ВІКІСТОРІНКА
Навигация:
Інформатика
Історія
Автоматизація
Адміністрування
Антропологія
Архітектура
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Військова наука
Виробництво
Географія
Геологія
Господарство
Демографія
Екологія
Економіка
Електроніка
Енергетика
Журналістика
Кінематографія
Комп'ютеризація
Креслення
Кулінарія
Культура
Культура
Лінгвістика
Література
Лексикологія
Логіка
Маркетинг
Математика
Медицина
Менеджмент
Металургія
Метрологія
Мистецтво
Музика
Наукознавство
Освіта
Охорона Праці
Підприємництво
Педагогіка
Поліграфія
Право
Приладобудування
Програмування
Психологія
Радіозв'язок
Релігія
Риторика
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Статистика
Технології
Торгівля
Транспорт
Фізіологія
Фізика
Філософія
Фінанси
Фармакологія


Міжнародні і регіональні організації із стандартизації та оцінки відповідності

 

 

Європейська економічна комісія ООН є форумом для урядів з метою розширення їхньої співпраці у питаннях політики у сфері стандартизації та більш ефективного залу­чення неурядових організацій до процесу прийняття міжнародно узгоджених стандартів. Робоча група ЄЕК ООН з політики в галузі технічного узгодження і стандартизації є міжурядовою групою експертів, які вивчають пов'язані зі стандартизацією проблеми на міжнародному, регіональному і національному рівнях. У рамках своєї діяльності Робоча група, починаючи з 1970 р., розробила 12 рекомендацій щодо стимулювання і здійснен­ня процесів стандартизації, які сприяють торгівлі. Остання з них стосується механізмів і принципів міжнародного узгодження національних технічних правил. ЄЕК ООН складає з урахуванням пропозицій урядів «Перелік ЄЕК зі стандартизації», в якому зазначено пріоритетні галузі та сфери розроблення НД. Цей перелік використовують міжнародні та регіональні організації зі стандартизації у процесі планування робіт

1953 року було створено Координаційну комісію зі сталі, що уповноважена розроб­ляти Європейські стандарти для шести країн — Франції, Бельгії, Нідерландів, ФРН, Італії, Люксембурга, які входили до Європейського об'єднання вугілля. У 1961 р. на на­раді в Парижі представники національних організацій зі стандартизації різних країн, шо входять до складу Європейського економічного товариства, Європейського ювариства вільної торгівлі. Комітету з загального ринку, утворили Комітет європейської коорди­нації стандартів: нині — Європейський комітет з стандартизації (СЕN) — з вели­кою кількістю робочих груп, головним чином, таких галузей промисловості, як металур­гія, будівництво, суднобудування, текстильна та нафтова промисловості тощо. Основне завдання Комітету — розробка загальних стандартів для країн, які входять до складу Європейської співдружності (ЄС) й Європейського товариства вільної торгівлі.

СЕN займається питаннями усунення технічних бар'єрів, які пов'язані з відмінніс­тю у національних стандартах на продукцію, суперечливими правилами щодо її експлуа­тації, з різними нормами по техніці безпеки, охорони здоров'я і природи, визначає поря­док використання національних і міжнародних стандартів при розробці Європейських стандартів. Велику роботу здійснює СЕN стосовно виявлення національних стандартів країн-учасниць та міжнародних стандартів, які можна застосовувати як єдині стандарти без їх переробки в європейський стандарт. Комітет контролює виконання європейських стандартів країнами-учасницями організації.

Оновлена стратегія СЕN до 2010 року визначає такі ключові цілі:

• сприяння розвитку гармонічної системи європейської стандартизації;

• забезпечення ділового підходу разом з ефективною маркетинговою стратегією в ме­жах СЕІЧІ;

• забезпечення споживачів своєчасними та відповідними до їхніх вимог виробами і послугами за умови дотримання принципів відкритості, прозорості та консенсусу;

• забезпечення стабільного фінансування системи стандартизації СЕН;

• створення ефективних стосунків з ЄС та Європейською асоціацією вільної торгівлі (ЕFТА) заради посилення ролі європейської стандартизації як інструмента для під­тримання європейської політики та спрощення законодавства в Європі;

• здійснення ролі провідного провайдера європейських стандартів з оцінювання від­повідності та розповсюдження знака відповідності;

 

• перегляд корпоративної керівної структури з метою спрощення процесів прийняття рішень та забезпечення політики у межах СЕN;

• відкритість до партнерства для ефективного розроблення європейських стандартів, що забезпечує тісну співпрацю з міжнародними партнерськими організаціями

До складу СЕN входить і Асоціація з сертифікації (СЕНСЕP), яка об'єднує націона­льні органи з стандартизації Європейського економічного товариства й Європейської асоціації вільної торгівлі. Діяльність (СЕМСЕР) здійснюється під загальним керівницт­вом СЕN.

Велику роботу з стандартизації та оцінення відповідності на регіональному рівні проводять також Європейська організацією з якості (ЕOQ, 1956 р., до складу входять понад 100 країн), Європейський фонд управління якістю (ЕFQM, 1988 р.). Європейський комітет зі стандартизації в електротехніці (CENELEC, 1972 р.) та ін.

В рамках пострадянського простору активно працює Міждержавна Рада зі стан­дартизації, метрології та сертифікації (МДР)1Так, 13 березня 1992 р. 11 країн Спів­дружності незалежних держав (СНД) підписали «Угоду про проведення узгодженої полі­тики у галузі стандартизації, метрології та сертифікації». У цьому ж році була створена Міждержавна Рада, членами якої є керівники національних органів стандартизації, мет­рології та сертифікації. Засідання Міждержавної ради відбуваються двічі на рік. Як між­державний орган МДР бере участь в роботі Міжпарламентської Асамблеї держав-членів СНД з розробки модельних законодавчих актів і рекомендацій в сфері стандартизації, метрології й сертифікації та акредитації в цих галузях діяльності. Була визначена «Прог­рами робіт з міждержавної стандартизації на 2007-2009 роки». Укладені та діють в межах СНД двосторонні міжурядові та міжвідомчі угоди в сфері стандартизації, метро­логії й сертифікації. У складі МДР працюють понад 300 міждержавних технічних комі­тетів з стандартизації. Сьогодні ними розроблено, а МДР прийнято близько 1500 міждержавних стандартів, порядків та рекомендацій у сфері міждержавної стандар­тизації. Важливим є рішення МДР щодо визначення діючих раніше в СРСР стандартів «ТОСТ» як міждержавних в рамках СНД. Це надало можливість використання як міжде­ржавних понад 20 тис. державних стандартів колишнього Радянського Союзу. На XXXIV засіданні МДР (10-12 грудня 2008 р.) країнами-учасницями було узгоджено «Стратегію розвитку МДР на період до 2020 року».

Важливо зазначити, що на національні системи стандартизації мас вплив політич­ний та економічний вибір, зроблений суспільством. Незважаючи на швидкий розвиток міжнародної стандартизації та застосування єдиних загальноприйнятих принципів орга­нізації робіт, у сучасному світі є відмінні системи стандартизації. Виокремлюють три ос­новні моделі: північноамериканську, японську та європейську.

Північноамериканську модель базовано на ринку та конкуренції як основі його ефективного існування. Головне завдання держави — забезпечити стабільні умови функ-ціювання ринку без прямого втручання. Це обумовило принципи організації системи стандартизації: добровільні стандарти, які розробляють науково-технічні чи професійні

В жовтні 1995 р. ISO визнала МДР як міждержавну регіональну організацію з стандартизації і МДР зареєстрована в рамках 180 як регіональна Євро-Азійська Рада зі стандартизації (ЕАSС).

 

товариства, і технічні регламенти, прийняті органами державного управління. Систему характеризує велика кількість стандартів, дублювання та неузгодженість вимог. Прикла­дом такої моделі є система стандартизації США.

Японську модель базовано на тісній співпраці економічних кіл та органів державно­го управління. Стандарти розробляють промисловці в рамках професійних об'єднань у співробітництві з відповідним міністерством, шо затверджує стандарти. Особливістю системи є спрямованість на внутрішній японський ринок, який створена система ефекти­вно захищає, оскільки заінтересовані зарубіжні сторони позбавлено прав участі в стан­дартизації.

Європейська модель підтримує загальну для всіх країн Західної Європи концепцію розвинутої держави, зобов'язаної узгоджувати демократичні, соціальні та культурні ін­тереси суспільства з ринковою економікою. Національні органи є асоціаціями, з якими уряди укладають угоди шодо виконання окремих державних управлінських функцій.

Для організації та координації стандартизації та суміжних видів діяльності в кож­ній країні створюють спеціальний орган — національний орган стандартизації, основ­ною функцією якого, за визначенням 180. є розроблення та прийняття національних ста­ндартів, доступних широкому колу користувачів. Національний орган має право бути членом міжнародних і регіональних організацій зі стандартизації та представляти інте­реси країни в цих організаціях. Державна політика у сфері стандартизації базується на концептуальних принципах, які представлені на рис. 1.2.4.

Концептуальні принципи державної політики у сфері стандартизації

· відкритість та прозорість процедур стандартизації: доступність інформації шодо плану стандартизації; забезпечення участі заінтересованих юридичних та фізичних осіб у розробленні стандартів;

· доступності стандартів та інформації щодо них для користувачів; відповідність стандартів законодавству;

· адаптація до сучасних досягнень науки і техніки з урахуванням стану національної економіки;

· пріоритетність прямого впровадження міжнародних та регіональних стандартів;

· дотримання міжнародних та європейських правил і процедур стандартизації; участь у міжнародній (регіональній) стандартизації; усунення технічних бар'єрів у торгівлі;

· сприяння міжнародному науково-технічному співробітництву в галузі стандартизації

 

 

Узагальнюючи тенденції у глобальній системі стандартизації, можна виділити такі особливості:

• на міжнародному рівні діяльність зі стандартизації спрямовано на забезпечення узго­дженої політики розроблення та використання міжнародних стандартів з метою усу­нення технічних бар'єрів та підвищення ефективності стандартизації в усьому світі: крім того, об'єктом стандартизації стають не лише продукція та послуги, але й соціа­льно-економічні системи, що забезпечують сталий розвиток, якість життя тощо;

• на регіональному рівні діяльність зі стандартизації спрямовано на урахування потреб певного географічного, політичного чи економічного регіону, на прискорення проце­су входження товарів на ринок регіону та на забезпечення конкурентоспроможності товарів;

• на національному рівні діяльність зі стандартизації мас два спрямування: перше — це активне поширення та використання міжнародних і регіональних стандартів відповід­но до вимог СОТ, друге — це запровадження інновацій, новітніх технологій з метою підвищення конкурентоспроможності продукції та зростання економіки країни. Отже, міжнародна стандартизація з кожним роком набуває все більшого значення.

Вона є одночасно і наслідком, і інструментом ефективного управління суспільно-політи­чними, науково-технічними та торговельно-економічним процесами у світі. Вона сфор­мувалась на базі міжнародного розподілу праці, поглиблення на цій основі процесів спе­ціалізації та кооперації виробництва. Міжнародний розподіл праці у сфері стандартиза­ції сприяє підвищенню ефективності суспільного виробництва та якості суспільного життя. Починаючи з 1989 р., щорічно 14 жовтня на честь дня створення 150 відзначаєть­ся Міжнародний день стандартизації.

1.3. Історія становлення вітчизняної стандартизації

Ключові слова та поняття: Головна палата мір і вагів Росії, Головний ін­формативний фонд стандартів України, ГОСТ СРСР, Громадська рада Держ-споживстандарту України, Двінська грамота» Івана Грозного, Державна про­грама стандартизації на 2006-2010 роки, Державна програма розвитку ета­лонної бази на 2006-2010 роки, Державна система стандартизації СРСР, Дер­жавна система стандартизації України (ДСТУ), Держстандарт СРСР, Держ­стандарт України, Держспоживстандарт України, директиви ЄС, законо­давство в галузі технічного регулювання, інформаційний фонд стандартів, Комісії вагів та мір Росії, Комітет зі стандартизації при Раді праці і оборони СРСР, Комітет стандартів, мір та вимірювальних приладів СРСР, Концепція розвитку технічного регулювання та споживчої політики на 2006-2010 роки, міждержавні стандарти (ГОСТ), міжурядові угоди, Московська держава, національна система стандартизації України, національна систе­ма технічного регулювання, національне законодавство з технічного регулю­вання, Національний фонд стандартів України, Помірна ізба, промислова стандартизація, Рада стандартизації та технічного регулювання України,

 

 

ринкова економіка. Російська імперія, Сенат, СРСР, стандарти ДСТУ 150, Статут князя Володимира 996 р., технічний регламент, «Торговий устав», Укази царя Петра І, центральний орган виконавчої влади з питань технічно­го регулювання

В Україні, як і в Росії, елементи стандартизації зароджуються ше в Середньовіччя. Так, у Київській Русі перші з відомих історикам писемних свідчень про уніфікацію мір і вагів Русі містить Статут князя Володимира (996 р.). В ньому серед обов'язків єпископа, зокрема, відображено: «Поручено святьім пискупьям городськьія и торговьіе мерила и спудьі, извесьі, ставила блюсти без пакости, ни умалити, ни умножити». По суті Статут князя Володимира 996 р. є документальним підтвердженням того, шо понад тисячі років існує вітчизняна стандартизація і метрологія.

Довгі роки хранителями торгових мір і ваі ів були монастирі та церкви. Церковні старости й виборні від купецтва стежили за правильністю вимірювань, за збереженням та правильністю мір. На вагах для надання їм законності позначалися імена князів, назви міст.

Будівельники на Русі використовували цеглу «стандартної» форми, створюючи при цьому із обмеженої кількості цегляних профілів, безліч різних сполучень.

З кінця XV — початку XVI ст. починається тенденція щодо прилучення україн­ських земель до Московської держави, згодом — Російської імперії. Як відомо, вона завершується в кінці XVIII ст. абсолютно новою геополітичною конфігурацією: пе­реважна частина етнічних українських земель (до 80 %) увійшла до складу Російсь­кої імперії. На українських землях поступово поширюються всі суспільно-економічні трансформації, характерні для Росії. У тому числі запроваджуються елементи стан­дартизації.

Із створенням централізованої Московської держави великі князі намагалися вста­новити загальнодержавні міри, що були обов'язковими для використання по всій країні. Зокрема, відомий спеціальний Указ Івана Грозного — так звана «Двінська грамота». У грудні 1550 р. цар відправив старостам, сотським та целовальникам на Північну Двину мідну осьмину (міра для сипучих речовин), наказавши зробити з неї «запятнані» (тобто клеймовані) дерев'яні копії для міських вимірників. З цих копій, у свою чергу, знімалися інші, а зразок, що було надіслано з Москви, залишався як контрольний еталон. Подібні еталони розсилалися й по інших містах. Відзначаються також конкретні стандарти з ме­тою підвищення якості продукції, засновані на єдності величин. Зокрема, були запрова­джені стандартні калібри — кружала — для вимірювання гарматних ядер з метою підви­щення їх якості і таке інше.

На початку XVII ст. в Росії приймається «Торговий устав», який потребував «хлеб-ньгм мерам и всяким весам, и саженям, и аршинам на Москве и в городах бьіти равньїми и уточнить весьі иротив фунтов, а хлебньїе мерьі учинить в одно кружало с железньїми обручами и мерить всякий хлеб с верхом. А сажени бьпи мерой трех аршин, и мерити той саженью виредь...». Хоч й епізодично, але проводилася перевірка мір та вагів. про що вказувалось, зокрема, у наказі 1681 р. так званій «Померной избе» (спеціальній уста­нові, що контролювала стан мір у торгівлі).

 

 

Промислова стандартизація в Росії почалася з часів правління Петра І. Вже в пер­шому зібранні законів Російської імперії був умішений Указ, який свідчив про запрова­дження в Росії елементів стандартизації та взаємозамінності. Стандартизацію використо­вували при виробництві військової техніки, сільськогосподарської сировини, продуктів харчування, зведенні будинків, а також у будівництві флоту. Так, під час створення фло­ту для Азовського походу як зразок була використана галера, за якою були виготовлені ще 22 галери. У 1694 р. галеру-еталон було доставлено до села Преображенське під Мос­квою, і там на лісопильному заводі було вироблено окремі частини для усієї серії суден. Готові частини транспортувалися до Вороніжу на корабельню, де з них складали судна. Водночас із будівництвом суден було уведено єдину термінологію їхніх частин. Це уні­кальне на той час будівництво тривало протягом двох років.

Якщо прокоментувати цю подію в сучасній інтерпретації, то це був типовий випа­док серійного виробництва стандартних суден, виготовлених за контрольним зразком.

У петровські часи деякі елементи стандартизації виявилися й в архітектурі. Коли будували солдатські слободи, було наказано розташовувати будинки за однією лінією

 

 

для того, щоб вулиці пересікали одна одну під прямим кутом. Креслення, шо збереглися, свідчать, що солдатські двори були типовими будівлями. Особливої ваги Петро І надавав якості та стандартизації зброї. В Указі царя від 15 лютого 1712 р. сказано: «А ружье драгунское, так и солдатское, также и пистолетьі, когда будет повелено, делать одним кали-бером». Укази, згідно з якими слід було виробляти різні вироби за точними зразками, можна вважати за прототипи сучасних стандартів.

У 1736 р. Сенат дійшов висновку щодо утворення Комісії вагів та мір. яка визначи­ла нормальну довжину аршину та рекомендувала згідно з нею виготовляти по всій росій­ській імперії інші аршини. Серед сипучих речовин зразком став четверик московської великої митниці. А для рідин — відро московського Каменомостського пітейного двору. Одинадцять років працювали майстри Петербурзького монетного двору над виготовлен­ням бронзової золоченої фунтової гирі, що в єдиному екземплярі протягом майже ста ро­ків була державним еталоном російських мір ваги. На Сестрорецькому заводі за вказів­кою Комісії були виконані еталонні ваги.

Розвиток промисловості й транспорту в Російській імперії сприяв розширенню робіт щодо стандартизації у XIX ст. Зокрема, в 1860 р. було встановлено єдиний розмір залізничної колії (1524 мм) і затверджені габаритні норми наближення будівель та рухомого складу. В 1889 р. були затверджені перші технічні умови шодо проектування та спорудження залізниць, а в 1898 р. — єдині технічні вимоги до постачання основних матеріалів і виробів для потреб залізниці. В 1899 р. був визначений єдиний сортамент профілів металопрокату. А в 1900 р. було прийнято низку правил та норм шодо проектування та експлуатації електротехнічних пристроїв тощо.

В Росії Національне товариство з стандартизації було організовано в 1911 р. — Головна палата мір і вагів Росії, першим керівником якої став Д.І. Менделєєв (правона­ступником якої у подальшому став Держстандарт СРСР).

Впровадження національних стандартів та єдиних вимог до якості продукції в Ро­сійській імперії ускладнювалося через велику кількість іноземних концесій, власники яких, як правило, запроваджували свої стандарти. Зокрема, таке положення справ при­звело до розповсюдження в країні трьох систем вимірювання: старовинної російської (аршин, фунт), британської (дюйм) і метричної (метр), що перешкоджало розвитку стан­дартизації. Це, зрозуміло, ускладнювало виробництво продукції та контролю її якості.

Одним з перших після революції 1917 р. був прийнятий декрет «Про введення між­народної метричної системи мір та важелів» (14 вересня 1918 р.). Офіційною датою ви­никнення стандартизації в колишньому СРСР офіційно вважається 15 вересня 1925 р., коли був створений Комітет зі стандартизації при Раді праці і оборони. Комітетом запроваджено перші обов'язкові стандарти, які одержали силу державного закону. Пер­ший радянський загальносоюзний стандарт — «Борошно. Селекційні сорти зерна. Номе­нклатура» — було затверджено у 1926 р. В тому ж році були прийняті стандарти на но­вий сортамент металопрокату, шо дозволив скоротити кількість типорозмірів у 6 разів, а також стандарти на метричне та дюймове різьблення, на допуски та посадки тощо. Вони стали базою для оволодіння методами передових зарубіжних фірм, таких як Форд. Тей-лор стосовно контролю якості продукції на основі допусків та посадок. Як бачимо, одні­єю з перших форм управління якістю в Радянському Союзі стала перевірка виробів методом сортування та розбраковки на придатні та непридатні.

 

Згодом радянська наука у сфері стандартизації стала займати домінуючі позиції в сві­ті. Публікації показували реальну користь стандартів і популярно розкривали їхню сут­ність. Проводилася роз'яснювальна робота серед працівників. До обговорення стандартів та їх проектів широко залучалися робітники. Це були аналоги сучасних гуртків якості.

У роки Другої світової війни пропагандистську діяльність у сфері стандартизації було згорнуто, але це аж ніяк не означало, шо знизилася творча активність робітників та інженерно-технічного персоналу підприємств. Навпаки, завдяки ініціативам знизу воєн­на промисловість країни спромоглася забезпечити перевагу військової техніки у бага­тьох видах озброєння не тільки у кількісному, але й у якісному відношеннях. Достатньо сказати, що на початок Великої Вітчизняної війни в СРСР діяло понад 6000 стандартів, з яких 35 % належало до машинобудівельної та металургійної промисловості. За роки вій­ни затверджено біля 2000 нових стандартів і понад 1000 стандартів набули змін, шо було обумовлено умовами воєнного часу та необхідністю економії матеріальних ресурсів, за­міною дефіцитних матеріалів на менш дефіцитні.

У післявоєнні роки у СРСР ретельно вивчався світовий досвід стандартизації. Пе­рекладалися книги і статті, у журналах друкувалися анотації закордонних публікацій, видавалися їх бібліографії. Вражає кількість популярних видань і доступність матеріалу як із загальних питань стандартизації, так і з стандартів спеціального призначення. В Радянському Союзі в умовах централізованої системи управління народним господарст­вом, мінімальною самостійністю підприємств діяла відповідна система нормативно-тех­нічної документації, згідно з якою існували три категорії стандартів (державні, республі­канські, галузеві), а також технічні умови, які були обов'язкові для відповідних підпри­ємств, оскільки затверджувалися державними органами. Особливого розвитку стандар­тизація набула в галузях машинобудування, металургії, хімії. Одночасно з державною розвивалась галузева та заводська стандартизація. У 1947 р. країна вступає до ISO.

Зазнала деяких змін система управління державної стандартизації У 1954 р. створе­но Комітет стандартів, мір та вимірювальних приладів для координації роботи зі стандартизації в галузях народного господарства країни. Зростає роль стандартизації як засобу прискорення технічного прогресу, поліпшення якості продукції і створення ос­нови для поширеної спеціалізації виробництва. Розробляються єдині системи норматив­но-технічної, проектно-конструкторської і технологічної документації, міжгалузеві сис­теми, Державна система стандартизації тощо.

Швидкий розвиток народного господарства в країні, бурхливий темп технічного прогресу в усіх галузях промисловості викликали нові, більш високі вимоги до організації роботи зі стандартизації. В 1965 р. впроваджується державна атестація якості продукції. У 1970 р. Комітет стандартів, мір і вимірювальних приладів перетворено у Державний комітет зі стандартизації' (Держстандарт). Період 1970—1980-х pp. характеризує і ь-ся тісним зв'язком робіт зі стандартизації з розв'язанням важливих завдань розвитку на­родного господарства. Вперше застосовуються економічні санкції за випуск продукції, яка не відповідає вимогам стандартів і технічних умов. Відбувається перетворення набу­того досвіду в галузі стандартизації, удосконалюється Державна система стандартизації, яка визначає правила проведення робіт зі стандартизації в країні та прогресивні вимоги до якості продукції.

 

 

Фактично в СРСР у 1970 р. в умовах централізованої системи управління народним господарством, мінімальною самостійністю підприємств було запроваджено Державну систему стандартизації, яка об'єднала роботи зі стандартизації на усіх рівнях управлін­ня народним господарством (у 1985 р. було прийнято її нову редакцію). Діяла відповідна система нормативно-технічної документації, згідно з якою існували три категорії станда­ртів (державні, республіканські, галузеві), а також технічні умови, які були обов'язкові для відповідних підприємств, оскільки затверджувалися державними органами. Підпри­ємства могли встановлювати вимоги до якості продукції, що випускається ними, лише тоді, коли вони не були встановлені вищими структурами.

До Державної системи стандартизації було залучено через посилання в стандартах на них більше тисячі документів з питань охорони праці, санітарної гігієни, охорони здоров'я, органів влади з наглядовими функціями (будівельні норми і правила, правила конструювання, виготовлення та (чи) безпечної експлуатації, санітарні та ветеринарно--санітарні правила, санітарні норми і правила, гранично допустимі концентрації чи рівні, мікробіологічні нормативи, медикобіологічні вимоги тощо).

В окремих галузях (озброєння та військова техніка, авіаційно-космічна техніка, суднобудування, залізничний транспорт, атомна енергетика) визначальною була галузе­ва стандартизація. Були чинні система повноважних представників чи державне при­ймання продукції на заводах-виробниках; існували класифікаційні товариства (морсь­кий, річковий та авіаційний регістри), які затверджували правила безпечності техніки на всіх етапах її життєвого циклу. Транспортні засоби, як правило, відповідали міжнародно визнаним вимогам, адже вони виконували транскордонні перевезення і страхувалися великими страховими компаніями.

З подальшим розвитком економіки змінюється законодавство і в цій сфері. Постановою Ради Міністрів СРСР від 21 квітня 1988 р. (№ 489) «Про перебудову дія­льності та організаційної структури Державного Комітету СРСР по стандартах» було ліквідовано галузеві нормативно-технічні документи і встановлено два рівні норма­тивно-технічної документації: державні (республіканські) стандарти та технічні умо­ви. При цьому підкреслювалась необхідність забезпечити на практиці право підпри­ємств самостійно затверджувати після погодження із споживачем технічні умови, технічні описи, зразки-еталони та іншу аналогічну документацію, що необхідна для випуску продукції.

Наступний крок в цьому напрямі було зроблено Постановою Ради Міністрів СРСР від 25 грудня 1990 р. (№ 1340) «Про удосконалення організації робіт по стандартизації в СРСР». Було передбачено, що державні й республіканські стандарти повинні мати обо­в'язкові та рекомендовані вимоги щодо якості продукції, її безпеки для життя і здоров'я населення, охорони навколишнього середовища, сумісності та взаємозамінюваності. Од­ночасно промисловим структурам було надано право затверджувати стандарти підпри­ємства на продукцію, шо випускається. Основні положення цієї Постанови були закріп­лені згодом Законом РФ «Про стандартизацію». (Сам факт закріплення в Законі переліку нормативних документів означав, по-перше, що цей перелік може бути змінений лише законом; по-друге, інші документи, що встановлюють обов'язкові вимоги до продукції, не є документами з стандартизації).

 

 

Усі роботи зі стандартизації здійснювались згідно з річними планами та фінансувались з державного бюджету. ГОСТ затверджував Держстандарт СРСР за винятком стандартів у сфері будівництва, які разом з будівельними нормами та правилами затверджував Держбуд СРСР.

Система стандартизації відзначалася детальною регламентацією робіт на всіх ета­пах: проектування, виготовлення та експлуатації продукції, у тому числі аспектів безпе­ки, захисту природного довкілля, маркування, пакування, зберігання, транспортування тощо. Стандарти мали обов'язковий статус: в ГОСТах на продукцію навіть було введено запис «Несоблюдение стандарта преследуется по закону».

Проте, доречно відмітити, шо визначені стандарти та відповідні нормативні рішен­ня щодо якості продукції та послуг в СРСР були розкидані по багатьох законодавчих актах, і окремі, туманні, нечіткі рішення з цього питання тільки підкреслювали значну відмінність між метою та реальністю. До того ж Держстандарту СРСР самому було важ­ко керувати вищеназваними системами якості. Інші ж відомства (Держплан, Держкомпраця тощо) не вбачали в цьому нагальної необхідності.

Безумовною заслугою Держстандарту СРСР в кінці 1980-х — на початку 1090-х рр.. у перехідний до ринкових відносин період, стала робота по гармонізації вітчизняних стандартів з міжнародними, в яких знайшов своє відображення й радянський досвід управління якістю продукції.

Накопичений науковий заділ і високий професіоналізм радянських стандартизато­рів, у тому числі й українських, у подальшому став основою для успішного розвитку те­орії та методології національної системи стандартизації та дозволив браги активну участь у розробленні міжнародних стандартів.

Національна система стандартизації України практично створювалась з момен­ту проголошення незалежності. Становлення національної системи стандартизації Украї­ни та системи сертифікації УкрСЕПРО значно активізувалось з прийняттям Декрету Кабінету Міністрів України «Про стандартизацію і сертифікацію» від 10.05.93 № 46-93.

Національні стандарти є одним з атрибутів державності та віддзеркалюють специ­фіку розвитку національної економіки залежно від історичних, географічних та соціаль­них умов.

У цілому, становлення та розвиток вітчизняної стандартизації відбувається в за­гальному контексті світових тенденцій, але він мас і свої особливості. Так, Націона­льна система стандартизації Україні створювалась в умовах переходу до ринкової економіки, нестабільної економічної та фінансової ситуації. Вона формувалась на розгалуженій системі стандартизації колишнього СРСР, яка провадилась на всіх рів­нях: державному (загальносоюзному), республіканському, галузевому, на рівні під­приємств чи установ. За техніко-економічним потенціалом Україна посідала друге місце в Союзі, а тому практично весь фонд державних (понад 20 тис. ГОСТ) та галу­зевих (монад 43 тис. ОСТ, РТМ, РД) документів застосовували підприємства та орга­нізації України.

Фактично до 2001 р. (до прийняття Закону України «Про стандартизацію» від 17.05.2001 №2408-111.) в Україні існувала система стандартизації, шо залишилась у спадщину від колишнього СРСР. В її основу було покладено жорсткий централізований

 

 

принцип керування господарським комплексом, що забезпечувало стабільність фінансування, налагодження стійких зв'язків між виробниками та постачальниками, передбачало обо­в'язковість застосування наведених у стандартах норм і вимог. Тобто, стандартизація дбала лише про інтереси держави (виконувала функції основного інструменту державно­го регулювання), і фінансувала її лише держава.

У 1992 р. було створено Державний комітет стандартизації, метрології та сер­тифікації (Держстандарт України), який став національним органом державного управління, що забезпечував реалізацію державної політики в галузі стандартизації, єд­ності вимірювань, акредитації органів і випробувальних лабораторій, сертифікації і дер­жавного нагляду, створює сприятливі умови для економічного розвитку країни, підви­щення конкурентоспроможності українських виробів на світовому ринку, представляє інтереси держави в міжнародних організаціях. З 1993 р. Україна є членом Міжнародної організації зі стандартизації (150).

Доцільно зазначити, що на початковому етапі становлення ринкової економіки за відсутності дієвого нагляду ринок України заполонила неякісна і фальшива вітчи­зняна та імпортна продукція. Це стало однією з причин розширення переліку продук­ції, що підлягає обов'язковій сертифікації в Україні, і виникненню розгалуженої мережі органів сертифікації системи УкрСЕПРО. Процедура оцінення відповідності оплачувалась виробником (постачальником) і збільшувала собівартість продукції чи послуг.

Відсутність чіткого розмежування компетенції та повноважень центральних органів виконавчої влади, нестабільне бюджетне фінансування сприяло комерціалізації наглядо­вих функцій. Починають створюватись госпрозрахункові структури, які оцінюють стан обладнання, проводять експертизу та регламентацію нових речовин, матеріалів, продук­ції, що надходять на ринок.

Така ситуація викликала критичні зауваження з боку наших закордонних торгових партнерів, а також експертів країн-членів Світової організації торгівлі (СОТ) чи Євро­пейського Союзу (ЄС) на переговорах щодо вступу до цих організацій. Заява Держстан­дарту України в грудні 1996 року щодо приєднання до Кодексу усталеної практики роз­роблення, прийняття і застосування стандартів Угоди про технічні бар'єри в торгівлі СОТ (Угода ТБТ) не була підтверджена дотриманням цього Кодексу всіма суб'єктами, що розробляють та приймають нормативні документи.

Указами Президента України розпочато реформу системи центральних органів ви­конавчої влади. У результаті реформи до Держстандарту приєднали Державний комітет у справах захисту прав споживачів.

Отже, з 1 жовтня 2002 р. Центральним органом виконавчої влади у сфері стандар­тизації, метрології, підтвердження відповідності та захисту прав споживачів є Держав­ний Комітет України з питань технічного регулювання та споживчої політики (Держспоживстандарт) та його територіальні органи в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі. Держспоживстандарт є центральним органом ви­конавчої влади зі спеціальним статусом, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України (структура Держспоживстандарту України представлена на рис. 1.3.2).

 

 

Рис. 1.3.2.

© 2013 wikipage.com.ua - Дякуємо за посилання на wikipage.com.ua | Контакти