення суб’єктивної діяльності людей у відповідність з об’єктивною їх природою і потенціалом, розкриваючи певні внутрішні і зовнішні можливості для постійного, досить ефективного його використання в інтересах людей.

Суспільство – самокерована система, оскільки воно є цілісним, сукупним, органічно взаємозв’язаним «набором» елементів (явищ, процесів), що є джерелом її динамізму. Останнє визначає її управлінську незалежність від будь – яких зовнішніх сил, які в зв’язку з обмеженістю нашого пізнання іноді подаються як вирішально впливові. Більш того, суспільство як система має свої об’єктивні механізми самоуправління, що дає йому можливість визначати свою якісну специфіку, нормально функціонувати, розвиватися, забезпечувати розвиток на основі певної об’єктивної мети, яка може знаходити у суспільній свідомості той чи інший вияв.

Самокерованими системами (підсистемами) є кожний народ, який має свою певну соціальну організацію (економічну, політичну, соціальну, духовну), що ґрунтується на кооперації праці, необхідності спілкуватися а процесі життєдіяльності, обмінюватися продуктами матеріального і духовного виробництва. Тому управління властиве будь – якому суспільству, всім його сторонам, оскільки в усіх роботах, в яких співпрацюють люди, загальний зв’язок і єдність процесу цього співробітництва з необхідністю представлений єдиною керуючою волею, яка формується у певний набір функцій, що мають відношення не до часткових робіт, індивідуальної діяльності кожного працівника, а до всієї діяльності «майстерні». Це продуктивна праця, яка організує безпосередньо суспільну або спільну працю, встановлює гармонію між індивідуальними роботами і виконує загальні функції, що виникають з руху самостійних органів (елементів) кооперативної праці.

Особливістю управління суспільством є також те, що в нього існує два типи, два об’єктивних механізми керуючого впливу на власний розвиток: стихійний і свідомий. Це означає, що суспільство спроможне ставити перед собою певну мету і реалізовувати її за допомогою управління. На цій основі виникають таких два властивих лише суспільству явища, як суб’єкт і об’єкт управління, які вплітаються в обидва типи управління – стихійний і свідомий.

У разі стихійного управління впорядкувальний вплив управління на систему є серединним результатом взаємодії різних сил, зокрема випадкових, явищ, факторів. Ця взаємодія зовні виглядає як некероване явище, люди лише пристосовуються до нього і складається враження, що це стихія, якою оволодіти неможливо і тому такий стан суспільного організму не має відомих людству управлінських інститутів. Класичним прикладом тут є ринкові відносини, що свідчать про обмеженість стихійних чинників, які є такими лише на певному етапі розвитку цивілізації. Проте вони все ж таки існують, тому знання можливостей їхнього впливу на суспільну систему входить до структури знань управляючого.

Поряд з стихійним управлінням існує основний його тип (по відношенню до суспільства) – свідоме управління, яке пов’язане з цілеспрямованою діяльністю людей і має свою історичну еволюцію: від управління за допомогою емпіричних, безпосереднім досвідом отриманих, знань, що передаються з покоління в покоління, до наукового осмислення суспільних процесів і створення науки управління суспільством, всіма сферами його життя. При свідомому управлінні існують відповідні управлінські інституції, система органів і організацій, яка здійснює управлінський вплив на суспільство, окремі його об’єкти з метою реалізації їхніх потреб. Такий вплив має різний ступінь ефективності і відповідності цим потребам.

Об’єктивні фактори у розвитку суспільства взагалі – це сукупність реально існуючих явищ і процесів, що не залежать від волі і свідомості людей. Ці умови визначають зрештою цілі, наміри людей і є певною керуючою силою як закони власного функціонування і розвитку.

Однак в управлінні об’єктивні фактори конкретизуються у врахуванні як матеріальної, виробничої діяльності людей, так і їхнього соціально – політичного життя і певних чинників духовного порядку. До них слід також додати «розрахунок» середовища, в якому функціонує певний об’єкт управління, причому не тільки соціального, а й природного, з метою пристосування його до інтересів об’єкта.

При цьому слід зазначати, що не потрібно абсолютизувати об’єктивні фактори, оскільки це призводить до фаталізму, стихійності, заперечення самої можливості свідомого впливу на суспільні процеси, явища.

Суб’єктивний фактор у загальнофілософському розумінні – це свідома діяльність людей, спрямована на самовираження і перетворення буття. В науці управління відбувається його певна конкретизація, оскільки суб’єктивний фактор управління не збігається з свідомою діяльністю всіх людей, а є лише діяльністю людей, які виконують управлінські функції.

Головне завдання суб’єктивного фактору полягає в тому, щоб досягнути відповідності діяльності людей «вимогам» об’єктивних законів, об’єктивних факторів функціонування і розвитку як суспільства в цілому, так і окремих його суб’єктів.

Зрозуміло, що повністю пізнати і використати в управлінській діяльності всю сукупність об’єктивних факторів неможливо, оскільки вони постійно змінюються, а пізнання історично обмежене. Однак прагнення до встановлення гармонії між ними – ідеальне завдання будь – якого управління.

У практиці і науці управління використовують два терміни: управління і керівництво. В науці «управління» розглядається як універсальний термін, який включає в себе й керівництво як вид управління, а саме управління людьми, колегами, групами людей, суспільством в цілому, тобто як соціальне управління, хоча взаємопереходів тут настільки багато, що точне відчленування цих термінів іноді саме а практиці не відбувається (директор заводу – керівник, але чомусь – керуючий банком, перукарнею тощо).