ВІКІСТОРІНКА
Навигация:
Інформатика
Історія
Автоматизація
Адміністрування
Антропологія
Архітектура
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Військова наука
Виробництво
Географія
Геологія
Господарство
Демографія
Екологія
Економіка
Електроніка
Енергетика
Журналістика
Кінематографія
Комп'ютеризація
Креслення
Кулінарія
Культура
Культура
Лінгвістика
Література
Лексикологія
Логіка
Маркетинг
Математика
Медицина
Менеджмент
Металургія
Метрологія
Мистецтво
Музика
Наукознавство
Освіта
Охорона Праці
Підприємництво
Педагогіка
Поліграфія
Право
Приладобудування
Програмування
Психологія
Радіозв'язок
Релігія
Риторика
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Статистика
Технології
Торгівля
Транспорт
Фізіологія
Фізика
Філософія
Фінанси
Фармакологія


Специфіка філософського знання

 

Філософія є світоглядом, але світоглядом особливим — теоретичним, тобто заснованим на розумі. Однак філосо­фія наділена властивістю, яка виводить її за межі світо­гляду. Вона не обмежується поясненням світу, а й пізнає його, її пояснення ґрунтуються на пізнанні. Релігія, наприклад, не займається спеціально пізнанням світу, щоб потім давати йому своє пояснення, її вихідні засади пояс­нення задані у священних книгах (Біблія, Коран та ін.). Для філософії світ завжди є проблемою. Вона постійно перебуває в пошуках істини, націлена на пізнання невідо­мого, просякнута пафосом пізнання. Зрештою, світ як не­відоме, як проблема постав лише перед філософією. Для незрілого мислення проблем не існувало. Виникнення фі­лософії засвідчило зрілість духу, його мужність не тільки порушувати проблеми, а й утримувати їх протягом певно­го часу нерозв'язаними. На цій підставі можна стверджу­вати, що однією з особливостей філософського знання є його спрямованість на подолання проблем, усвідомлення незавершеності процесу пізнання.

Пізнавальний пафос споріднює філософію і науку. Іс­нує кілька поглядів на спільне та відмінне між цими сфе­рами знання. При розв'язанні цієї проблеми у філософії намітились дві тенденції: одна максимально зближує фі­лософію і науку, навіть проголошує філософію наукою, дру­га відстоює думку, що філософія не є наукою. Філософію і науку споріднює, як уже зазначалось, націленість на пі­знання світу, на істину. Обидві вони засновані на розумі, тобто передбачають аргументи і сумніви. Наука також є теоретичним, загальним знанням. Більше того, історично деякий час філософія і наука існували як єдина система знання. Отже, і філософське, і наукове знання є теоретич­ним, тобто побудованим на узагальненнях, правилах ло­гіки, що дає підстави розглядати філософію як науку.

Однак між філософським і науковим знанням існує і принципова відмінність. Філософія має справу з найбільш загальними поняттями, які, по-перше, застосовуються у всіх науках, а часто і за межами наук (поняття простору і часу функціонують не лише в науці, а й у мистецтві, техніці, юриспруденції); по-друге, зміст цих понять, хоч вони і використовуються в науках, не є предметом їх спе­ціального дослідження (природознавство оперує понят­тями «закон», «причина», «істина»; гуманітарні науки по­няттями «прогрес», «культура» та іншими, не досліджу­ючи їх змісту); по-третє, ці загальні поняття не можна звести до емпіричного досвіду (фактів) чи зв'язати мате­матичною формулою, що властиво науковим поняттям. Поняття «причина», «матерія», «ідеал» не мають факти­чних відповідників. Якби однозначно на фактах можна було довести, що економіка для розвитку суспільства ва­жить більше, ніж моральні цінності, чи навпаки, що зако-

Вступ до філософії

ни науки притаманні самій природі, а не є конструкціями нашого розуму, то філософія була б наукою, як й інші науки, лише з тією відмінністю, що вона оперує найбільш загальними поняттями. Однак усі спроби такого обґрун­тування філософського знання зазнають краху. І по-чет­верте, цей надзагальний характер філософських понять надає їм ще одну особливість: в їх інтерпретації може виражатись і виражається ціннісне відношення людини до світу. Скажімо, в розумінні причини можна стверджу­вати, що у світі все запрограмовано і від людини нічого не залежить, а можна доводити, що світ — це різні можливості, реалізація яких залежить від людини. Отже, розуміння при­чинності уже включає ціннісне ставлення до світу. Інши­ми словами, наукове знання є об'єктивним, воно не зале­жить від переконань та ідеалів вченого, а філософське — пройняте суб'єктивністю. Воно, будучи світоглядним, охоп­лює оцінювальне і практичне ставлення людини до світу. Це є знання певного суспільства і певної особи, яка спові­дує певні цінності.

Філософське знання неоднорідне. Вчення про простір і час, про закони і правила мислення максимально набли­жене до наукового, а такі поняття, як «свобода», «ідеал», «Бог», «добро» і «зло», виходять за межі науки. Це дає підстави стверджувати, що філософія не відповідає всім вимогам науковості, вона принаймні відхиляється від то­го зразка науки, яким є, наприклад, природознавство. Фі­лософію можна вважати наукою, якщо її розглядати як засноване на розумі знання.

Нестрогість, надзагальний характер філософських по­нять, їх незводимість до фактів становлять сутність філо­софського мислення. В ньому є свої недоліки, але є й пере­ваги. Філософське мислення е більш вільним, ніж жорстко прив'язане до фактів природничо-наукове. Ця «вільність» змісту філософських понять дає змогу їм бути теоретич­ною базою, до якої звертається і наука при переосмислен­ні своїх термінів (наприклад, нове розуміння простору і часу, сформульоване в теорії відносності, в загальних ри­сах присутнє у філософії Лейбніца, Маха). Вона допомагає філософському знанню виконувати оціночну функцію — фіксувати відношення до світу певної епохи, народу, соці­альної групи і навіть особи.

У XX ст. актуальною стала проблема співвідношення філософії та ідеології. Марксизм, наприклад, однозначно зводив філософію до ідеології, інші течії перебувають на протилежних позиціях. Для з'ясування суті проблеми не-

Сутність філософії та її роль у суспільстві

обхідно з'ясувати сутність ідеології, яку можна розгляда­ти у вузькому та широкому значеннях. У вузькому розу­мінні ідеологія — сукупність ідей, цінностей і практич­них настанов, які виражають і захищають інтереси пев­них соціальних спільнот — націй, класів, груп. За ідеологією приховані інтереси певних соціальних сил. Ідео­логія в цьому розумінні є фактично світською релігією, де віра й відданість ідеалам домінують над розумом. Основні завдання такої ідеології полягають в об'єднанні соціаль­них спільнот і націленні їх на певні практичні, переважно політичні дії. Зрозуміло, що філософія має мало спільного з ідеологією в цьому розумінні, її суб'єктом є окрема осо­ба, а не спільноти і розум, а не віра в ідеали чи вождя. Проте ідеї філософії, як, зрештою, і наукові ідеї, можуть використовуватися в ідеологічній боротьбі. Іншими слова­ми, філософія не є ідеологією нації, класу чи партії, вона не ставить собі за мету виражати і захищати їх інтереси. Зве­дення філософії до ідеології в цьому сенсі, як свідчить прак­тика функціювання марксистської філософії в СРСР, призводило до виродження філософії як такої.

У ширшому розумінні ідеологія — це дух епохи, нації, залежність ідей від соціального буття, тобто залежність, яка складається об'єктивно, поза інтересами людей. За такого розуміння ідеологію значно важче відмежувати від філосо­фії. Справді, філософські ідеї виникають за певних соці­альних умов і є їхнім відображенням, їх розуміння перед­бачає знання умов, у яких вони формувались. Однак було б невиправдано зводити філософію до ідеології і в широкому тлумаченні. Філософські ідеї завжди вкорінені в певний соціум, тому говорять про індійську, китайську, німецьку, українську філософію. Вони визначаються і етапами роз­витку суспільства. При цьому аксіологічний і праксеологіч-ний аспекти філософського світогляду однозначно передба­чають соціальну залежність, а отже, ідеологічність. У пі­знавальному ж аспекті, згідно з яким філософія виступає як освоєння світу розумом, вона фактично втрачає ідеоло­гічний характер. Філософське розуміння простору, часу, ло­гіки мислення тощо не є відтворенням соціальних відносин даного суспільства. Філософія охоплює широкий діапазон ідей, і якщо одні з них, наприклад вчення про суспільство, відображають суспільство, в якому живе мислитель, а отже, є ідеологічними у широкому розумінні, то зміст багатьох інших ідей не можна виводити із соціального буття. Філо­софії притаманна апеляція до наукового пізнання, що виво­дить її за межі ідеології і в цьому значенні.

 

Вступ до філософії

Ціннісне відношення до світу споріднює філософію з релігією, про що вже йшлося, і мистецтвом. Мистецтво оперує художніми образами, які, як і поняття філософії, відтворюють дійсність. У художньому образі злилися сам предмет і спосіб його бачення митцем. Немає нічого супе­речливого в тому, що один і той самий пейзаж різні худо­жники можуть відтворити в однаково прекрасних карти­нах по-різному. Подібні ситуації траплялися і в історії філософії, коли різні філософи одне й те ж поняття тлума­чили по-різному. Один, наприклад, акцентував увагу на необхідності, що панує у світі, другий, всупереч йому, ствер­джував про випадковість, третій вважав, що і необхідність, і випадковість існують не у світі, а вносяться у світ нашим мисленням, четвертий намагався встановити діалектичний зв'язок між необхідністю та випадковістю. При цьому ар­гументи кожної концепції були вагомими. Одна акценту­вала увагу на моментах, які недооцінювала друга, третя знайшла інший підхід, іншу перспективу бачення. Тому філософські теорії, містячи в собі оцінювальний момент, співвідносяться не просто за принципом «істина -- хиб­ність», як це буває в науці, де істина однієї концепції ви­ключає всі інші як хибні, а за принципом взаємодоповнен-ня і поглиблення, який притаманний відношенню творів мистецтва.

Однак філософія, будучи багато в чому спорідненою з мистецтвом, суттєво відрізняється від нього. Мистецтво оперує художніми, чуттєвими образами. Художній образ -це загальне в чуттєвій формі, це узагальнення на рівні відчуттів (типові образи з художньої літератури). Це за­гальне в чуттєвому художньому образі подане особливо, воно лише «проглядається», а не чітко фіксується. Якщо в науці загальне (теорія) чітко прив'язане до фактів (кон­кретного, чуттєвого), то у філософії цей зв'язок характе­ризується більшою свободою. У мистецтві ступінь свобо­ди між загальним і чуттєвістю в художньому образі зна­чно більший. Тут часто взагалі важко виявити загальне за чуттєвістю. Тому художні твори і мають такий широ­кий діапазон інтерпретацій.

Отже, філософське мислення «вільніше» (від фактів, чут­тєвості), ніж наукове, а художнє -- «вільніше», ніж філо­софське. Це означає, що за характером відношення загаль­ного і сфери чуттєвості філософія посідає проміжне місце між наукою і мистецтвом. Більша «прив'язаність» науки до фактів порівняно з філософією і мистецтвом не свід­чить про її перевагу над останніми. Кожне з них виконує

Сутність філософії та її роль у суспільстві 27

свою функцію. Наприклад, першими загрозу екологічної кризи відчули митці, вони в певному одиничному неспри­ятливому факті «побачили» загальне — чорну перспекти­ву людства. Відтак, коли чіткіше проступили деякі зако­номірності, за цю проблему взялися філософи, і тільки тоді, коли криза стала реальним фактом, який можна було ем­пірично вивчати, вона стала предметом наукового дослі­дження. Звичайно, художникам багато що «примарюєть-ся», але саме вони найбільш відкриті для нового. А раціо­нально скрупульозні науковці часто беруть до уваги факт в останню чергу.

Філософське світобачення, на відміну від художнього, засноване на розумі, в ньому особа філософа все-таки пе­ребуває на задньому плані порівняно з мистецтвом. Даю­чи різне тлумачення світу, філософи логікою розуму зму­шені прийти або до взаємозаперечення, або до різних форм консенсусу, що характерно і для науки, їхні побудови не можуть байдуже співіснувати, як це буває в мистецтві. Цим зумовлена боротьба шкіл і напрямів у філософії.

Отже, специфіка філософського знання полягає в то­му, що, будучи надзагальним, воно, на відміну від науко­вого, не має чіткого укорінення у факти. А на відміну від мистецтва, з яким його споріднює оцінювальне відношення до дійсності, філософія все-таки ґрунтується на засадах розуму, передбачає певну, хоч і не чітку, відповідність дій­сності.

Філософські методи

Оскільки філософія зорієнтована на пізнання і пошук істини, її слід трактувати як процес філософування (мір­кування, роздумування на філософські теми), як уміння філософувати. Для філософа процес пошуку істини ва­жить не менше, ніж сама істина. Навчання філософії полягає не в засвоєнні десятка філософських думок, ви­словлювань, хоч і це важливо, а у виробленні вмінь підні­матись до філософських узагальнень. Таке вміння набувається в процесі читання філософських творів. Однак його можна формувати і свідомо, засвоюючи філософські методи мислення.

Метод (грец. теїподоз спосіб пізнання) — сукупність правил дії (наприклад, набір і послідовність певних операцій), спосіб, знаря­ддя, які сприяють розв'язанню теоретичних чи практичних проблем.

Вступ до філософії

Метод ґрунтується на знанні, він, зрештою, і є знанням, трансформованим у певні правила дії. Оскільки філосо­фія є найбільш загальним знанням, то своїми методами вона намагається з'ясувати спосіб, яким набувається це знання, розкрити механізм його формування. Йдеться са­ме про методи, а не про один метод філософування, оскіль­ки різна інтерпретація (тлумачення) вихідних принци­пів, найзагальніших понять передбачає різні методи. І в цьому теж виявляється схожість філософії та мистецтва. Філософи, як і митці, мають різне бачення загального і формують різні методи його осягнення.

Філософія, як відомо, оперує найзагальнішими понят­тями (матерія, закон, прогрес, живе, техніка тощо), сутність яких не є предметом дослідження конкретних наук. Якщо вона використовує готові поняття науки чи інших сфер життєдіяльності людини, тоді вона не привносить нічого нового, і закономірно постає питання доцільності такої фі­лософії.

Насправді філософ виробляє свої методи пізнання, свої способи бачення загального, які відкривають нові смисло­ві горизонти загальних понять, дають їм особливу інтер­претацію. Все відбувається, звичайно, з урахуванням нау­кових та інших даних.

Філософи ще з часів Френсіса Бекона (1561—1626) і Рене Декарта (1596—1650) намагалися досліджувати пробле­му методів наукового пізнання — індукцію, дедукцію, ана­ліз, синтез та ін. Часто ці методи вони вважали і методами самої філософії. Однак багато з них розробляли особливі філософські методи, відмінні від методів конкретних наук: діалектика (Гегель, Маркс), метод трансцендентального ана­лізу (Іммануїл Кант, неокантіанці), феноменологія (Гуссерль та ін.), герменевтика (Вільгельм Дільтей (1833—1911), Мар-тін Гайдеггер (1889—1976).

Діалектика. Це один з методів філософії, згідно з яким будь-яке явище перебуває у процесі зміни, розвитку, в ос­нові якого - - взаємодія (боротьба) протилежностей. Він найпоширеніший серед філософських методів. Термін по­ходить від давньогрецького йіаіеістлісе — мистецтво вести бесіду, полеміку, діалог. Ще давні греки розглядали діалог (зіткнення різних, навіть протилежних думок) як плідний спосіб досягнення істини. А сам термін змінював свій зміст, але з часів Гегеля за ним міцно закріпилося значення філософського методу, який визнає єдність протилежнос­тей, розглядає поняття і предмети в розвитку. Спосіб мис­лення попередніх філософів, який будувався на незмінно-

Сутність філософії та її роль у суспільстві 29

сті понять і виключенні суперечностей, Гегель назвав ме­тафізикою. Зрештою, особливого метафізичного методу ми­слення не існує, тому що не існує особливих метафізичних прийомів, підходів. Метафізика — це недіалектичний, а точніше, за Гегелем, не філософський спосіб мислення. В цьому розмежуванні суто філософського методу в філосо­фії і методу, який не піднявся до філософського рівня, і полягає суть протиставлення діалектики і метафізики у Гегеля.

Недолік марксистської інтерпретації діалектики і ме­тафізики, яка, по суті, мало чим відрізняється від гегелів­ської, полягає в тому, що вона, по-перше, ставила метафізи­ку як метод на одну площину з діалектикою, а по-друге, не визнавала права на існування будь-яких інших філософ­ських методів, крім діалектики.

Філософія, як відомо, намагається сформулювати зміст найбільш загальних понять («необхідність», «живе», «про­грес», «добро» тощо), який неможливо строго послідовно вивести з досвіду чи іншим способом. Використовуючи принцип єдності протилежностей, діалектика стверджу­ватиме, що «необхідність — це не випадковість», «жи­ве --не мертве», «прогрес не є регрес», «добро є запере­ченням зла». Завдяки такому протиставленню ці понят­тя набули певної змістовності. А взявши до уваги твердження, що кожне з цих понять містить у собі свою протилежність, що в необхідному є випадкове, в живо­му -- мертве, у прогресі -- регрес, у добрі -- зло, роз­кривши особливості перетворень одного на інше, можна побачити діалектичний метод в усій його незвичайності для буденного мислення і плідності для філософського. Діалектика плідна при аналізі таких найзагальніших понять мислення, які відтворюють універсальні властиво­сті речей, тобто категорій. До них належать категорії «не­обхідність — випадковість», «простір — час», «кіль­кість — якість», «явище — сутність», «одиничне — за­гальне», «частина — ціле» та ін. Вони функціонують як протилежні пари, в яких зміст однієї протилежності роз­кривається через іншу.

Однак цьому методу властиві й деякі вади. Діалекти­ка намагається з'ясувати зміст найзагальніших понять, за­лишаючись у сфері самих понять (визначаючи поняття через його протилежність), реальна дійсність не береться нею до уваги. Тому Гегеля і Маркса діалектика часто при­водила до висновків, неадекватних дійсності. Діалектич­ний метод плідний на завершальному етапі пізнання, ко-

зо

Вступ до філософії

ли зміст понять уже більш-менш сформований і потрібно лише показати їх взаємозалежність, взаємоперехід, рух. А для формування первісного змісту понять діалектиці не вистачає необхідних засобів.

Феноменологічний метод. Головним своїм завдан­ням вбачає формування понять, якими оперує філософія. На думку його прихильників, це відбувається шляхом інтуїтивного вбачання (схоплення) сутностей (загально­го) в одиничному. Наприклад, феноменолог визначатиме сутність живого, споглядаючи конкретну живу істоту; він змінюватиме в ній все можливе; те, що не піддаватиметь­ся варіації (чого не можна буде змінити або відкинути) і складатиме сутність живого. Рослини, тварини, бактерії, гриби можуть набувати найрізноманітніших зовнішніх форм, однак усьому живому притаманні інстинкт само­збереження (обмін речовин із середовищем, доцільна по­ведінка, розмноження), певні фази розвитку і смертність. Якщо не знайдеться живої істоти, яка б у нормальному стані відхилялась від цих ознак, то сутність живого схо­плено.

Феноменологічний метод найбільш плідно спрацьовує в естетиці, філософії культури, філософській антропології, психології — там, де загальні поняття, типи, види не виво­дяться логічно одне з одного і не мають чіткої, як у науці, залежності від фактів. Вадою цього методу є довільність інтуїції. Часто його прихильники на основі інтуїції вба­чають відмінні сутності.

Трансцендентальний метод. Запроваджений у філо­софію німецьким мислителем І. Кантом. Суть його поля­гає в тому, що визначення сущого дається через розкриття суб'єктивних умов (засад) його конституювання (формо­утворення). Наприклад, коло в геометрії визначають як неперервну сукупність точок, рівновіддалених від центра, але його суть можна розкрити і через спосіб його побудо­ви людиною (суб'єктом). Художній твір можна трактува­ти як щось об'єктивне, як певну гармонію частин тощо, але його можна аналізувати і як витвір художнього смаку (суб'єктивна передумова) творця і глядача. Оскільки лю­дина (суб'єкт) певною мірою причетна до існування будь-якого сущого, є своєрідним співтворцем його, цей метод також може мати універсальне значення. Але він перед­бачає певний ракурс бачення -- суб'єкт виступає «твор­цем» сущого, що часто межує із суб'єктивізмом.

Якщо звернутись, наприклад, до визначення суті «жи­вого» з позиції цього методу, можна зазначити, що «живе»

Сутність філософії та її роль у суспільстві

дане людині (сприймається нею як щось відмінне від не­живого) завдяки такій суб'єктивній здатності, як симпа­тія (співчуття). При сприйманні вона ніби відчуває біль і радість живого саме тому, що вона сама жива. Механіч­ний робот не здатний відчути живе. Отже, «живе» як щось відмінне від неживого конституюється в сприйманні за участю симпатії.

Це оригінальний, незвичний ракурс, під яким людина аналізує суще. А сам метод плідно застосовується в дослі­дженні діяльності свідомості. Його вади полягають у то­му, що, повернувши суще до суб'єкта, він залишає поза ува­гою об'єктивний зв'язок, який існує між сущим і сущим, не бачить логіки розвитку сущого,

Герменевтика. Цей метод набув значного поширення останнім часом. Він передбачає проникнення в смисл де­яких феноменів на основі з'ясування їх місця та функції в культурі, тобто в контексті культури. Скажімо, смисл поняття «живе» з'ясовується на основі функціонування його в певній культурі (в Греції, наприклад, весь космос мислився як щось живе, механістичний світогляд зводив його до механізму тощо). Дух культури (ціле) є основою розуміння окремого (частини).

Аналіз усіх філософських методів спростовує застарілі уявлення про те, що існують тільки два методи — діалек­тика і метафізика, утверджує думку про множинність фі­лософських методів. Існування різноманітних шкіл і на­прямів у філософії пояснюється саме різноманітністю фі­лософських методів.

Функції філософії

Значущість певних знань залежить від їх ролі і місця в суспільному та індивідуальному людському бутті, тобто від їх функцій. Філософія виконує найрізноманітніші сус­пільні функції, що і забезпечує її буттєвість ось уже понад дві з половиною тисячі років. Серед них:

— світоглядна функція, пов'язана передусім із систем­ним абстрактно-теоретичним, понятійним поясненням світу;

— загальнометодологічна функція, що полягає у фор­муванні загальних принципів і норм одержання знань, її координації та інтеграції;

— пізнавальна (гносеологічна) функція, що полягає в поясненні найбільш загальних принципів буття та вихід­них основ нашого мислення;

Вступ до філософії

Сутність філософії та її роль у суспільстві

- прогностична функція, яка розкриває загальні тен­денції (передбачення) розвитку людини і світу;

— критична функція з її принципом «піддавай усе сум­ніву», виконуючи антидогматичну роль у розвитку знань;

— аксіологічна функція з її вимогою дослідження об'єк­та з точки зору найрізноманітніших цінностей;

— соціальна функція, завдяки якій соціальне буття не лише одержує необхідну інтерпретацію, а й може зазнати змін;

— гуманістична функція, яка шляхом утвердження по­зитивного сенсу і мети життя, формування гуманістичних цінностей та ідеалів виконує роль інтелектуальної терапії.

— освітня функція, пов'язана з впливом філософії на свідомість людей. Існуючи в певному суспільному середо­вищі, філософія прямо чи опосередковано впливає на умо­настрої цього суспільства. Водночас освітню функцію не слід уявляти спрощено, вузько. Йдеться не про формуван­ня однотипних поглядів і переконань, єдиного світобачен­ня, спрямованого на уніфікацію особи, своєрідну «підгон­ку» всіх під єдиний стандарт. Мета вивчення філософії в системі вищої освіти полягає не лише в засвоєнні певного обсягу філософських знань і формуванні вміння їх засто­совувати (що є дуже важливим і бажаним), а й у тому, щоб актуалізувати інтелектуально-творчу діяльність людини, адже справжня філософія -- це завжди теоретизування, завжди праця думки. Опанування змістом філософії є важ­ливою передумовою нашого духовного збагачення, інтелек­туального розвитку, світоглядно-методологічної культури, здатності як до адекватного розуміння найскладніших і найрізноманітніших проблем сучасного людського буття, так і участі в їх розв'язанні.

Отже, як стверджував Гегель, філософія не «галерея люд­ських помилок», а пантеон, сповнений величних ідей — ідей про всесвіт, по-різному оформлених й по-різному зі­ставлених, в яких людина дістає, коли здобуде ключ до цього пантеону, зразки і матеріали своєї світоглядної твор­чості.

Філософи часто порушують такі питання: куди пря­мує людство, чи не відбувається деградація культури, чи істинні цінності воно сповідує тощо. Оця самокритика цінностей (культури загалом) є однією з найважливіших функцій філософії. Філософи не тільки критикують певні цінності, а й пропонують свою систему цінностей. Але в цьому питанні, як практично в усіх інших, у філософії, існують розбіжності. Одні філософи вважають, що ро­зум філософа не здатний укоренити цінності, він спроможний лише усвідомити систему цінностей, що склала­ся стихійно. Інші вважають творення нових цінностей основним завданням філософії. У поглядах на практи­чну роль філософії в житті суспільства існує два проти­лежних підходи. Перший, сформульований Гегелем у ві­домому афоризмі «Сова Мінерви вилітає в сутінки»: Мі-нерва (Афіна) є богинею мудрості, а її посланець (сова) —-символ мудрості — приходить тоді, коли день уже ми­нув, події здійснились, — націлює філософію на пасив­ну позицію. Вона повинна тільки пояснювати те, що в житті вже здійснилось. Таких поглядів дотримуються і філософи, які вважають, що основою життя є воля, ін­стинкт (непідвладне розуму), відводячи розуму, філосо­фії пасивну роль в житті.

Інший погляд на відношення філософії до життя сфор­мульований у знаменитій 11 тезі Маркса про Фейербаха: філософи тільки пояснювали світ, а йдеться про те, щоб його змінити. Маркс звинуватив попередню філософію в пасивно-споглядальному ставленні до життя, а свою філо­софію замислив як теорію революційного перетворення світу. Наслідки такого зведення філософії до революцій­ної теорії відомі. Ця теорія, яка оголосила себе спромож­ною розсудити історію і здатною дати теоретичну схему минулого і майбутнього, виявилася, врешті-решт, посором­леною цією ж історією. Можливості розуму щодо пере­творення і вдосконалення дійсності виявилися далеко не безмежними, а історична творчість не такою безпроблем-ною, якою здавалася вона творцям цих філософських ідей. Тому філософія, яка претендувала на роль теорії радикальних глобальних соціальних змін, дискредитувала себе. Однак не може задовольнити і позиція, згідно з якою історію пояснюють заднім числом. Теорія, яка не націлена на майбутнє, втрачає сенс.

Ситуація глухого кута зумовлена тим, що філософія пре­тендувала на невластиві їй функції творця історії. Звідси песимістичні (Гегель) і оптимістичні (Маркс) варіанти від­повіді. Насправді ж роль філософії значно скромніша. Во­на не повинна перетворюватись на ідеологію. Суб'єктом філософії є не маси, не політичні партії, а окрема особа. Духовне вдосконалення особи (суспільства через особу) є основним завданням філософії. Саме через особу філосо­фія виходить на суспільство і соціальні проблеми.

Філософія за своєю суттю спрямована на утвердження демократичного суспільства, побудованого на засадах сво­боди особи і пошанування загальних принципів співжит-

Вступ до філософії

тя вільних людей. В утвердженні та функціонуванні гро­мадянського суспільства їй належить особлива роль. Вона покликана розробляти принципи, на основі яких відбува­ється легітимізація державної влади і права, утверджу­ється соціальна справедливість, досягається громадянська злагода, формуються загальнолюдські цінності.

Світовий філософський процес характеризується кіль­кома основними етапами свого розвитку:

Давня філософія (VII ст. до н. е. - - V ст.). її репре­зентують давньоіндійська філософія (веданта, міманса, вай-шешика, санкх'я, йога тощо), давньокитайська (Лао-цзи, Кун-цзи, Мен-цзи таін.), давньогрецька (Шфагор, Сократ, Платон, Арістотель та ін.).

Середньовічна філософія (VI ст. -- XV ст.). На її те­ренах працювали такі видатні мислителі, як А. Аврелій (Блаженний), Ф. Аквінський, Абу Алі Ібн-Сіна та ін.

Філософія Нового часу (XVI ст. — перша половина XIX ст.). У ній виокремлюють:

- добу Відродження (М. Кузанський, М. Коперник, Дж. Шкко делла Мірандола, Дж. Бруно);

— Просвітництво і бароко (Ф. Бекон, Т. Гоббс, Дж. Локк, Р. Декарт, Б. Спіноза, Г.-В. Лейбніц та ін.);

- німецьку класичну філософію (І. Кант, Й. Фіхте, Ф.-В.-Й. Шеллінг, Г.-В.-Ф. Гегель);

Сучасна філософія (друга половина XIX — XX ст.). її репрезентують такі філософські течії:

— позитивізм (неопозитивізм, постпозитивізм — О. Конт, Г. Спенсер, Е. Мах, Р. Авенаріус, К. Поппер, М. Шлік, Р. Карнап тощо);

— екзистенціалізм (М. Гайдеггер, К. Ясперс, Ж.-П. Сартр, Г. Марсель, А. Камю та ін.);

— філософія життя (3. Фрейд, Ф. Ніцше, А. Бергсон та ін.);

— філософія науки (Т. Кун, І. Лакатос, П. Фейєрабенд та ін.);

— філософська антропологія (М. Шелер, Г. Плесснер, А. Гелен);

— неотомізм (Ж. Марітен, Е. Жільсон, Ю. Бохенський та ін.);

— феноменологія (Е. Гуссерль, Ф. Брентано, П. Рікер та ін.);

— герменевтика (Ф. Шлегель, Ф. Шлейєрмахер, В. Дільтей та ін.);

— структуралізм (К. Леві-Строс, М.-П. Фуко);

— прагматизм (Ч. Пірс, В. Джеме, Дж. Дьюї).

Сутність філософії та її роль у суспільстві

Отже, філософія відіграє важливу роль в духовній куль­турі людства. Вона виникає водночас із появою особи, яка покладається на розум у спілкуванні зі світом. А розум за своєю природою націлений на пізнання першооснов у світі, в культурі, в самому пізнанні. Філософія — закономірний продукт людського розуму, вища форма його вияву.

Запитання. Завдання

1. Де, коли, чому і як виникла філософія?

2. На яку потребу духу відповідає філософія?

3. У чому полягають особливості філософських знань?

4. Розкрийте взаємозв'язок філософії та науки.

5. Як співвідносяться філософія й ідеологія? Чому філософія не мо­же бути ідеологією?

6. Доведіть спільне та відмінне в релігії та філософії.

7. Проаналізуйте структуру та основні соціально-культурні функції філософії.

Теми рефератів

1. Світоглядна природа філософського знання.

2. Софійний та епістемний способи філософського мислення.

3. Філософія як смислотворче ядро культури.

4. Міфологія і філософія як форми знання: єдність і відмінність.

5. Віра і знання: проблеми розмежування.

6. Філософія як спосіб життя.

7. Філософія як методологія наукового пізнання.

Література

Библер В. С. Что есть философия? // Вопросы философии. —1995. — № 1. Зотов А. Ф. Существуетли мировая философия? // Вопросы философии. — 1997. — № 4.

Мамардашвили М. С. Как я понимаю философию. — М., 1990. Ортега-и-Гассет X. Что такое философия? — М.. 1991. Франкл В. Человек в поисках смысла. — М., 1990. Чернышев А. Н. Начало философии. — М., 1982.

2.

 

Історичні типи філософії

 

2.1. Методологічні проблеми історії філософії

Предмет історії філософії

 

Серед філософських дисциплін історії філософії нале­жить особливе місце. Оскільки історичний підхід до пред­мета, дослідження його становлення і розвитку є одним із способів розкриття його суті, історія філософії допомагає осягнути суть самої філософії. Знаючи історію становлен­ня ідей, історичні зразки витлумачення певних філософсь­ких проблем, можна краще зрозуміти й оцінити конкрет­ну філософську концепцію. Зрозуміло, що і сучасна філо­софія не може правильно зорієнтуватися без певної суми знань з історії філософії.

Знання з історії філософії потрібні не тільки тим, хто вивчає філософію, а кожній культурній людині. Адже філо­софія є не тільки елементом культури, але й системою знан­ня, впливу якої зазнали всі складові духовної культури — релігія, мистецтво, наука, право тощо. Платон (427—347 до н. е.), Августин (Блаженний) Аврелій (354—430), Декарт (1596—1650), Фрідріх Шцше (1844—1900) були філософа­ми, але вплив їх учень виходить далеко за межі філософії.

Знання з історії філософії важливі ще й тому, що вона вчить світоглядному плюралізму та ідеологічній толерант­ності, сприяє звільненню від догматизму і духовному роз­кріпаченню особи. Кожна з філософських систем самодо­статня, обґрунтована й оригінальна. Відмінності між ни­ми не завжди зводяться до опозиції «істина — хибність».

Методологічні проблеми історії філософії

Адже не завжди є підстави твердити, що ця філософія більш істинна, ніж інша. Філософські системи виступають як різні рівноцінні інтелектуальні світи.

Історія філософії вивчає філософію, її існування в ре­альній історії. Об'єктом її вивчення є реальний історико-філософський процес. А те, що вивчає історія філософії в цьому реальному процесі (предмет дослідження), метод, яким вона його вивчає, по-різному трактується історика­ми філософії.

Існують концепції, які цілком заперечують історич­ний підхід до філософії. На думку їх прихильників, філо­софські системи мовби співіснують в історичному просто­рі, а історія філософії постає співбесідою філософів поза часом. Кожна філософська система є певною відповіддю окремого мислителя на вічні філософські проблеми.

Позитивним у такому підході є те, що він ставить під сумнів ідею більшої досконалості пізніших філософських систем. Бо й справді, було б спрощенням вважати, що філософські системи Гегеля чи Маркса досконаліші за си­стеми Платона чи Арістотеля (384—322 до н. е.). Цей під­хід відкриває простір для здорового скептицизму щодо розуміння історичного процесу як культурного прогресу. Можна однозначно констатувати наявність науково-технічного прогресу в історії, але щодо культури, до якої належить і філософія, такий висновок не є очевидним. Твори культури є неповторними витворами свого часу.

Однак філософія є не просто елементом культури, уко­ріненим у певну епоху, їй притаманна налаштованість на пізнання, науковість. Цей аспект і дає змогу розглядати історію філософії не як співіснування філософських сис­тем, а як історичний процес розвитку пізнання загальних закономірностей відношення людини і світу. Справді, ко­жна наступна за часом філософська система вибудовується на основі попередньої, заперечує або розвиває її. Завдяки цьому історія філософії є неповторним історичним проце­сом розвитку філософії. Однак такий підхід ще не вирішує всіх проблем. Історію філософії можна розглядати як істо­рію життя і творчості окремих філософів і як історичний розвиток певних філософських ідей, проблем. За першого підходу на передньому плані фігурує особа філософа, яка, можливо, сприяє кращому розумінню його ідей, за друго­го — ідеї розгортаються на тлі соціальної історії, яка може допомогти зрозуміти їх суть. Як правило, історики філосо­фії обирають середній шлях, поєднуючи вивчення розвит­ку ідей з аналізом вчень окремих філософів.

Історичні типи філософії

Філософський процес відбувається в реальних умо­вах суспільного життя. Філософія порушує проблеми, що хвилюють суспільство, зумовлені суспільним життям, а отже — соціально детерміновані. Однак філософське знання, як і наукове, має і внутрішню логіку розвитку, оскільки один мислитель розвиває ідеї іншого за зако­нами логіки.

Залежно від розуміння того, наскільки розвиток філо­софії детермінується суспільством, а наскільки внутріш­ньою логікою розвитку ідей, окреслилися два крайні концептуальні підходи. Перший, представником якого був Гегель, розглядав історію філософії як логічне розгортан­ня ідеї. На його думку, одна стадія розвитку ідеї породжує іншу подібно до того, як зерно породжує паросток, паро­сток — стебло, стебло — колосок. Така концепція отри­мала назву філіації ідей (лат. {Шив — син, зв'язок, наступ­ність). За цією концепцією, філософські ідеї розвиваються завдяки своїй внутрішній логіці незалежно від зовнішніх чинників. А історія є зовнішнім середовищем, у якому роз­гортаються ідеї. Ця концепція є ідеалістичною, розглядає ідеї як щось абсолютне і самосуще.

Інший підхід пояснює розвиток і зміст філософських ідей через детермінацію їх соціальним середовищем. Він позбавляє ідеї будь-якої самостійності. Ця концепція на­зивається вульгарним соціологізмом. Він певною мірою при­таманний марксизму і деяким представникам соціології знання (К. Ма

© 2013 wikipage.com.ua - Дякуємо за посилання на wikipage.com.ua | Контакти