ВІКІСТОРІНКА
Навигация:
Інформатика
Історія
Автоматизація
Адміністрування
Антропологія
Архітектура
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Військова наука
Виробництво
Географія
Геологія
Господарство
Демографія
Екологія
Економіка
Електроніка
Енергетика
Журналістика
Кінематографія
Комп'ютеризація
Креслення
Кулінарія
Культура
Культура
Лінгвістика
Література
Лексикологія
Логіка
Маркетинг
Математика
Медицина
Менеджмент
Металургія
Метрологія
Мистецтво
Музика
Наукознавство
Освіта
Охорона Праці
Підприємництво
Педагогіка
Поліграфія
Право
Приладобудування
Програмування
Психологія
Радіозв'язок
Релігія
Риторика
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Статистика
Технології
Торгівля
Транспорт
Фізіологія
Фізика
Філософія
Фінанси
Фармакологія


Система ідеалістичної діалектики Г.-В.-Ф. Гегеля

Післякантівський ідеалізм досяг найвищої форми і був узагальнений у філософії Георга-Вільгельма-Фрідріха Ге­геля (1770—1831), який увійшов в історію філософії як творець найрозгорнутішої і найобґрунтованішої системи ідеалістичної діалектики. Кант, як відомо, відмовив ме­тафізиці в претензії на науку, оскільки розум, якому да­ний всезагальний предмет, без чуттєвої достовірності впа­дає в антиномії. Фіхте вважав, що всезагальне (абсолютне, тобто метафізичне знання) може бути дане розуму в інту­їції. Цим самим філософія відновила свої права науки про суще. Однак інтуїція як джерело філософського знан-

Історичні типи філософії

Німецька класична філософія

ня у Фіхте й у Шеллінга виступала суб'єктивним і недо­статньо обґрунтованим актом.

Гегель подолав ці недоліки своїх попередників. Дві йо­го ідеї мали продуктивне значення при розбудові його фі­лософської системи:

— переосмислення співвідношення розсудку і розуму;

— розуміння ідеї (істини) як системи знання, що по­роджує себе в процесі розвитку.

Гегель скептично ставився до інтуїції як до безпосе­реднього знання, на якому можна побудувати філософію. На його думку, всяке знання опосередковане, це стосу­ється і філософського, розумного пізнання (пізнання, здій­снюваного розумом). Філософу абсолютне знання дане не як раптове прозріння, а як закономірний результат осмислення наявного розсудкового знання. Розсудок, на думку Гегеля, є першою формою понятійного, логічного, нечуттєвого знання, яке побудоване за правилами фор­мальної логіки і виключає суперечності. Під розсудко­вим він розумів наукове і буденне знання. Це знання, на його думку, обмежене, конечне. Його істина зумовлена, за­лежна від обставин. Скажімо, твердження «паралельні прямі не пересікаються» втрачає істинність в неевклідо-вій геометрії, а судження «дощ іде» — як тільки дощ припиниться. Філософія, що прагне до абсолютного знан­ня, до незумовленої істини, не може задовольнитись та­кими конечними істинами, вона прагне вийти за межі розсудку.

Розум, який прагне до безкінечної абсолютної істини, у концепції Гегеля не заперечує розсудку (як це було у Фіх­те, Шеллінга і особливо романтиків), а утримує його знання, включає його в себе. Розум взагалі не має іншого джерела знання, крім розсудку. Але він по-своєму інтерпретує істи­ни розсудку, приводить це знання в рух, знімає його одно­бокість, вибудовує на його основі цілісну систему.

У самому розумі Гегель виділяє «негативний» і «пози­тивний» аспекти. Негативний аспект проявляється тоді, коли всезагальні поняття, якими розум оперує, перехо­дять одне в одного, заперечують одне одного подібно до антиномій Канта. Наприклад, конечне передбачає безкі­нечне і включає його в себе (як безкінечну подільність) і навпаки, явище включає сутність, а сутність відсилає до явища. Тут протилежності заперечують одна одну, а дум­ка безупинно переходить від однієї до іншої. «Позитив­ний» розум (Гегель називає його «спекулятивним») поля­гає в подоланні такої «негативності» у виході за безкінечне кружляння між протилежними визначеннями, у схоп-ленні їх єдності (наприклад, єдність «сутності» і «явища» дає «дійсність», «причини» і «дії» — «взаємодію», «кіль­кості» і «якості» — «міру» і т. ін. ). Внаслідок цього до­лання однобічних і протилежних визначень розум розбу­довує істину як систему знання.

Отже, за Гегелем, найзагальніші поняття (категорії) лю­дина бере з розсудку (науки, буденного мислення). Це, на­приклад, такі поняття, як «буття», «якість», «кількість», «мі­ра», «сутність», «явище», «зміст», «форма» таін. Він розу­мів, що зміст цих понять як всезагальних неможливо вивести з конкретного знання, їх неможливо визначити і формально-логічно, підвівши під загальніші поняття, оскі­льки категорії — це найзагальніші поняття. І Гегель зна­ходить справді мудрий вихід: ці поняття (категорії) мож­на визначити (розкрити їх зміст) через співвідношення їх між собою. Саме таке відношення, яке переростає в систе­му категорій, і вивчає діалектична логіка Гегеля. Категорії він розумів як моменти, східці розвитку ідеї (абсолютного знання).

На думку Гегеля, істина — це система знання, вірні­ше --це поетапний розвиток ідеї, кожен з яких вона до­лає і включає в себе як свій момент. Тобто попередні істи­ни не заперечуються, вони обмежуються в дії, але як обме­жені зберігаються в цілому, в системі. Філософія для Гегеля можлива не як система готового завершеного знання (як метафізика), а як процес конструювання абсолютного знан­ня, як діалектична філософія.

Формою діалектичного розвитку і побудови всієї сис­теми у Гегеля є запозичений у Фіхте цикл — теза, анти­теза, синтез — так звана тріада, згідно з якою думка (ідея) в своєму розвитку переходить у свою протилежність, яка на наступному етапі знімається своєю протилежністю і, завдяки цьому, примирює в собі два попередні етапи. Так коротко можна окреслити метод, який уможливлює філо­софію як систему абсолютного знання Гегеля.

Гегель, як і Шеллінг, виходив з принципу тотожності мислення і буття, з ідеї, яка зняла протилежність суб'єк­та і об'єкта. Філософія, вважав він, повинна мати справу з абсолютним знанням, зі знанням, яке не залежить ні від предмета, ні від свідомості. Але таке абсолютне знання не дане безпосередньо, його необхідно досягти, засвоївши по­передні неабсолютні форми. Шлях, який долає свідомість Для досягнення абсолютного знання, зображений Гегелем У «Феноменології духу», — першій його зрілій праці. В

Історичні типи філософії

ній розгорнуто широку панораму формування індивідуа­льної свідомості — від чуттєвості до понятійного рівня — і подальше збагачення її змістом через подолання (при­своєння) тих форм історико-соціального досвіду (досвід рабства, рицарства, буржуазних відносин) і культурних утворень (моралі, мистецтва, релігії і попередньої філосо­фії), крізь які історично людство (за Гегелем, ідея) підні­малось до абсолютного знання.

«Феноменологія духу» показова з огляду на реалізова­ні в ній такі ідеї:

1. Процес пізнання подано як циклічне повторення «опредметнення» свідомості й «розпредметнення» (подо­лання її предметності), як покладання об'єкта і зняття цього покладання (фіхтевські теза — антитеза — синтез). Під «опредметненням» Гегель розумів вихід свідомості назов­ні, набуття нею предметної форми (наприклад, інженер ство­рив машину, художник — твір, парламент — конститу­цію). Це творіння стає самостійним предметом (об'єктом), який починає жити власним життям. При цьому його жит­тя може вступити в суперечність із задумами творця (тех­ніка породжує проблеми, конституція, як виявляється, не задовольняє людей тощо). Ця несумісність логіки суб'єкта і логіки життя об'єкта називається «відчуженням». Отже, «відчуження» — це таке відношення суб'єкта і об'єкта, за якого суб'єкт не бачить себе в своєму творінні, відмовля­ється визнати його своїм.

Для Гегеля «опредметнення» часто перетворюється на «відчуження» з тієї причини, що свідомість (ідеальне), вті­люючись у предмет (матеріальне), відштовхує своє творіння саме тому, що воно матеріальне. Тобто «відчуження» набу­ває форми протистояння ідеального і матеріального. І це «відчуження» долається завдяки усвідомленню ідеєю того, що матеріальне творіння є її інобуттям (тобто її буттям в іншій формі). Ідея впізнає себе у своєму творінні й прими­ряється з ним.

Категорія «опредметнення» і похідна від неї «відчу­ження» відіграли значну роль у філософії Фейербаха і Маркса.

2. У «Феноменології духу» субстанція виступає як суб-станція-суб'єкт. Під субстанцією Гегель, як і його попередни­ки Фіхте і Шеллінг, розумів ідею, що розвивається.

Субстанція — це об'єктивовані, перетворені на щось самостійне форми знання (мистецтво, релігія, філософія та ін.). Але це знання (субстанція) рухається вперед реаль­ними людьми (суб'єктами), які засвоюють готові форми і

Німецька класична філософія

йдуть далі. В концепції субстанції (суспільного знання) і суб'єкта (свідомості індивіда) Гегель розвиває ідею єдності суспільно-історичного й індивідуального суб'єкта, долаю­чи робінзонаду (розгляд суб'єкта як окремого індивіда) по­передньої філософії. Щоправда, ця єдність швидше декла­рується як загальний принцип, ніж обґрунтовується через конкретні форми. (Проблеми комунікації й інтерсуб'єк-тивності, які досліджують конкретні форми виходу за ме­жі індивідуального суб'єкта, постали перед філософією ли­ше в XX ст.)

3. «Феноменологія духу» побудована на принципі істо­ризму. Філософію XVII—XVIII ст., предметом якої пере­важно була природа, час і історія, цікавили дотично. Нато­мість у XIX ст., коли предметом дослідження стає культу­ра, проблеми історичності (часовості) виходять на передній план. І це зрозуміло, оскільки час не такий важливий для природи, як для культури. Час, історичність є способом іс­нування, постійного самовідтворення культури. Ця думка в розгорнутому вигляді представлена вперше у філософії Гегеля, для якої минуле існує в сучасній свідомості як її структурний елемент, як елемент її логічної розбудови. І тому для розуміння сучасного знання (свідомості) необхід­но досліджувати шлях його історичного становлення.

Завдяки «Феноменології духу» окрема свідомість під­нялася до абсолютної ідеї, яка, власне, і є предметом ви­вчення філософії Гегеля. Абсолютна ідея (Бог) у своєму розвитку долає такі ступені: спочатку вона розгортається у власній стихії — в «чистому» мисленні, відтак перехо­дить у природу, але природа як матеріальне, тілесне не відповідає її суті і вона створює сферу духу, тобто людсь­ку культуру, яка перебуває в історичному розвитку. От­же, розвиток ідеї відбувається за діалектичною тріадою -теза (чисте мислення), антитеза (природа) і синтез (дух). Відповідно і система філософії Гегеля розпадається на «Ло­гіку» як науку про чисте мислення, «Філософію приро­ди» і «Філософію духу».

Згідно з принципом тотожності мислення і буття Ге­гель оголошує логіку вченням не тільки про мислення, але й про форми буття, оскільки сутністю буття є мислен­ня. Предметом його логіки стають категорії. Але катего­рії у Гегеля — це не апріорні форми розсудку Канта. Вони є загальними поняттями розуму, моментами в розвитку аб­солютної ідеї. Розвиток ідеї по східцях (категоріях) -від найбільш абстрактних і однобічних визначень до кон­кретних і повних — становить зміст логіки. Тобто Гегель

Історичні типи філософії

Німецька класична філософія

намагався розташувати всі найзагальніші поняття в тако­му порядку, який відповідав би логіці розвитку будь-якого знання. Найзагальнішими вузловими моментами цього по­рядку є «буття», «сутність» і «поняття».

Справді, будь-яке пізнання предмета фіксує насампе­ред його буття (наприклад, атом є), далі пізнання прони­кає в його сутність (розкриває закономірності атома) і фор­мує поняття (теорію атома). Тому логіка Гегеля і розпада­ється на три частини -- «Буття», «Сутність» і «Поняття». Кожна з них, у свою чергу, також включає тріаду. На­приклад, «Буття» поділяється на якість, кількість, міру, які знову ж розпадаються на тріади. Завдяки цьому пред­метом дослідження «Логіки» стає понад 80 загальних по­нять, кожне з яких переходить у наступні й охоплює по­передні. Зокрема, в «Бутті» Гегель розглянув взаємозв'я­зок категорій якості й кількості, їх перехід у міру. У «Сутності» показав єдність і взаємопроникнення проти­лежностей. «Поняття», як і вся система, вибудуване на принципі заперечення заперечення. Перехід кількості в якість, взаємопроникнення (боротьба) протилежностей і заперечення заперечення були піднесені в марксизмі до рангу трьох законів діалектики, яким намагалися підпо­рядкувати всі явища світу.

У «Логіці» Гегеля виявилася гнучкість понять, їх вза­ємозалежність, субординація за глибиною проникнення в суть. Свою логіку (як логіку розуму) він протиставляв формальній логіці Арістотеля, яку вважав логікою розсуд­ку. Спроба радянських філософів на основі «Логіки» Ге­геля, а також «Капіталу» Маркса створити «діалектич­ну» логіку, відмінну від традиційної арістотелівської, ви­явилась безплідною. І все ж «Логіка» Гегеля залишається неперевершеним зразком діалектики; розроблений ним діалектичний метод є одним з найпродуктивніших у фі­лософії. Вразливим аспектом діалектичної логіки Геге­ля є те, що вона нав'язує свою схему загальних понять (категорій) будь-якому предмету. Вона не виводить ці категорії з розвитку предмета, а намагається ззовні при­внести їх у предмет. Логіка, що обмежує дійсність, постає як панлогізм. Однак не слід заперечувати і позитивної сторони діалектичної логіки. Саме завдяки їй загальні поняття (необхідність і випадковість, тотожність і від­мінність та ін.) мисляться у взаємозв'язку, в переходах. Зміст цих понять через їх співвіднесення набув тієї ви­значеності, яка вислизала від розсудкового і буденного мислення.

«Філософія природи» Гегеля, попри деякі цікаві ідеї (про нерозривну єдність матерії, простору, часу і руху), є найменш оригінальним його твором. Характерно, що ве­ликий діалектик заперечував розвиток у природі, вважав, що матерія лише урізноманітнюється в просторі. Значно пліднішою є його «Філософія духу», в якій Гегель розгля­нув етапи розвитку духу, виклав свої погляди на мораль, право, історію, релігію, мистецтво. З усіх цих проблем він читав курси лекцій, які після його смерті опублікували слухачі. У них блискуче продемонстрована плідність діа­лектичного методу. І хоча Гегель часто нехтував змістом заради форми (втискував матеріал у тріади), але завдяки діалектиці його філософія стала одним з найвизначніших витворів в історії філософії.

Особливий інтерес становить гегелівське розуміння іс­торії. Історія людства, на його думку, -- це прогрес у пі­знанні свободи, а ідеал історичного розвитку суспільства — досягнення свободи для всіх. Відповідно до цього Гегель поділив всесвітню історію на три періоди: східний, ан­тичний і германський. На Сході людина, за його словами, ще не дозріла до свободи, тому там усі раби, за винятком одного вільного — деспота; в античності частина суспільс­тва піднялася до ідеї свободи, інша — раби. Тільки в Єв­ропі в Новий час свобода поширилася на всіх. Взірцем втілення свободи вважав німецьку монархію, що було оче­видним заграванням з існуючою прусською політичною системою.

Загалом Гегель, який у молодості захоплювався ідея­ми Французької революції, в зрілу пору поступово схиляв­ся до консерватизму і реакції. Державу він тлумачив як втілення ідеї Бога і розуму в світі. «Держава в собі і для себе є етичною тотальністю, реалізацією ідеї свободи, аб­солютною ціллю розуму, найреальнішою свободою». Таке розуміння держави стало основою тоталітаризму: не дер­жава існує заради громадян, а навпаки, громадяни для держави. Концепція Гегеля абсолютизувала тотальність, заради якої вона нехтувала одиничним, конкретним як несуттєвим. Іншими словами, Гегель прогледів особу, як новий центр, навколо якого організовувалося суспільне життя в Європі Нового часу.

Концепція Гегеля була піддана критиці його сучасни­ками і наступними філософами, які вказували на такі її вразливі сторони, як панлогізм (Шлегель, Шлейєрмахер, Шопенгауер, Керкегор), ігнорування конкретної людини, яку він віддав на поталу тотальності (Керкегор). Фейєр-

Історичні типи філософії

бах і Маркс критикували Гегеля за ідеалізм, за некритичне сприйняття існуючого в Пруссії соціального порядку як «розумного».

Ідеї Гегеля вплинули на формування філософії К. Марк­са. Наприкінці XIX — на початку XX ст. вони пережили ренесанс у неогегельянстві й почасти у Франкфуртській школі.

Філософія Л. Фейербаха

Після смерті Гегеля прихильники його філософії поді­лилися на два табори — старогегельянців, які трималися за систему вчителя, і молодогегельянців, які перейняли де­які аспекти його методу. Виражаючи настрої німецької буржуазії напередодні революції 1848 р., молодогегельян­ці — Бруно Бауер (1809—1882), Давид Штраус (1808— 1874), Макс Штірнер (1806—1856) — вважали головним завданням філософії критику релігії. До молодогегельян­ців належав і Людвіг Фейербах, роль вчення якого в істо-рико-філософському процесі визначається передусім тим, що воно стало проміжною ланкою між Гегелем і Марк­сом. Фейербах був учнем Гегеля, але під впливом суспіль­них настроїв і нових досягнень природознавства, яке він вивчав в університеті, перейшов на матеріалістичні пози­ції. Критиці релігії (насамперед християнства) присвяче­на основна його праця «Сутність християнства». Вихідна теза цієї критики полягала в тому, що сутність Бога — це відчужена сутність людини. Людина, вважав він, ство­рила за своєю подобою (сутністю) духовну істоту, яку на­ділила своїми рисами (мудрістю, силою, волею, добротою) і поклоняється своєму творінню. Отже, Бог — це сутність людини, перенесена на небо і протиставлена їй. Люди­на — страждуща істота, природа не відповідає на її стра­ждання (сподівання, мрії) і людина творить Бога як своє відчуження.

Головне завдання своєї філософії Фейербах вбачав у по­доланні релігійного відчуження. Людина повинна бачити в іншій людині Бога, ставитися до неї як до Бога, а не покло­нятись вигаданій нею сутності. Це, на його думку, повертає людині всю повноту її буття. Але Фейербах не ставив собі запитання: хто є гарантом того, що розуміння людиною бо­жественного, яке вона проектуватиме на інших людей, є справжнім, а не свавільним? Якщо мірою Бога є людина, тоді зникає сенс заклику бачити Бога в іншій людині.

Німецька класична філософія

Свою філософію Фейербах називав антропологізмом, оскільки людина проголошується основним предметом фі­лософії. Суть фейєрбахівського антропологізму полягає в тому, що людина постає як родова істота, тобто як істота, наділена рисами, притаманними людському роду взагалі. Такими родовими рисами він вважав мислення (розум), волю і чуттєвість (серце). Значно менше уваги, порівняно з попередниками, він приділяв культуротворчій природі людини, її історичному способу буття.

Філософія марксизму

До лівого крила молодогегельянців належали також Карл Маркс (1818—1883) і Фрідріх Енгельс (1820—1895), творці марксизму.

Марксизм ідеологічна течія, яка охоплює філософію, політичну економію і «теорію» революційного перетворення буржуазного су­спільства в соціалістичне і комуністичне (т. з. науковий соціалізм).

Головним завданням цієї ідеологічної доктрини її творці проголосили звільнення робітничого класу (проле­таріату) від експлуатації та побудову вільного від соціально­го гноблення суспільства. В цьому плані вони виступили продовжувачами утопічних соціалістичних теорій (Томас Мор, Томмазо Кампанелла, Клод Сен-Сімон (1760—1825), Шарль Фур'є (1772—1837) та ін.), які зображали щасливе суспільство, побудоване на засадах соціальної рівності та вільної праці. Шлях до побудови такого суспільства Маркс вбачав у знищенні приватної власності, яку вважав осно­вою експлуатації людини людиною (причиною «відчужен­ня» людини). Здійснити це покликаний історією вільний від пут приватної власності пролетаріат. Йому належить під керівництвом партії комуністів здійснити соціаліс­тичну революцію.

Класова боротьба проголошувалася рушійною силою історії, і на цій підставі виправдовувалося насильницьке захоплення влади, встановлення диктатури пролетаріату, яка буде правити суспільством не на основі законів (бур­жуазних за своєю суттю), а на засадах революційної доціль­ності. Насилля, яке у Гегеля стихійно виконувало функ­цію повивальної бабусі історії, перетворене марксизмом на свідому практику окремої організації чи державного апарату, дорого обходилося народу, який спокутувався обі­цяними швидкими плодами. Скрізь, де були спроби вті-

Історичні типи філософії

лення цієї доктрини в життя, за нею тягнувся широкий кривавий шлейф.

Філософські погляди Маркса і Енгельса сформувалися під впливом ідей Гегеля і Фейербаха. Основні їх філософські праці — «Рукописи 1844 року», «Капітал» К. Маркса, спільна з Енгельсом «Німецька ідеологія», «Анти-Дюрінг» Енгельса. Системний виклад філософії у них відсутній, її можна реконструювати на основі окремих концепцій та ідей, висловлених у вищезазначених та інших працях. Ці обставини породили різні, іноді протилежні, інтерпретації філософії марксизму.

Філософією марксизму є матеріалізм, або, як його на­зивали в радянському марксизмі, діалектичний та істо­ричний матеріалізм, її творці під впливом Фейербаха по­долали ідеалізм Гегеля, але перейняли його діалектику (звідси назва «діалектичний матеріалізм», хоча в їх пра­цях такий термін відсутній). Вони поширили матеріалізм на розуміння історії і суспільних явищ — створили істо­ричний матеріалізм, або матеріалістичне розуміння істо­рії. Такою є радянська версія філософії марксизму, яка має достатньо підстав, щоб претендувати на істину, оскіль­ки ґрунтується на працях Енгельса і пізнього Маркса.

Дещо інший варіант філософії реконструюють на ос­нові ранніх праць Маркса, в яких вихідною категорією для розуміння людини (суб'єкта) і світу (об'єкта) вважа­ється матеріальна практика (матеріалістично переосмис­лена ідея активності Фіхте — Гегеля), а для розуміння суспільно-історичного процесу використовується катего­рія «відчуження» (приватна власність, капітал як «відчу­ження» людини, яке необхідно подолати). Цей варіант ма­рксизму розвивали переважно неомарксисти (Дьйордь Лу-кач (1885—1971) і Франкфуртська школа).

Незважаючи на різні інтерпретації, безперечною за­слугою Маркса можна вважати те, що він підняв на ви­щий щабель матеріалізм. Попередні представники цієї те­чії — французькі матеріалісти і Фейербах — виходили з природи (матерії) і пояснювали людину (сферу культури) через природу. Така позиція, як відомо, називається на­туралізмом. Маркс зробив спробу матеріалістичного тлу­мачення людини не як природної, а як практичної і, от­же, культурно-історичної істоти. Взявши практику (пра­цю) за основу відношення людини і світу, він відкрив нові перспективи для матеріалістичного витлумачення проблем історії та культури, особи і свободи, практичної діяльнос­ті й пізнання.

Німецька класична філософія

Підхід до практики як до суспільно-історичної діяль­ності, що охоплює і процес пізнання, сприяв новому розу­мінню процесу пізнання. Маркс став розглядати його як суспільне явище, подолавши таким чином робінзонаду по­переднього матеріалізму. Слід зазначити, що тлумачення пізнання як суспільного явища у філософії стало панів­ним тільки в XX ст. Щодо цього марксизм значно випере­див свій час.

Слабкістю «практичної філософії» молодого Маркса є загальний характер (абстрактність, неконкретність) понят­тя «практика», недостатня узгодженість категорії «прак­тика» і категорії «матерія» як вихідних при розбудові сис­теми. Не зрозуміло, яка з них є вихідною, а яка похідною. Якщо вихідною є «практика», а матерія — вторинною, то це суперечить матеріалізму, а якщо вихідною мислиться матерія, то виникає загроза залишитись на натуралістич­них позиціях попереднього матеріалізму (практика втра­чає субстанційний характер).

Маркс і Енгельс ставили собі в заслугу те, що вони матеріалістично переосмислили діалектику Гегеля. Вони проголошували діалектику філософським методом, який всупереч метафізиці розглядає все суще в розвитку, визна­чає його через протилежні категорії. Однак в марксизмі відсутнє серйозне методологічне обґрунтування філософ­ського знання загалом (його необхідності й можливості) та діалектики як методу зокрема. Марксизм сприйняв діалектику Гегеля, не довівши, чому саме вона є істиною. Таке запозичення називається епігонством.

Відстутність власного обґрунтування діалектики особ­ливо яскраво проявилась у поглядах Енгельса, який онто-логізував діалектику, тобто переніс на природу ті законо­мірності, які Гегель вивів стосовно категорій мислення (т. з. «діалектика природи»). Енгельс констатував закони діалектики (перехід кількості в якість, єдність протилеж­ностей, заперечення заперечення), намагаючись довести їх істинність прикладами тогочасного природознавства. Та­ке доведення не є власне доведенням: дискусія емпіриків і раціоналістів засвідчила неможливість виведення уні­версальних філософських істин із фактів.

Прикметне, що Енгельс намагався надати гегелівсь­ким положенням характеру законів — чітких на зразок природознавства істин. Це свідчить про вплив на нього позитивізму, який поширював на філософію вимоги при­родознавства. Особливо яскраво несумісність діалектики Гегеля та Енгельса простежується у тлумаченні категорії

Історичні типи філософії

«суперечність» (протиріччя). Для Гегеля, оскільки в нього філософія досліджує сферу мислення, протиріччя виступає джерелом розвитку. Справді, історія філософії свідчить, що парадокси, апорії, антиномії виникають на основі інтерпре­тації категорій (рух і спокій, конечне і безкінечне, єдине і множина тощо). Перенесення «протиріччя» в природу є абсурдом. У природі є протилежності, а не протиріччя. До речі, Гегель у «Філософії природи» щодо відношення про­тилежностей в природі не вживає терміну «протиріччя» (суперечність).

Дещо оригінальніший марксизм в іпостасі історично­го матеріалізму (матеріалістичної інтерпретації історії), яка охоплює декілька концепцій, зокрема концепції фі­лософії історії та соціальної філософії.

Згідно з Марксом, життя суспільства ґрунтується на матеріальному виробництві, яке включає продуктивні си­ли (знаряддя праці, кваліфікація робітника) і виробничі відносини (спосіб організації праці, який визначається формами власності на знаряддя виробництва). Історич­ний розвиток суспільства зумовлений розвитком проду­ктивних сил (техніки), що призводять до зміни виробни­чих відносин. Відповідно до форм цих відносин (форм власності) Маркс виокремив кілька універсальних ета­пів в історичному розвитку людства: первісний кому­нізм, рабовласництво, феодалізм, капіталізм і майбутній комунізм (з двома фазами — соціалістичною і власне комуністичною). В основу цієї концепції, як свідчать ру­кописи Маркса, покладено гегелівську схему -- азійсь­кий (в деяких працях Маркс також веде мову про азі­йський спосіб виробництва), античний і германський пе­ріоди в історичному розвитку духу. Маркс дещо розширив її, надавши соціального змісту. Але ця схема хибує на європоцентризм і однолінійність в розумінні історично­го процесу. З неї, зокрема, важко зрозуміти, чому феода­лізм, у якому переважало сільське виробництво, замінив античне рабство, в якому на останньому етапі розвитку домінували ремесла і торгівля. Якщо відкинути цей ас­пект, а також гіпотетичний комунізм, то зі всієї послідов­ності формацій залишається два реальні історичні етапи, які більш-менш адекватно описує марксизм: феодалізм і капіталізм. На переході від першого до другого і вибу­довується модель всієї філософії історії Маркса. У су­часній соціальній філософії ці етапи фіксуються більш універсальною схемою — як традиційне та індустріаль­не суспільства.

Німецька класична філософія

Стрижнем соціальної філософії Маркса (вчення про суспільство) є концепція базису і надбудови. Базисом (ос­новою, головним чинником) він проголошував економічні відносини; надбудовою — політичні, правові, релігійні структури, а також ідеологію — політичні, правові, есте­тичні, моральні, філософські ідеї. Базис, стверджував Маркс, визначає надбудову; зміна базису зумовлює зміну надбудо­ви. Вчення про базис і надбудову справило значний вплив на соціальну теорію наприкінці XIX — на початку XX ст. Цей вплив, зокрема, помітний у поглядах Макса Вебера, Карла Маннгейма (1893—1947) та інших мислителів. На його основі в XX ст. сформувалася соціологія знання — концепція, яка досліджує соціальну зумовленість знання, вплив суспільного буття на суспільну свідомість. Соціоло­гія знання відкрила нову перспективу інтерпретації знан­ня завдяки тому, що суб'єкт розширився до суспільства загалом. Однак вченню про базис і надбудову притаманні й обмеження:

1. Сучасні соціологи сходяться на тому, що ідея бази­су і надбудови більш-менш відповідає стану речей, який склався в буржуазному суспільстві, коли економіка була вирішальним фактором суспільного життя. У добуржуаз­них суспільствах вона не відігравала такої ролі.

2. М. Вебер в «Протестантській етиці» переконливо довів, що моральні цінності можуть мати вирішальний вплив на розвиток економіки. Отже, мова повинна йти не про однобічний вплив, а про взаємовплив. (Зокрема, те, що Україна інтегрується в ринкову систему повільніше від країн Балтії, зумовлено поширенням у Балтії протестан­тизму і католицизму — релігій, які більше пристосовані до ринкової економіки).

3. Твердження про залежність ідей від економічних відносин справедливе передусім щодо політичної ідеоло­гії. Щодо правових, моральних, релігійних і естетичних ідей, то узалежнення їх від економіки чи класів (інтер­претація їх як ідеологій) є дискусійним. Чиєю ідеологією є християнська мораль — рабовласницького, феодально­го чи буржуазного суспільства? Чи, можливо, вона міс­тить вічні загальнолюдські цінності?

Зрозуміло, що інтерпретація правових, моральних, ре­лігійних і естетичних цінностей як ідеологічних утворень релятивізує їх, тобто перетворює їх на щось відносне, не­стійке. Така інтерпретація не може не позначитись на ду­ховному укоріненні людини в життя. Ф. Енгельс напри­кінці життя відчув хибність такої інтерпретації співвід-

Історичні типи філософії

ношення економіки й інших сфер суспільного життя і за­пропонував дещо інше формулювання: економіка мовби тільки в остаточному результаті й тільки на великих від­різках історії є домінуючою; при цьому слід враховувати і зворотний вплив на неї інших факторів. У цій інтерпрета­ції проступило те, що було приховано із самого початку: базис і надбудова — дуже загальна модель, яка малопро­дуктивна при аналізі конкретного суспільства.

Маркс, услід за Фейербахом, констатував відчуження людини в сучасному йому суспільстві, але це відчуження він трактував універсальніше, ніж творець антропологіч­ної філософії. На його думку, релігійне (ідеологічне вза­галі) відчуження основане на приватній власності, яка є джерелом відчуження. Подолання приватної власності зу­мовлює, на його думку, падіння всіх інших форм відчу­ження. Він не бачив того, що людина як особа може реалі­зуватися лише за умов приватної власності й права. Цим породжене його негативне ставлення до громадянського суспільства. Щодо цього марксизм є спадкоємцем німець­кої класичної філософії, яка (за винятком Канта), на від­міну від Просвітництва, фактично віддала особу (одиничне, окреме) під владу тотального (духу), суспільного цілого. Маркс не помічав того, що відчужені форми, подібно до облаштунків рицаря, є чужими для тіла, але водночас і за­хищають його.

Концепція відчуження суперечлива і методологічно. Поняття «відчуження» сутності людини має сенс-за умови визнання певної незмінної сутності, «істинної природи» людини, яка викривляється певним «неістинним» суспіль­ством. Іншими словами, поняття «відчуження» має сенс за антропологічної інтерпретації людини, інтерпретації, по­дібної до фейєрбахівської, коли людина мислиться як іс­тота з певними усталеними рисами. До такого розуміння людини Маркс і схилявся в «Рукописах 1844». Однак май­же одночасно в «Тезах про Фейербаха» він проголошує, що така родова сутність людини не існує, що сутність лю­дини — це сукупність суспільних відносин, тобто яке сус­пільство, така і людина. Але якщо така усталена сутність не існує, то немає сенсу і поняття «відчуження»: людина, сформована в будь-якому суспільстві, буде почувати себе відповідною відносинам цього суспільства. Характерно, що цієї суперечності антропологічного і соціального підходів до людини сам марксизм так і не помітив. Це породило спробу поєднати концепцію відчуження і заперечення ан­тропологічного підходу до людини.

Німецька класична філософія

Не знайшла однозначного вирішення в соціальній тео­рії Маркса і проблема співвідношення одиничного (особи, людини) і загального (соціального цілого, інституцій). З одного боку, Маркс ніби йде від людини до конститую­вання соціального цілого. Про це свідчить твердження, що люди творять історію. Історія, соціальне ціле постають як похідні від діяльності людей. Однак, з іншого боку, іс­торія для Маркса — це природно-історичний процес, який твориться розвитком економіки. І окремі люди постають у ньому як функція від соціального цілого. Тут задіяний інший методологічний принцип — від суспільного цілого до людини.

Суперечність цих методологічних підходів залишилась не виявленою і в цьому не можна звинувачувати Маркса, оскільки на той час обидва підходи в соціальній теорії тільки започатковувалися. Інша річ, що сучасні прихиль­ники Маркса не бачать цієї непослідовності, яка очевидна в світлі сучасних соціальних теорій.

Філософія Маркса загалом вкладається в контури тра­диції німецької класичної філософії. Однак в одному ас­пекті вона виходить за них і постає як некласична філосо­фія. Це стосується інтерпретації філософії як ідеології. За всієї невизначеності цього терміна в Маркса головний зміст його полягає в тому, що ідеологія приховує, завуа­льовує справжні соціальні інтереси, що вона є відображен­ням соціального буття. Отже, вона є ірраціональним, не до кінця «прозорим творінням».

Під таким кутом зору філософія постає не просто як творіння одного розуму, адресоване іншому розуму, а на­самперед як вияв певних соціальних інтересів і суспіль­них відносин. Незважаючи на загрозу вульгарного соціо­логізму, можливого за такої соціологічної інтерпретації філософських ідей, слід відзначити її плідність, на чому і вибудовується соціологія знання. У цьому тлумаченні фі­лософських ідей крізь призму феноменів, які виходять за межі самої філософії (соціальне буття у Маркса, підсвідо­ме у Фрейда, воля у Ніцше тощо), полягає одна з принципо­вих відмінностей класичної та некласичної філософій. У тлумаченні філософії як ідеології Маркс пориває з класич­ною традицією в розумінні філософії.

Німецька класична філософія, за винятком Канта, осми­слювала людину (її свідомість, пізнання) в лоні культури та історії. Вона схилялася до ідеї домінування тотальності (цілого, загального) над одиничним (особою, окремою лю­диною). Піднявши ідеї творчості, діяльності, свободи, вона

Історичні типи філософії

приписала їх цілому — духові, суспільству, а не окремій людині. У цьому сенсі вона була антитезою Просвітницт­ву, яке виходило від окремої людини як особи, хоча люди­ну воно розглядало на тлі природи (звідси концепція «при­родних прав» та ш.). Подальший розвиток філософії по­лягав у подоланні цих крайніх позицій — осмисленні людиною себе як особи в лоні культури, тобто в подоланні позиції натуралізму, з одного боку, і тотальності Гегеля та Маркса — з іншого.

Запитання. Завдання

1. Проаналізуйте особливості німецької класичної філософії.

2. Прокоментуйте характерні риси філософії І. Канта.

3. Розкрийте сутність категоричного імперативу І. Канта.

4. Прокоментуйтезмісттриактного циклутворчої діяльності «Я» за Фіхте.

5. Доведіть особливість натурфілософії Шеллінга.

6. У чому полягає унікальність філософської системи Гегеля та особ­ливості його раціоналізму?

7. Чому Фейербах називає свою філософію антропологізмом? Ар­гументуйте відповідь.

8. Що допомогло Марксу відкрити нові перспективи для матеріаліс­тичної інтерпретації проблем історії та культури?

Теми рефератів

1. Філософія І. Канта як перехідна ланка між раціоналізмом Про­світництва і романтично забарвленою філософією XIX ст.

2. Проблема активності суб'єкта пізнання у філософії І. Канта.

3. Проблеми моралі у філософії І. Канта.

4. Діалектика як тип світогляду у філософії Г. Гегеля.

5. Чи можлива діалектична логіка як наука про мислення?

6. Естетика Гегеля.

7. Філософія

© 2013 wikipage.com.ua - Дякуємо за посилання на wikipage.com.ua | Контакти