ВІКІСТОРІНКА
Навигация:
Інформатика
Історія
Автоматизація
Адміністрування
Антропологія
Архітектура
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Військова наука
Виробництво
Географія
Геологія
Господарство
Демографія
Екологія
Економіка
Електроніка
Енергетика
Журналістика
Кінематографія
Комп'ютеризація
Креслення
Кулінарія
Культура
Культура
Лінгвістика
Література
Лексикологія
Логіка
Маркетинг
Математика
Медицина
Менеджмент
Металургія
Метрологія
Мистецтво
Музика
Наукознавство
Освіта
Охорона Праці
Підприємництво
Педагогіка
Поліграфія
Право
Приладобудування
Програмування
Психологія
Радіозв'язок
Релігія
Риторика
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Статистика
Технології
Торгівля
Транспорт
Фізіологія
Фізика
Філософія
Фінанси
Фармакологія


Філософська думка часів Київської Русі

Філософські начала праукраїнської доби розвинулися в культурі Київської Русі, держави, в кордонах якої на­прикінці IX ст. об'єднались споріднені племена, сформува­вши високорозвинуту спільноту - - українців-русичів. У межах києво-руської культури філософія виокремлюєть­ся як специфічний тип світопізнання і світорозуміння з-поміж міфологічного і релігійного світогляду, перепліта­ючись і співіснуючи з ними, її піднесенню сприяли такі взаємопов'язані чинники:

1. Рівень тогочасного суспільного буття об'єктивно потребував для свого зростання нових світоглядних орієн­тацій з пріоритетом розуму, авторитетом загального, що могла забезпечити лише філософія.

2. Атмосфера тогочасного суспільного життя з його де­мократичними традиціями розширювала простір для по­дальшого філософського виокремлення. «Державність Киє­ва, — як писав український вчений, професор Альбертського університету (США) Іван Лисяк-Рудницький (1919— 1984), - - носила на собі виразну печать духа свободи. Цьому сприяли такі чинники: суспільний лад, що його ха­рактеризували договірні відносини; пошанування прав і гідности індивідума; обмеження монархічної влади князя боярською радою й народним вічем; самоуправне життя міських громад; територіальна децентралізація на квазі-федеративний кшталт»1. Усе це давало простір для певної поліфонії думок, вияву інтелектуальних сил, здатностей ро­зуму, без чого неможливий розвиток філософії.

3. Культура києво-руського суспільства з широкою ме­режею монастирів, храмів, інших осередків освіти. «Ми не можемо сказати, який відсоток жителів користувався тоді

'Історія філософії України. Хрестоматія. — К., 1993. — С. 519.

Історичні типи філософії

цими засобами просвіти, але бачимо, що в Києві були люди на той час освічені, що там існувало літературне та розу­мове життя, а читання користувалось високою повагою. Гідне уваги судження літописця, який, прославляючи Яро­слава за сприяння книжності, порівнює його заслуги із заслугами самого Володимира, який охрестив руський на­род. Володимира він уподоблює зоравшому ниву, а Яросла­ва — сіячу»1, — наголошував український історик Ми­кола Костомаров (1817—1885).

Духовні начала праукраїнської культури, зокрема релі­гія українців-русичів, запліднившись християнськими цін­ностями, одержали імпульс, енергію до існування в нових історичних умовах. Відомо, що на рівні всезагальних, теоре­тичних, абстрактних понять і уявлень язичницькі віруван­ня поступалися християнським ідеям, які, поза сумнівом, були досконалішими з огляду потреб дня — потреб вищого рівня пізнавального процесу, який передбачав абстрагуван­ня, опосередкованість, а не приземлення і безпосередність. На рівні буденного життя язичницькі уявлення існували в свідомості і звичаях українців, поєднуючись із християнсь­кою вірою. Та все ж християнство, запропонувавши склад­ну систему пошуку загального, універсального, загальнолюд­ського, всеблагого, надало культурі русичів нового духовно­го спрямування, а його абстрактно-теоретичні категорії, уявлення та цінності сформували нові духовні ідеали, нове світовідчуття і світорозуміння, детермінуючи розвиток ін­телектуальної та філософської думки. Ця думка, ввібравши в себе традиції вітчизняної, світової культури, зокрема ан­тичної та візантійської, значно розвинувшись, виробила власний стиль, сформувала засади, які визначають специфі­ку української філософської думки впродовж століть.

Новий рівень тогочасної філософської думки україн­ського народу засвідчують збережені писемні пам'ятки культури Київської Русі, які розкривають зміст, основні глибинні ідеї, концепції, стиль філософствування: «Слово про Закон і Благодать» Іларіона Київського, «Повість ми­нулих літ», «Слово про Ігорів похід», «Слово» Кирила Ту-ровського, «Повчання Володимира Мономаха», «Моління» Данила Заточника, «Послання Клима Смолятича», «Пос­лання митрополита Никифора», «Ходіння Ігумена Даниї-ла», «Житіє Бориса і Гліба», «Вчення» Кирика Новгородця, «Києво-Печерський Патерик» та ін.

1 Костомаров Н.И. Исторические произведения. —К., 1989. — С. 102—103.

Українська філософія

Попри те, що окремі з них за формою нагадують візан­тійські зразки, аж ніяк немає підстав ототожнювати їх з ними. Але «Повість минулих літ», «Слово про Ігорів по­хід» і особливо «Слово про Закон і Благодать» є наскрізь оригінальними. У християнській літературі їх автори фор­мували нову світоглядну парадигму. Перший митрополит із русичів Іларіон у своєму «Слові» не лише дав власну інтерпретацію «істини», «благодаті», «волі», «світла», «ті­ні» (в межах історичних поглядів середньовіччя), а й, віді­йшовши від усталених стереотипів, протиставив їм своє вчення про рівність народів, власну теорію всесвітньої іс­торії як поступового і рівного їх залучення до християн­ської культури. Істина універсальна, всеохопна і завдяки цьому тотожна Благодаті, яка змінює однобічність Закону і подібна до Сонця, рівно світить усім людям, усім «язи­кам». Закон був досягненням іудеїв, і «Благодать дарова­на всьому світу», — доводить митрополит Іларіон1. Вихо­дячи за межі християнського протиставлення духу і тіла, він стверджує поєднання Божого позачасового плану із су­часністю, розкриває повноцінність земних життєвих чин­ників, їх гармонізацію з морально-ціннісними орієнтира­ми людей. Усупереч тогочасній церковній традиції сла­вить дохристиянське минуле, проголошує язичницькі народи справжніми спадкоємцями вчення Христа. Підні­маючись до філософських узагальнень у розв'язанні того­часних політичних проблем, митрополит із патріотичних позицій наголошує, що Україна-Русь своїм хрещенням зо­бов'язана не впливу інших країн, а лише «Божій Благо­даті». «Усі країни благий Бог наш помилував і нас не зрікся. Зажадав і порятував нас і в розуміння істини при­вів» (с. 96). Проблематика «Слова» окреслює основні мо­тиви, навколо яких концентруються духовні інтереси, ін­телектуальне життя Київської Русі.

Не менш важливим джерелом української філософії києво-руського періоду є перекладна література, яку за спрямуванням змісту поділяють на кілька груп:

- перекладна: Біблія та Євангеліє, праці отців церкви;

— християнська література повчального змісту, яка уславлює чернецтво, аскетизм, самозаглиблення, мораль­не вдосконалення («Шестиднів» Іоанна Екзарха Болгар­ського, «Повість про Варлаама та Йосафа», «Повість про Акіра Премудрого», «Александрія» тощо);

1 Слово про Закон і Благодать / Переклад С.В. Бондаря // Філо­софська думка. — 1998. — № 4. — С. 467.

Історичні типи філософії

— праці енциклопедичного змісту, що містять відомос­ті не лише з богослов'я і філософії, а й з історії, медицини, біології, географії та інших галузей знань («Ізборник Свя­тослава 1073», «Ізборник Святослава 1076», «Палея «Тол­кова», «Хроніки Іоанна Малали та Григорія Пісіда» та ін.);

- праці з окремих галузей знань (Збірка «Фізіологи», «Історія іудейської війни» Йосипа Флавія, «Християнсь­ка топографія» Кузьми Індикоплова та ін.);

— твори філософського змісту («Діалектика» Іоанна Да-маскіна, «Житіє» Костянтина (Кирила) Філософа, «Бджо­ла», «Хроніки» Георгія Амартола, Георгія Синкела та ін.).

Перекладна література виходила з коментарями, кри­тичними поясненнями вітчизняних книжників, які не про­сто повторювали чужі релігійно-філософські ідеї, думки, а осмислювали їх, перепускали через свої переживання, свою душу, а вибором конкретного автора виявляли як суспільно-державні потреби, так і власні вподобання та інтереси. Тому перекладні зразки дають змогу судити як про рівень інтелектуальної та філософської думки в Укра-Їні-Русі, так і про їх реальний зміст і спрямованість.

Оскільки києво-руське суспільство сприйняло інтра-вертне східне християнство з його апеляцією до глибин­но-внутрішнього пошуку потаємного сенсу, то цілком за­кономірно, що найавторитетнішими авторами переклад­ної літератури були здебільшого представники східної патристики: Василь Кесарійський (Великий), Григорій На-зіанзин (Богослов), Григорій Ниський, Іоанн Златоуст. З їхніх праць, за словами одного з перших дослідників дже­рел української філософії Василя Щурата (1871—1948), Україна вчилася у християнському полі мислити по-філо-софськи, виробляючи окреслене розуміння понять «філо­соф» і «філософія». У культурі Київської Русі поширени­ми були кілька їх тлумачень. Так, Іоанн Дамаскін у «Ді­алектиці» давав шість таких визначень: «Філософія є пізнання сутнього, оскільки воно сутнє, тобто пізнання природи сутнього... Філософія є пізнання речей божих та людських, тобто видимих і невидимих... Філософія е роз­дум про смерть як самовільну, так і природну... Філосо­фія є уподібнення Богові... Філософія є мистецтво мис­тецтв і наука наук, бо філософія є початок всякого мистец­тва... Філософія є любов до мудрості й істинна ж мудрість є Бог. А тому любов до Бога є істинна філософія».

У «Житії» Костянтина (Кирила) Філософа, філософія -це знання речей божественних і людських, завдяки яким людина може наблизитися до Бога; знання, що навчають,

Українська філософія

як людина може справами своїми бути схожою на свого Творця.

Ці тлумачення дуже близькі і, попри деякі свої особли­вості, єдині в тлумаченні філософії як складової частини християнської премудрості. Мудрість постає в них не стіль­ки як знання істини, а й як «житіє в істині», не лише слово, а й діло. Отже, тогочасна філософія мала не духовно-теоретичний, а духовно-практичний вимір, діяльнісну сут­ність. А філософом вважали лише того, хто, здобувши іс­тину шляхом нагромадження книжних знань, налаштову­вав своє життя згідно з її основними принципами, хто на рівні буття входив у світ найвищих життєвих цінностей.

Така інтерпретація філософії, а отже і філософа в Київ­ській Русі, сформувалася під впливом східного християн­ства в його києво-руському варіанті, а також традицій мі­фологічного світогляду. Філософія ще не мала визнання самостійної форми знання, не була сферою теоретичного освоєння світу. Це дало їй змогу, на відміну від схоластич­ної філософії Західної Європи, набути значного поширен­ня, стати засобом навчання широких кіл суспільства, що, безумовно, мало позитивний сенс. Водночас проявлялися і зворотні аспекти цього становища. Більшість києво-руських мислителів у своїх принципових поглядах були надмір одностайними, виразно демонстрували середньовіч­ну догматичність, своєрідну уніфікованість світорозумін­ня, що є не найкращим тлом для розвитку філософії, яка започаткувалася із подиву (Арістотель), міцніла у сумні­вах і духовних шуканнях, ставлячи під сумнів навіть са-моочевидності (Ортега-і-Гасет, Гайдеггер). Відомо, що тіль­ки гостра полеміка середньовічної християнської філосо­фії з античною, теоретичні змагання навколо проблеми співіснування віри і розуму дали світові Августина Бла­женного і Фому Аквінського. Щоправда, раціоналістичні ідеї, характерні для західного християнства, знаходили при­бічників і в Київській Русі — митрополит Іларіон Київсь­кий (поч. XII ст.), Феодосій Печерський (прибл. 1008— 1074), Володимир Мономах (1053—1125), Климентій Смо-лятич (невід. — після 1154), які намагались певною мірою протистояти містико-аскетичній, ірраціональній течії у пра­вослав'ї, реабілітуючи розум людини, пізнання у справі осяг­нення світу і його Творця, відстоюючи гармонію віри і ро­зуму. Та все ж їх полеміка не виходила за межі основопо­ложних християнських догматів, була обережною, не мала широкого розголосу, не супроводжувалась появою як при­бічників, так і опонентів. Порушені філософські проблеми

Історичні типи філософії

часто залишалися нерозробленими, не мали послідовників, тобто не було того, що сприяє формуванню філософських шкіл, течій — форм буття філософії.

Та все ж, синтезуючи західну і східну філософську дум­ку на ґрунті вітчизняної культури, києво-руські мисли­телі надавали філософському процесу оригінальності, са­мобутності, створювали в межах християнських стереоти­пів власне філософське бачення світу. Звичайно, основні онтологічні проблеми вони розв'язували в контексті того­часних поглядів на світ, зокрема його поділу на земний (недосконалий, другорядний) і потойбічний, небесний. Сте­реотипному поділу світів, негативним оцінкам земного бут­тя києво-руські мислителі протиставляли, наслідуючи нео-платоністські ідеї «кеносису» (сходження потойбічного у поцейбічне), захоплення гармонією, розмаїттям земного сві­ту як наслідків діяння Творця. Природний, «тварний» світ вони вважали неодмінною умовою зв'язку людини і Бога, шляхом, що веде до трансцендентного. Основою буття Все­світу вважали чотири основні елементи — воду, повітря, землю, вогонь (перша матерія за Арістотелем), які можуть існувати як у різноманітних комбінаціях, так і в автоном­ному стані («Ізборник Святослава» 1073). їх тлумачення Всесвіту як одвічної боротьби Бога і Диявола, Добра і Зла відповідало основним засадам християнського світорозу­міння, але надмірна натуралізація цієї боротьби надавала їй міфологічного забарвлення, язичницького відтінку. Ка­тегорії Добра і Зла мали онтологічні риси, уявлялись як реальні космотворчі чинники, які визначають буття Все­світу («Повість минулих літ»).

Філософській думці Київської Русі властивий був і дуа­лізм сприйняття й тлумачення часу. З одного боку, домі­нував так званий лінійний час — від «створення світу» до «кінця світу», що замінив міфологічну ідею вічного коло-обігу, поділивши час на частини — до Христа й після ньо­го (минуле, сучасне і майбутнє). А з іншого —- існувало й циклічне сприйняття часу, оскільки дні тижня, християн­ські свята, закономірно повторюючись, перебували у коло-обігу.

Своєрідно розв'язувала вона гносеологічну проблема­тику. Оскільки світ і все суще в ньому вважала результа­том творчості Бога, то й пізнання зводила до розкриття у ньому божественного сенсу, тобто осягнення абсолютної істини - - Бога. Стверджувала вона і принципову можли­вість такого пізнання, в якому особлива роль відводилась Слову (Логосу) як посереднику між Богом і людьми. З

Українська філософія

огляду на подвоєність світу Слово теж мало два рівні: зем­ний знак (конкретно-чуттєва реальність) і знак трансцен­дентного (Божественна сутність). У пізнанні Божествен­ної сутності бачилися два шляхи: «благодатний», власти­вий лише святим і апостолам, і «приточний», доступний усім смертним, завдяки розумному тлумаченню «знамень» і «чудотворень» («Послання» К. Смолятича). Засобами пі­знання вважалися слідування релігійним заповідям, мо­литви, спілкування з мудрими людьми і читання священ­них книг. Книжні знання розцінювались як запорука муд­рості, найвища людська чеснота («Повість минулих літ», «Моління» Даниїла Заточника та ін.). Культ книги був фундаментальною світоглядною орієнтацією не лише ча­сів Київської Русі, а й протягом усього розвитку філософ­ської культури в Україні.

У тогочасній пізнавальній діяльності одиничні пред­мети і явища тлумачилися тільки через призму загально­го — зміст Святого Письма, канонічну літературу, хрис­тиянське світобачення. А пізнавальна реальність відобра­жалася не безпосередньо, а опосередковано, у формі алегоричних символів, які забезпечували розуміння зміс­ту багатьох релігійних догматів.

Особлива роль у пізнанні відводилася «серцю»— своє­рідному центру, місцезнаходженню думки, віри, волі та любові, зусилля яких і забезпечували як самопізнання й самооцінку, так і осягнення Божої істини («Слово про За­кон і Благодать» Іларіона, «Повчання» Володимира Моно-маха). Концепція серця як центру почуттів, цілісного ду­ховного світу людини, її прилучення до трансцендентного набуло подальшого розвитку в українській філософській думці, стала її визначальною особливістю як «філософія серця» (Кирило Ставровецький (невід. - - 1646), Григорій Сковорода (1722—1794), Памфіл Юркевич (1826—1874)).

Людину як носія серця києво-руська православна тра­диція розглядала ширше від загальноприйнятих канонів східного християнства з його аскетично-чернецьким спря­муванням, однобічним визнанням цілковитої гріховності людини, її фатального тяжіння до зла. У системі філософ­ських поглядів мислителів Київської Русі людина — ба-гатомірна цілісність, що поєднує тіло, душу й дух, роль яких різна. Тіло гріховне й другорядне, воно лише тимча­сова оболонка і пристанище душі; сутнісна роль належить душі й духу, завдяки яким здійснюється єднання людини з Богом. Людина для них «храм», в якому присутній Бог, посередник між Богом і ним створеним світом. На про-

Історичні типи філософії

тивагу визнанню тотальної людської гріховності вважа­лось, що всі люди мають одні й ті ж доброчинні задатки, які розвиваються, примножуються у процесі життєдіяль­ності. Дуалізм душі й тіла, поєднання природного і духов­ного в людині розглядалось через призму притаманної їй індивідуальної свободи. Сутність свободи полягала у вибо­рі між шляхом спасіння (життя) через служіння Богу і шляхом гріха та смерті як розплати за людську гординю і непокору. Орієнтиром вибору, моральним ідеалом було життя Ісуса Христа, його всепрощення і любов як запору­ка миру і злагоди та образи святих (здебільшого києво-печерських) - - посередників між людьми і Богом, зем­ним світом і потойбічним («Києво-Печерський Патерик»).

Активно популяризувалась християнська ідея мило­сердя, яка в києво-руській моралі стала принципом, що вимагав не лише милостивого ставлення до ближніх, а й розглядав милостиню як загальну взаємну любов і пова­гу, як універсальний засіб, умову гармонізації людських стосунків («Ізборник Святослава 1076», «Повчання» Во­лодимира Мономаха). Заохочувались як загальновідомі християнські чесноти, так і загальнолюдські норми спіл­кування, передусім шанобливе ставлення до батьків, по­братимство, визнання особливої ролі жінки. Зверталась пильна увага на усвідомлення людиною своєї гідності, не­повторної індивідуальної сутності. Тому в особливій пошані були такі чесноти, як хоробрість, відвага, сміливість, патрі­отизм. Та найвищими цінностями визнавались «честь» і «слава» — засади в ієрархії складових тогочасної моралі («Слово про Ігорів похід», «Моління» Данила Заточника, «Повчання» Володимира Мономаха).

У філософських шуканнях часів Київської Русі важ­ливе місце посідали й історіософські проблеми: аналіз вза­ємовідносин структурних елементів системи людина — церква — влада — Бог; інтерпретація історії людства як руху, що здійснюється за волею Бога; минуле, сучасне і майбутнє Київської Русі у контексті тогочасних суспіль­них проблем («Слово про Закон і Благодать» Іларіона, «Слово про Ігорів похід», «Повість минулих літ», «Києво-Печерський Патерик» та ін.).

Філософська думка часів Київської Русі є складним синкретичним духовним явищем, спрямованим на гли­бинне осягнення актуальних проблем людського буття, осмислення Святого Письма і світу як творінь Бога. Це була філософія релігійна (християнська) у специфічно ві­зантійському варіанті на києво-руському ґрунті з доміну-

Українська філософія

ючою тенденцією до екзистенційно-антропологічного спря­мування філософського знання в контексті його духовно-практичного виміру.

© 2013 wikipage.com.ua - Дякуємо за посилання на wikipage.com.ua | Контакти