Управлінські відносини в системі міжнародного співробітництва.

Як відомо, сучасне людство прагне до створення умов для всебічного співробітництва країн світу, що проявляється, в першу чергу, в спільних діях держав по зміцненню довіри між народами, в управлінні співробітництвом держав. Для реалізації цієї мети створена система міжнародних установ, які зайняті управлінням співробітництвом народів.

Історично управління міжнародним співробітництвом почалося саме з виникнення суспільно - політичних зв'язків між державами. Еволюція управлінських відносин історично йшла шляхом набуття системних якостей в міру розвитку інтегративних процесів в соціально-економічному і духовному русі народів. Тому на ньому виникло таке явище, як загальноцивілізаційність, зокрема, управлінська цивілізація, як її організаційний вияв.

Вищу відповідальність за зміцнення співробітництва несуть правлячі сили країн і відповідні міжнародні організації. Принцип згоди, що лежить в основі їх діяльності у сфері управління співробітництвом проявляє себе у вигляді організації постійних міждержавних контактів. Такі контакти, що здійснюються країнами, є настільки різноманітними, що їх аналіз призводить до висновку, що на сучасному етапі співробітництва країн ці контакти є визначальними. В остаточному підсумку саме у взаємовідносинах держав проявляється вирішальна роль державних інтересів. При цьому слід відмітити, що і галузь економічного, і галузь культурного співробітництва, їх ефективність залежить від ступеню ефективності міждержавного співробітництва. Тому, управління міждержавним співробітництвом, вирішення питань, що виникають шляхом переговорів та інших форм контактів, є проявом найвищої відповідальності правлячих сил за постійне зміцнення співробітництва. Ця відповідальність ще більше посилюється, оскільки вона включає в себе відповідальність перед власним народом і перед світовим співтовариством.

Значне місце в системі управління міжнародним співробітництвом посідає суворе дотримання норм міждержавних взаємовідносин. Його зміст полягає у тому, що управління як вид діяльності і в межах міжнародного співробітництва, ґрунтується на єдності вимог до норм міжнародних відносин. Саме в управлінні міжнародним співробітництвом нормування діяльності є принциповим, оскільки відмінність цих норм, а тим паче методів управління, може створити різні управлінські підходи до вирішення проблем, що може увійти у протиріччя з головним джерелом спільності цих норм - принциповою згодою країн, що виражається у договорі про співробітництво. Слід, проте, відмітити, що дотримання таких, наприклад, норм як підкорення меншості більшості (наприклад, в ООН), розроблення управлінських рішень на основі спільно вироблених оцінок та висновків, на основі необхідності врахування конкретної ситуації в тій чи іншій країні, відбувається в управлінні співробітництвом специфічно, на основі врахування суверенітету кожної країни, її національних інтересів.

Не менш важливою обставиною, що суттєво впливає на характер управлінських рішень в галузі міжнародного співробітництва, є визначення рівня управлінських зв'язків в діяльності різних органів міждержавних управлінських інститутів, що координують взаємовідносини країн. Ця діяльність здійснюється у формі обміну інформацією, що спрямована на реалізацію інтересів країн. Обмін управлінською інформацією в міждержавному співробітництві має особливе значення. Він випливає із сутності самого співробітництва, кожне рішення по якому чи то стратегічного, чи тактичного значення, має принциповий зміст, що впливає на сутність взаємовідносин держав.

Слід вважати, що система управлінських інститутів, що займаються зовнішньо – політичною діяльністю у кожній країні є особливим управлінським утворенням, оскільки відносини співробітництва мають набагато більшу автономність на відміну від політичних відносин, оскільки однією з їх визначальних тенденцій є постійна потреба в обміні продуктами діяльності саме у співробітництві, що спричиняє об'єктивність інтеграційних процесів в сфері економіки і культури. Державний статус народів є похідним від цієї тенденції, дещо консервативним по відношенню до динамізму економічного і культурного співробітництва. Але цей консерватизм є цілком виправданим, якщо виходити з того, що державна організація народів в даному контексті виступає як форма відповідальності, основне навантаження якої несе держава як інституція. Тому консерватизм такої організації, в даному випадку, закладений у самому міжнародному поділі праці, регуляція якого має як стихійні, так і свідомі основи. Перші - об'єктивні, але - суть свідчення інтеграційності в міжнародних відносинах, другі - свідомий, управлінський вплив певних сил на процес інтеграції, на надання йому збалансованого стану, впровадження в його практику взаємовигідних норм, принципів, філософії відносин, критеріїв тощо.

Зазначене дає підставу вважати, що в системі міжнародного співробітництва нема більш важливих і менш важливих міжнародних установ, оскільки кожна з них може за певних обставин стати детонатором порушень відносин співробітництва. В управлінському розумінні це означає, що організоване співробітництво виступає як управлінська система, кожен елемент якої несе повну міру відповідальності за стан світу і міжнародної безпеки і тому наявність в цій системі навіть двосторонніх міждержавних відносин не означає їх абсолютної регіональності, а тим паче автономності у зв'язку з відміченими вище обставинами.

Такий підхід до управління відносинами у сфері міжнародного співробітництва дозволяє здійснити аналіз міжнародних управлінських установ, виходячи з їх реального, на даний час, впливу на стан цього співробітництва, яке, звичайно, постійно змінюється, хоча певна стабільність тут присутня.

Сучасні взаємозв'язки країн знайшли своє закріплення в системі двосторонніх і багатосторонніх угод, серед яких найбільше значення мають багатосторонні угоди та їх найвище управлінське досягнення в післявоєнний час - Організація Об'єднаних Націй.

Поряд з цим, світове співтовариство як ціле не є простою сумою складових, оскільки ознакою цілісності взагалі і, відповідно, цілісності світового співтовариства є поява у нового утворення якихось інтегративних якостей, які не властиві елементам, що його складають. Тому, такі властивості можуть з'являтися в міждержавному співробітництві тільки при подальшому зміцненні договірної основи співробітництва, в розвитку контактів між законодавчими та виконавчими органами держав, в обміні досвідом економічного та державного будівництва.

Міжнародне співробітництво регулюється переважно договорами про дружбу, співробітництво і взаємну допомогу. Ці договори передбачають консультації між його учасниками з усіх важливих міжнародних питань, що стосується їх спільних інтересів. Тому, кожен окремий договір повинен укладатися на основі врахування саме тих з них, які виступають в якості об'єкта внутрішнього і міжнародного управління. Розподіл цих інтересів в управлінському розумінні для кожної країни є доцільним по двох групах: зовнішні інтереси й внутрішні. Звичайно, їх постійне переплетення є властивістю цих інтересів як об'єкта управління. Проте, визначення їх специфіки як об'єкта наукового управління є методологічно необхідним. При цьому слід відмітити, що встановлення ступеню реагування, ступеню можливого управлінського впливу з боку країн - членів договору на внутрішні проблеми розвитку країн є завданням підвищеної складності. Тут, принаймні, виникає ряд специфічних управлінських труднощів, які виникають у зв'язку із суверенітетом країн, можливістю вирішення багатьох проблем тільки внутрішніми засобами, міжнародного правового статусу кожної окремої країни. Тому слід підкреслити, що до управлінського циклу можуть увійти ті проблеми або частина проблем, які мають безпосередній або непрямий вихід на інтереси світового співтовариства.

Такий самий методологічний підхід з деяким специфічним відбиттям слід використовувати й при визначенні можливостей управління відносинами міжнародного характеру. Тут також це управління небезмежне. Воно ґрунтується, в першу чергу, на такій властивості співробітництва країн як збіг державних позицій. Саме ця обставина дозволяє організаційно забезпечувати міжнародне співробітництво країн, запроваджувати все нові й нові управлінські інститути, покликані створювати відповідні умови для все більш ефективного співробітництва країн, оскільки співробітництво не може реалізуватися автоматично, без надання руху механізму, який з'єднує об'єктивні і суб'єктивні фактори розвитку світового співтовариства. Цей механізм повинен вірно відображати вимоги цих факторів, спиратися на усвідомлення справжніх, а не уявних національних і міжнародних інтересів як кожної окремої країни, так і світового співтовариства в цілому. Саме тому їх творче і гармонійне поєднання є магістральним шляхом зміцнення і розвитку міжнародного співробітництва, досить ефективного управління ним.

В цілому національно-державні інтереси в галузі міжнародного співробітництва можна охарактеризувати категоріями: загальне, специфічне, одиничне. При цьому загальне,тобто загальноцивілізаційна основа в кожній країні, об'єктивно виступає як суттєве джерело розвитку національно-особливого і одиничного. Воно включає в себе швидкий розвиток продуктивних сил, неухильне піднесення національного добробуту і культури, використання переваг міжнародного співробітництва, вигод міжнародного торгового обміну, мирні умови розвитку тощо.

Особливе в галузі міжнародного співробітництва визначається системою взаємопов'язаних між собою факторів, що містяться у внутрішніх і зовнішніх умовах існування і розвитку певних країн.

Перша група факторів - природні фактори, що накладають свій відбиток на структуру матеріального виробництва країни. Географічне середовище, наявність або відсутність корисних копалин - все це проявляється у специфіці національно-державних інтересів країн. Цей фактор має і зовнішній бік - ступінь залежності національного відтворювального процесу від залучення зовнішніх джерел сировини тощо.

В міру розвитку продуктивних сил і оволодіння багатствами природи безпосередня залежність від багатьох природних факторів зменшується (з'являються нові джерела енергії). Але оскільки до обігу виробництва залучається все більша кількість різноманітних природних ресурсів, що отримуються як в своїй країні, так і зовні, друга, «олюднена» природа ґрунтується на основі першої.

Друга група факторів: умови, створені і залишені у спадок колишньою історією окремої країни, які накладають відбиток на структуру національно-державних інтересів.

Третя група факторів - це рівень розвитку країни. В залежності від ступеня зрілості суспільства, структура національно-державних інтересів буває різною.

Четверта група факторів - питома вага країн в світовому співтоваристві, потужність їх науково-технічного, економічного, військового і культурного потенціалу, який залежить від кількості населення, від ступеня розвитку його матеріального і духовного виробництва. Різний потенціал країн впливає на структуру їх національно-державних інтересів, створюючи деякі особливості.

П'ята група факторів пов'язана з місцем країни в системі сучасного міжнародного співробітництва, ступенем її участі в цьому співробітництві.

Ця група факторів відбиває взаємозв'язок елементів єдиної за своєю сутністю структури, яку являє собою світове співтовариство. Крім того, глибина взаємозв'язку з іншими країнами є тим більш різноманітною, чим більше в структурі національно-державних інтересів інтегративної енергії.

Шоста група факторів відноситься до впливу міжнародних політичних відносин. В теперішній час цей вплив пов'язаний з набуттям багатьма країнами політичної незалежності, з встановленням між країнами нових політичних відносин, залученням їх в систему міжнародних відносин на основі загальнодемократичних принципів сучасного міжнародного права.

На основі відмічених факторів і в управлінні міжнародним співробітництвом країн створені відповідні управлінські механізми. Причому, вони проявляють себе в першу чергу на рівні окремих держав. Тут управління відбувається на оптимальному рівні, який означає в даному випадку більш або менш ефективну участь кожної країни у співробітництві.

І все ж таки управління міжнародним співробітництвом на рівні світового співтовариства - це більш складна система діяльності, яка ґрунтується на взаємодії об'єктивних і суб'єктивних факторів його розвитку.

Воно включає в себе набір стимулів управління, які враховують конкретні інтереси тієї або іншої держави, в тій чи іншій ситуації. Крім того, постійно окреслюються певні організаційні заходи по вдосконаленню управління відносинами, розробляються певні заходи, політико-юридичні принципи і норми, на основі яких здійснюється управління.

Дія цього механізму ґрунтується на поєднанні національно-державних і міжнародних інтересів. Управлінська діяльність як елемент цього механізму має на меті вироблення єдиних рішень для здійснення взаємовигідних дій по реалізації визначеної мети.

Звичайно, міжнародне співробітництво країн функціонує на основі певних законодавчих актів внутрішнього змісту. Але їх сутність має і зовнішній зміст, спрямований на реалізацію як внутрішніх, так і міжнародних завдань співробітництва, оскільки існує система міжнародно-правових відносин, які будуються на основі загальних принципів і норм і яким повинні відповідати внутрішньодержавні норми.

Тому глибинною основою співробітництва, головною умовою розвитку нормальних відносин між країнами є реально існуюча згода між ними. Однією із сторін цієї згоди є постійний розвиток співробітництва, оскільки розвиток згоди призводить до розширення кола проблем, за якиминеобхідне погодження інтересів країн на основі підсилення взаємозв'язку і взаємовпливу їх національних господарств, державності і культури. І тому оптимальне співробітництво великою мірою залежить від приведення до дії всіх рушійних сил світового співтовариства, використання в управлінні всіх об'єктивних і суб'єктивних факторів, як внутрішньодержавних, так і міжнародних.

Використання в управлінні міжнародним співробітництвом тези про врахування різноманітності умов, своєрідності оточення, в яких вимушені діяти окремі міжнародні інститути управління, вимагає, в першу чергу, високої політичної зрілості керівників, вміння у складній взаємодії внутрішніх і міжнародних завдань знайти вірну політичну лінію, що означає здатність вірно співвіднести власний досвід з досвідом інших керівників. Відмінність поглядів і концепцій з окремих питань, що випливає із специфіки національних умов та досвіду боротьби, зовсім не означає сам по собі міждержавного підривання співробітництва. Вона може бути джерелом як їхньої сили, так і слабкості. В управлінні вона буде джерелом сили, якщо в ній знайдуть своє відображення багатство національного досвіду окремих країн. Вона буде джерелом слабкості, якщо стане підґрунтям для протиставлення себе світовому співтовариству.

Управління міжнародним співробітництвом може бути досить ефективним лише тоді, коли воно побудоване на врахуванні того, що розбіжності мають неоднаковий характер. Якщо ці розбіжності є результатом відходу від укладеного договору, керівники виступають проти них. Якщо ж різні точки зору не призводять до підривання згоди, співробітництва країн, то розбіжності можна подолати з управлінської точки зору.

В укладених договорах управлінська практика знаходить принципові відповіді на питання взаємовідносин країн. Але саме у зв'язку з управлінням слід відмітити, що реальне співробітництво вимагає високого рівня політичної та економічної зрілості, професійної культури працівників, що здійснюють управлінську діяльність.

Тому важливе значення має саме механізм організації управління міжнародним співробітництвом, високоефективна діяльність міжнародних органів управління, наявність у них підготовлених кадрів усіх рівнів. Завдання полягає утому, щоб в кожному окремому випадку володіти відповідним вмінням поєднувати в управлінській практиці міждержавні інтереси з інтересами системи країн, що знаходяться в процесі співробітництва.

Функціонування цих управлінських установ має певну кількісно - змістовну складність, що спричиняє необхідність визначення в їх системі визначальних ланок, які, саме з управлінської точки зору, мають представляти, найбільш переконливо, самоорганізаційну енергію міжнародного співробітництва.

Такими установами є Генеральна Асамблея, Рада Безпеки, Економічна і Соціальна Рада ООН.

Принцип суверенної рівності всіх членів ООН призвів до необхідності створення всеохоплюючого колегіального органу - Генеральної Асамблеї ООН, який набув статусу головного, оскільки він об'єднує всіх членів організації за принципом «одна держава - один голос». Такий принцип організаційної будови на спільному інтересі дозволяє наділяти Генеральну Асамблею функціями, в яких закладаються основні цільові настанови ООН: управління міжнародною безпекою і миром, розвитком міжнародного права,правами людини, головними свободами, міжнародним співробітництвом в політичній, економічній, культурній і соціальній сферах. Правове забезпечення такого управлінського статусу ГА означає реальну можливість визначати політику ООН, її програму, хоча перше повинне випливати з другого, оскільки мова йде про політику як форму управлінської реалізації програмних вимог ООН, які не можуть бути реалізовані навіть в такого рівня органі, оскільки йдеться про основи забезпечення міжнародного миру і співробітництва народів, які мають набагато більш широке поле самовираження, ніж це може бути визначено у будь - якому політичному документі. Тому визначення Генеральною Асамблеєю політики ООН може бути представлене лише у вигляді стратегічних цілей, місткість яких повинна бути достатньою для безпосереднього управління справою реалізації цих цілей. Останнє особливо важливе для ефективної роботи ГА, оскільки йдеться насправді про вище міжнародне зобов'язання держав, які входять до складу ГА, кожна з яких не має права, принаймні в межах власної держави, не кажучи вже про міжнародні відносини, порушувати зобов'язання, прийняті на себе в якості членів ООН, хоча подібний підхід до оцінки змісту членства в ГА не завжди підкріплюється практикою міжнародних відносин і внутрішньодержавною практикою. Якщо б було так, сучасний світ був би позбавлений самої можливості виникнення осередків напруги, оскільки членами ООН є майже всі держави світу, але саме в них перманентно виникають ситуації, які мають мало спільного із зобов'язаннями цих країн як членів ООН, зокрема, Генеральної Асамблеї. А це означає, що міжнародним світом і міжнародним співробітництвом управляє орган, який недостатньо забезпечений об'єктивними факторами управлінського впливу, що висуває проблему правової достатності управлінських функцій ООН, в тому числі і її головного правового документу - Статуту ООН. Таким чином, виникає звичайний для управлінської практики стан, який визначений в науці управління формулою «суб'єкт-об'єкт управління». В даному випадку ця формула відверто порушена в своїй суб'єктній частині, що свідчить про рівень сучасної організаційної культури людства, оскільки при створенні головного управлінського органу ООН не була врахована достатньою мірою необхідність повної адекватизації суб'єктно-об'єктних відносин в управлінській системі ООН, яка повинна була бути результатом не тільки діалектичної гнучкості мислення її творців, але й наслідком соціально-політичного, інженерного розрахунку управлінських можливостей організаційних структур взагалі, тим паче такого рівня. І в цьому, здається, закладена одна з причин різного рівня ефективності управлінської діяльності ООН, яка не отримала в свої руки досить потужного управлінського механізму впливу, зокрема, Статут ООН, в якому функції Генеральної Асамблеї не мають достатнього правового потенціалу, хоча за ідеєю Статуту кожен з них повинен мати силу практично вседержавної волі, забезпеченої їх доданою економічною, політичною та культурною могутністю, що, знову ж таки, за ідеєю, зовні виключає не тільки реальний конфлікт між державами, але й саму його можливість, що пов'язано з вищевказаним зобов'язанням. Причому, це стосується й управління не тільки з боку ГА, але й управлінських інститутів кожної окремої країни по відношенню до можливості конфліктів у власній країні.

У відповідності до статуту ООН Генеральна Асамблея є головним органом Об'єднаних націй, який діє у відповідності до її Статуту. Управлінський аналіз правового статусу цього органу по - суті свідчить про саму ООН як рекомендаційну організацію, оскільки, якщо спільної волі членів організації недостатньо для прийняття обов'язкового управлінського рішення, то з неминучістю виникає питання про рівень політичного об'єднання переважної більшості країн сучасного світу. Якщо головний орган ООН не має право приймати обов'язкові рішення і в той самий час він є, насправді, рівноцінним всій Організації, оскільки включає в себе представників усіх країн - членів ООН, то управлінська ефективність такого органу зведена до невизначеного ефекту, який істотно послаблює саму ідею організаційно-політичної єдності людства. В самому факті, що резолюції Генеральної Асамблеї, тобто рішення всіх держав, що входять до ООН, для них самих юридично не обов'язкові, перетворює головний орган ООН на рекомендаційний, а звідси й практично, всю Організацію на рекомендаційну установу. Саме з управлінської точки зору, авторитет об'єднаних націй через Генеральну Асамблею повинен бути забезпечений в правовому відношенні, тобто волею того структурного підрозділу, який приймає рішення на адресу певних міжнародних подій або поведінки одного чи декількох своїх членів. Незважаючи на відсутність досить ефективної правової бази, основні документи, що приймаються Генеральною Асамблеєю, називаються рішеннями, іноді резолюціями, але з найбільш важливих і спеціально передбачених Статутом питань, зокрема, з питання забезпечення міжнародного миру. Більш того, нормою самої процедури прийняття управлінських рішень є консенсус і в цьому вбачається найвищий управлінський сенс головного органу об'єднаних націй.

Тому, виникає питання про співвідношення юридично не підкріпленої волі держав-членів ООН, що повністю входять до Генеральної Асамблеї, і авторитетом ООН, який в своєму головному органі втрачає потенціал впливу через відсутність його правового забезпечення. Тобто, авторитет не тільки Генеральної Асамблеї як волі майже всіх держав світу, а й всієї системи ООН перетворюється на невизначений управлінський стан, оскільки вирішувати міжнародні проблеми, особливо конфліктного характеру, при відсутності права на прийняття рішень, означає таке обмеження повноважень ООН, яке подібне до необов'язковості врахування політиками держав волі ООН. В той самий час відомо, що рекомендований статус Генеральної Асамблеї саме як головного органу ООН істотно підсилюється реальною управлінською практикою інших структурних підрозділів ООН, які залучають до управлінського процесу свої можливості, часто зовсім не рекомендаційного характеру. Особливо це стосується Ради Безпеки, різних структур з економічних питань тощо. У зв'язку з цим, організаційна ідея одностайності членів Організації входить в деяке протиріччя з непередбаченою Статутом цієї Організації властивістю, в якій демократизм Організації поєднується з деякою жорсткістю виконавчого характеру, який означає, що політичне визначення статусу головного органу розраховане на авторитет як на реальне право і в цьому співвідношенні вбачається задум створення і функціонування Генеральної Асамблеї ООН. В ньому зі всією очевидністю виявляє себе одна з найвищих цілей ООН - розвиток дружніх стосунків між націями на основі поваги принципу рівноправності та самовизначення народів і реалізація самою ООН власного прагнення перетворитися на центр поєднання зусиль націй по досягненню спільних цілей.

Зі всією очевидністю можна вважати, що рекомендаційний стан Генеральної Асамблеї не відноситься до бюрократичних цінностей. Воно - сила волі держав і народів, що для міжнародних відносин є достатнім, щоб бути справді міцною підставою для прийняття конкретних управлінських рішень будь-яким підрозділом ООН. Про це свідчить і та обставина, що Генеральна Асамблея може скликатися і на надзвичайні сесії, що, зрозуміло, є наслідком певних порушень міжнародних норм або становищем конкретної країни, в якій ці норми порушуються. Сама акція органу такого рівня, який розраховує усунути негативну надзвичайну ситуацію своїм втручанням в її розвиток свідчить про те, що відсутність юридичних підстав для прийняття управлінських рішень в даному випадку не є показником їх необов'язковості, оскільки імперативність тут закладена в політичній волі, від якої до прийняття юридично забезпеченого рішення, тим паче за надзвичайних обставин, відстань зведена до нуля. Саме на міжнародному рівні такий демократизм має специфічний правовий статус - як об'єктивна норма відносин, без наявності якої світове співтовариство, в тому числі і Організація Об'єднаних Націй просто не зможуть існувати. Це підтверджується й історично: відомо, які вагомі юридичні гарантії надавалися рішенням Ліги Націй як реальній нормі відносин, що склалися.

Порушення балансу сил послабляло результат управлінського впливу ліги Націй на перебіг світових подій, чим, як відомо, скористався Гітлер для розв'язання агресивної війни. Тому реальна сила політично організованого впливу Генеральної Асамблеї ООН на міжнародні відносини, міжнародне співробітництво повинна оцінюватися в якості досягнутого людством міжнародного консенсусу з основних проблем сучасного розвитку. В такому контексті поняття «рекомендаційний характер управлінських рішень» повинне сприйматися не як показник слабкості, а як свідчення сили організованих в систему ООН держав.

І все ж таки, ця сила періодично виявляє свою недосконалість саме як організаційно-правове явище. В управлінському розумінні виникає необхідність знаходження формулювань, які, не маючи традиційної правової форми, володіли б належною управлінською енергією. Терміни «рекомендаційний характер» і «юридична необов'язковість» для такого рівня міжнародного органу, яким є Генеральна Асамблея, не досить точні і повинні бути принаймні розукрупнені або інтерпретовані в тексті документа про статус Генеральної Асамблеї таким чином, щоб вони надавали більш повну правову базу для управлінських дій цього головного органу ООН. Рекомендаційність рішень ГА може мати таке визначення як їх обов'язковість, оскільки рекомендувати суверенній державі утримуватися від будь-яких дій або здійснювати якісь дії можна з боку головного органу ООН у вигляді політичного тиску, який має попереджувальний характер. Попередження в даному випадку є проявом поваги до суверенітету держави або групи держав, але оскільки мова йде про міжнародний мир або про зіткнення між державами як між народами, то вище покликання Генеральної Асамблеї полягає у тому, щоб такий факт був негайно знятий з практики світового співтовариства, особливо у зв'язку з тим, що такий факт часто має ланцюгову здатність: не допустити його розповсюдження і є ознакою поваги не тільки до світового співтовариства, але й до конкретної держави.

Таким чином, управлінське бачення політико-функціонального змісту головного органу ООН - Генеральної Асамблеї дає можливість інтерпретації управлінського змісту її діяльності з точки зору однієї з основних формул науки управління - суб'єкта і об'єкта управління, в якій органіка першого і другого є визначальною характеристикою системного стану об'єкта, в який цілком вписується Генеральна Асамблея ООН як суб'єкт управління співробітництвом народів.

Зовні суперечливим по відношенню до правового статусу Генеральної Асамблеї ООН є юридичне забезпечення Ради Безпеки ООН, яка є єдиним органом ООН, що приймає рішення, обов'язкове для всіх членів ООН. З точки зору науки управління таке виділення окремого органу і зведення його до рангу імперативного суперечить інтересам об'єкта управління, який створив загальнооб'єктну установу, що зветься Генеральною Асамблеєю ООН, в якій представлені всі країни-члени ООН, в той час як Рада Безпеки складається із п'ятнадцяти членів.

Здається, що це пов'язане саме з управлінськими особливостями структури Організації Об'єднаних Націй, зокрема її вищого органу -Генеральної Асамблеї. І розгляд різного статусу Генеральної Асамблеї і Ради Безпеки в управлінському розумінні призводить до думки про те, що міжнародна політична мудрість дотрималася в даному випадку загальнолюдського демократизму, що представлений в системі практично всіх держав світу і реальним поглядом на можливість локального або навіть світового конфлікту, який потребує негайного, без демократичних процедур, втручання ООН в перше або друге. Тому виникла проблема створення оперативного органу, що бере на себе відповідальність від імені всієї ООН за реальне підтримання миру, виходячи з принципу збереження вищої соціальної цінності - життя людини. Саме управлінські рішення Ради Безпеки забезпечені достатньою правовою енергією, тільки й можуть виступати достатнім політико-організаційним засобом, який може гарантувати безпеку людства або будь-якої його частини.

Слід також зробити акцент на тому, що незважаючи на те, що у відповідних документах не вказані права Генеральної Асамблеї по відношенню до Ради Безпеки, в екстремальній ситуації її управлінська присутність в кожному окремому рішенні Ради Безпеки є необхідною вже через те, що організаційні основи загальнодержавного єднання в рамках ООН виражені в першу чергу в її Генеральній Асамблеї і тому статус Ради Безпеки - це не передача права на вирішення питань міжнародної безпеки, а функціональний розподіл управлінських обов'язків і доцільна самоорганізація, яка повинна бути основою управління міжнародним співробітництвом.

І в цьому контексті управлінський аналіз Ради Безпеки є більш плідним. І дійсно, міжнародний мир, в основі якого повинно лежати міжнародне співробітництво як головне джерело мирного розвитку людства, повинен бути розрахований з управлінської точки зору з такою точністю, в якій жодне управлінське рішення не мало б можливості порушити цю глибинну основу людської цивілізації. Навіть військові конфлікти, які вже певною мірою порушують цю основу, знімаються в даному випадку Радою Безпеки, виходячи з цих вищих політичних міркувань. Тому Рада Безпеки у випадку загострення криз або збройних зіткнень використовує ряд заходів по врегулюванню конфлікту мирними засобами (рекомендації, призначення спеціального уповноваженого, уповноваження Генерального Секретаря, визначення принципів мирного врегулювання, пропозиції щодо припинення вогню тощо). Якщо конфліктуючі сторони не готові до участі в мирному процесі, Рада Безпеки вживає заходів примусового характеру, не пов'язаних з використанням військової сили (економічні санкції, ембарго, блокади, рекомендації про використання санкцій на добровільних засадах). Рішення про введення військових санкцій (члени ООН надають ООН свої збройні сили для проведення військових санкцій під спільним військовим командуванням) приймаються у випадку, якщо невійськові санкції виявляються недостатніми. Групи наглядачів і Сили ООН з підтримання миру («голубі берети») відносяться до інструментів, створеним Радою Безпеки для виконання свого мандату відповідно до Статуту ООН. Вони потрібні для контролю над встановленим перемир'ям і для обмеження можливості поновлення військових дій шляхом створення буферних зон, в яких розташовані підрозділи Сил з підтримання миру.

Перелік заходів врегулювання міжнародних конфліктів сам по собі має управлінський зміст вже тому, що Статут ООН визначає ці заходи як регулюючі, тобто керуючі процесом реальних, в даному випадку, загострених відносин між державами. А це означає, що ООН в особі Ради Безпеки визнає будь-які збори навіть всіх країн, що входять до ООН, досить ефективними до порушення співробітництва тільки в тому випадку, якщо один з її підрозділів має право приймати обов'язкові управлінські рішення, підкріплені не тільки авторитетом ООН, але й реальними економічними, політичними і військовими санкціями.

Тому в управлінському розумінні Раду Безпеки слід вважати своєрідним міні - ООН в управлінні основним явищем, яке може виникнути як реальна небезпека зруйнування системи міжнародного співробітництва як основного джерела існування і життєдіяльності світового співтовариства як системи держав.

Напруженість управлінського впливу на порушення стабільного співробітництва, що постійно збільшується, виступає як нарощування управлінських зусиль, оскільки має справу з найбільш відповідальним об'єктом управління, який потребує політично точного управлінського розрахунку, який має необхідну адекватність. Тому, мудрість Ради Безпеки й повинна полягати у не порушенні миру за допомогою управлінських зусиль, принаймні не загострити те або інше його порушення. Вищий гуманізм тут і закладений в цьому нарощуванні зусиль, кінцева мета яких полягає у збереженні і зміцненні міжнародного співробітництва.

Вищезазначені заходи по врегулюванню конфлікту мирними засобами мають управлінський зміст, оскільки до них входять дії Ради Безпеки, які повинні за допомогою певних рішень привести об'єкт до визначеного світом стану. Рішення ці мають ієрархічну будову з певною енергією накопичування, яка повинна бути адекватною розвитку конфлікту.

В першу чергу, як було відмічено, Рада Безпеки приймає рекомендації, змістом яких є політично розраховані умови, за яких конфліктуючі сторони можуть усунути напругу мирними засобами. Ці рекомендації мають авторитетний характер, хоча й підкріплюються всією могутністю держав, що входять до ООН. Їх різноманітність є обов'язковою, оскільки в даному випадку реалізується не авторитет ООН і його органу - Ради Безпеки, а реальні можливості, закладені у відносинах між конфліктуючими сторонами і виведені за межі конфліктного стану сторін. Причому, це не арбітражні рекомендації, а спосіб реального управлінського впливу на певні відносини певних країн, що свідчить про те, що рекомендаційна форма управління реалізується в якості найбільш точної розрахункової дії на об'єкт управління як локальне утворення в системі світового співтовариства, принаймні, в системі держав-членів ООН. Якщо ж виходити з того, що рекомендації Ради Безпеки мають обов'язковий характер, то імперативний сенс цих рекомендацій зовні суперечливий, оскільки з терміном "рекомендації" повсякденна свідомість пов'язує певну необов'язковість, підхід до них як до певної доцільності, здорового глузду тощо. В даному ж випадку - це відверте управлінське рішення, яке має обов'язковий статус не тільки юридичний, але й тому, що воно є першим кроком в системі обов'язкових рішень, які виникають після них, якщо рекомендації саме як управлінське рішення не беруться до уваги.

Таким обов'язковим наступним кроком в управлінському знятті конфлікту є, як відмічалося вище, призначення спеціального уповноваженого, що спричиняється, як правило, недостатньою енергією рекомендацій Ради Безпеки, які повинні бути доповнені особистим сприйняттям конкретного становища і реагування на рівні оперативного втручання «живого» представника Ради Безпеки. Тому, такий спеціальний уповноважений наділяється такого типу інструкціями, які не можуть бути визначені в рекомендаціях Ради Безпеки, оскільки вони розраховані саме на оперативне реагування на інформацію або реальну поведінку сторін, відомості про яких неможливо отримати і