ВІКІСТОРІНКА
Навигация:
Інформатика
Історія
Автоматизація
Адміністрування
Антропологія
Архітектура
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Військова наука
Виробництво
Географія
Геологія
Господарство
Демографія
Екологія
Економіка
Електроніка
Енергетика
Журналістика
Кінематографія
Комп'ютеризація
Креслення
Кулінарія
Культура
Культура
Лінгвістика
Література
Лексикологія
Логіка
Маркетинг
Математика
Медицина
Менеджмент
Металургія
Метрологія
Мистецтво
Музика
Наукознавство
Освіта
Охорона Праці
Підприємництво
Педагогіка
Поліграфія
Право
Приладобудування
Програмування
Психологія
Радіозв'язок
Релігія
Риторика
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Статистика
Технології
Торгівля
Транспорт
Фізіологія
Фізика
Філософія
Фінанси
Фармакологія


Аристотель. Соч.: в 4 т. — М., 1973—1983.

Асмус В. Ф. Античная философия. — М., 1976.

Афоризмы старого Китая. — М., 1988.

Богомолов А. С. Античная философия: в 2 ч. — М., 1985.

Бугай Д. В. Критика теории идей в «Параманиде» Платона//Вопросы фи­лософии. — 1997. — № 4.

Буддизм. История и культура. — М., 1989.

Древняя Индия. Язык, культура, текст. — М., 1988.

История китайской философии. — М., 1988.

Лукьянов А. Е. Становление философии на Востоке. Древний Китай и Ин­дия. — М., 1989.

Открытие Индии. Философские и эстетические воззрения в Индии XX в. — М., 1987.

Платон. Соч.: в 3 т. — М., 1968—1972.

Татаркевич В. Історія філософії: т. 1. Антична і середньовічна філософія. — Львів, 1999.

Чанышев А. Н. Курс лекций по древней и средневековой философии. — М., 1991.

Філософія середньовіччя та епохи Відродження

2.3. Філософія середньовіччя та епохи Відродження

 

Філософія середньовіччя

Залежно від історіософської позиції, середньовіччя як історичну епоху можна вважати або закономірним продов­женням античності (і тоді важко зрозуміти безодню між ними), або новим витоком історії. Більш прийнятною є друга позиція, яка ґрунтується на концепції історичного колово­роту (греко-римська цивілізація занепала, прийшли нові на­роди і розпочався новий цикл нової цивілізації).

Варвари, які завоювали Римську імперію, перебували на стадії становлення феодального (традиційного землеробсь­кого) суспільства. А феодалізм ще не визнавав особи. Що­правда, європейський феодалізм перейняв від античності християнство, а християнство як релігія передбачає певну самостійність особи і орієнтована на особу, наділену свобо­дою волі. (Релігія є носієм ідеї особистості.) Оскільки ж за феодальних відносин особа не може реалізуватись як со­ціальна одиниця, вона під впливом християнства утверджу­ється як духовна особа. Духовна особа --це своєрідний компроміс феодалізму і християнства: особа, яка не може реалізуватись у зовнішньому світі, заглиблюється в себе.

Характерною особливістю середньовічного світогляду є теоцентризм. Античність не знала ідеї трансцендентного (потойбічного стосовно реального світу) Бога. Вважалося, що боги, як і люди, живуть в єдиному для всіх космосі (космоцентричний світогляд). Середньовіччя по-іншому ми­слило і Бога, і світ. Бог творить світ з нічого, він абсолютно перший, істинне буття. Природа як творіння Бога втрачає, свою самоцінність. Вона виступає тільки символом чи зна­ком божественної премудрості, адресованим людині. Від­ношення Бога і природи мислиться в категоріях справж­нього і несправжнього буття елеатів: Бог єдиний, неподіль­ний, незмінний (трансцендентний); природа множинна, подільна, рухома, але існує завдяки Богові.

Філософія в середньовіччі розвивалася в лоні релігії як панівного світогляду тієї епохи. Релігія, безумовно, звужува­ла межі філософського мислення, задавала і проблематику, і загальну модель вирішення проблем. Крім того, філософія в епоху середньовіччя не мала власної соціальної бази — осо­би, яка потребувала б філософського світогляду. Тому розви-

Історичні типи філософії

ток в лоні релігії був єдино можливим способом існування і збереження філософського мислення загалом. В іншій іпо­стасі воно тоді просто не могло б існувати.

Формування християнської філософії має свої особли­вості. Як релігія, християнство підозріло ставилось до язич­ницької мудрості — античної філософії. Одначе, вступив­ши з нею в дискусію, воно змушене було відповідати на аргументи аргументами. Завдяки цьому шляхом «запере­чення» в лоно християнства був перенесений філософсь­кий стиль мислення.

Носіями філософії в дану епоху було вузьке коло слу­жителів церкви. Світської філософії не існувало. Звідси догматизм, авторитаризм і традиціоналізм цієї філософії.

Патристика

Перший період (II—VII ст.) у розвитку середньовічної філософії названий патристикою.

Патристика (лат. раіег батько) сукупність філософських докт­рин християнських мислителів (отців церкви) IIVI! ст.

Представлений він вченням «отців церкви» — Квінта Тертулліана (160—220), Августина Блаженного та ін. Відо­мим твердженням «Вірую, бо це абсурдно» Тертулліан ви­словив один із основних принципів патристики — примат віри над розумом. Розум справді був безсилий будь-що змі­нити в період розпаду Римської імперії. Відновитись до життя можна було тільки через віру, через утвердження абсолют­но нових цінностей. У цих словах теолога не просто церков­на догма, а вистраждана епохою істина.

Августин Блаженний пристосував платонізм для роз­будови християнської теології. На його думку, світ ідей Пла­тона є не що інше, як думки Бога, що передують акту ство­рення світу. В Бога ідеї передують речам, в людині вони слідують за речами. Пізнаючи речі, людина проникає в дум­ки Бога. В такий спосіб теологи поєднали релігійну докт­рину створення світу Богом і концепцію Платона.

Певний інтерес представляє концепція історії Авгус­тина. На противагу циклічним уявленням про час, харак­терними для греко-римської культури, Августин розви­нув лінійну концепцію: історія має початок (створення світу), кульмінацію (пришестя Христа) і майбутній кінець (друге пришестя і страшний суд). І хоч така концепція є есхатологічною (визнає кінець історії), однак розуміння

Філософія середньовіччя та епохи Відродження 77

історії як єдиного сповненого смислу процесу сприяло про­будженню історичної свідомості. Стараннями Августина в європейській культурі утверджується розуміння часу як однолінійної перспективи, що йде з майбутнього через су­часне в минуле.

Августин у «Сповіді» відкрив новий предмет досліджен­ня — переживання людини, внутрішню духовну особу. Гре­ки не знали сфери внутрішніх переживань як чогось само­стійного. Для них особа виявляла себе через дію. З момен­ту, коли зовнішня діяльність стала регламентованою, коли релігія загострила моральні почуття, самі помисли, пору­хи душі почали сприйматися, як дія. Християнство не тіль­ки відкрило, а й розбудувало цю внутрішню духовну осо­бу. Августин дав цікавий аналіз часу, виходячи із структу­ри внутрішніх переживань. У душі він розрізняє три настанови: чекання, спрямоване в майбутнє; увагу, пов'я­зану із сучасним; пам'ять, яка утримує минуле. Завдяки цим настановам душа «конституює», творить час. Час, на думку Августина, існував би навіть за умови існування од­нієї лише душі. Ідея «конституювання» часу на основі вну­трішніх переживань набула популярності у філософських течіях XX ст. — феноменології та екзистенціалізмі.

Схоластика

Наступний період (XIII—XV ст.) в розвитку середньо­вічної філософії називають схоластикою.

Схоластика (лат. зс/Іо/азйЯоз — учений, шкільний) філософське вчення, в якому поєднані релігійно-філософські засновки з раціо­налістичною методикою та формально-логічними проблемами.

Філософія викладалась у школах при монастирях, во­на була шкільною мудрістю, звідси і назва — «схола» (з грецької — школа). Пізніше це слово набуло негативного значення, ним стали позначати відірване від життя муд­рування. У розвитку схоластики існує два періоди:

1. До XII ст. На цьому етапі домінують ідеї Августина, пов'язані з неоплатонізмом (августиніанство).

2. З XIII по XV ст. У цей час поширюються ідеї Фоми Аквінського (1225—1274), який пристосував учення Арісто-теля до потреб зміцнення позицій католицизму. За іменем Фундатора цей період схоластики отримав назву томізм.

Перехід від ідей Августина до томізму зумовлений кількома чинниками. Передусім розвитком і зміцненням

Історичні типи філософії

третього стану (ремісників і торговців), в яких пробуджу­ється інтерес до природи. А вчення про природу краще розвинуто у філософії Арістотеля. Для Платона природа взагалі позбавлена самоцінності.

Певну роль у поширенні вчення Арістотеля у Західній Європі відіграло й ознайомлення європейців зі вченням арабських мислителів, Арістотелевих послідовників — Аверроеса (1126—1198) і Авіценни (980—1037). Арабська та Візантійська філософія стали перехідною ланкою від античної до західноєвропейської культури XIII—XV ст. У східній частині Римської імперії — Візантії — перехід до феодалізму відбувався поступово, без різкого розриву з античною традицією. Тут збереглося багато творів ан­тичних мислителів. Саме з Візантії бере початок філософ­ська думка всіх народів православного світу (Вірменії, Гру­зії, Київської Русі). Пожвавлення міського життя в XII ст. на арабському Сході зумовило розквіт арабської філосо­фії, яка засвоїла античну традицію. Схід у цей час значно випереджав Захід у культурному розвитку, а східна філо­софія помітно вплинула на розвиток західноєвропейської філософської думки.

Схоластика, особливо її розвинута форма - - томізм, практично вирівнює в значущості віру й розум. На думку її прихильників, знання, яке осягається в акті віри, мож­на передати розумом. У підвищенні статусу розуму в схо­ластиці порівняно з патристикою полягає суттєва відмін­ність католицизму від православ'я, які розійшлись у XII ст. Католицька теорія сформувалась на основі більш раціона­льної схоластики, а у православ'ї домінує патристика. Цим значною мірою зумовлено і те, що наука сформувалась са­ме в Західній Європі.

Перейнявши вчення Арістотеля про активну форму і пасивну матерію, Фома Аквінський виділяє чотири ступені буття:

— «царство мінералів», де форма є лише зовнішньою визначеністю речей;

- «рослинне царство», де форма виступає як рослин­на душа;

- тваринне царство і, відповідно, тваринна душа;

— людина і розумна безсмертна душа.

Форма як організуючий принцип по-різному пронизує матерію на цих рівнях — від зовнішньої форми до розум­ної душі, яка існує окремо від тіла і яка є безсмертною на відміну від рослинної і тваринної душі. Церква високо оцінила вчення Фоми Аквінського. Він, як і Августин, був

філософія середньовіччя та епохи Відродження

канонізований як святий. У XIX ст. його вчення було по­новлене церквою (неотомізм), проголошено офіційною фі­лософією Ватикану.

Суттєве значення для подальшого розвитку європейсь­кої філософії мала дискусія між номіналістами і реаліста­ми, яка тривала в схоластиці протягом кількох століть. Центральна проблема дискусії — природа загальних понять. Ця проблема споріднена з проблемою співвідношення за­гального і одиничного, що хвилювала давньогрецьких філо­софів, але їй властиве дещо інше смислове забарвлення.

Реалізм (лат. геаіів суттєвий, дійсний) філософський напрям, згідно з яким загальні поняття (універсалі?) існують реально як сут­ності речей.

Реалісти — Ансельм Кентерберійський (1033—1109), Фома Аквінський — вважали, що людина осягає ці сут­ності в поняттях розуму. Отже, універсаліям спершу на­давався статус реального буття - - сутності речей, а вже відтак — загального поняття розуму.

Номіналізм (лат. потеп ім'я) філософське вчення, що запе­речує онтологічне значення універсалій (загальних понять), ствер­джуючи, що універсалі'! існують не в дійсності, а тільки в мисленні.

Номіналісти — Вільям Оккам (1300—1349), Жан Бу-ридан (1300—1350) — вважали, що речі одиничні, не при­ховують ніяких універсалій. Загальні поняття є тільки назвами одиничного, вони — творіння людського розуму.

Така відмінність у співвідношенні одиничного і за­гального в світі речей передбачала різні тлумачення спо­собу їх творення. Реалісти — прихильники платонівсько-арістотелівської традиції, для якої Бог є передусім розу­мом — вважали, що ідеї (загальне) як думки Бога передують творінню (є своєрідним планом творіння) і в самому творінні, в речах складають їх сутність. Усе це зу­мовлює ланцюжок: ідея, що існує в Бога, -- сутність ре­чі — ідея в розумі людини. Ієрархічна побудова сущого, Що постала в концепції Аквінського, зумовлена різним спо­собом втілення ідеї — форми.

Номіналісти щодо розуміння Бога схилялись до біб­лійної традиції, яка тлумачить його як вищу волю. На їх думку, Бог творить речі за своєю волею, вони не є втілен­ням ідей. Речі одиничні. Це є підставою для заперечення принципу ієрархічності побудови світу.

Обидві концепції по-різному інтерпретують і пізнан­ня. Для реалістів пізнання — осягнення розумом сутності,

Історичні типи філософії

розкриття її через умоспоглядання (зародки майбутнього раціоналізму). Для номіналістів пізнання є чуттєвим пі­знанням одиничних речей. Саме це живило їх увагу до досвіду, фактів, дало поштовх для емпіричного напряму у філософії Нового часу.

Філософія епохи Відродження

Період XV—XVI ст. прийнято називати епохою Відро­дження. Соціально-економічною суттю цієї епохи є заро­дження капіталізму. В містах Італії, які збереглися як торгово-ремісничі осколки Римської імперії, зароджуєть­ся мануфактура, формуються торгові центри загальноєв­ропейського значення. Історична особливість цієї епохи зумовлена зародженням капіталізму та розкріпаченням (частковим) особи.

Середньовіччя, як відомо, не знало соціальної особи. То був період станового суспільства, навіть ремесла і тор­гівля мали становий характер (цехи, гільдії). Однак хри­стиянство як релігія формувало особу, здатну до вибору між добром і злом, нести відповідальність за свій вибір. Але ця «внутрішня», духовна особа була скована феодаль­ними відносинами. Напруга між «внутрішньою особою» і зовнішніми феодальними порядками знайшла свою пер­шу розрядку в епоху Відродження, коли зовнішній пан­цир ослаб, і особа отримала змогу реалізуватися у сфері соціальної діяльності. Ця особа, тільки почавши звільня­тись від феодальних пут, ще не знала меж своєї свободи. Така безмірність, відсутність відчуття «цього я не можу» і вражає в особистостях епохи Відродження. До їх когор­ти належать творці, які реалізовувались в усіх видах твор­чої діяльності, — художній, технічній, науковій, і мандрів-ники-авантюристи, які, долаючи мислимі та немислимі пе­репони, відкривали нові землі.

Якщо з економічної точки зору епоха Відродження бу­ла світанком капіталізму, то із соціологічної — вона стала епохою пробудження особи, яка іще не усвідомила меж сво­їх можливостей. Йдеться не про формування особи, яке за відсутності християнства затяглось би на довгі століття, а саме про пробудження внутрішньо сформованої особи.

Назва епохи походить від переконання її творців у то­му, що вони відроджують культуру античності. Справді, «реабілітація тілесності» в живописі та скульптурі, поно­влення особи у сфері соціальної діяльності — все це свід-

філософія середньовіччя та епохи Відродження

чить про спорідненість цих епох. Але такий підхід є повер­ховим. Античність не знала духовного виміру особи, вона не була опосередкована середньовіччям. Тому особа епохи Відродження є принципово іншою. Вона пройнята духов­ністю — здобутком середньовіччя.

Відродження — це епоха розквіту художньої культу­ри, зародження гуманізму як світської культури, епоха реформації та контрреформації, заміни геоцентричної си­стеми геліоцентричною, епоха великих географічних від­криттів. Усі ці фактори визначали духовний зміст її.

Розквіт художньої культури (Дайте Аліг'єрі (1265— 1321), Леонардо да Вінчі (1452—1519), Буонарроті Мікелан-джело (1475—1564)) набув небувалого розмаху, перетво­ривши мистецтво на центр духовного життя. Якщо в се­редньовіччі стрижнем духовного життя була релігія, то в епоху Відродження релігія, церква перебували під відчут­ним впливом мистецтва, і навіть глави церкви схилялися перед художниками. Непросто знайти пояснення цьому феномену. Ймовірно, він зумовлений тим, що саме в ми­стецтві відкрились перші можливості для реалізації духов­ної енергії пробудженої особи. А можливо, й тим, що в мистецтві Відродження вперше гармонійно поєдналось ті­ло, з якого було знято печать гріховності, і душа, принцип духовності.

В епоху Відродження зароджується «світська» гумані­тарна, тобто людська (про людей і для людей), наука на відміну від «божественного знання», яке панувало в офі­ційних університетах. Термін «гуманізм» спершу означав світське знання, і великі гуманісти епохи Відродження (Франческо Петрарка (1304—1374), Еразм Роттердамський (1466/69—1536)) були гуманістами саме в цьому значенні слова. При дворах феодалів і монархів активно працювали перекладачі; літераторам і філософам покровительствува-ла світська влада. Посилення світської влади, яка протя­гом всього середньовіччя вела боротьбу за верховенство з владою духовною (церквою), значною мірою зумовило за­родження світської науки. Суперечки світської та духовної влади сприяли звільненню філософів від абсолютного впливу релігії. В цей період набула поширення концепція двох істин — релігійної та філософської. Релігійна, вважалось, Дана Богом через Біблію як одкровення, філософська є знан­ням, отриманим на основі вивчення природи — божого тво­ріння. Ці відмінні за формою істини повинні збігатися за змістом. Завдяки концепції двох істин філософія набула відносної незалежності від релігії.

Історичні типи філософії

Новаторський дух цієї епохи виявився і в сфері релігії. Саме в цей час виникла і поширилася реформація — релі­гійне оновлення, спрямоване проти офіційної церкви. Воно вимагало спрощення релігійних обрядів, заперечувало роль церковних ієрархів як посередників між людиною і Богом, відкидало монашество як релігійний інститут. Суть рефор­мації, з одного боку, за словами К. Маркса, полягає у зде­шевленні церкви. Буржуазія, що народжувалася, рахувала гроші і не хотіла нести тягар витрат на розкішне життя вищих церковних ієрархів. З іншого боку, реформація — це поглиблення духовного життя, перенесення ваги із зов­нішнього контролю офіційної церкви на контроль внутрі­шній. Протестантизм можна розглядати і як реакцію на «безмірність», «відв'язаність» (в тому числі й від мораль­них норм) особи епохи Відродження.

Очевидно, цим зумовлена така жорсткість моральних норм у протестантів. Німецький мислитель Макс Вебер вва­жав, що протестантизм відіграв вирішальну роль у станов­ленні капіталізму, оскільки творець німецької реформації Мартін Лютер (1483—1546) проголосив працю богоугодною справою та осудив неробство, наголошуючи, що в праці лю­дина подібна до творця всього сущого. Протестантизм засу­див пияцтво і розпусту, через які розтринькувались здобут­ки праці, добробут людини визнав свідченням її богоугодної поведінки. Бідність стала вадою (якщо ти бідний, то ведеш небогоугодне життя), багатство вважалося чеснотою. Цим, на думку Вебера, поясняюється те, що капіталізм зародився в країнах, де переміг протестантизм. Сучасні дослідники по­годжуються з тим, що протестантська етика найбільше від­повідає духу капіталізму. Натомість православна свідомість за духом ще далека від виправдання багатства, вважаючи бідність виявом вищої моральності.

Справді революційним щодо усвідомлення місця лю­дини в світі, в системі «людина — природа — Бог» було геліоцентричне вчення Миколи Коперника (1473—1543). До нього головним вважалося відношення людини і Бога. Земля -- центр Всесвіту, людина — вінець творіння. От­же, весь світ Бог створив для людини. Геоцентрична сис­тема ґрунтується на телеології.

Телеологія (грец. Ге/оз — ціль і Іо£ов — слово, вчення) — вчення про мету, доцільність, згідно з яким все для чогось призначене, має свою ціль.

Все, що відбувається в світі, набуває смислового зна­чення крізь призму відносин людини і Бога. Землетрус,

Філософія середньовіччя та епохи Відродження

комета та інше — це дії або знаки (попередження) Бога, їх треба тільки уміти читати. Саме завдяки цьому в середньо­віччі набула такого поширення астрологія. І раптом усе це було піддано сумніву. Земля проголошувалася однією з планет, що обертається навколо Сонця (Коперник), а Сонце однією із зірок, навколо яких є свої планети, ймовірно, за­селені розумними істотами -- Джордано Бруно (1548— 1600). Сприйняти все це було непросто. Виходило, що не для людини призначений весь цей нескінченний всесвіт і його не можна інтерпретувати в межах спілкування люди­ни з Богом. То був відчутний удар по телеології. Адже концепція Коперника спонукала осмислювати світ крізь призму причинності (чому), а не доцільності (для чого). Світ у ній набував рис об'єктивності, незалежності від волі та бажань людини. Значно меншим стало значення астро­логії та інших псевдонаук, хоча і Коперник, і Галілео Галі-лей (1564—1642), і Йоганн Кеплер (1571—1630) не відмов­лялися від складання гороскопів. Геліоцентрична система змінила і уявлення про Бога. Він все більше мислився як всесвітній розум, а не Бог, який на кожному кроці турбу­ється про людину. Реакція церкви на геліоцентричну сис­тему була особливо агресивною, бо вона відчула, яка загро­за світоглядним засадам коріниться у вченні Коперника.

У той час коли астрономія розширила межі Всесвіту до безконечності, великі географічні відкриття, зроблені ман­дрівниками-мореплавцями, дали чітке уявлення про Зем­лю як обмежену кулю. Хоча вчені давно висловлювали цей здогад, факт її підтвердження мав непересічне значення. Інтелектуальні обрії європейців значно розширилися вна­слідок їх ознайомлення з невідомими їм культурами.

Філософська палітра епохи Відродження виграє різно­манітністю барв, серед яких і неоплатонізм, і неопіфаго-рейство, і арістотелізм, і епікуреїзм. Вже в цьому розмаїтті виявилася її відмінність від одноманітного середньовіччя. Та визначальною була роль неоплатонізму, ідеї якого по­діляли не тільки філософи, а й учені (Галілей, Коперник, Кеплер).

Відомий мислитель раннього Відродження — неопла­тонік Микола Кузанський (Кребс) (1401—1464), який в новому дусі трактував ідеї неоплатонізму. «Єдине», на його думку, охоплює все, воно не має нічого протилежного со­бі. Звідси парадоксальний, але логічний висновок: «єди­не» -- тотожне безконечному. Згідно з цим твердженням одиниця, єдине (мінімум) і безконечне (максимум) збіга­ються. Іншими словами, безконечність можна мислити як

Історичні типи філософії

філософія середньовіччя та епохи Відродження

єдине, а єдине — як безкінечність. На цій підставі М. Ку-занський висловив кілька парадоксів, зокрема про збіж­ність діаметра і кола на безкінечності, про відсутність від­мінності між центром і колом. На безкінечності будь-яка точка стає центром. На місце одиниці, яка у греків була конститутивним принципом сущого (визначала його ме­жу та міру), М. Кузанський ставить безкінечність. Це руй­нувало уявлення давніх людей про космос і готувало під­ґрунтя для ідеї про безкінечність Всесвіту, відсутність в ньому центра, і, отже, для переходу від геоцентризму до геліоцентризму. Ідея збіжності центру, одиниці (Бога) і без­кінечності (світу) стала основою пантеїзму.

Пантеїзм (грец. рап — усе / (гіеів бог) філософське і релігійне вчення про присутність Бога у єстві самої природи, ототожнення Бога з природою, розчинення Бога в природі, або, навпаки, приро­ди у Богові.

Пантеїсти вважали, що Бог і природа єдині, Бог мовби розлитий у природі. Завдяки пантеїзму відбувається реа­білітація природи, яку перестають вважати гріховною. Це певною мірою стосується як зовнішньої природи, так і тіла людини. Ідеї пантеїзму поділяли і деякі мислителі Відродження, зокрема, дотримувався її знаменитий швей­царський лікар і алхімік Теофраст Парацельс (1493—1541), який висунув здогад, що людське тіло — це хімічна сис­тема.

Відомим пантеїстом Відродження був італійській мис­литель Джордано Бруно, який, поділяючи думки Кузан-ського про збіжність протилежностей, поєднав їх з геліо­центричним вченням Коперника. Дж. Бруно стверджував, що космос і божество безкінечні, вони єдині. Природа — це «Бог в речах». Здатність мислити, відчувати (гілозо-їзм) притаманна всім речам природи. Завдяки пантеїзму долається дуалізм матерії та форми, який був притаман­ний платонівсько-арістотелівській традиції. Матерія не про­сто матеріал, який отримує активність через набуту ззовні форму, вона сама по собі (завдяки божественній суті) акти­вна. Починаючи з Бруно, європейська філософія перестала протиставляти матерію та форму як активний і пасивний первні. Матерію вона почала мислити субстанцією, якій притаманний рух і активність.

У боротьбі з реформацією і поширенням нових науко­вих ідей католицька церква вдалась до контрреформації. Був створений орден єзуїтів, який через суди інквізиції намагався зупинити поширення ідей, що, на погляд церкви, суперечили Святому Письму. Чи не вперше в історії людей судили не за моральні злочини, а за наукові ідеї. Католицизм, завдяки притаманному йому раціоналізму, сти­мулював народження науки, але цей же католицький ра­ціоналізм ставав ворогом науки, коли вона виходила за рамки церковних догм. Жертвою такого гоніння був і Д. Бруно, якого спалили на вогнищі в 1600 р.

Вчення М. Кузанського і Дж. Бруно дають підстави для висновків, що в онтології Відродження панували дві ^деї — пантеїзму і безкінечності Всесвіту. В гносеології М. Кузанський запроваджує розмежування між розсудком, побудованим на забороні поєднання суперечливих суджень, на дотриманні правил формальної логіки, і розумом, здат­ним осягнути збіжність протилежностей (максимуму і мі­німуму). Таке розмежування розсудку і розуму знайшло свій подальший розвиток в німецькій класичній філосо­фи (Кант, Гегель).

У розумінні людини мислителі Відродження підня­лись до ідеї свободи як вирішального виміру людського існування. На відміну від античності, в якій людина по­чувалась часткою космосу чи полісу і повинна була жити співмірно з цілим (звідси така увага до категорії міри у греків), італійський філософ Дж. Шкко делла Мірандола (1463—1494) проголошує, що людина повинна сама ство­рити свою міру. Пробуджена «духовна особа» Відродження втратила «природну» міру, а соціальної ще не набула. Це відкрило простір для яскравих проявів індивідуалізму в епоху Відродження.

У вченні про суспільство мислителі цієї епохи дійшли до ідеї зумовленості політичних подій матеріальними ін­тересами людей. Цю думку висловив і розвинув у своїх працях італійський мислитель Ніколло Макіавеллі (1469— 1527). Він (і це певною мірою відповідає духові того часу) розглядав політичні події, не беручи до уваги моральних критеріїв. Підхід у політиці, який ігнорує моральні цінно­сті (аморалізм, віроломство), отримав назву макіавеллізму. В цю ж епоху англійський філософ Томас Мор (1478— 1535) і італієць Томазо Кампанелла (1568—1639) висуну­ли перші соціальні утопії, які привабливо змальовували суспільство, побудоване на засадах соціальної рівності та спільної власності. Ці ідеї містили значний гуманістич­ний заряд, провіщали прихід принципів «братерства, рів­ності і свободи », під якими пізніше відбувалися буржуазні Революції.

\

Історичні типи філософії

Західноєвропейська філософія Нового часу (XVII—XVIII ст.)

Найсуттєвішою особливістю епохи Відродження стало те, що саме в цей час філософія і наука виходять з-під пат­ронату релігії, стають світськими знаннями, урізноманітню­ються течії, розширюється коло проблем філософії.

Запитання. Завдання

1. Розкрийте філософські джерела теоцентризму.

2. Чому саме Августин Блаженний є автором розуміння часу як од­нолінійної перспективи?

3. Що зближує Августина і Платона і що їх роз'єднує.

4. Чому й нині не припиняється суперечка між номіналістами та реалістами?

5. Проаналізуйте філософський сенс заповідей Христа.

6. Які риси середньовічної філософії зберегли свою актуальність? Аргументуйте відповідь.

Теми рефератів

1. Філософська система Ф. Аквінського.

2. Августин Аврелій — засновник християнської антропології.

3. Віра і знання: проблеми розмежування.

4. Релігія в системі культури.

5. Наука і релігія: протистояння і точка дотику.

6. Ідея безконечності М. Кузанського і сучасні досягнення науки.

Література

Августин Аврелий.Исповедь. — М., 1991.

Горфункель А. X.Философия эпохи Возрождения. — М., 1980.

Гуревич А. Я.Средневековый мир. — М., 1990.

Лосев А. Ф. Эстетика Возрождения. — М., 1978.

Соколов В. В.Европейская философия XV—XVII веков. — М., 1984.

Соколов В. В.Средневековая философия. — М., 1979.

2.4. Західноєвропейська філософія Нового часу (XVII—XVIII ст.)

Новим часом називають епоху, яка розпочалася бур­жуазними революціями в Західній Європі (наприкінці

XVI — на початку XVII ст. в Нідерландах, у середині

XVII ст. — в Англії). Ідеологією ранніх буржуазних рево­люцій був протестантизм, а в XVIII ст. нею стає значно радикальніше та матеріалістичне за своєю суттю Просвіт­ництво.

Проблематику філософії Нового часу визначили такі фундаментальні чинники, як наукова революція, що три­вала протягом XVI—XVII ст., та формування буржуазного громадянського суспільства (XVIII ст.). Цим зумовлене домінування гносеології, зокрема проблеми методу пізнан­ня на першому етапі (XVII ст.) розвитку тогочасної філо­софії і соціально-політичної проблематики на другому (XVIII ст.), в епоху Просвітництва. В історичному аспекті XVII ст. - - це підготовча фаза Просвітництва, зароджен­ня ідей, які набули пізніше більш окресленої форми.

© 2013 wikipage.com.ua - Дякуємо за посилання на wikipage.com.ua | Контакти