ВІКІСТОРІНКА
Навигация:
Інформатика
Історія
Автоматизація
Адміністрування
Антропологія
Архітектура
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Військова наука
Виробництво
Географія
Геологія
Господарство
Демографія
Екологія
Економіка
Електроніка
Енергетика
Журналістика
Кінематографія
Комп'ютеризація
Креслення
Кулінарія
Культура
Культура
Лінгвістика
Література
Лексикологія
Логіка
Маркетинг
Математика
Медицина
Менеджмент
Металургія
Метрологія
Мистецтво
Музика
Наукознавство
Освіта
Охорона Праці
Підприємництво
Педагогіка
Поліграфія
Право
Приладобудування
Програмування
Психологія
Радіозв'язок
Релігія
Риторика
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Статистика
Технології
Торгівля
Транспорт
Фізіологія
Фізика
Філософія
Фінанси
Фармакологія


Категорії як структури буття

Проблема категорій в історії філософії

До сфери онтології належить і вчення про категорії.

Категорії (грец. ка£е£ог/а — вислів, вираз) — загальні структури або властивості сущого—речей, процесів, живого, ідеальних пред­метів (всього, що утворює світ); загальні форми мислення.

Де? (простір), коли? (час), чому? (причина), який? (якість), скільки? (кількість) — ці питання адресують кожному ново­му предмету, це «схеми», «моделі» мислення, якими людина керується при пізнанні будь-якого предмета.

На ранніх порах категоріальні схеми, згідно з якими упорядковувався світ, залежали від соціального життя лю­дини. Так, календар землеробів відображав порядок по­слідовності сільськогосподарських робіт. Річний астроно­мічний цикл — послідовність свят і певних робіт. Те ж стосувалося і простору: вирішальне значення для його упо­рядкування мали не географічні параметри — Захід-Схід, Північ-Швдень, а місце поселення і розташування угідь

філософське вчення про буття (онтологія)

навколо нього. Причинні зв'язки також осмислювались в антропоморфній формі. За явищами і подіями вбачалась дія духів, богів тощо. З часом цю культурно-антропоморфну форму категоріальних зв'язків було подолано, і вони по­стали як об'єктивні структури самої природи. Так при утворенні держави самі собою відпадали місцеві просто-ровочасові схеми, а на передній план виступило те, що бу­ло раніше приховано — астрономічний річний цикл і гео­графічна просторова схема.

У буденному житті людина оперує категоріями, не ус­відомлюючи того, що за ними прихована праця багатьох поколінь, маскується поступ культури. Філософія намага­ється вийти за межі буденної очевидності, щоб з'ясувати, як сформувався цей звичний для нас порядок, в основі якого лежать категорії. Цій меті підпорядковане філософ­ське вчення про категорії.

В історії філософії першу систему категорій запропо­нував Арістотель. Він, зокрема, писав: «Із висловлюваних слів... кожне означає або сутність, або кількість, або якість, або відношення, або місце, або час... або дію». Категорії Арістотеля — це щось на зразок сучасних мовних форм — іменника, дієслова, прикметника, числівника тощо. Важ­ливо зазначити, що з часів давньогрецької філософії кате­горії тлумачаться як форми (структури упорядкування) самого буття і водночас як найзагальніші ідеї, структури мислення.

Середньовічна філософія проблему категорій (як загаль­них ідей) розглядала як одну з тем дискусії між номіналі­стами і реалістами. Номіналісти вважали категорії імена­ми (назвами), яким нічого не відповідає в дійсності. А реа­лісти стверджували, що категорії як загальне існують і в речах, і в думках.

Раціоналізм Нового часу, продовжуючи традицію реа­лістів, вважав категоріями форми мислення (вроджені ідеї, схильності розуму), яким за установленим Богом поряд­ком відповідають форми буття. Просторові закономірнос­ті природи і геометрія, виведена з ідей свідомості, за Декар­том, збігаються на основі наперед установленої гармонії. Отже, раціоналізм ґрунтувався на принципі тотожності форм мислення і форм структурування буття.

Емпірики, які схилялись до номіналізму, дійшли ви­сновку, що категорії як щось загальне не дані в досвіді. Уже Локк стверджував, що у відчуттях дані лише власти­вості речей, а не ідея субстанції. Цю думку підтвердили Берклі та Юм. Саме Юм заперечив ідею причинності, ствер-

Філософське розуміння світу

джуючи, що людині дана послідовність подій, а не їх при­чинний зв'язок. Субстанцію і причинність людина «доми­слює», вони відсутні в досвіді. Це свідчить, що емпірики прийшли до заперечення категорій як загальних форм буття і як загальних ідей.

І. Кант розумів під категоріями апріорні форми спог­лядання та розсудку. Ці форми упорядковують (форму­ють) подразнення, що йдуть від речей в собі, внаслідок чого постає світ людського досвіду, світ науки. Катего­ріальна структура світу і категорії розсудку збігаються на тій підставі, що розсудок упорядкував світ згідно зі своїми категоріями. Заслугою І. Канта є те, що він роз­крив синтетичну роль категорій в мисленні та класифі­кував їх.

Г.-В.-Ф. Гегель, поділяючи позицію раціоналістів що­до тотожності мислення і буття, піддав критиці суб'єкти­візм системи категорій І. Канта, вважаючи категорії най­більш загальними поняттями, «щаблями» розвитку абсо­лютної ідеї. У Гегеля «об'єктивний розум» дійсності має ту ж саму логіку, складається з тих самих понять, що і «суб'єктивний розум».

Марксизм, ідучи за Гегелем, прийняв тезу про тотож­ність форм мислення (суб'єктивної діалектики) і форм бут­тя (об'єктивної діалектики). Основою цієї тотожності, на думку його прихильників, є практика, яка, з одного боку, враховує об'єктивні зв'язки і відношення речей, з іншо­го — є реалізацією людських уявлень про ці зв'язки (ре­алізацією розуміння об'єктивних структур). Завдяки цьо­му в практиці відбувається ототожнення (примірювання) структур самих речей і форм мислення.

Практика в широкому розумінні (як суспільне життя, як культура загалом) виявилась плідною ідеєю для пояс­нення походження категорій мислення. Як відомо, кате­горії простору і часу виникли не в пізнанні, а в практич­ній орієнтації людини. Це ж стосується й інших катего­рій. Так, категорії одиничного і загального виникли як перенесення на світ відношення «індивід і рід». Людина, яка себе співвідносила з родом, шукає цю ж модель відно­шення серед тварин і речей світу. Тому дуб (одиничне) і дерево (загальне). Категорії тому і є апріорними стосовно до досвіду, бо вони не сформовані досвідом, а привнесенні в нього зі сфери культури.

Однак ідеї практики як засобу ототожнення форм бут­тя і форм мислення притаманні й певні недоліки. Зафік­сувавши момент збігу форм буття і форм мислення на

Філософське вчення про буття (онтологія)

певному рівні (як правило, рівень буденної свідомості), во­на його консервує і робить людину нечутливою до появи розбіжностей. Цим породжене несприйняття буденною сві­домістю і марксизмом теорії відносності, де простір і час мисляться не так, як у практиці, а також квантової меха­ніки, де розуміння причинності вийшло за межі побуто­вих уявлень людини.

У сучасній філософії проблема категорій зазнала ра­дикальної трансформації. Неопозитивізм як одна з най­поширеніших течій XX ст., йдучи в руслі емпіризму Лок-ка-Юма, фактично ігнорує проблему категорій. З погляду неопозитивістів, категорії як найзагальніші поняття не верифікуються. Вони можуть визнаватись хіба що як су­б'єктивні схеми впорядкування досвіду.

Екзистенціалісти аналізують екзистенцію, буття, яке не є предметом, сущим. А оскільки категорії -- це визна­чення (характеристики) предметів (сущого), то вони не ма­ють відношення до екзистенції. Екзистенція, отже, позбав­лена категоріальних визначень, за винятком часовості.

Постмодерністські течії (Франкфуртська школа, пост-структуралізм та ін.) зводять категорії до ідеологіч­них схем, які дух культури, або панівні класи, нав'язу­ють людині в її відношенні до світу. Цим зумовлені заклики відкинути, подолати ці схеми. Тому постмодер-ністи позбавляють категорії будь-якого об'єктивного зна­чення.

Поштовх дослідженням категорій у філософії XX ст. дали нові онтологічні концепції, засновані на феноменоло­гії (Е. Гуссерль, М. Гартман та ін.). Вони поділили буття на різні сфери — неживу, живу природу, сферу духу, іде­альних предметів і піддали аналізу категоріальні структу­ри цих сфер. Водночас вони відійшли від ідеї універсаль­ності категорій стосовно всього сущого, стверджуючи, що відношення, характерні, наприклад, для матеріального бут­тя, не властиві буттю ідеальних предметів. Цікавою щодо цього є система категорій Н. Гартмана, яка справила вплив не тільки на філософів, а й на науковців.

Основні категорії онтології

Субстанція. Категорія субстанції (лат. зиЬзіапіїа — те, що покладено в основу) була провідною в онтології Нового часу. В загальних рисах субстанцію мислили як основу світу, абсолютне буття, яке існує безвідносно. Це буття є

Філософське розуміння світу

причиною самого себе, воно не породжується і не визнача­ється чимось іншим. Будучи першопричиною, субстанція визначає все суще. Для матеріалістів такою субстанцією є матерія, для ідеалістів -- Бог. Так розуміли субстанцію раціоналісти Нового часу (Декарт, Спіноза, Вольф).

Крім основного значення, поняття «субстанція» мало й більш конкретні:

незмінна основа мінливих явищ. В цьому значенні субстанцією можна вважати атоми Демокріта, монади Лейб-ніца, речовину (матерію) матеріалістів XVII—XVIII ст.;

субстрат як носій певних властивостей, те, що зв'язує властивості в щось єдине. У даному разі під суб­станцією розуміється тіло, річ, речовина.

Найбільшого поширення поняття субстанції набуло в раціоналістичній філософії Нового часу. Емпіризм запе­речував це поняття, оскільки в досвіді не представлені ні першопричина, ні незмінна основа явищ, ні субстрат вла­стивостей. І. Кант розумів під субстанцією апріорну фор­му, яка так упорядковує досвід, що в мінливому завжди є щось незмінне. Завдяки ідеї субстанції як чомусь незмін­ному, на думку Канта, можлива наука. Г.-В.-Ф. Гегель осмислює субстанцію як суб'єкт (ідея, Бог), який сам себе розвиває через творення світу і його пізнання. Завдяки цьому він усю різноманітність буття розглядає як ступені розвитку одного і того ж.

У сучасній філософії поняття «субстанція» в традицій­ному значенні вживається хіба що в марксизмі та неотомі­змі. Марксизм субстанцію ототожнює з матерією і цим ставить під сумнів доцільність його вживання як окремого поняття. Неопозитивізм, продовжуючи емпіричну лінію, стверджує, що поняття субстанції, як і більшість філософсь­ких понять, не верифікується, воно, отже, позбавлене сенсу.

В онтології М. Гартмана поняття «субстанція» охоп­лює відносну стабільність (усталеність, незмінність) в про­цесах, в мінливому, а також означає субстрат, носій мінли­вості. В цьому значенні, вважає він, поняття субстанції пра­вомірно вживати лише у сфері неживої природи, де відносно незмінним виступає матерія чи енергія. В інших сферах буття (зокрема в психічній та духовній) незмінність та­кож наявна («Я» в потоці психічних переживань, незмінне в культурі), але вони позбавлені моменту субстратності. І тому застосування поняття субстанції в цих сферах недо­речне.

У європейській філософії існують субстанційні та не-субстанційні концепції (моделі світу). До несубстанцій-

філософське вчення про буття (онтологія)

них відносять вогонь Геракліта, вічне становлення Ніцше, творчий порив Бергсона, екзистенцію. Однак панівне ста­новище посідала саме субстанційна модель. Однозначної відповіді на питання, чому саме ця модель була панівною в європейській філософії, немає. Але можна вказати на деякі чинники, які сприяли прийняттю саме цієї моделі. На думку деяких дослідників, субстанційна модель зумов­лена структурою індоєвропейських мов. Сучасні філософ­сько-лінгвістичні вчення свідчать, що мова суттєво впли­ває на спосіб сприймання світу. Вона мовби підказує, як сприймати світ (як членувати і упорядковувати). А суджен­ня (речення) в індоєвропейських мовах будується за прин­ципом: предмет (підмет) виконує дію або має ознаки. (Сон­це світить, трава зелена). Увага акцентована на предмет; не може бути дії чи властивості без предмета. Звідси без­особові займенники в англійській (і*), німецькій (тап) та інших мовах. Якщо в українській мові зрідка зустріча­ються вирази типу «дощить», «світає», «мені не спиться», то в романо-германських мовах такі «безпідметні» суджен­ня неможливі. Там обов'язково повинен бути підмет (пред­мет). Вважають, що саме така структура мови вплинула на «предметне» (а не «процесуальне») бачення світу в єв­ропейській культурі. Так, європеєць скаже: «грім гри­мить, вітер віє, хвиля біжить», хоча тут відсутні «предме­ти», які виконують дію. Це чиста «процесуальність», пе­реведена у форму «предмет діє». Тому саме предметне бачення світу зумовило субстанційну модель європейсь­кої філософії.

Ідея субстанції виражає незмінність у мінливому (в про­цесі). Будь-яка зміна є зміною чогось, якогось субстрату. Усталеність (незмінність) в навколишньому світі виража­ється через відносну стабільність речей (від атомного до космічного рівня) і через наявність законів збереження (збереження маси та енергії, імпульсу та ін.). Однак роз­виток науки довів, що єдиної основи світу на зразок непо­дільних атомів чи незнищуваної маси немає. Субстанції як абсолюту, як сущого поряд з мінливими речами не іс­нує. Речам (тілам, процесам, сущому взагалі) притаманні властивості субстанційності й процесуальності. Можна по­годитись з О. Контом (закон трьох стадій), що субстанція як абсолютна першооснова — це примарний спосіб пояс­нення світу, щось на зразок флогістону у фізиці.

Це, однак, не заперечує правомірності вживання понят­тя «субстанція» у відносному значенні. Так в процесах хімічних перетворень атоми виступають як відносно не-

Філософське розуміння світу

змінна субстанція. У фізичних процесах такою субстанці­єю може виступати маса (матерія) чи енергія, але це не абсолютні величини. Вони зберігають усталеність (незмін­ність) лише в певних межах, за якими вони постають як щось мінливе.

Сучасна філософія загалом тяжіє швидше до несубстан-ційної моделі світу. Світ, за висловом Вітгенштейна, — це сукупність фактів.

Простір і час. Це основні форми (властивості, харак­теристики) матеріального світу, матеріального сущого. Са­ме вони відмежовують матеріальні речі від ідеального бут­тя (буття Бога, чисел, цінностей). Оскільки категорії не можна визначити через підведення під більш загальні по­няття, філософи розкривають їх зміст через вичленення суттєвих моментів (структур), з яких вони складаються.

Поняття «простір» охоплює дві фундаментальні риси матеріального сущого — його протяжність і місце серед інших сущих. Протяжність є продовженням одного і того ж сущого. Кожне тіло має три виміри протяжнос­ті — довжина, ширина і висота. Вони визначають вели­чину, розмір предмета. Місце — це просторова визначе­ність предмета у відношенні до інших предметів. У цьо­му аспекті простір постає як середовище, утворене відношенням речей. Задавши розмір тіла і вказавши йо­го місце в середовищі, визначають його просторові харак­теристики.

Час також відображає дві фундаментальні риси проце­сів, які відбуваються з матеріальними тілами, а саме три­валість і черговість подій. Тривалість аналогічна про­тяжності. Вона охоплює продовження одного і того ж. Три­валість — це фази одного і того ж (тривалість дня, існування дерева, землі). У ній розрізняються фази (мо­менти) — сучасність, минуле і майбутнє. Черговість вка­зує на місце події серед інших подій в часовому просторі (те відбулось раніше, а це пізніше). Вказавши місце події серед інших подій та її тривалість, визначають її часову характеристику.

Як бачимо, між просторовими і часовими характе­ристиками існує подібність. І ця подібність (схожість) не випадкова. Простір і час взаємодоповнюють одне одного. Взаємодоповненість полягає в тому, що простір визна­чають через час і навпаки. Вимірювання простору в кі­лометрах і метрах, часу в годинах і хвилинах не є їх визначенням, а кількісним градуюванням. Щоб визна­чити час, потрібно співвіднести його з чимось відмінним

 

філософське вчення про буття (онтологія)

і водночас подібним до нього, а таким якраз і є простір. Так визначають час через розташування шарів (у геології чи археології), через кільця дерев, зморшки на обличчі, місце сонця на небосхилі. Все це є просторовими характе­ристиками. Простір — єдина категорія, через яку можна визначити час.

Аналогічна ситуація і з простором. Його визначають через час. Так, ще в давнину визначали довжину шляху в днях, а астрономи вимірюють відстань до зірок у парсе­ках (парсек — відстань, яку промінь долає за 3,26 року).

Взаємодоповненість простору і часу стала очевидною в теорії відносності. Тут визначення часу події (раніше, пі­зніше, одночасно) пов'язується з місцезнаходженням спо­стерігача. Так, спалах зірки, зафіксований на Землі сьогод­ні, для спостерігача, що знаходився б поблизу, відбувся мільйон років тому. Тому для визначення часу події необ­хідно вказати місцезнаходження спостерігача.

Розрізняють дві основні концепції простору і часу — субстанцшну і реляційну. В фізиці субстанційна концеп­ція виражена в теорії Ньютона, реляційна — в теорії від­носності Ейнштейна. Субстанційна розглядає простір і час як щось самостійне (як різновид субстанції). Навіть коли б матеріальні речі зникли, простір і час залишились би, вважали її прибічники. Реляційна розглядає простір і час як властивості матеріальних утворень. Матеріальні маси, їх величина визначають характеристики простору і часу. Тут простір і час є похідними, відносними, визначеними матеріальною масою. Сучасна фізична наука дотримуєть­ся реляційної концепції.

Проблема простору і часу привертала постійну увагу мислителів. Так, Демокріта, який розглядав простір як пустоту, в якій рухаються атоми, можна вважати першим представником субстанційного уявлення про простір. Арі-стотель визначав простір як місце. В Новий час Декарт розглядав простір як протяжність, яку він визначив як атрибут матеріальності. Механіка Декарта, по суті, запе­речувала абсолютний простір. Ця думка підсилилась в концепції Лейбніца, який вважав простір і час властивос­тями, породженими монадами. Емпірики, зокрема Верк-лі, також прийшли до заперечення субстанційної моделі на тій підставі, що абсолютний простір і час не дані в досвіді. До ньютонівського трактування простору і часу схилялись хіба що французькі матеріалісти, від яких ор­тодоксальний марксизм перейняв тезу, що матерія існує в просторі та часі. Але якщо прийняти цю тезу, то прос-

Філософське розуміння світу

тір І час є відокремленими від матерії, чимось, що простя­гається за її межі. І. Кант розглядав простір і час як апріорні форми споглядання, що упорядковують подраз­нення, які йдуть від речей в собі. Філософія життя (Берг­сон), феноменологія та екзистенціалізм піддали різкій кри­тиці уявлення про час, які сформувалися на основі меха­ніки. Вони наголошували на особливій функції часу в культурі та внутрішньому житті особи (внутрішнє пере­живання часу). Філософія XX ст. значно більше уваги приділяла часу, ніж простору. Вона вказала на якісну від­мінність часу в природі та часу в культурі.

У розумінні простору і часу співіснують дві традиції — натуралістична і культурологічна. Натуралістична тра­диція розглядає простір і час як визначення (властивості, характеристики, форми) речей самої природи (при цьому природа зводиться до неживої матерії), а науками, що ви­вчають просторово-часові властивості матерії, вважають гео­метрію та фізику. Так, у радянській філософії домінував погляд, згідно з яким справжній простір і час (фундамен­тальні риси простору і часу) вивчає теорія відносності, а філософії не залишалось нічого іншого, крім популяриза­ції просторово-часових уявлень цієї теорії. Це типовий вияв натуралізму (сцієнтизму) в розумінні простору і ча­су. Згідно з цією традицією, розуміння простору і часу в культурі повинно ґрунтуватись на уявленнях про простір і час, які задала натура, тобто природа (і наука).

Культурологічна традиція, навпаки, пов'язує розумін­ня простору і часу з практичною діяльністю людини (з культурою). Тут розвиток уявлень про простір і час роз­глядається в тісному зв'язку з розвитком культури. Так, уявлення про час в традиційному суспільстві пов'язува­лось з циклом сільськогосподарських робіт. І простір ми-слився в культурних визначеннях — наш, упорядкова­ний, і чужий, варварський. Щодо натуралістичних уяв­лень, то в межах цієї традиції вони постають як уявлення про простір і час європейської культури, що виникли під впливом розвитку науки. Отже, вихідним у розумінні простору і часу в цій традиції є практика і культура, а не фізика (натура).

На жаль, ця суперечність двох традицій є нездолан­ною, вона характеризує суперечливе єство категорій, які поєднують об'єктивні властивості речей природи і суб'єк­тивні форми мислення, визначені культурою.

Для розуміння простору і часу важливе значення має також наголошування на їх особливостях в різних сферах

 

Філософське вчення про буття (онтологія)

буття — неживій і живій природі, у сфері людини. Уже в геології час набуває якісних визначень (період девону, кар­бону тощо), які відрізняють його від безликого часу механі­ки. Це ще більшою мірою стосується біології. На думку деяких мислителів, час як незворотність подій взагалі мож­на пов'язувати тільки з виникненням органічного життя. Механічні та фізичні процеси зворотні, вони можуть розви­ватися в прямому і зворотному напрямах. Тільки життя, вважають вони, задає незворотності в цих процесах.

Час відіграє важливу роль й у сфері психічного життя. Психіка людини — це потік переживань, організований на основі усвідомлення часу (події відбулись раніше, піз­ніше чи одночасно). Без цього усвідомлення людина не може нормально жити. Достатньо зіслатись на випадки, коли в неї зникає пам'ять.

Зі складними проблемами в розумінні часу стикають­ся також дослідники культури. Так, в межах одного аст­рономічного часу можуть існувати й існують різні історич­ні часи (епохи). В наш час існують племена, що живуть в кам'яному віці, рабовласництві, кріпацтві та ін. Вони є на­шими сучасниками у фізичному, а не культурному часі. І перевести їх в час нашої цивілізації, зберігши їх самобут­ність, завдання майже нерозв'язне. Про це свідчить сум­ний досвід з американськими індіанцями, аборигенами Ав­стралії, народами Півночі Росії.

Категорії простору і часу широко використовуються й у сфері духу. Зокрема, простір відіграє визначальну роль в архітектурі та скульптурі, час — в музиці. Простір, і особливо час, є формами організації суспільного життя. Все сучасне життя прив'язане до часу — рух транспорту, початок і кінець робочого дня, суспільні заходи тощо — все це регламентовано часом. Час став долею європейсь­кої людини. Поступово він стає таким для людства зага­лом, за винятком окремих острівців (відірваних від циві­лізації племен), які живуть поза часом. Людина живе з гострим відчуттям часу, в постійній турботі про час. Для того щоб панувати над часом (над майбутнім), вона постій­но вчиться і працює, а в результаті не вона панує над часом, а він над нею. І річ не в певному сприйманні часу, а в організації суспільного життя, яка нав'язує таке сприй­мання часу.

Отже, категорії простору і часу, будучи структурами сущого, по-різному виявляють себе на різних рівнях буття.

Причинність. У філософському розумінні світу, а та­кож і в науці вона відіграє важливу роль. Причинність —

Філософське розуміння світу

це певний тип відношення між речами. Речі можуть спів­існувати — камінь лежить поряд з деревом. Вони можуть вступати у зв'язок — місяць і Земля притягуються, а мо­жуть і спричиняти, детермінувати одна одну. Причин­ність — породження, зумовленість однією річчю (подією) іншої речі (події).

Річ, що викликала, зумовила іншу річ (чи подію), на­зивається причиною. Та, що виникла, наслідком (дією). Вважають, що причина передує в часі наслідку (дії).

У широкому сенсі причинність протистоїть диву — яви­щу, якому не знаходять причин (які вибивались із звич­ного ритму життя) — землетрусам, затемненням сонця і місяця, ураганам, пошесті тощо. Диво виконувало охорон­ну функцію стосовно звичного порядку подій. Щоб не руй­нувати цей порядок, явище, яке суперечило йому, бралось в дужки і розглядалось поза цим порядком. (Так сучасна наука ставиться до паранормальних явищ — екстрасен­сорики, гадання, віщих снів тощо. Вони виводяться за звич­ний науковий порядок і розглядаються окремо.)

Категорія причинності сформувалася в процесі практич­ної діяльності. Слово «причинність» споріднене зі словами «чинити», «вчинити», що означають «діяти», «викликати». На думку англійського археолога Г. Чайлда, мислення за схемою «причина — наслідок» виникло внаслідок вироб­ництва галькових знарядь, у яких дія (удар) породжувала наслідок. Оскільки ця дія часто повторювалась, вона стала моделлю (схемою), за якою осмислювались всі подібні від­ношення, що зустрічала первісна людина.

Вчення про причинність іноді називають детермініз­мом (лат. йеїегтіпаііо — визначаю), проблемами якого переймались всі філософи. Першим обґрунтував концеп­цію детермінізму Демокріт. Його концепції притаманні риси механіцизму. Це виявилось у тому, що філософ звів причинність до зовнішніх зіткнень атомів, виключив ви­падковість. Демокріт визнавав тільки необхідність як ха­рактеристику причинності. Механістичній причинності у розумінні зв'язків природи протистояла телеологічна кон­цепція, згідно з якою відношення між речами природи засноване на доцільності, її прихильники вважали, що речі мають цілі, мету (внутрішню чи зовнішню) і їх пове­дінка визначається цими цілями. Телеологічні погляди поділяли Платон і Арістотель.

У філософії та науці Нового часу панував механіцизм в розумінні причинності. Він яскраво виявився у відомому вислові Лапласа: дайте мені місцезнаходження тіл та їх

філософське вчення про буття (онтологія)

імпульси, і я передбачу стан світу на будь-який час. Механі­стичний детермінізм в сучасній науці був подоланий від­криттям броунівського руху і принципу «невизначеності» у квантовій механіці, згідно з яким не можна водночас визначити місцезнаходження частки та її імпульс. Це озна­чало, що точно передбачити поведінку частки неможливо. Внаслідок цього категорії «випадковість» і «вірогідність» (статистичні закономірності) утвердилися в науці.

По-іншому осмислюються в сучасній науці й філософії телеологічні зв'язки. Дослідження в біології, кібернетиці та інших дисциплінах засвідчили, що системи (навіть не­органічні) характеризуються саморегуляцією, самооргані­зацією. Завдяки цьому в науці був реабілітований цільо­вий зв'язок, згідно з яким стосовно поведінки системи пра­вомірно ставити питання не тільки «чому?», але й «для чого?», «з якою метою?» вона поводить себе так. Цей тип поведінки іноді називають цільовою детермінацією.

Фундаментальна роль причинності в сучасній науці по­яснюється тим, що її покладено в основу законів, які опи­сують зміни. Причинність охоплює типовість, упорядко­ваність змін. Значення причинності полягає в тому, що одна і та сама причина за однакових умов неминуче ви­кликає одну й ту ж дію (наслідок). Ця повторюваність наслідків і виражається законом.

Причинні зв'язки уявляють, як правило, одноліній-но, у формі А->В->С-> і так далі. Насправді -- це спроще­ний образ. Наслідок, як правило, зумовлений не однією, а багатьма причинами, з яких можна виділити головні й другорядні, або ж причини та умови. Так, наслідки пове­ней чи землетрусів зумовлені не тільки природними яви­щами, а й тим, як люди приготувались до них. Будь-яке явище (сонячний день, падіння каменя) є сумарною дією багатьох чинників.

Деякі мислителі стверджують, що причинний зв'язок є незворотним: причина породжує наслідок, а наслідок не може викликати цієї ж причини. І на цій незворотності причинності намагаються побудувати незворотність часу. Насправді, тут не все так просто. І час має момент зворот-ності, повторюваності (дні, роки та ін.). Без цієї повторю­ваності час не мав би мірності, його не можна було б вимі­рювати. І причинність має момент зворотності. Звичайно, щодо складної системи (Земля, жива істота) причинні дії є незворотними. Та коли йдеться про прості причинні зв'я­зки (хімічні реакції, механічні дії), процес може розвивати­ся в прямому і зворотному напрямах.

Філософське розуміння світу

Категоріальна модель «причина — наслідок», за якою намагаються опанувати зв'язки речей і явищ природи, спро­щує і схематизує ці зв'язки. Наприклад, траєкторія польоту снаряду визначається не лише силою поштовху і силою тяжіння. На неї діють повітряні потоки, місцеві геологічні аномалії, момент крутіння самого снаряду, температура, во­логість атмосфери та інші чинники. А нерідко вихоплю­ють лише один чи два зв'язки і будують модель поведінки тіла. Насправді ж зв'язки природи складні й різноманітні, їх можна зводити до спрощених схем тільки за усвідом­лення цієї спрощеності. Складність вичленення причини і наслідку з різноманітності зв'язків виявляється і в тому, що не лише причина визначає наслідок, а й сам наслідок, виникаючи, виявляє зворотну дію на причину. Так, хмара є причиною дощу, в свою чергу дощ, що випав, випаровую­чись, породжує хмару. І такі приклади прямого і зворотно­го зв'язку непоодинокі.

Різним онтологічним сферам буття відповідають різні типи детермінації. Так модель «причина — наслідок» най­більш адекватно відтворює детермінацію речей і процесів у неживій природі. Поведінка живих істот краще опису­ється цільовою детермінацією. Тварина, звичайно, зазнає впливу фізичних сил, але визначальними в її поведінці є цілі, закладені в її інстинктах, а саме програма виживан­ня виду. Поведінка каменя зумовлена дією зовнішніх чин­ників, поведінка тварини детермінована внутрішньою про­грамою, закладеною в інстинктах.

Сфера соціального буття ґрунтується на детермінації, основою яких є мотиви. Людина, звичайно, може поводи­тись як механічна маса (наприклад, падати), і тут доцільне застосування моделі «причина — наслідок». Організм лю­дини поводить себе доцільно (адекватно реагує на хвороби), але визначальними для людини як соціальної істоти є вчин­ки, в основу яких покладеш мотиви, усвідомлена мета.

В інших сферах буття детермінація набуває іншого ха­рактеру. Так, у сфері фігур і чисел вона виступає як функ­ціональна залежність. Існує своєрідна детермінація в по­ведінці казкових і міфологічних героїв, яка не вкладаєть­ся в рамки звичних мотивацій.

Нова онтологія, надавши правомірності різним сфе­рам буття, відкрила перспективу дослідження специфіки детермінації в кожній з цих сфер. У цьому вона принци­пово відрізняється від радянського марксизму, який абсо­лютизував причинність (модель «причина •— наслідок») і підганяв під неї всі сфери буття.

Філософське вчення про буття (онтологія)

Діалектика парних категорій та їх методологічна функція

Ще давньогрецькі мислителі, зокрема Піфагор і Пла-тон, відзначили таку особливість категорій, як їх парність: буття — небуття, перервне — безперервне, конечне — без­кінечне, рух — спокій та ін. На парний характер катего­рій особливу увагу звернув Гегель, який вважав основною метою діалектичного методу установлення смислового зв'язку між категоріями.

На думку Гегеля, парні категорії, а це особливо стосу­ється категорій, за допомогою яких розкривається сутність речей (внутрішнє — зовнішнє, сутність — явище, зміст — форма, причина — наслідок (дія), необхідність —• випад­ковість, одиничне — загальне та ін.) перебувають у супе­речливому відношенні. Ця суперечність виявляється в то­му, що одна категорія передбачає іншу: одне є, оскільки є інше: внутрішнє є, оскільки є зовнішнє, і навпаки. Крім того, парні категорії взаємовиключають, заперечують одна одну: необхідність — це невипадковість, рух — неспокій і навпаки. Отже, зміст однієї категорії полягає в запере­ченні її протилежності. Це свідчить про те, що між парни­ми категоріями існує діалектичний зв'язок. Вони водно­час доповнюють (через одну можна пізнати іншу) і взає-мозаперечують одна одну. Саме на цій особливості зв'язку між категоріями ґрунтується діалектичний метод.

Прагнення звести одну категорію до іншої, передати зміст однієї через іншу, протилежну їй, часто лежить в основі апорій і антиномій, а також інших логічних і змістових парадоксів, якими багата історія філософії та історія нау­ки. Так, в основі апорій Зенона — категорії руху і спокою, перервного і безперервного. Одна з антиномій Канта ґрун­тується на категоріях конечного і безкінечного, в матема­тиці часто дискутується парадокс множини всіх множин, основою якого є парні категорії єдиного і множини.

Парадокси виникають тоді, коли одну категорію на­магаються звести до іншої. Так, парадокс формалізації виникає тоді, коли зміст намагаються виразити формою. І тут виявляється, що форма є формою певного змісту, що формалізація має свою межу. Це саме стосується катего­рій кількості та якості. Якщо брати певну якість (бороду, купу каміння) безвідносно до кількості, то є непомітним, коли за зменшення кількості зникає якість.

Водночас прагнення звести одну категорію до іншої, передати одну за допомогою іншої є плідним у пізнаваль­ному аспекті. Так, поступ науки тісно пов'язаний з піиро-

Філософське розуміння світу

ким впровадженням математики, яка передає якісні харак­теристики через кількісні.

Зведення однієї категорії до іншої, намагання розкри­ти зміст однієї категорії через її протилежність, сформу­вало методи наукового пізнання. Методи ґрунтуються на категоріях як певних типах (моделях, стандартах) відно­шень між речами. Метод як стандартний підхід в пізнан­ні речей має основою стандартні характеристики (катего­рії) самих речей.

Виходячи з ідеї взаємозв'язку категорій і методів, мо­жна побудувати таку схему:


категорії

кількість і якість

одиничне — загальне

частина — ціле

форма — зміст

явище — сутність

тотожність — відмінність

простір і час

елемент — система

 

випадковість — необхідність

методи

• кількісний і якісний аналіз

• індукція — дедукція

• аналіз — синтез

• формалізація — інтерпретація

• опис —пояснення

• ототожнення — розрізнення (порівняння, аналогія, моделювання)

• структурний і історичний методи елементарний і системний аналіз

строго детерміністичні і статистичні методи


У принципі будь-яка пара категорій розгортається в метод пізнання. Так, у математиці широко застосовується метод зведення до безкінечності чи навпаки — зведення безкінечності до конечного та ін.

Методи, як і категорії, є протилежними, вони взаємодо­повнюють один одного. Якщо в основу одного методу по­кладено намагання передати (виразити) одну категорію через іншу (наприклад, індукція йде від одиничного до загального), то протилежний метод діє навпаки (дедукція йде від загального до одиничного).

Гегель зазначав, що категорії є сходинами пізнання. Оскільки пізнання предмета здійснюється на основі катего­ріальних «схем» чи «моделей», то, вибудувавши послідов­ність цих схем, можна отримати логіку процесу пізнання предмета. В ній перехід від однієї «схеми» (сходинки) до іншої постає як процес поглиблення знання про предмет.

Першою сходинкою в пізнанні є визначення буття предмета. Адже перед тим, як визначати щось, необхідно

філософське вчення про буття (онтологія)

встановити його буття. Астроном чи подорожній в пусте­лі визначають, чи це їм щось примарилося, чи воно «є» насправді (визначають буття чи небуття чогось в якості реального об'єкта). Далі фіксується (часто на підсвідомо­му рівні): це предмет (субстанція) чи процес (щось мінли­ве). Подальше пізнання полягає у визначенні якісних (ко­лір, блиск, звук, запах, твердість, крихкість тощо) і кіль­кісних (розмір, температура, ступінь твердості, крихкості тощо) характеристик, у встановленні міри, тобто кількіс­ного інтервалу існування даних якостей.

Наведені універсальні характеристики сущого пізна­ються, як правило, на рівні споглядання. Буття — небут­тя сущого, його субстанційно-процесуальні та кількісно-якісні характеристики дані безпосередньо, їх осягнення не вимагає видимих пізнавальних зусиль.

Процес пізнання як вихід за межі безпосереднього спо­глядання починається з визначення за явищем сутності, за наслідком причини, за випадковим необхідного, за оди­ничним загального

© 2013 wikipage.com.ua - Дякуємо за посилання на wikipage.com.ua | Контакти